«Українська мова – це якраз та, яка має повне право називатися мовою любові»: до УГСП завітала мовознавиця та видавчиня Ольгою Дубчак

28 жовтня 2025 року, навздогін Дню української писемності та мови, у конференц-залі імені Василя Сухомлинського Університету Григорія Сковороди в Переяславі відбулася жива розмова про українську мову. Тут, у рамках проєкту «Платформа можливостей» відбулася зустріч із Ольгою Дубчак – співзасновницею видавництва «Віхола», головною редакторкою, кандидаткою філологічних наук і авторкою серії мовознавчого нон-фікшну «Мова – твердая криця». Незмінно ділимося з вами ключовими тезами цієї важливої, цікавої, фахової розмови.

Протягом півтори години розмови, яку модерував гостьовий редактор проєкту, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, мовний омбудсмен закладу Максим Левченко, Ольга Дубчак поділилася історією свого професійного шляху, заснування видавництва, детальним описом кожної книги серії та відповіла на численні запитання аудиторії.

Пані Ольга розпочала зустріч із привітання з Днем української писемності та мови та роздумів про цьогорічний диктант національної єдності.

«Цьогорічний диктант викликав дуже багато жвавих дискусій, жвавих обговорень. І, як на мою думку, все прекрасно. Я, на жаль, сама не змогла його писати, тому що робота не скасовувалась і тому довелося працювати, а не писати. І так у мене що щороку складається, насправді. Я та людина, яка жодного разу не писала диктант національної єдності, хоча вважаю, що це дуже дуже круте явище. Якщо ви писали, можливо, ви хочете поділитися враженнями трошечки про це?», – почала комунікацію з аудиторією фахова гостя.

А поділитися сковородинівцями справді було чим, адже  у 2025 році навколо написання Радіодиктанту національної єдності в стінах УГСП згуртувалося близько сотні викладачів, здобувачів освіти та співробітників. Відтак кілька хвилин усі охочі обговорювали з Дубчак слова диктанту «пітятко», «кияхи», «між’яр’я», «допіру» та багато інших, які притаманні або ні тим чи іншим регіонам України. Не оминули при цьому обговоренні й швидкості читання дикторкою цьогорічного тексту, пропуск при зачитуванні речення, інші аспекти.

«Мене звати Ольга Дубчак. Наразі я є головною редакторкою та співзасновницею видавництва «Віхола». Чи чули ви про таке видавництво? Ми київське видавництво засноване в 2020 році. Я вже 20 років займаюся редагуванням. Цю цифру доволі страшно називати, але це правда. 20 років я працюю з текстами, 20 років я їх редагую. Починала свій редакторський шлях із навчального видавництва «Генеза». Цілком може бути, що ви вчилися за тим підручником, який редагувала саме я. Я 15 років редагувала підручники з української мови», – розпочала розповідь про свій професійних і життєвий шлях Ольга Дубчак.

Надалі говорила про досвід на посаді головної редакторки в видавництві «Наш формат» – серед іншого, воно займається книговиданням перекладного нон-фікшену (література про реальну дійсність, зокрема з Америки чи Європи – це науково-популярна й мотиваційна література, біографії, автофікшн). Проте дороги Дубчак і кількох її колег розійшлися у 2020 році.

«У мене і ще в кількох членів колективу стався конфлікт із власником видавництва, і ми змушені були піти. Пікантності цій історії додає те, що це 2020 рік. Я тільки народила, в мене місячне немовля на руках. Я собі планувала побути в декреті, але в декреті мені побути не вдалося. Конфлікт стався на ґрунті того, що власник видавництва захотів видавати російську авторку в українському перекладі. І я спочатку взагалі думала, що то жарт, але це виявилося не жартом, і тому ми дуже сильно з ним посварилися, я змушена була йти. За мною пішов весь керівний склад видавництва Наш формат: директорка, я – головна редакторка, маркетингова директорка, арт-директорка і піарниця. Пішли в нікуди і вирішили, що треба щось робити. Подумали, що ми вміємо робити і вирішили, що нічого, крім як видавати книжки, ми більше робити й не вміємо. Тому  нам треба створювати власне видавництво. І це в розпал коронавірусу, коли не можна навіть виходити з хати. Оцей карантин, ось ці от такі дуже непевні часи. Що робити? Звичайно, створювати власне видавництво в цей час!», – з  посмішкою згадує пані Ольга.

Співзасновниця видавництва «Віхола» розповіла, що ця назва виникла випадково. Усі хотіли  якесь суто українське слово. Перепробували багато різних варіантів. Віхола просто спала пані Ользі в якийсь момент на думку, вона запропонувала це в робочому чаті. Колегам сподобалося, і всі погодились.

«У 2020-му українського нон-фікшну майже не було. На той час знайти такого автора на українському ринку було чимось майже нереальним. Ринок був абсолютно завалений російськомовною літературою і перекладами. Ми були навчені нашим попереднім власником, що українські автори не вміють і не можуть писати нон-фікшн. Мовляв, вони до цього не здатні, у них нібито немає якогось життєвого досвіду для цього. Ми вирішили з цим посперечатися», – інтригує видавчиня та підтверджує успіх задуму тим, що у 2024 році «Віхола» потрапила до топ-100 успішних малих компаній України за версією «Forbes».

«У топах продажів – Володимир Станчишин «Стіни в моїй голові» (перша книга, п’ять років у топах), Катя Бльостка (мегауспіх через аудиторію блогерки), Андрій Сем’янків «Медицина доказова і не дуже» та  медичний триллер «Танці з кістками» (Книга року BBC, третій рік у топах), Андрій Сагайдак «Болота українського Полісся» (екскурсії, участь автора у телешоу «Ле Маршрутка»), – говорить видавчиня про це.

Ольга Дубчак сказала кілька слів і щодо видавничої серії книг «Неканонічний канон», яка почала свій відлік у 2022 році, коли шестеро видавців роз’їхалися країною і залишалися на зв’язку дистанційно, думаючи що українцям зараз не до книжок. Як виявилося, дуже сильно помилилися – ця серія, попри складний час, теж виявилася дуже успішною і буквально врятувала цей видавничий бізнес. Почали з Миколи Хвильового і далі продовжили Валеріаном Підмогильним, Іваном Багряним і т.д.

«У березні під Києвом стоять орки. Нам прилетіло неподалік від нашого складу, в складі повибивало вікна. Ми думали, що це вже кінець. Але як виявилося, якраз тоді українцям дуже було потрібно читати книжки. Нас втримала на плаву книжка Віри Павлівни Агеєвої «За лаштунками імперії», – додає з цього приводу.

Надалі говорили про серію книг «Мова – твердая криця». За словами Ольги Дубчак, ідея цієї серії виникла з досвіду редагування підручників:

«Всі ж вчили українську мову в школі. Вам було цікаво вивчати українську мову в школі? Думаю, не дуже. А чому? Основна претензія до підручника – не цікаво. Я ще готувала свого часу учнів до ЗНО, і вони приходили до мене на заняття і завжди говорили, що ну як так от, що ми приходимо в школу, і нам не цікаво. Я мала претензії до підручників з української мови. Я завжди хотіла дочекатися підручника, який би я захоплено прочитала. Коли я свою дисертацію писала, мені траплялися такі роботи російські, які реально було цікаво прочитати. Бо і весело, і дотепно написано, і легко. І от я думаю, ну чому у нас ніхто такого не створив? Українська мова, вона дуже гідна того, щоби її вивчати, щоб нею цікавитися, щоб її, зрештою, любити. Чому про це ніхто не пише? Основна проблема тих, хто вивчає українську мову в школі: я вчу українську мову для того, щоб скласти ЗНО. Все. Далі вона мені не потрібна. Це абсолютний міф. Зараз українська мова – це соціальний ліфт», – висловила переконання авторка.

За її словами, було заплановано три книги за рівнями мови – невеличкі, аби не відлякувати читачів «великою цеглиною». Повномасштабне вторгнення у 2022 році дало ідею і поштовх для появи четвертого видання.

Книжка «Чути українською» не змушує вчити правила чи зубрити мовні закони. Завдання книжки – пояснити, за якими правилами й закономірностями працює звукова система, а ще – чому наша абетка майже досконала. І, звісно, переконати читача, що українська мова – це надзвичайно цікаво, легко і місцями навіть корисно.

«Виявляється, що звукова система кожної мови відрізняється. Немає однакових звукових систем, якщо це однакові звукові системи, це означає, що це одна мова. Українська абетка за такими світовими показниками вважається однією із тих, що наближена до ідеалу. Чому? Бо буква «Ґ» є. Її ж не було певний час, потім повернулася. Майже кожна літера відповідає якомусь звуку. Тільки одна літера не відповідає ніякому звуку – м’який знак. Він лише позначає м’якість. А в російській мові є ще літера, яка позначає твердість – твердий знак. А у нас такої літери немає, однак у нас є знак, який позначає твердість – апостроф. Якщо ми не пишемо без нього, то оце слово з радіодиктанту «між’я’ря» мало би бути «міжяря». Проте в нас є літери, які позначають два звуки: я, ю, є, ї. Я в своїх книжках дуже багато жартую. Буває, жартую на межі фолу. Інколи читаю в соцмережах, що ніби книжка непогана, тільки треба менше жартувати, тому що це ж ніби святе – українська мова. Так, можна жартувати і навіть треба, тому що мене дуже дратує оцей стереотипний міф, що українська мова – це завжди про біль, сльози і страждання. Так, звісно, в неї дуже непроста історія, але українська мова – це дуже крута, нормальна європейська мова, яку вчити реально цікаво», – говорить з цього приводу авторка.

Книжку «Бачити українською» присвячено найголовнішій одиниці мови – слову. Саме воно дає нам змогу порозумітися (і посваритися), передати важливу (і неважливу) інформацію, висловити почуття (і навіть просто подумати про них). А загалом – саме зі слова почалося буквально все. А що «все»? – спитають читачі. Щонайменше – ця книжка, а щонайбільше – людська свідомість. І це не жарт, бо жартів у книжках про мову не буває.

«Це найбільша книжка із серії. Я просто взяла програму до ЗНО з морфології та з інших наук і просто за нею йшла, тому що про слово можна писати безкінечно. Слово живе своїм життям, слово вступає в зв’язки з іншими словами. Слово відображає наше бачення цього світу. Чому ця книжка називається «Бути українською»? Тому що я є палкою прихильницею теорії мовної картини світу. Згідно з теорією мовної картини світу вважається, що ми всі бачимо світ так, як нам нав’язує його бачення наша мова. Через ті слова, які ми засвоюємо з дитинства і через ту мову, яку ми вважаємо рідною. Мовна картина світу відрізняється від мови до мови. Мовна лакуна – це поняття, яке є в певній мові і немає в жодній іншій мові світу. Наша улюблена «паляниця» – вона є лише в українців. Для росіян важко зрозуміти, що це таке. Оце і є та мовна лакуна. У нас теж є моменти, яких немає в інших. Ми ж хліборобський народ. Я пишу там таку доволі зухвалу річ про те, що найкрутішою частиною мови є дієслово. З цим можна сперечатися»,   – каже Дубчак про друге видання серії.

Мова ненависті – річ погана, але під час війни – цілком добра й навіть необхідна. Як ми називаємо ворога? За якими мовленнєвими особливостями легко його розпізнаємо? Чи вміємо ми воювати словом? Чи достатньою є наша русофобія? Авторка книжки «Перемагати українською» намагається розібратися з усіма цими питаннями й доводить, що воювати на мовному фронті так само важливо, як і безпосередньо на полі бою. Також ця книга про плекання українського слова й прагнення берегти його попри все.

«Ця книжка не була запланована. Сталося повномасштабне вторгнення. Я змушена була з родиною трохи переїхати в Черкаси, тому що вже за 10 км від нас була загроза окупації. І тоді нікому не було просто. Мене осяяла ідея написати якусь таку книжечку про українську мову, яка підтримала би і мене і читачів, а особливо тих, хто планує перехід на українську мову. Бо у 2022  році відбувся масовий перехід українців на українську мову. Перша частина цієї книжки – це суцільний «hate speech». Я пишу тут про мови ненависті, про те, що ми зараз маємо право на цю мову ненависті. Нашого ворога є дві давні прізвиська – «москалі і «кацапи», але є і купа сучасних: «орки», «русня», «рашисти». І коли я це написала, я подумала, що цього замало. Треба ще і про мову любові написати. Українська мова – це якраз та мова, яка має повне право називатися мовою любові. Основний засіб – це демінативні суфікси або суфікси зменшувально-пестливі: малесенький, маціпусенький, далеченько, близенько, ходімо спатуляти, хочу їстоньки. За допомогою таких суфіксів можна утворити від будь-якої частини мови. Оці от суфікси – це унікальна особливість української мови. Такої кількості і таких можливостей немає в жодній іншій. Як результат, у російської мови таких особливостей щось близько 10-12, а в української мови – 86, якщо брати точно. Можливості творення фемінітивів – це знову ж таки особливість української мови», – ділиться пані Ольга деталями цієї книги.

Книжка «Бути українською» – четверта й остання в серії, присвяченій українській мові. Вона містить захоплену, а подекуди й суперзахоплену синтаксично-пунктуаційну розповідь про особливості українського речення, його структуру, типи ускладнень і, звісно, розділові знаки, що їх ми використовуємо і наприкінці, і в середині цього чарівного мовного творіння. Авторка переконана, що після прочитання ми ще більше й назавжди полюбимо свою українську мовоньку.

«Остання книжка, яку я нарешті дописала цього року. Це книжка присвячена найвищому рівню мови – реченню. Чому він найвищим вважається? Тому що за допомогою речення ми висловлюємо власні думки. За допомогою звука ми нічого не висловлюємо, за допомогою слова ми щось позначаємо, а от за допомогою речення ми висловлюємо власну думку. Це мій найулюбленіший рівень і моя найулюблена книжка, тому що я дуже люблю український синтаксис. Люблю, бо він супер-мега логічний. Усе, що в реченні стоїть чи не стоїть, це все логічно обґрунтоване. Перша половина присвячена власне реченню, друга половина – розділовим знакам. Я занурилася в історію розділових знаків. Крапка – це взагалі найдавніший знак будь-якої писемності. Крапку винайшли спершу для того, щоб розділяти слова. Бо раніше мовлення записували суцільним потоком. Тепер крапка зчитується як вияв пасивної агресії. Знак оклику – непристойно. Якщо ти зараз в своєму листуванні будеш ставити знак оклику, то що з тобою щось не так. Три знаки оклику – психуєте. Три крапки – зловживання. Дужка у нас позначає емоцію, посмішку. Але в деяких містах, як-от у Вінниці, дужку ставити зараз теж не прийнятно, тому що це зчитується як пасивна агресія. Один розділовий знак у межах речення, не в кінці – тире. Нахабний, який лізе скрізь. Замість двокрапки завжди вилазить тире. Його можна поставити скрізь і сказати: «Це мій авторський знак». Є одна схема на цілу сторінку, зроблена до вірша Сергія Жадана, який написаний одним багатоскладовим складнопідрядним реченням», – говорить мовознавиця, коментуючи свій новодрук.

У другій частині зустрічі аудиторія поставила гості понад десяток цікавих питань, охопивши теми видавничої справи, редагування, мовних особливостей та особистої мотивації. Розповімо вам про найцікавіші з них:

• Відповідаючи на питання про конкуренцію за авторів і переклади між видавництвами, спікерка розповіла, що це справжня битва: видавництва часто вихоплюють авторів з-під носа, переманюючи грошима, що свідчить про пожвавлення українського ринку нон-фікшну, якого в 2020 році майже не існувало.
• Молодим авторам, які мають бажання публікуватися, пані Ольга порадила надсилати рукописи через google-форму на сайті «Віхоли», запевнивши, що рукописи не крадуть, а розглядають шестеро редакторів, що іноді призводить до внутрішніх дискусій і голосувань. Натомість науковцям, які хочуть монетизувати монографії, вона рекомендувала перетворювати їх на наукпоп, переробивши стиль для широкої аудиторії, і зазначила, що видавництво «Віхола» готове їм у цьому допомогти.
• На самому початку кар’єри редакторки Ольга Дубчак редагувала підручник української мови, який був недописаний, тож довелося самостійно дописувати розділ про частки, попри зауваження, що редактор не повинен цього робити; згодом п’ятнадцять років вона редагувала підручники з української мови авторства Олександра та Віктора Заболотних.
• Переоцінених книжок, за словами гості, вистачає, але «краще недопродати, ніж видати погане». Роль видавця – це місія, але без продажів не вижити.
• Найпоширеніша помилка навіть у журналістів – росіянізми на кшталт «ЗСУ нанесли удар».
• Зворушливі відгуки які надходили авторці були такими: вчителі використовують її книги на уроках, підлітки сміються над жартами, хоч і є зауваження про схеми (яких у новій, четвертій, книзі багато).
• Для перечитування радить ««Фанатка. Біполярна історія»» Христини Морозової, твори Ірини Вільде та поезію Світлани Поваляєвої – вважає ці книги надто недооціненими в увазі і продажах.

Після діалогу учасники зустрічі мали змогу придбати книги й отримати іменні автографи, а також зробили пам’ятні світлини з гостею.

Організатори, від імені родини Університету Григорія Сковороди в Переяславі, вручили пані Ользі  квіти та подарунки на згадку.

Також Ольга Дубчак відвідала бібліотечний простір, зокрема зал інформаційних ресурсів «Чумацький шлях» де поспілкувалася з директоркою Ольгою Шкирою та залишила автограф для проєкту «Закарбовані миті» та, за традицією проєкту, підписала двері офісу Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених, прогулялася мистецькими аудиторіями та поспілкувалася з старшим викладачем Романом Мотузком.

Проєкт «Платформа можливостей» незмінно реалізується відділом інформаційних технологій та зв’язків із громадськістю та Науковим товариством студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Незабаром анонси нових зустрічей – дочекайтесь.