Весна – це завжди слушний час для нових починань, або ж вдалого продовження сталих традицій. Безумовно, у обох випадках Університет Григорія Сковороди в Переяславі підходить до цього процесу якомога відповідальніше та яскравіше. Приміром учора, 14 березня 2025 року, в стінах альма-матер зустріччю з редакторкою та ведучою «Телебачення Торонто» Сашею Гонтар стартував новий сезон проєкту «Платформа можливостей», яким опікується відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукове товариство студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених.
Життєвий стиль Олександри – це чесність, гострота і тонка іронія, а її розповіді завжди надихають та спонукають до роздумів. Так було й цього ранку в Центрі інноваційного навчання та трансферу технологій «Innovation Training & Tech Transfer Center», де відбувалася зустріч. Якщо, з якоїсь причини, ви не змогли відвідати захід наживо, то ми вже готові переповісти вам ключові тези розмови про журналістику та поезію, важливість фільтрування інформації, культивування українського культурного простору та багато чого іншого.
Зустріч почалася з традиційного питання про те, чи вперше Саша у Переяславі та що знає про наше місто. Після цього вона трішки поділилася спогадами про дитинство 90-х і 2000-х, яке, як і в багатьох присутніх, припало на період засилля в українському медіапросторі російського за походженням, мовою і сенсовим наповненням, контенту. Каже, її мама дуже слушно вважала це деградантством.
«Якби не моє захоплення літературою в широкому сенсі, то я б не зробила з себе нормальну людину. Рада, що мала бібліотеку, в яку ходила і цікавилася ще чимось крім російської літератури», – зазначила Саша Гонтар.
Не менш бажаною гостею зустрічі стала собачка Марла, про яку точно знають ті, хто слідкує за соціальними мережами і публічними з’явами Саші чи, бодай, слухають пісні її чоловіка Сергія Гусака (Ницо Потворно) – у ході зустрічі вона то сиділа на руках гості, час від часу гавкотом засуджуючи тих, хто вирішив кудись вийти, то гралася з присутніми. Забігаючи наперед, по завершенню розмови вона прогулялася з новоявленою зіркою сковородинівської альма-матер – песиком Аскольдом.
Надалі говорили про освіту, позаяк Олександра вчителька початкових класів. Каже, що працювати за набутим фахом не склалося адже зрозуміла, що це взагалі не її:
«Можливо, просто треба спробувати для того, щоб відчути. На другому курсі в нас була практика «перші дні дитини в школі». Ми там спостерігали за тим, як все це відбувається. Якось мала відбутися групова фотосесія першокласників. Ми всі біля приміщення школи допомагали зібрати дітей – ніби це курчата, і вони зараз всі порозбігаються. І стояв осторонь хлопчик, який колупався в землі. Ми підходимо, а там такий жучок-солдатик бігає, і він намагається його задушити палкою. Кажемо йому, мовляв, цьому жучку боляче. А він відповідає: «А може я просто хочу вбивати?». Потім я зрозуміла, що діти, мабуть, це не найдобріші істоти. Ну, тобто, вони добрі, але вони не завжди здатні зрозуміти якісь межі дозволеного. Не те, щоб я була людина, яка могла б їм пояснити це. Повертаючись назад, той хлопчик перестав вбивати жука, і, можливо, в мене таки є якийсь педагогічний талант, або ж ми просто його переконали вербально. Ну і власне, це все. Я потім ще була, звісно, на практиці, де частину уроків викладала вчителька, на яку я дивилася, а вона, намагаючись пояснити якийсь там принцип додавання, виглядала як людина на межі нервового зриву. За цим було прикро спостерігати. Практика, мені здається, має не існувати для того, щоб хтось все-таки дістався до школи потім. Ось така промоція. Хоча, мабуть, це тільки мій досвід», – відверто поділилася Олександра.
Надалі Саша розповіла, що займалася пошуком того, що їй подобається. У якийсь момент потрапила у «вир роботи в закладах громадського харчування», з чого її витяг перехід на опанування спеціальності «Журналістика», де викладачка давала їй цікаві завдання щодо створенням оглядів новин, які побачила команда «Телебачення Торонто» і запросила її до співпраці. До слова, десь у той же момент вона зрозуміла, що ніколи не зможе працювати в кропивницькій журналістиці.
Після цього говорили про адаптацію до столичного життя, яку, імовірно, доведеться відчути комусь із присутніх здобувачів які, по завершенню навчання, не лишаться у Переяславі чи вирішать не повертатися у рідні населені пункти.
«Ніколи не любила Київ, він не відповідав моєму темпоритму. Ці всі столичні відстані мене завжди дратували. Коли б я не приїхала туди, зі мною просто якийсь треш ставався. Це не місто де ти можеш йти і щось роздивлятися, бо в якийсь момент, умовно, можеш провалитися в люк. Здавалося, що це останнє місто на землі, куди я могла би переїхати. Потім, раптово, подумала, що може це і не надто погана ідея. Цьому передував якийсь мій один приїзд, де у мене все було добре. Зараз, здебільшого влаштовано так, що нам не треба їхати в мегаполіс для того, щоб отримати всі «блага світу і цивілізації». Це можна робити будь-де. Ну, звісно, десь тобі треба більше зусиль прикласти до того, щоб чогось досягнути, а десь менше. Якщо ти в якомусь місті можливостей перебуваєш, то там може статися з тобою щось набагато швидше. Але, зрештою, зі мною сталося те, що я почала працювати на «Телебаченні Торонто» сценаристкою, хоч на початку цієї роботи ще жила в Кропивницькому», – ділилася Гонтар, принагідно, пригадавши, що, після переїзду до столиці, певний час працювала редакторкою ранкової стрічки новин, де добряче кепкувала з колегами при написанні заголовків. Також додала, що нині життя в Києві вже не видається їй таким магічним і неймовірним, як це було раніше. Каже, знову мріє переїхати в Івано-Франківськ, тому що це, на її думку, якесь затишне місто мрії, де все неймовірно і класно.
Говорили й про те, як трансформувалася робота команди «Телебачення Торонто» в умовах повномасштабного вторгнення:
«Мабуть, наш щоденний режим уявляється якось яскраво і непересічно: ми сідаємо за круглий стіл, на якомусь борді пишемо маркером якісь геніальні теми і дискутуємо над їх нормальністю. Насправді ж, зазвичай, це досить нудна робота – ми просто приходимо з кислим обличчям, сідаємо біля ноутбука і дивимось в нього. Іноді говоримо щось одне одному. На початку 2022 року нас застало колективне вигорання, і ми думали про те, що, мовляв, все навколо погано і ми ненавидимо нашу роботу. Бо що б ти не робив, принаймні у медіа чи й будь де, ця така певна циклічність є неуникною. А потім виявилось, що від цього можна зцілитися тим, що почнеться повномасштабне вторгнення, і ці думки відійшли на другий план. У своїй роботі ми відійшли від формату дайджестів новин, бо все дуже «неслося» і важко було зняти бодай якийсь випуск, щоб потім не відбулося ще багато різних подій за кілька днів до його виходу. Перші тижні, перші місяці вторгнення ми робили стріми, і це було досить дивно. Дивно, ьо ми вирішили, що все, що ми вміємо, – це якось нервово жартувати з того, з чого, мабуть, не варто було би сміятися. Подумали, що, можливо, це комусь допоможе на початку повномасштабного вторгнення, а тому спочатку намагалися відійти у бік новин, стати «самі собі телемарафон». Пізніше зрозуміли, що без гумору досить складно розповідати новини, які тоді відбувалися. Багато людей саме цього тоді й потребували і, дійсно, досі дякують нам за те, що ми були єдині хто тримав їхню «кукуху». Мені здається, тоді ми досить вдало робили те, що й мали робити. Зрештою повернулися до більш сталого контенту, сфокусувалися на загальноосвітніх відео. Робимо так, аби українці пишалися тим, що вони українці. Бо за меншовартісними моментами багато хто про це, на той час, призабув», – поділилася редакторка і ведуча та уточнила, що наразі над «магією Телебачення Торонто» працює значно менше людей, ніж до вторгнення, – чотири редактори, операторка, режисер монтажу, гримерка, операційний директор, бухгалтерка та ще один сценарист який працює віддалено.
Що ж до особистої трансформації Олександри, то вона ділиться, що її життя в умовах повномасштабного вторгнення нормалізувалося – каже, психіка прийняла складне рішення переключати свою увагу на щось функціональне.
Говорячи про те, як Саші вдається витримувати баланс між гумором і серйозними темами у своїй професійній діяльності, сказала наступне:
«В принципі це щось таке, де ти відчуваєш внутрішню межу. Бо основна мета це ж не посміятися, а, зрештою, розповісти про щось важливе, що ми зазвичай і робимо з використанням гумору. Не пригадую, чи були такі випадки коли б я сильно захопилася. Не можу й сказати про те, чи є певна кількість жартів яку потрібно використати аби це не було занадто. Можливо, я колись збожеволію і перестану відчувати цю межу», – зазначила Гонтар.
Разом з тим, серед найцікавішого, цікавилися секретами успіху сюжетів та передумовами завдяки яким вони точно «вистрілюють», запитували як знайти свою нішу в YouTube:
«У 2022 році український сегмент YouTube почав квітнути, як і заповідав Владлен Мараєв. Будь що, що б ти не випустив, було неймовірно успішним. Згодом відбулося перенасичення розмовами про декомунізацію і «пишання своїм», які, на той час, побутували. Нині ж, аби зробити успішне відео, треба прийти до розважального формату – це має бути щось ескапістське, не про Трампа чи актуальні події які з нами відбуваються, а приміром «собачка бігає 10 годин» чи підходити до людей і питати, скільки вони заробляють. Зараз спостерігається тенденція того, що у кожного коміка є свій подкаст і цього, здавалося б, вже достатньо. А потім той же Василь Байдак робить дещо нове, запрошуючи експертів з якими обговорює цікаві речі, а не просто говорить «про жизнь». Треба дивитися не на конкретну нішу, а на те, що б ти хотів у ній зробити. Попри те, що створюється дуже багато каналів, не всі вони продовжують свою діяльність, поставити собі питання «а щоб що?»»
Також однією з тем розмови стала поетична творчість Саші Гонтар, яка у 2019 році випустила у київському видавництві «Люта справа» свою книгу під назвою «Жери землю». Каже, поезія в її житті з’явилася після «ревізії» своїх талантів у дитячому віці – співати вона не вміла, а гурток по вирізанню з дерева швидко згорнув свою діяльність через свою непопулярність. Згодом дійшла до того, що поезія є доступним форматом творчої роботи, адже усі вміють писати, знають слова і здатні викладати свої думки в римованому чи іншому форматі. Спершу, навіть, їй здавалося що писати вірші може будь хто.
«У школі це був певний момент моєї соціалізації з однокласниками, бо я писала якісь вірші про наших вчителів і ми з них сміялися. У якийсь момент поезія стала для мене звичним способом самовираження – ходила на різні поетичні читання і битви поетів у Кропивницькому. Свою першу поетичну перемогу чекала десь років чотири. Це завжди було весело, цікаво і авантюрно. Бо тебе оточують люди з якими ти маєш щось спільне. Тому й продовжила цим займатися, зокрема після переїзду до столиці. Зі своїм видавцем познайомилася на літературному фестивалі, а далі це приятелювання переросло у цю роботу», – пригадує поетка та зізнається, що, на жаль, зараз втратила у собі потяг до рефлексування у форматі поезії. Каже, аби нині щось писати треба позбавитися внутрішньої цензури і модерації всього, про що вона хотіла б висловитися. «Маю цього позбутися, аби знову повернутися до творчості», – додала.
В умовах великої кількості інформаційних потоків, що оточують українців, одна із учасниць зустрічі не могла не поцікавитися тим, з яких джерел черпає інформацію особисто Олександра Гонтар:
«Я читаю новини в Telegram. Не будемо говорити про якусь етичність перебування там, а зійдемося на тому, що це сприяє якісь твоїй компульсивній поведінці – дуже звикаєш до того, що будь якої миті ти береш до рук телефон і дивишся, що ж там в новинах. Певно, треба було б цього уникати і модерувати час, який ми витрачаємо на споживання новин аби це не відбувалося якось нездорово. Я підписана на різні українські медіа – «hromadske», наш інформаційний канал «Телебачення Торонто»… Не знаю, що мене змусило б прийти на якийсь сайт читати новини, бо наше життя, на жаль, дуже змінилося. Зараз навіть в Instagram можна дивитися свіжі новини. Не важлива кількість джерел – важлива їх якість. Щоб це не були великі анонімні канали, а були якісь адекватні медіа які сповідують журналістські стандарти», – поділилася Гонтар.
Питань було багато, тому, майже наостанок, вирішили виділити ще кілька цікавих фактів із проговореного Олександрою:
- Сприймає читання книг як вид дозвілля, не надаючи жодній з прочитаних якогось особливого титулу;
- Не вважає, що когось із митців можна вважати недооціненими – вони завжди цікаві для якоїсь ніші людей, і, можливо, у цьому і є їхня винагорода;
- Крінжує з деяких перекладених з російської на українську мову пісень, приміром композиції «Шльопки» Олі Полякової;
- Стала грубошкіра і не сприймає побажань накшталт «помри в муках», які можуть комусь писати хейтери в мережі;
- Не надто дратувало коли хтось підходив з мемною фразою «А це пам’ятник свині» чи, на противагу, вражав вимовою назви проєкту «#@₴?$0», але сумнівно коли підходять і кажуть «Привіт, Ярославо» (плутають з екс-ведучою каналу Ярославою Кравченко – прим.авт.)
Під бурхливі оплески присутніх модератор подарував гості квіти від сковородинівців та шматок збитого, напередодні, переяславськими добровольцями «шахеда» з дарчим підписом.
«Ще у 2022 році я зрозуміла, що у мене є особиста задача – не поїхати «кукухою» і триматися «в ресурсі» настільки довго, наскільки я зможу. Треба оптимально розраховувати свої сили, бо ми будемо потрібні нашій країні ще тривалий час. Якщо зараз ми «посиплемося», ніхто нас потім не збере назад окрім нас самих. Тому, перш за все, треба прислухатися до себе і прагнути до відчуття чи достатньо ти робиш на своєму місці, і чи маєш наснагу робити ще більше», – сказала наостанок зустрічі Саша Гонтар.
Під весняним теплим сонцем, на центральній алеї університету, присутні зробили спільні світлини на згадку про цю зустріч. Відшукати себе можете у фотоархіві від нашої Ірини Середи за цим посиланням: https://fex.net/uk/s/4t3xosm
Наостанок перебування в стінах альма-матер, за доброю і усталеною традицією ініціаторів проєкту, Саша Гонтар залишила автограф на дверях офісу Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів та молодих вчених університету.
Попереду – нові зустрічі, що відкривають горизонти пізнання і вірних українських сенсів. Слідкуйте за анонсами, незабаром продовжимо.
