Ще з суботньої ночі небо над Києвом та Переяславом затьмарив сильний дощ, який то зривався то втихав не зупиняючись до вечора. Видається, навіть йому було не байдуже до трагічної долі захисника України, випускника-політолога факультету гуманітарно-природничої освіти та соціальних технологій, 27-річного розвідувальника групи батальйону імені генерала Кульчицького Олександра Підборіжного. Він помер у шпиталі міста Дніпра, за два дні після того, як його групу атакували російські дрони-камікадзе.
Олександр Підборіжний народився 1 липня 1995 року у місті Олешки Херсонської області. Ще в школі захоплювався історією, а відтак здобувши середню освіту вступив на тодішній історичний факультет нашого університету та став на шлях опанування політології. З самого першого дня був активним студентом, сумлінно ставився як до навчання так і до позанавчальної діяльності – вже у жовтні 2013 року доклався до перезапуску в університеті буккросингу, був незмінним учасником та співорганізатором квестів та круглих столів й кінообговорень Наукового товариства університету, активним учасником та, у певній мірі, співзасновником політологічного проєкту «Політичні студії». Був одним із небагатьох студентів-сковородинівців які 30 листопада 2013 року стали жертвами побиття студентів на Євромайдані, згодом був учасником подій Революції Гідності, активістом переяславського Майдану, згодом – членом Самооборони Переяславщини.
Після анексії Криму та з початком війни на Сході України, попри 18-річний вік, висловив вперту готовність кинутися в бій за Україну. Самотужки відточував свої військові навички, наполегливо шукав підрозділ, проте не всі були готові взяти до своїх лав заледве повнолітнього бійця. Врешті став добровольцем батальйону оперативного призначення Нацгвардії імені генерал-майора Кульчицького, який першим відбивав російську агресію на Донбасі. Став наймолодшим учасником АТО з Херсонщини, одним із десяти загалом в Україні. Відтоді і надалі Олександр Підборіжний був там, де був найбільше потрібен – у найгарячіших точках українського Сходу. Туди, куди не завжди відправляють навіть за наказом. Попри тривалі і непоодинокі ротації не забував про навчання, часто навідувався до Переяслава – до цього міста та його закладу він справді прикипів душею. Згодом служив військовим розвідником в лавах морської піхоти, був інструктором морських піхотинців. За якийсь час здійснив спробу побудувати сім’ю, працював в охоронних структурах, відкрив масажний салон, займався бойовими мистецтвами в місцевих спортивних клубах, допомагав тренувати молодь.
З початком повномасштабної війни на території України за власним бажанням був мобілізований до однієї з груп батальйону імені генерала Кульчицького. Кінець лютого зустрів в обороні одного з стратегічних об’єктів Київщини, мав бойові виходи в найгарячіші точки регіону. Згодом, коли в столичному регіоні стало відносно безпечно, його група перебазувалася на Донеччину. За спогадами друзів, Олександр дуже не любив періодів коли доводилося чекати на виїзд у гарячі точки – намагався більшу кількість часу бути «при ділі».
У свій останній приїзд до Переяслава, у липні, Олександр часто приходив до університету, багато спілкувався зі своїми друзями та наставниками. Допомагав у волонтерському штабі, завів собаку, як вмів намагався вселяти співрозмовникам надію у краще. Близьким друзям він зізнавався про передчуття того, що може не повернутися з цієї війни. Іноді й справді здавалося, що він хоче набутися зі всіма нами – нікуди не поспішав, усе частіше пропонував прогулятися пішки, не відмовляв у зустрічі. Він ніби готував до своєї скорої втрати. Багато хто зізнається, що, підсвідомо, відчував останність таких розмов і зустрічей, але тоді у це просто не хотілося вірити. Ба більше – для цього не було підстав.
Олександр не уявляв свого життя без військової справи, був захисником за покликом душі. Він мріяв стати офіцером та навести лад у правоохоронній та військовій сферах, недоліки яких до останнього не залишали «у спокої» хоробре серце воїна. 27-річний захисник мріяв побудувати власну міцну сім’ю, щиро журився з приводу того що це вже ніколи не вдасться його одногрупниці Ользі Тимошенко, яка загинула в березні. Неодноразово говорив про те, що хоче аби його друзі виховали гідних синів та доньок – свідомих громадян своєї країни.
Протягом останніх місяців бійці розвідувальної групи батальйону імені генерала Кульчицького несли службу в районі міста Святогірськ Донецької області. 2 вересня їх атакували російські дрони-камікадзе. Тоді Олександр і ще кілька військових отримали контузію. Попри застереження лікарів, вже за день з побратимами повернувся на передову.
«За кілька днів ми повернулися на позиції, де за нами вочевидь вже слідкували, Навпроти нас було головне розвідувальне управління генштабу росії. 6 вересня російські військові випустили ще два дрони з інтервалом у три хвилини. Від першого ухилилися, а другий став фатальним – група саме була на відході. Два наші козаки постраждали, Олександр зазнав осколкового поранення в голову. Ми евакуювали його у Краматорську лікарню. Операція тривала десять годин, і весь час ми чекали під операційною. Як тільки його стан стабілізувався, доправили у Дніпровську лікарню імені Мечникова. Там йому зробили другу операцію і після стабілізації повинні були везти у Києві, де робили б третю. Ще позавчора ми його провідували, але він уже був на штучній підтримці…» – розповів у коментарі виданню «Переяслав.City» про рокову долю сковородинівця, який носив позивний «Хорт» командир групи батальйону імені генерала Кульчицького Дмитро Воля.
Серце Героя зупинилося за півгодини до опівночі, у четвер 8 вересня. Прощалися в суботу, 10 вересня, спершу у столиці – в Церкві Святого Миколая УГКЦ на Аскольдовій могилі, після чого в Переяславі – у Свято-Єфремівському храмі. Ховали Олександра в один день зі ще одним переяславцем Сергієм Чащухіним, який служив радіотелефоністом у відділенні зв’язку взводу управління та помер у лікарні міста Краматорська на Донеччині у один день з Олександром. Героїв відспівували разом та поховали поряд на Підварському кладовищі.
Попри негоду захисників прийшло провести чимало переяславців, друзів і побратимів. На прикрість, з окупованої Херсонщини не змогли дістатися провести в останній земний шлях сина батьки Олександра Підборіжного – вони вимушено прощалися з ним за допомогою відеозв’язку. Ховати його, за волею долі, випало брату, який виїхав з окупованої Херсонщини й з кінця літа живе у нашому місті з родиною.
Прощання відбулося з гідними військовими почестями, у супроводі оркестру, який виконав державний гімн України. Брат загиблого прийняв з рук представника підрозділу стяги держави та батальйону, а також військовий кашкет Олександра на знак дяки та поваги Президента України та Верховного Головнокомандувача за гідну службу українському народові.
На фоні того як наші території поступово повертаються під контроль рідної країни важливо вкотре нагадати, що за увесь поступ нашого війська, за повернення кожного клаптика нашої святої землі платиться наддорого – він, саме у мить коли ви читаєте цей текст, відбувається не лише з великими втратами ворога, а й колосальною ціною доль кращих синів і доньок України, які віддали за це найцінніше – свої життя чи здоров’я. Втрати порахують пізніше, вони будуть меншими ніж у ворога, але від того не зникнуть і не надто загояться. Як і рани тих хто вистоїть.
Так, мабуть хлопці і дівчата гинули чи калічились не для того аби ми жили у вічній скорботі. Проте ми в жодному разі не повинні забувати про те, завдяки кому, впродовж кількох століть національно-визвольної боротьби і вісьми останніх років зокрема, ми були є і завжди будемо повноправними господарями на цій землі, в повітрі і в морі. Обіцяймо пам’ятати про усіх них не протокольно, а щиросердно.
Тепер нам жити за себе і за них, народити і виховати нові покоління гідних і вільних українців. Не зрадьмо пам’яті Героїв, які не померли а стали небесними вартовими української нації!
