У перший день листопада до Університету Григорія Сковороди в Переяславі завітав письменник та співзасновник видавництва «ТаТиШо», український журналіст, автор відомого проєкту «Служба розшуку дітей», режисер-документаліст, волонтер, засновник мистецького проєкту «Так працює пам’ять», музикант та поет Руслан Горовий. Зустріч відбулася в межах партнерського проєкту «Відкритий університет», який з 2017 року втілюється в альма-матер Відділом інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю.
Ще до початку зустрічі гість разом з редакторкою видавництва «ТаТиШо» Надією Козак, що склала йому компанію у цій поїздці, мав змогу ближче познайомитися із закладом, сповна оглянути сковородинівський простір – мистецькі аудиторії, читальні зали бібліотеки, музей закладу. Ближче до початку зустрічі в конференц-залі імені Василя Сухомлинського почали збиратися охочі ближче познайомитися з різнобічно цікавою та активною постаттю, що творить новітню історію України – волонтерським та творчим поступом «навертає в українство» й наближає перемогу в російсько-українській війні. На розкладці можна було придбати численні книги видавництва «ТаТиШо», компакт-диск з нещодавнім альбомом Руслана Горового «ТННП» – крам гарно розійшовся, його придбала чимала кількість аудиторії заходу: викладачі та студенти, запрошені учні ліцею-інтернату «Патріот», культурна та інтелектуальна інтелігенція міста, охочі містяни.
Безпосередньо у ході майже двогодинної розмови Горовий розповідав про свою журналістську діяльність, режисерський поступ, діяльність волонтерської групи «Цигани» що нині опікуюється деокупованими територіями Київщини, Харківщини та Херсонщини. Поза тим щедро ділився баченням державних та культурних процесів, планами на майбутнє. Пропонуємо вашій увазі найважливіші тези висловлені Горовим у ході зустрічі:
«Нині уся моя діяльність сконцентрована на допомозі деокупованим територіям. Оскільки я не воюю, поки що мене туди не беруть – бо з одним оком, з одного боку, не списують з армії (якщо вже є поранення – Горовий), а з іншого – не хочуть брати з інвалідністю від початку. Тому я поки бігаю між воєнкоматом, де мене не беруть, і займаюся тим, що я вмію – на деокупованих територіях Київщини нас знають як «циган». На решту часу немає. Щойно трішки вивільнився – приїхав до Переяслава, виконавши свою давню обіцянку. Можливо хтось щось про мене чув, хтось не чув», – почав свою розповідь Горовий пояснюючи аудиторії, чим займається в умовах війни.
«Повернувся зі Сполучених Штатів Америки – оскільки я трохи підсліпкуватий, то мене випускають. Разом з моєю дружиною Людмилою Горовою, яку ви, напевне, знаєте бодай за піснею «Буде тобі враже так, як відьма скаже», проводили там виступи і продавали книги – купили хлопцям «на передок» дві машини які вже воюють. Нині назаробляли гроші, аби купити 100 машин дров людям на деокупованих територіях. Думаю, 50-60 родин на Київщині будуть з дровами – це бабусі, дідусі, жінки з маленькими дітьми у яких, під*раси, кацапи позабирали чоловіків: когось повбивали, когось позабирали, хоч вони не військові. Вони десь там зараз в росії – їх ніхто не міняє, бо найперше міняють військових на військових. Тому ці молоді жінки, у когось по троє дітей «не вигрібають» – куди ж вона «вигрібе» самотужки. Тому цими категоріями людей ми опікуємося на Київщині, Харківщині і Херсонщині», – додав до вищесказаного.
«Я мав народитися в прекрасному місті Дубліні, на Ірландщині – я усіх там знаю, усе там мені рідне. Проте я примудрився посваритися з лелекою, і він мене викинув у місті Конотоп на Сумщині. Це прекрасне місто, але щойно я навчився ходити звідти втік. Якщо серйозно, то там нині живе моя мама, поховані мої діди і баби, батько і менший брат. Звісно ж, це моя батьківщина і я її люблю, але колись я пообіцяв своєму діду по мамі, – він був з Київщини, і не зміг через СРСР там жити, сім’ю було винищено (це окрема історія – Горовий), що я поверну рід до Києва, де нині живе моя сім’я і де народилися мої діти. Був час коли жив на Донбасі, багато бував закордоном де заробляв гроші. Фактично, моя вища освіта відбувалася вже коли я отримав «заслуженого журналіста України» від Ющенка. За освітою я режисер-документаліст, діючий головний режисер телекомпанії «Магнолія ТБ», яка у зв’язку з війною, як і багато чого, «у глибокій зажурі». Нікому не рекомендую це повторювати. Вчитися треба молодим, коли голова добре варить і коли ці знання ти в себе «вкидаєш» і всмоктуєш як губка потім щось продукуючи. Усі самі круті речі ти робиш в юності – коли тобі пофіг на помилки свої і чужі, і ти як баран б’єш стіни ламаючи їх. Тому поки молоді, робіть максимально усе – бо пенсії може й не бути», – напівжартуючи розповів Руслан про своє походження і освіту.
«Я ніколи не розділяю своє життя, мовляв сьогодні я музикант, а завтра режисер чи письменник. Усе йде потоком: пишеться пісня – значить пишеться пісня. Не відмовляю собі у тому аби щось написати. Не все бачить світ, але щось іде – якісь тексти беруть інші гурти, щось сам записую. Щось з’являється у колаборації – як от пісня з Жаданом. Не всі пісні адекватні: якісь більш прийнятні, якісь більш хуліганські. Незабаром вийде кілька пісень записаних разом з Катею Chilly, ще кілька спільних проєктів. Бо мені хочеться, бо цікаво з людиною – сидимо, спілкуємося і щось виникає. Я не професійний музикант, я на цьому не заробляю – це радше хобі», – каже Горовий про музичні вияви своєї творчості.
«У 2001 році ми запустили проєкт «Служба розшуку дітей», яким я донині і опікуюсь і який, в умовах війни, єдиний фактично нині виробляється нашою телекомпанією. Це тема через яку я, як режисер і людина, не міг пройти повз. З програмою «Ситуація» ми багато їздили, і бачили скільки дітей були, як то кажуть, віддані самі собі. У 90-х роках у розшуку одночасно могло бути 300-400 дітей, на піку до 700 дітей, уявіть, були невідомо де. У якийсь момент це вже не вміщалося у існуючі проєкти, я прийшов до генеральної директорки Євгенії Ткаченко і запропонував зробити окремий проєкт. Зняли пілот, і з часом у нас були ефіри на «1+1» – це фактично є стартом того великого проєкту, який згодом переріс у те, що 26 каналів-конкурентів в Україні одночасно показували цей проєкт. Потім долучилися радіостанції, газети, плакати на залізниці, з’явився кол-центр, гаряча лінія яка доєдналася до міжнародної. Станом на 2013 рік вся країна настільки повернулася обличчям до цієї проблеми, що в розшуку могло бути лише 5-7 дітей. Країна поборола цю проблему, і дійшло до того, що дітей знаходили до того, як вони з’являлися «в телевізорі». Багато проблем випало на період повномасштабного вторгнення, коли діти опинялися на окупованих територіях – про деякі з цих історій я й досі не можу розповідати. Єдине скажу, що ми вивозимо дітей з окупованих територій та росії. Це дуже складна робота. Коли ти втягнувся – треба цим займатися. Отак колись воно мені заболіло, що й досі не відпустило», – розповів режисер про історію народження «Служби розшуку дітей».
«У якийсь момент я зрозумів, що зі мною щось відбувається: голова переповнена речами, над якими я не маю контролю. І я зрозумів, що якщо щось записую – голова звільняється. Отак стали з’являтися оповідання. Коли голова не забита цією інформацією, я нормальна людина, мені не потрібно обов’язково щось писати. Якщо мені не треба писати – я не писатиму. Але коли голова заповнюється чимось, я дістаю телефон і пишу. Усе, що сьогодні є тут на розкладці, написано спочатку в телефоні. Я можу спинитися посеред вулиці і записати те, що мені потрібно. Можливо, лише найперші оповідання були написані ще на комп’ютері. Я до когось постійно приходив і щось там писав, бо у мене його не було. Були різні видавництва з якими я співпрацював, але згодом набридло ходити по книгарнях аби купити свої ж книжки щоб подарувати їх, умовно, вашій книгозбірні. Наступні книжки почали видавати власноруч. Працюємо за принципом, що одна книжка працює на те, аби видати наступну. До речі, вона матиме назву «Скабки, або маленькі трісочки під шкірою». Аби вона вийшла треба закумулювати гроші – вони йдуть на підтримку видавництва, або аби закрити «дірки» по волонтерці. Усе з проданого закордоном йде або на військо, або на деокуповані території. Там і ціна інша, але й суми акумулюються швидше – на декілька машин чи купу дров де я за три дні зароблю в Україні кошти? Ніде. Тому намагаємося бути максимально ефективними. А все що треба, це прірва – працює недовго, і коштує дорого. Ну ви й самі все знаєте – ви донатите», – повідав Руслан про те, як почався його шлях у літературі і як література допомагає в умовах нинішніх викликів. Принагідно, у ході зустрічі, зачитав кілька оповідок.
«Ще один напрямок волонтерства це те, що у кожного в хаті є надлишок чогось. Хтось холодильник старий хотів вивезти на дачу, в когось зайва мікрохвильова піч або ще якась техніка. Тому ми просимо час від часу вживані речі збираємо по Київщині і розвозимо туди, де вони потрібні. Минулого року, коли ми заїжджали в Мощун, Андріївку, за Бородянкою в Загальці, Кухарі, возили туди людям все через розбитий міст, переносили через нього все це руками. Зараз ми опікуємо близько 200 родин на постійній основі, які потребують допомоги, але допомагаємо й тим, кому потрібна одноразова допомога, аби впоратися із труднощами. Тим їм допоможи, і їм більше нічого не потрібно», – поділився Горовий ще одним напрямком волонтерства, яким займається з однодумцями.
«Жили собі люди» – це єдина моя документальна книжка, про поїздки на деокуповані території – як ми пробивалися й спілкувалися з людьми про те, що було. Решта книжок мають своїх прототипів, але «пройшли через темні коридори» моєї голови і це, все таки, художні твори. Мій друг Євген Синиця, назвав цю документальну книгу «низовою історією», бо розумію що якби я тоді не записував то зараз би нічого цього не пам’ятав – цих людей і історій. Усе як в калейдоскопі. «Внутрішній режисер» мене, все таки, привчив, що все що може бути цінністю треба складати – усі фотографії і документи заархівовані безпосередньо по датах, аби їх легко можна було знайти. Книжка двомовна, там інтегровані фотографії і посилання на відеоматеріали – усе це історії людей, свідчення усього того, що робили росіяни в Україні», – розповідає письменників про крайню літературну роботу.
«Нині в мене два фільми, паралельно, в роботі. Насправді вони, зважаючи на час, просто є – назнімані й валяються, і просто фізично немає змоги за них взятися. Це фільм про письменника Євгена Дударя, якого старші люди можуть пам’ятати за журналом «Перець». Мало хто знає, що в дитинстві він був зв’язковим УПА. Завжди було цікаво, як він перетворився на сатирика в Радянському Союзі. Принагідно багато що взнав про нашу історію, про підпілля. Я колись зроблю цей фільм, сподіваюсь, якщо доживу. Якщо ні, то це комусь згодиться. Інший фільм по деокупованих територіях. Багато відеоматеріалів є на моєму каналі на YouTube який кацапи постійно хочуть знищити. Але цей матеріал в мене є і окремо. Фільм хочу зробити, але, знову ж таки, немає часу. Думав, коли пройде рік з деокупації буде якось легше тут на Київщині, але дуже багато людей потребують ще допомоги. Держава дуже інертна в цих питаннях. Але ж хтось може не пережити цю зиму якщо не матиме дров, якщо йому не проплатити ліки. Тому так. Якщо ви знаєте когось, то ніколи не минайте – можливо саме ви зможете цю людину врятувати. Це все не на поверхні лежить. Я завжди намагаюся казати, що не можна допомогти всім – і не наша задача всім допомагати. Задача кожного з нас не минати хоча б тих, про кого ви знаєте. Цього достатньо, щоб світ став кращим», – ділиться планами на майбутнє та сьогоденням Горовий.
«Росіяни не знають без нас коріння! Бо якщо ми не «один народ», то ж вони тоді?! Тому вони увесь час намагаються його привласнити, розказують якісь дикі історії. І вони, на жаль, нас просто не відпустять. Сто років тому нас просто вижили – хтось чекав повернення України, хтось не дочекався, і три покоління це багато. Подекуди за цей час можна було забути про свою ідентичність, бо в нас викладали російською мовою в школах. Я народився в російськомовній родині, і сам з себе російську мову вибивав – знаючи історію свого роду, копаючи історію своєї країни. Я роблю так би її не знали мої діти, як мінімум менша. Але це складна робота. У питання мови в один момент людина має сама переключити тумблер, в один момент сказати «Я більше не хочу». Бо вони переключали цей тумблер поколіннями – мої баби й діди говорили українською, потім суржиком, а батьки вже російською. Хочеться щоб в один момент усі стали гарними українцями, але я реаліст – так не вийде. Я вмру в Україні, яка така двомовна і буде. Але мені хочеться аби мої діти, і діти моїх дітей говорили українською. Саме для того увесь контент для тих на кого я маю вплив і кому можу спробувати «переключити тумблер» роблю українською», – надзвичайно слушно підкреслив Руслан Горовий.
«Для мене Україна як картата скатертина – дуже її люблю, з усіма проявами і сторонами. Вірте в українців! Ми всі різні, у нас абсолютно різний рівень сприйняття, у всіх бувають перепади настрою. Але ми абсолютно один народ який має вижити в цій війні, здолати ворога який прийшов нас знищити – ми не маємо цього допустити», – теза, яку важливо винести з тривалого спічу Руслана Горового.
Звісно ж, це, навіть далеко не половина із того, про що розповів сковородинівцям та переяславцям Горовий – незабаром на youtube-каналі університету вийде повна версія розмови з гостем аби задовольнити цікавість тих, хто, з різних причин, не зміг завітати на зустріч фізично. Там ви зможете почути повну історію проєкту «Так працює пам’ять», присвячений пам’яті юного Героя Данила Дідіка; про знайомство з молодим командиром Дмитром «ДаВінчі» Коцюбайлом та спілкування з людьми з деокупованих територій і їх мотивацію лишатися на своєму місці попри війну за вікнами; історії пошуку в рамках «Служби розшуку дітей»; виставу «Чуваки не святкують або Ukrainian», музичний проєкт «Uki John» та багато іншого.
Наприкінці зустрічі прихильники таланту ще довго не відпускали Горового – фотографувалися, підписували книги та диски, неформально спілкувалися. Захід було втілено в межах проєкту #МолодьТУТ програми USAID «Мріємо та діємо» IREX Ukraine та ГО «Молодіжна платформа».
