Сьогодні, 13 травня 2024 року, в рамках партнерського проєкту «Open University», в конференц-залі імені Василя Сухомлинського відбулась зустріч з відомим журналістом-розслідувачем, засновником та керівником одного із найавторитетніших проєктів журналістських розслідувань в Україні «Bihus.Info», від початку повномасштабного вторгнення – добровольцем Збройних Сил України Денисом Бігусом.
Ще до початку заходу гість завітав на факультет мистецтва, менеджменту, педагогіки і психології, де йому провели екскурсію мистецькми аудиторіями. Надалі, за доброю традицією, не обійшлось без пам’ятного підпису на дверях офісу Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених університету, яке спільно з Відділом інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю уже шостий рік поспіль реалізує такий формат зустрічей.
У ході розмови присутні мали можливість поспілкуватися із впізнаваним медійником та поставити свої питання. Пресслужба університету узагальнила найцікавіші, на наш погляд, відповіді та запитання у тезах.
Чи пригадує журналіст момент, коли вперше зрозумів, що хоче займатися розслідуваннями?
«Насправді у мене досі не готова пафосна відповідь про те, як ще в дитячому садочку… Дивіться, життя складне і бентежне – мене просто взяли за оголошенням. Це просто чесна відповідь. На початку 10-х років вже мало кому відомий канал «ТВі», який був маленьким, але дуже сильно позиційним, просто шукав журналіста для програми розслідувань. Тоді все, що вважалося розслідуваннями, з точки зору дня сьогоднішнього, це було таким дитсадком… Тоді за тими столами сиділи люди, які зробили «Схеми», зробили «Слідство». Нас було декілька людей, які тоді сиділи за тими столами, а потім започаткували низку проєктів. Не те щоб це всім реально подобалося. Пояснити це буде доволі складно. Уявіть собі маленьку редакцію. Яку не сказати, що дивиться багато людей. У 2011-2013 роках більшість речей, які ми дуже великим потом розшукували (бо інформації практично не було – прим.гст.) і показували, викликало у людей реакцію «а нах*єра ви це робите?». Суспільний запит тоді виглядав так, що тобі це здається цікавим і важливим, а люди, дивляться на це з виглядом «ну ппц ви дурачки». Усіх все влаштовує, і, мовляв, чому ви тут метушитесь. Тому сказати на чому все протрималося доволі важко. Мабуть тому, що це було, до чорта, цікаво. І на цій можливості уявляти себе трішечки приватним детективом воно якось тримало. Це було максимально прикольно – я бачив кількість інтернів, що проходили стажування. Люди які прийшли у цю максимально нудну сферу діяльності з уявленнями про те, як вони зараз змінять світ, пішли через два-три місяці. Залишились «у довгу» ті, кого максимально «тащить» процес»
Які кейси були найрезультативнішими з точки зору доведення справи до фіналу – приміром, доведення справи до вироку суду?
«Це доволі болюча, бо популярна тема. Звільнень і відставок я не рахував за останній період, але думаю, що лише за останні два роки їх десятки зо два набереться. Ця штука сильно тішила колись, менше тішить нині. Проблема з відставками полягає в тому, що більшість людей, яких звільнили, по хорошому, мають сидіти за ґратами, приблизно, по 8 років. І тут ви впираєтесь в те, що, за великим рахунком, навіть на відставку ви безпосередньо не впливаєте, адже не підписуєте її. Ви лише можете лише якось поспряти підвищенню шансів того, що вона відбудеться. Це дуже довгий шлях і ключова причина, чому люди, що приходять із запитом на ці зміни, не залишаються надовго. Бо в них «період напіврозпаду» швидший, ніж швидкість спрацювання української правоохоронної системи. Подивімось хоча б на «справу Пашинського» – вона гукнулась місяців два тому, але це історія 2014 чи 2015 року. Мені справді складно сказати, що можна вважати комплексним результатом. Я думаю, що за весь період життя проєкту ми мали понад сто звільнень та кримінальних справ. Перші вироки з наших розслідувань були десь роки півтора тому – це відео 2015-2016-х років. Можна триматись за якусь статистику скасування тендерів, але обрати щось конкретне складно, оскільки їх теж були десятки».
Чи у кримінальних провадженнях зазначається, що джерелами інформації є розслідування редакції ?
«Відверто кажучи, не знаю, як це позначається у справах. Навіть по нещодавньому кейсу нардепа Клочка – відео по ньому було роки й роки тому… Зазвичай, існує певна процедура – у нас загалом досить протоколізована діяльність. Якщо ми вбачаємо достатній предметний фактаж для передачі, то юристи збирають всі матеріали, пишуть заяву, і воно все йде за підслідністю до правохоронних органів. Іноді трапляється так, що ми нічого не встигли зробити, але до нас звертаються з проханням поділитися інформацією. Я абсолютно впевнений, що в жодному з органів не висить табличка «Це зроблено завдяки шановній редакції», але у нашій голові є такий віртуальний «стендик». Щодо кількості проваджень, то, я думаю, що їх набереться трішки більше сотні. І тут ми «розбиваємо собі серце» тим, бо іноді ми можемо «підштовхнути» до відкриття кримінального провадження. Проте ми не можемо змусити його розслідувати».
Наскільки часто журналісти зіштовхуються із політичним тиском? Чи були спроби перешкодити розслідуванням?
«Он був зимовий епізод. Це складно пояснити, бо в це не дуже вірять, але насправді рівень міфологізованості того, як все працює в нашому випадку і випадках колег, дещо не здоровий й завеликий. У нас є абсолютно нудний, регламентизований процес. Відповідно до того, що ми не подобаємось дуже багатьом політикам та правоохоронній системі загалом, «київським елітам» ми, в якийсь момент, звикли. З історією прямих погроз чи якихось дуже неприємних діалогів ми закінчили десь у році 2015-2016-му. З того часу є безперечно прекрасні у своїй експресивності інформкампанії (приміром, гуглю і дізнаюсь про себе якісь неприємні речі – прим.гст.), «набіги» у коментарі. Якщо чесно, вважати це якоюсь серйозною протидією вік і досвід не дозволяють.Є абсолютно традиційна та нормальна історія судових позовів після публікацій. Історій із переслідуваннями ввечері під під’їздом не було ніколи. Востаннє щось, що можна трактувати як безпосередні погрози було десь у 2013-му році. У нас було декілька нападів на людей під час зйомок, але це все ж таки більше не історія спланованої протидії, а історія агресивних та експресивних довбо*обів. Себто, це полум’яно-експресивна історія «на місці». На відміну від багатьох регіональних колег ми, історично-випадоко, перестрибнули певну «долину смерті» у 2014-15 рр., коли ніхто особливо про нас не знав і ми були нішевими, а теми і фігуранти були вже доволі потужні. А в році 2017-му повернулися історії з тиском, але ми вже були завеликі і заагресивні. Банально – пощастило. Я не можу розповісти якісь системні і розтягнуті речі, про те, як нас страшенно пресували люди «на великих чорних джипах», адже такого не було. З іншого боку, як показує історія початку цього року, не те щоб ми позбулися прискіпливої уваги поточних еліт. Так було і з їх попередниками. Будь-яка влада загалом схильна не любити тих, хто її не хвалить. Можливо, до цього схильні всі люди. Тому ми звикли, що нашу сферу діяльності не будуть любити всі. До цього звикаєш».
Чи є в редакції «Bihus.info» якийсь контент-план, скільки розслідувань водночас може перебувати «в роботі»?
«З виробничо-продюсерської точки зору, тематика розслідувань приводить до тремтячих рук і сивого волосся. Звісно, у нас є певний контент-план, тобто теорія про те, що б ми хотіли бачити в ефірі найближчим часом. На практиці – це те, що ти ніколи не можеш передбачити. Паралельно йде кілька розслідувань, і є певні оцінки шансу того, що у розслідуванні все вийде довести й воно дійде до етапу зйомок. Усі стараються – це краще на що ви можете розраховувати. Я думаю, що середньостатистично саме розслідування (не враховуючи репортаж та зйомку – прим.гст.) – це десь півтора місяця. Певні раритетні штуки можна зробити за два тижні. Але, на противагу їм, є штуки які робляться півроку і більше. При цьому ти намагаєшся не зійти з розуму вірячи в те, що все складеться. Контент-план є, але він, радше, символічна демонстрація нашого оптимізму».
Як вдається не перетинатися в темі розслідувань з іншими редакціями?
«В Україні є десь п’ять редакцій і дуже-дуже багато тем. Не те, щоб в нас ніколи не було перетинів – особливо якщо це очевидна тема, яка пролетіла по новинах і на неї, очевидно, подивляться всі. У нас є, навіть, якась історія – декілька випадків за, десь, десять років, коли всі намагались встигнути раніше. Але це не є типовою та розповсюдженою щотижневою проблемою».
Чи мав Денис Бігус випадки конфлікту інтересів, коли розслідування стосувалося його знайомих, друзів?
«Мене рятує певна соціопатія. На щастя, моє найближче коло спілкування не дотичне до професії, або айтішників. Загалом, ні. Думаю, якщо я проведу глибоке опитування людей навколо мене, то жодного міністра в друзях не знайдеться. Зважайте на те, що ми не самі приємні люди і ніхто не хоче з нами дружити. Соціалізація не є чимось значним в нашому житті».
Як і ким обираються теми для розслідувань?
«Є редактори та журналісти, які, плюс мінус, спеціалізуються на цих питаннях – як то кажуть, у кого й до чого серце лежить. Відповідно, коли в когось, у певний момент, виникає якась ідея щодо теми, то її десь півгодини обговорюють на нарадах. Є декілька дуже базових критеріїв – це, як було раніше, або сума, або посада. Тоді ти просто обираєш, де вищий тендер та вищий рівень. І ще враховується час необхідний на виробництво. Якщо говорити про джерело походження тем, то це, десь на 80%, просто новини. У нас є редакційна пошта, на яку приходить якась промислова кількість листів, і вони на 99,99% з тематичної точки зору – сміття. У нас, до певного часу, була традиція раз на рік просто перевіряти всіх по реєстрах. Якась історія про люті інсайди банально не потрібна. У нас є якісь загальнонаціональні теми, які приносять новини, або великі «київські» теми, які підкидає життя навколо».
Про що було перше розслідування Бігуса?
«Я доїв корову! Вона була дуже брудна! Не пам’ятаю, нафіга я це робив. Пам’ятаю, навіть, де це робив. Не можу згадати, в якому саме матеріалі. Але це точно щось символізувало. Це не було перше розслідування, але це було точно одне з перших. Пізніше, десь у 2012 році, була історія про тендери, в яких фігурував син Януковича і пов’язана з ним компанія. У мене, навіть, за нього є якась статуетка. Ми поїхали з оператором в Донецьк, мерзли по під’їздах десь в Макіївці. Це, мабуть, була перша така робота, яку можна назвати розслідуванням. Тоді треба було «таритися» шоколадом і їздити по райдержадміністраціях, де був доступ до цих реєстрів. Нині безпосередня журналістська діяльність, як не дивно, займає все менше мого часу і замінюється на дещо інші функції».
Як змінилось життя журналіста після 24 лютого 2022 року?
«У перші місяці я спав у неприємних і холодних місцях, і не холодних теж. Насправді відбулось забагато подій, щоб я міг вкласти все в якийсь короткий монолог. Загалом, я дуже щасливий, що перші два місяці я взагалі не «віддупляв» що відбувається навколо. Це розуміння приходить потім, а в той момент «кукуху» це рятує на раз-два. Десь у липні 2022 року я «відтанув», стрепенувся. Потім я штатно керував дроном. По нас іноді, навіть, стріляли. При моїй спеціалізації те, що ти не маєш героїчних історій це ознака того, що ти все зробив правильно. Десь наприкінці квітня ми заїхали на херсонський напрямок, і десь приблизно через три тижні стало зрозуміло, що ти там або шукаєш якийсь дрон, або сидиш і чекаєш, поки ти виявишся потрібним. Спочатку я взяв редакційний дрон, а потім мені дали інший. Через тиждень інтенсивної роботи я зрозумів, що з цією штукою я корисний і так далі рухаюся в цьому напрямку».
Яку пораду Денис може дати молоді, що хоче пов’язати своє життя з жанром журналістських розслідувань?
«Заплануйте собі пів року. Якщо за цей час ви з’ясуєте, що все тримається не на тому, що вам подобається процес, а на тому, що ви, все ще, уявляєте як ви дуже швидко зміните світ, то тікайте звідти. Людям, які дуже довго в собі тримають очікування швидко змінити світ, потім буде дуже боляче. Адже іронія в тому, що вони світ реально змінюють, просто не з тією швидкістю, з якою більшість очікує. Я про це говорив ще в 2012 році, і тоді на це були свої причини. Вже у 2013 році на Грушевського на екранах крутили наші розслідування. Тоді я, в принципі, вперше побачив людей, які, виявляється, все це дивились. Просто ніяк себе не маркували. І, здається, наша робота трішки вплинула на те, що була Революція Гідності. З тих часів я цей суспільний запит на нашу роботу дуже сильно ціную, бо пригадую час коли я його не почував».
Скільки тривало найкоротше і найдовше розслідування?
«Найдовше розслідування тривало десь близько року, мабуть. Найкоротше склалось, буквально, за дві хвилини. Наш журналіст їхав і побачив як в центрі міста якась людина скручувала на позашляховику один номер і прикручувала інший. Після цього було декілька тижнів роботи, але саме розслідування склалось прям в цей момент. Тому можна вважати, що воно відбулось за дві хвилини – подивитись і переконатись в тому, що в руках людини стопка номерів».
Чи може бути так, що жанр розслідувань в Україні зміліє до рівня побутових конфліктів?
«Це було б дуже добре, але я не впевнений, що в нас є хоч якийсь шанс на це. Я тільки за. Просто шанси все ще не дуже великі».
«Просто не й*бнутись – це вже дуже велике досягнення. Дожити до завершення і вкінці сказати, що хоч на 15% я все ще психічно здорова людина», – такими словами Денис Бігус завершив зустріч зі сковородинівцями коментуючи питання про те, якими ми вийдемо з цієї війни.
На завершення зустрічі гостю подарували пам’ятний мерч УГСП, а присутні мали можливість поспілкуватися та сфотографуватися з журналістом.
