20 лютого 2025 року за ініціативи бібліотеки Університету Григорія Сковороди в Переяславі відбувся захід присвяченого вшанування Героїв Небесної Сотні, згадуючи трагічні дні масових розстрілів протестувальників під час Революції Гідності 2013–2014 років. Пам’ять про подвиг Небесної Сотні вшановується під гаслом «Вдячні за свободу!».
У цей день в залі зібралися ліцеїсти, викладачі, очевидці Революції Гідності та Настоятель храму Вознесіння Господнього, отець Михайло, щоб нагадати, якою ціною виборювалася свобода. Адже, як зазначила одна з учасниць: «Майдан – це не просто географічна точка в Києві. Це місце, де вирішувалася доля України».
Серед очевидців та активних учасників Переяслава тих буремних подій були присутні Ганна Токмань, Наталія Заїка, Світлана Шевченко, Олена Гичко та Інна Марченко.
З вступним словом до присутніх звернувся проректор з наукової роботи Василь Дудар:
«Події, про які ми говоримо, слід розглядати в історичному контексті, адже ще з 90-х років, із Революції на граніті, почалася наша боротьба. Україна здобула незалежність не як подарунок, а потом і кров’ю. Майдан, Помаранчева революція, Революція Гідності стали черговими кроками на цьому шляху. Історія дала нам урок. Сьогодні стоїть питання нашого існування, бо Україну хочуть стерти разом із її історією та культурою. Але вони не розуміють, що українців неможливо зламати».
Особливу атмосферу заходу створили виступи очевидців подій, які на власні очі бачили всі жахи Майдану. Доктор педагогічних наук, кандидат філологічних наук, професор, учитель-методист Ганна Токмань поділилася спогадами про одну з найстрашніших ночей у її житті – ніч з 18 на 19 лютого 2014 року:
«Світло-шумові гранати вибухали щосекунди, намети горіли. Афганці, які стояли поруч, казали, що навіть в Афганістані не бачили такого жаху».
Вона також згадала про зустріч з Оленою Гичко, яка стала для неї символом людської стійкості:
«Я розуміла, що зараз або я, або вона можемо загинути. Я запитала: «Скажіть ваше прізвище». Вона відповіла: «Олена Гичко». Я сказала: «А я – Ганна Токмань». Ми були готові до найгіршого».
«20 лютого 2014 року Майдан перетворився на місце жаху. Кулі снайперів убивали протестувальників. Я кинула пари і побігла на автовокзал. Я знала, що маю бути на Майдані – вмирати разом з ними. Вночі по центру Києва вивозили тіла загиблих. Вперше Україною їхали машини з «двохсотими». Ми стояли на колінах та лунала «Пливе кача». Тоді Майдан не просто втратив своїх людей – він перетворився на точку неповернення», – згадує Ганна Леонідівна.
Майдан дав початок руху, який триває досі. Волонтерка Інна Марченко, яка і тоді допомагала пораненим, і зараз їздить на передову, розповіла:
«Ми почали з того, що збирали все для хлопців на Майдані, потім для армії. А зараз це вже стало справою життя». Вона зазначила, що головне – не бути байдужими: «Якщо бачите людину, якій важко, просто підійдіть і обійміть. Це важливіше за будь-які слова».
Особливо пронизливими стали слова Олени Гичко про те, що означала перемога Майдану для простих людей:
«Ми тоді вистояли не лише тому, що нас було багато, а тому, що ми знали, допомога прийде. Я пам’ятаю ранок після штурму. Автобуси з заходу під’їжджали, і з них виходили чоловіки, ставали в стрій і йшли на Майдан. Ми знали, що не одні. І ми вистояли. Ми вистоїмо і зараз, тому що це наша земля, і ми маємо право бути вільними. Сьогодні Україна знову платить високу ціну за свою незалежність. Але ми знаємо наша країна вистоїть».
Також до слова долучилась дружина професора Ярослава Потапенка, PhD, доцент кафедри історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін Руслана Потапенко. Вона наголошує, що боротьба за європейські цінності була не просто політичним вибором, а фундаментальним цивілізаційним кроком:
«Наша країна постійно стикається з загрозою з боку тих держав, що прагнуть викривити або зовсім стерти українську історичну пам’ять. Ми вже не одне століття боремося за право бути почутими в історії. І зараз Путін прагне забрати нашу історію, щоб знищити нас як націю. Одним із найбільш драматичних моментів цієї боротьби був Євромайдан – символ свободи та протесту проти авторитаризму Віктора Януковича. Все почалося зі студентських виступів, які шукали відповіді на питання, чому так сталося, що ми дійшли до цього».
З 30 листопада 2013 року, коли на Майдані відбувся перший розгін студентів, ситуація набула нового масштабу.
«Мій чоловік Ярослав Потапенко, один із перших професорів, хто був на Майдані, на початку цього процесу. І навіть на нього особисто нападали силовики. Того дня було важливо показати, що ти стоїш за правду, за кращі ідеали, навіть якщо це дорого коштує», – згадує Руслана Михайлівна також акцентуючи на тому, що в той час українці не воювали з росіянами, а з власними силовиками «беркутівцями», які виконували накази. Але навіть попри це, вона підкреслює важливість боротьби за демократію і свободу, особливо для молоді.
Водночас попри труднощі, які переживає Україна через війну, Руслана не сумнівається у перемозі. Хоча інколи світ відвертається від нас, вона вірить, що духовна сила українців, продемонстрована під час Майдану, знову переможе.
«Тоді ми говорили, що ми сильні і переможемо. Стояли з камінцем проти зброї, з дерев’яним щитом. І гинули. І зараз ми знову в цій боротьбі», – ці слова Руслани Михайлівни відображають глибину її патріотизму та відданості захисту України, її гідності та свободи. Вона впевнена, що історія циклічна, і Україна, як завжди, вийде переможцем.
Захід став важливим нагадуванням про ту велику ціну, яку заплатили українці за свою незалежність, і про силу духу тих, хто віддав своє життя, а також тих, хто продовжує боротьбу за майбутнє України.
