5 травня 2025 року, в межах проєкту «Відкритий університет» до Університету Григорія Сковороди в Переяславі завітав Богдан «Тавр» Кротевич – символ незламності, справжньої відданості Україні та один із тих, хто формує громадську думку і впливає на розвиток сучасного українського війська.
Зустріч із «Тавром» (попри відсутність анонсу пов’язану із особистими безпековими заходами гостя – прим.авт.), зібрала понад сотню зацікавлених слухачів у конференц-залі імені Василя Сухомлинського, які прагнули поспілкуватися, поставити запитання та дізнатися більше про цю вагому постать. Переповідаємо вам найважливіші тези, проговорені гостем.
Перед тим як почати спілкування з гостем до вітального слова запросили ректора Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктора історичних наук, професора, член-кореспондента НАПН України Віталія Коцура:
«Дуже приємно бачити в нашому університеті таких людей, як Богдан. Це унікальна можливість для живого спілкування та обміну досвідом. Подібні зустрічі надихають і мотивують, адже не кожен має змогу почути особисту історію людини, яка пройшла через горнило війни. Вони допомагають краще зрозуміти складні процеси в суспільстві, національну ідентичність, виховання сучасної молоді. Університет Григорія Сковороди завжди підтримує діалог і створює платформу для таких важливих розмов, що формують громадську думку, зміцнюють патріотизм і любов до держави».
Зустріч модерував випусковий редактор сайту та мультимедійних платформ університету, провідний фахівець відділу інформаційних технологій і зв’язків з громадськістю Максим Левченко. У своєму вітальному слові він підкреслив особливу символічність цієї дати, адже рівно 11 років тому саме 5 травня було створено Добровольчий полк «Азов», а у 2014 році Кротевич вступив до лав батальйону міліції «Азов» на посаду стрільця, а згодом пройшов шлях від командира піхотного відділення до начальника штабу – першого заступника командира полку.
«Тавр», що завітав до альма-матер, брав участь у боях за Широкине, Світлодарську дугу, Мар’їнку, Красногорівку, а також керував підрозділами контрдиверсійної та снайперської боротьби, за що неодноразово нагороджувався, зокрема всіма ступенями знаку «Козацький хрест». Під час повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році керував обороною Маріуполя, зокрема в умовах повного оточення на «Азовсталі», після чого провів чотири місяці в полоні в московській в’язниці «Лефортово» й був звільнений у вересні 2022 року. Після повернення тимчасово очолював полк «Азов», який у січні 2023 року був реорганізований у 12-ту бригаду спеціального призначення Національної Гвардії України, де Кротевич виконував обов’язки командира, займався її підготовкою та логістикою, а також став одним із засновників фонду AZOV.one. Брав участь у боях під Великою Новосілкою, Малою Токмачкою, у Серебрянському лісництві, а з серпня 2024 року – на Нью-йоркському напрямку.
У 2024 році Богдан Кротевич отримав звання підполковника, виступав у Великій Британії та США, де лобіював підтримку України та бригади «Азов». Відомий критикою бездіяльності посадовців, 24 червня подав заяву до ДБР на генерала Содоля щодо провалів в обороні Маріуполя. 26 лютого 2025 року завершив службу в Силах оборони, залишивши посаду начальника штабу 12-ї бригади.
«Насправді, я не готуюсь до виступів і лекцій, вважаю себе абсолютно звичайною людиною. Я завжди про це говорю, і справді так вважаю. Сподіваюся, сьогодні у вас будуть питання, на які я обіцяю відповісти – або чесно, або скажу, що не хочу відповідати. Я колись обіцяв собі, що не буду брехати людям, і намагаюся дотримуватись цього слова. Дякую вам за те, що запросили. Я приїхав поспілкуватися з вами, адже, можливо, це для мене цікавіше, ніж вам. Я вірю, що молодь – це майбутнє. Багато порад, яких мені не вистачало в дитинстві, я отримав вже на практиці, і тепер хочу поділитись ними з вами. Якщо у вас будуть питання, особливо з цього приводу, я намагатимусь дати ті поради, яких сам не отримав. Думаю, серед вас є люди, які можуть змінити країну, і, можливо, зроблять це вже сьогодні чи завтра. Якщо хоча б на 1% я зможу вплинути на світогляд молодої людини в хорошому напрямку, я вважатиму це своїм досягненням», – з таких слів розпочав свою промову Богдан «Тавр» Кротевич в стінах альма-матер.
Безпосередню ромову розпочали з питання про український Крим, дитинство, і те, як цей період вплинув на формування особистості Богдана, який проживав у Сімферополі: «Чим саме наш український Крим вирізнявся в твоєму сприйнятті?»:
«У мене був дуже крутий учитель німецької мови Алієв Делівер Осінович у 9-й гімназії Сімферополя. Я досі його добре пам’ятаю. Він справді вплинув на моє мислення, бо дозволяв нам «демагогствувати», філософствувати й дискутувати. Хоч я люблю філософію і роздуми про життя, буття й інше, на деякі речі дивлюсь просто. Я народився в незалежній Україні, я – українець, тому люблю Україну.
У Криму завжди було багато неоднозначності. Дехто казав: «Є Крим, а є Україна» – так, ніби це щось окреме. Мене дратували написи на стінах типу «Полуостров Россияночка». Справді, моє оточення тоді було здебільшого проросійським. Але я намагався зрозуміти – чому? І дійшов висновку: більшість батьків моїх знайомих були росіянами, які переїхали після розпаду СРСР бо в Україні було краще жити, дешевше. А потім, як це часто буває, вони паразитували: приїхали туди, де краще, а зробили гірше.
Мене ж формувала простота й упертість. Я живу в Україні, отже, Крим – це Україна. Я одного разу сказав: «Крим ніколи не стане російським». А тепер він під окупацією. І з того часу я пообіцяв собі більше ніколи не казати «ніколи». З географічної точки зору все було очевидно. Крим з’єднаний з материковою Україною. Але, як бачимо, в житті бувають несподіванки».
Слідом прозвучало запитання про освіту: «На кого ти навчався? Адже, як часто буває, не всі працюють за здобутою спеціальністю. Наскільки тобі в житті стали в пригоді ті знання, які ти отримав – як у межах формальної освіти, так і через неформальне навчання? Загалом, яке місце освіта займає у твоєму житті та наскільки ти вважаєш її цінною?»:
«Я навчався в трьох школах. Спочатку в художній – це була Сімферопольська школа мистецтв, потім перейшов до 9-ї англомовної гімназії, де вивчав англійську й німецьку, а закінчив 24-ту загальноосвітню школу. Велике значення для мене мали вчителі – вони реально формують світогляд. Щодня, йдучи до гімназії, я проходив повз бюст Шевченка тому він став для мене символом.
У 11 класі я не знав, ким хочу стати. Батьки були викладачами творчих спеціальностей, тато – художник, мама – викладач театральної режисури. Я подав документи на інженерні спеціальності, вступив до кількох університетів і зрештою обрав Київську державну академію водного транспорту. Хотів незалежності й самостійного життя. Саме гуртожиток і колектив в університеті сформували мене як людину. Я навчився жити самостійно, брати відповідальність за себе.
Навчався на факультеті судноплавства, пройшов практику на Дніпрі, зокрема вперше побував у Переяславі – саме тоді ми зупинялись на судні та відвідали музей під відкритим небом.
За фаховою освітою я не працюю, але вона вплинула на мій розвиток. Після подій Революції Гідності й окупації Криму я востаннє був там 5 травня 2014 року. Побачив російські прапори, закриті сайти, відчув тиск пропаганди. Тоді сказав батькам, що якщо вони не виїдуть з Криму я припиню з ними спілкування. Вони залишили там усе й переїхали до Києва. Зараз вся моя родина тут. Тому освіта, самостійність, події в країні – усе це стало частиною мого становлення».
Позаяк нещодавно в університеті проходив форум ветеранів, і там активно обговорювалося питання поваги до воїна в сучасній Україні, а також у зв’язку із загальнодержавними дискусіями щодо необхідності формування певного етичного кодексу чи моделі взаємодії між військовими та цивільними, у Богдана Кротевича запитали про його особистий досвід адаптації та дії, які повинно чинити суспільство задля його конструктивності.
«Яких порад ви б дали цивільним у спілкуванні з ветеранами, зокрема з тими, хто може мати бойовий чи психологічний досвід? Чи потрібен нам узагалі такий етичний кодекс і як його можна було б напрацювати?», – запитали в залі.
«Я вважаю, що у будь-якому конфлікті з військовим найрозумніше не вступати в суперечку, а просто подякувати за службу й піти. Ми всі різні, і кожен переживає війну по-своєму. Є ті, кого вона зламала, є ті, хто тримається, але цивільні повинні бути дорослішими в цих ситуаціях. Не завжди людина у формі поводиться адекватно, але ми не знаємо, через що вона пройшла. Можливо, вона справді горіла в танку, втратила побратимів, або її життя розсипалося після фронту. Це не виправдання, але пояснення.
Поважати не означає погоджуватися з усім. Це означає розуміти контекст і вміти зробити крок назад заради миру. Якщо бачите, що військовий поводиться агресивно – не доводьте свою правоту, не провокуйте. Скажіть: «Дякую за службу», – і спокійно йдіть. Це не слабкість, це мудрість.
Я завжди намагаюся бути «старшим» у розмові – не за віком, а за позицією. Іноді це означає поступитися навіть принципами, якщо це допоможе уникнути конфлікту або зберегти чиюсь гідність. Поводьтеся з розумінням. Людина у формі – це завжди окрема історія. Її не треба виправдовувати, але її варто почути й не засуджувати з порога» .
Також «Тавр» поділився життєвими історіями, через які показав, як важливо виявляти повагу й розуміння до військових, незалежно від їхнього життєвого шляху:
«Одного разу я їхав потягом до Львова, і поруч сиділи двоє військових: один десь за 60 років, з 155-ї бригади, а другий (молодший) з Житомира – мобілізований продавець SIM-карт, який потрапив під Курськ. Один з них був дуже знервований, матюкався на весь вагон, хоча поруч були діти. Але я чудово розумів, що ця людина не просто «груба». У нього, як виявилося, обсесивно-депресивний розлад, й він проходить через важке розлучення, його життя розсипається на очах. Я не робив зауважень. Лише сказав: «Я піду за чаєм, будете?» і пригостив. Через якийсь час ми спілкувались уже в коридорі. Він виговорився. Я дозволив йому випустити пару, аби він не зірвався на комусь іншому. Мені стало важко, я вийшов звідти, як вижатий лимон, але я знав, що, можливо, завдяки цій розмові він не зробив гірше ні собі, ні іншим.
Бачив якось і військового, який лежав просто на лавці у Києві. Зупинив машину, підійшов, поговорив. Виявилось, що це демобілізований стоматолог, життя якого розвалилось після війни: дружина пішла, з дому вигнала. Я подзвонив його дружині, поговорив, дізнався більше. Такі історії часто непомітні, але вони трапляються щодня. І все, що треба це просто підійти, не з позиції «я правий», а з людською повагою: «Друже, як тобі допомогти?».
Я підходжу навіть як цивільний, хоч і сам військовий. Я ніколи не починаю з того, хто я. Я не очікую, що мене впізнають чи поважатимуть. Я просто поводжуся як людина. І часто цього достатньо».
Наступне питання, яке викликало значний інтерес, було таке: «Як вам з побратимами вдавалося триматися й не втрачати бойовий дух на Азовсталі всі ці 86 днів, попри явну перевагу противника?»:
«Дякую за правильну цифру, адже багато хто не знає точної. 86 днів – це саме той час. Хтось навіть говорить: «Я хотів дотягнути до сотки, але сталося, як сталося». Знову ж таки, є речі, на які можна впливати, а є ті, на які не можна. І треба розуміти, що багато людей просто зламалося. Дехто втрачав надію, хтось сходив з розуму, і навіть робив не дуже гарні вчинки. Але важко сказати, як би ти себе поводитимеш в тій чи іншій ситуації, доки не потрапиш у неї. Це той момент, коли треба бути дорослим. Я вперше потрапив у таку ситуацію в 2014 році під час контрнаступу. Ми опинилися на перехресті, серед бронетранспортерів і військових з різних підрозділів, і не було зв’язку чи чітких команд. Я був командиром ЗУ-23 на КамАЗі, зенітної установки, яку ми використовували для стрільби по наземних цілях. І до мене почали підходити люди і питати, що робити, і я почав командувати, хоча за посадою не мав цього робити. Люди часто не можуть приймати рішення самі, і їм треба сказати, що робити. І в Маріуполі на Азовсталі була схожа ситуація. Люди підходили до мене, задавали питання, і я намагався їм допомогти. Коли ми вже були в оточенні, я жартував, що святкуємо моє день народження прямо на Азовсталі. Але насправді на той момент усе стало дуже серйозно. У якийсь момент я сів, схопив голову і подумав, що мені дуже страшно, не знаю, що робити. Це було важке рішення, але через кілька хвилин я зрозумів, що треба продовжувати. Не було ні розчарувань, а лише момент, коли я зрозумів, що треба йти далі, і все стало на свої місця. Людям треба приклади, їм треба розуміти, що робити, навіть коли ситуація здається безвихідною. Мої побратими бачили, що я залишаюся і продовжую боротися, навіть коли здавалося, що всі ми загинемо. І насправді, коли думаєш, що загинеш, все стає дуже простим. І хоча багато людей намагалися просто вижити, це не допомагало, бо не можна думати тільки про себе. Ти маєш думати про побратима, і тоді він буде думати про тебе. У Маріуполі ми мали дуже низькі втрати серед особового складу, і це частково завдяки тому, що ми думали один про одного. І навіть хоч ідея з полоном й була важка, вона була правильним вибором, бо зараз більшість з нас живі й повернулися до війська».
Були й анонсовані гостем питання щодо порад, які б він дав собі під час навчання:
«Мені завжди було важко через свою принциповість та прагнення до правди. Хоч я й не вважаю себе дурною людиною, я часто себе критикую. Одне з найважливіших, що я б хотів зрозуміти ще в дитинстві – це що таке добре, а що таке погане. Це філософські питання, на які кожен шукає свою відповідь. Життя дає вибір: бути чесним, принциповим, навіть якщо це важко, або йти шляхом нечесності, корупції, зрад і інтриг. І хоча той шлях може здатися легшим, в довгостроковій перспективі він завжди призводить до невдач. Люди, які обирають шлях негідності, зрештою зраджують і втратять усе. Це складний, але важливий вибір, за який кожен несе відповідальність. Вибір бути чесним – це не просто, це надзвичайно важко. Але це те, що варто обирати, щоб бути щасливим. Щастя неможливе без принципів, і я переконаний, що у негідників не буває справжнього щастя. Це той шлях, до якого треба йти, навіть коли здається, що всі навколо живуть краще, обираючи простіший шлях».
Обговорювали й мовне питання. Студентка поцікавилася точкою зору Кротевича щодо ситуації з російською мовою в Україні та, зокрема, у війську:
«Я вважаю, що в Україні повинна бути українська мова, і ми повинні спілкуватися нею. Щодо військових, то не варто критикувати їх за мову. Це важливе питання, особливо в армії. І коли ви бачите людину в цивільному, яка, ймовірно, є військовим, краще не робити їй зауважень. Я вважаю, що мова має бути не нав’язаною, а популяризованою через приклад. Я особисто намагаюся спілкуватися українською. Колись моя українська була далекою від ідеалу, але з часом я перестав соромитися», – зазначив «Тавр» та пригадав випадок, коли працював в Маріуполі, де більшість спілкувалася російською. Каже, там намагався говорити українською, а одна офіцерка з Львівщини, яка працювала в частині, зробила зауваження.
«Мене це дуже обурило. Я нікому не дозволяю давати мені подібні зауваження, окрім моїх командирів. Але навіть тоді, коли я зіткнувся з такими ситуаціями, я продовжував говорити українською, бо вважаю, що це важливо. Мова – це не лише питання держави, це частина культури. У нас повинна бути мова творчості, і зараз українська мова все більше звучить у шоу-бізнесі, серед митців і волонтерів. І хоча зараз українська мова не є мовою бізнесу, важливо, щоб ми розуміли її цінність. Я не засуджую тих, хто говорить російською, але вірю, що зі зростанням рівня і амбіцій вони все одно будуть змушені перейти на українську, якщо хочуть досягти чогось більшого. Усі повинні мати право вибору, але я намагаюся надати приклад, а не нав’язувати свою думку. Бо, зрештою, кожен має обрати шлях сам».
Запитували у відомого «азовця» й про поради для молоді, яка прагне обрати військову кар’єру:
«Я справді дуже поважаю людей, які свідомо обирають військову кар’єру. Я ніколи не прагнув бути військовим, і, чесно кажучи, я не можу себе уявити в цій ролі. Але мені завжди імпонували ті, хто вибирає цей шлях, адже це вимагає великої відданості. Реформи в армії, зокрема в військових навчальних закладах, є надзвичайно важливими. Я вважаю, що еліта суспільства повинна складатися в першу чергу з контрактних військових, оскільки це забезпечує безпеку країни: військові отримують краще забезпечення, навчання, і, відповідно, можуть ефективніше виконувати свою роль.
Зараз ми повинні знову відновити статус військових як еліти в суспільстві, і це має відбуватись завдяки людям, які йдуть до військових навчальних закладів. Наше завдання – створити належні умови для них. Я був свідком ситуації, коли курсанти не отримували належного забезпечення. Наприклад, в умовах бойових дій, коли ворог підходив до Києва, вони не отримували ніякої компенсації, хоча активно брали участь у захисті. Я підняв це питання, і завдяки цьому вдалося ініціювати зміни на законодавчому рівні.
Я не був курсантом, але це показує, що навіть якщо ти не займаєшся чимось особисто, можна змінювати ситуацію, головне бути активним громадянином. Моє захоплення людьми, які обирають шлях військових, безмежне. Я бажаю їм удачі, і якщо їм потрібна допомога, я завжди готовий надати її на волонтерських засадах, виконуючи це з відчуттям боргу. Щодо порад – робіть те, що робить вас щасливими. Сподіваюся, що це буде вірний і морально правильний шлях».
Присутні ствердилися у думці, що війна обов’язково, раніше чи пізніше, завершиться. У Богдана Кротевича запитали, якою він бачить Україну через 10-15 років та якою є роль молоді у формуванні її майбутнього.
«Це ваш вибір, а не мій. Я вірю, що кожен має право обирати, де жити, але я вже старий для цього. Я вважаю, що з віком людям, скажімо, після 60-70 років, варто позбавити деяких прав, і я ставлюся до себе так само. Бо вам жити в цій країні, вам і вирішувати, де жити. Я не знаю, яким я буду через 10, 20 чи 30 років, але, споглядаючи як змінюються люди, іноді мені страшно, навіть за себе. Коли війна закінчиться, я займуся своїми справами. Якщо запитають, за кого я голосував або що хочу побачити, я відповім або не відповім. Але це ваше рішення, в якій країні жити. Якщо ви захочете змінити щось у країні, наприклад, носити рожеве волосся чи окуляри зі стразами – це ваше рішення, і вам всім жити з тим. Я знайду собі спокійне місце за містом і буду жити. Важливо розуміти, що відповідальність лежить на кожному з нас. Моя відповідальність – допомогти вам прийняти рішення вільно і свідомо вибирати майбутнє країни. Я спробую зменшити свій вплив на прийняття рішень, але буду радити та ділитися думками. Я також буду говорити з тими, з ким можу поговорити, щоб країна врахувала голос молоді, яка зараз підростає. Щодо свідомості – ми, можливо, найсвідоміші в світі. І навіть якщо ви не розумієте, що таке бути свідомим, робіть своє, і своїм прикладом показуйте, як це – бути відповідальними. Усі мають шанс змінитися, і навіть я колись був несвідомим. Тому не списуйте нікого з рахунків. Робіть свою справу і допомагайте будувати краще майбутнє».
Наприкінці до розмови долучилася кандидатка психологічних наук, доцентка, завідувачка кафедри практичної психології Вікторія Вінс, зазначивши:
«Ви кажете, що вже старий, але, гадаю, йдеться швидше про психологічне вигорання. Вам лише 32 роки, та військову кар’єру ви розпочали в 21-річному віці. Ви згадали, що мали чудових учителів – а я хочу підкреслити, що саме через учительство ми формуємо свідомість нових поколінь. У нашому університеті ми готуємо вчителів, які зможуть посіяти зерна патріотизму й відповідальності в українському суспільстві. Слухаючи ваші скромні відповіді, я відчуваю, яка колосальна праця за ними стоїть. У вашій скромності велика сила духу, і ми щиро вам вдячні за те, що передаєте її нам», – зазначила Вікторія Анатоліївна та, як психолог поставила низку важливих запитань: «Як вам вдалося пережити полон? Цікавить також, якою була ідеологія та психологія представників ФСБ: як вони до вас ставилися, чи намагалися через спілкування з вами зрозуміти українську ментальність? Окремо хочу запитати про роль психологічної культури в нашій державі. Якою, на вашу думку, є позиція керівництва щодо її розвитку? І як, на вашу думку, варто готувати майбутніх психологів, зокрема тих, хто працюватиме з військовими? Адже часто цивільних спеціалістів не допускають до таких завдань. Які ключові елементи має включати їхня підготовка, щоб вони були здатні ефективно допомагати людям із бойовим досвідом?»:
«Щодо ФСБ – вони дійсно намагаються нас вивчити. Можливо, мені «пощастило», бо я людина принципова й пряма. Вони намагалися схилити до співпраці, ставили навідні питання – мовляв, чи стріляли ТРО по своїх, чи були вбивства цивільних. Іноді вдягалися у футболки з українською символікою. Я їм прямо сказав: «Ви – ворог. Можете катувати, я не знаю, як поведу себе в цій ситуації, але просто так – ні». Після цього мене помістили на чотири місяці в повну ізоляцію – одиночна камера, без спілкування, без людей. Це було складно. Але я залишався впертим і принциповим. Згодом мене показали у російській телепередачі як одного з «топ-7 нацистів України» – десь на 3 чи 5 місці. Це показує, що вони дійсно спілкувалися з ФСБ. Я не русофоб, я проста людина. Але росія напала на нас й вона повинна за це відповісти. І завдання мінімум – зробити так, аби вона більше ніколи не могла напасти. Для цього потрібно дестабілізувати цю систему, зруйнувати імперію. Це не про ненависть, мене більше обурюють воєнні злочини, ґвалтування, звірства. Є конкретні російські підрозділи, за якими я слідкую – з ними треба щось робити. ФСБ поводяться зверхньо, вони реально вірять у свою «вищість». Їхня ідеологія це не просто ненависть, це щось глибше, огидніше. Вони вбивають і ґвалтують не з люті, а з переконання, що «так треба», що це частина їхньої місії. Вони вважають українців молодшими братами, які просто помиляються. Це гнилизна, яку не вилікувати. Її можна лише зруйнувати. І ми маємо це зробити. Але паралельно ви, тут, маєте будувати країну – кожен на своєму фронті.
Щодо психологічної підтримки тут складно. У «Азові» після полону багато хто потребував допомоги, але не всі готові її приймати. Часто військові більше довіряють приватним спеціалістам, а не армійським психологам. Бо все одно є недовіра: мовляв, розкажуть командиру. Навіть найсильніші приходили й відкривались. І отут важливо – приватна психологія працює краще. Наприклад, боєць казав, що звертався до психолога через ПТСР, бо це почало впливати на сім’ю. Чоловіки, як правило, звертаються тільки тоді, коли вже критично. Я теж думаю звернутись. Бо іноді моя прямолінійність і жорсткість заважає. Для мене, якщо людина не помирає, то це ще не проблема. Але я розумію, що це знецінення чужого болю. І це треба в собі виправити, щоби краще розуміти інших і не травмувати їх».
На згадку про зустріч в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі Богдан отримав у подарунок щорічник Григорія Сковороди з цитатами на кожен день та книгу «Воюючий Шевченко: мала світоглядна книжка українського воїна», а також патч університету й сталеву кружку. Про зустріч з «Тавром» в альма-матер нагадуватимуть автографи на стіні зали інформаційних технологій «Чумацький шлях» та дверях офісу Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених, а також відвідав ветеранський простір в мережі укриттів УГСП.
Ще близько години тривало неформальне спілкування та фотосесія з охочими сковородинівцями – спільні світлини від Ірини Середи знайдете за цим посиланням: https://gallera.io/g/8623-irina/311714-05052025
Повну відеоверсію зустрічі знайдете за посиланням:
Зустріч із Богданом Кротевичем залишила глибокий слід у серцях усіх присутніх. Його щирість, глибокі роздуми та сила прикладу стали важливою подією для університетської спільноти. Це була не просто розмова – це був урок мужності, людяності й відповідальності. Такі зустрічі формують світогляд нових поколінь, зміцнюють віру в майбутнє та підсилюють усвідомлення цінності людського життя, свободи й національної єдності.
Захід проведений з ініціативи Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукового товариства університету. Наступні анонси – незабаром.
