На жаль, чимало сумних звісток приносить нам сьогодні не лише жорстока війна а й багато інших супутніх речей, які забирають від нас достойних і важливих нам людей. Увечері 25 липня 2022 року обірвалося життя академіка Академії вищої освіти України, відмінника народної освіти України, доктора філологічних наук, професора кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання факультету української та іноземної освіти, сковородинознавця, літературознавця-медієвіста, рухівця, просвітянина Миколи Корпанюка.
У середу, майже опівдні до стін головного корпусу університету на громадську панахиду зібралася міська та університетська наукова і творча інтеліґенція, представники влади, чи не увесь колектив альма-матер. З усіх куточків нашої Батьківщини з’їхались вдячні учні, колеги, науковці.
Першим слово сьогодні взяв керівник соціально-гуманітарного відділу університету Андрій Іващенко:
«Сьогодні ми зібралися у стінах університету через гірку втрату – втрату для Переяславщини, втрату для великої сковородинівської сім’ї. Микола Павлович був і моїм викладачем, він був вчителем для багатьох людей, він був дуже чудовим співрозмовником, він є і назавжди залишиться для кожного з нас взірцем справжнього Українця, тому що він був безкомпромісним борцем, дуже чуйним і добрим. І всі ви знаєте, як приємно було зустріти його вранці, коли він крокував своєю неспішною, але впевненою ходою на роботу. І він завжди запитував, як справи, завжди намагався порадити або розрадити, порадіти разом з нами, відвідував численні студентські заходи.
У нього були надзвичайно цікаві і захоплюючі лекції, під час яких він міг малювати словом великі картини тих подій, розказувати натхненно про Україну і українців такими, якими вони мають бути для нас і для світу. Дуже часто ми з вами втрачали думку, тому що відкладали його науку на потім. І у всі ці моменти великих потрясінь для України Микола Павлович був, у певному сенсі, для сковородинівської родини якимось провідником. Я просто пам’ятаю, як він переживав за Україну і за людей, які були на Майдані Гідності, як хвилювався, коли наші студенти ставали до лав Збройних сил України, як переймався смертями тих, хто і нині гине, борячись за вільну і незалежну Україну.
Микола Павлович – не тільки викладач. Він старший наставник, він друг, він дуже чуйна людина із глибокою душею. Ми не завжди знали, що за буревії і торнадо живуть у його душі, але він до останнього моменту завжди брав активну участь у житті громади, долучався до різних громадських активностей, робив максимум, що міг, аби запалити цей вогник надії і підтримати вогонь боротьби у душі кожного з нас. І кожної миті, як би йому не було складно, він ніколи не здавався. Він завжди визнавав, що він – українець, навіть тоді, коли це загрожувало його життю і свободі. Він завжди визнавав безкомпромісність боротьби українського народу і не відступав від своєї позиції, хто б і що б йому не говорив. Він завжди боровся на своєму фронті – кожної хвилини і кожного дня. Він завжди робив свій великий внесок, перш за все, у наше майбутнє, бо він працював із молоддю, яка нині боронить, яка нині будує, і яка, ми впевнені, збудує, ту нову Україну, про яку він мріяв.
Дуже складно сьогодні говорити, тому що Микола Павлович завжди чуйно ставився до всіх турбот і проблем колективу студентів, він завжди відгукувався на всі прохання, він був справді надзвичайною людиною – світлою. Але він також був безкомпромісним, суворим до несправедливості, до повзучого сепаратизму, до «какая разніца?». І на лекціях, і в житті він пояснював, що ми маємо позбутися, перш за все, своєї залежності від нашої історії у російській імперії. Тому що кожен день боротьби українців – це пролита кров, і коли ми кажемо «какая разніца?», ми нівелюємо боротьбу поколінь і стаємо на бік росії. Тому, панове, є велика різниця – жити в Україні і бути Українцем.
Сьогодні ми прощаємося з Миколою Павловичем, але не прощаємося з його справою. Тут багато його учнів, колег, друзів, молоді, яка з повагою і надалі нестиме світло його мрії – соборну, незалежну, вільну, демократичну Україну. Він зробив свій внесок, будуючи наші душі, а ми маємо у світлу пам’ять його душі будувати його мрію».
Зі словами пам’яті і співчуття виступив проректор з навчально-методичної роботи Вячеслав Різник:
«Це непоправна втрата для університету, його учнів, для колективу, для України. Микола Павлович завжди був викладачем від Бога, світлою людиною. Він завжди був толерантним, він завжди намагався всім допомогти, він завжди посміхався, він кожного ранку запитував, як справи, він будував плани, він кожного дня працював. Тому ми маємо зберегти світлу пам’ять про цю світлу людину, продовжувати справу його життя. Адже він своїм життям показав нам приклад. Вічна пам’ять душі Миколи Павловича!».
Провести свого доброго знайомого у цей сумний день прийшов і голова Переяславської громади Вячеслав Саулко: «Переяславська громада воістину понесла сьогодні велику втрату великої людини. Микола Павлович за своє життя заслужив велику славу у нашій громаді, і не лише громаді, а й в цілому в Україні. Я пам’ятаю перші дні незалежності України, коли Микола Павлович був одним із перших як справжній, щирий українець, як патріот України, який всі свої роки віддав за незалежність і за свободу нашої країни, за її буття, за те, щоб вона жила.
Мені випала доля багато років тісно з ним дружити, працювати. Ми разом були депутатами міської ради. Я бачив його у вищій мірі чітку позицію. Він ніколи не лукавив – завжди говорив щиро, завжди говорив правду. Його слово за незалежність про українців і про Україну – це було, мабуть, щось надвеличне. Коли почалася збройна агресія російської федерації в Україні, Микола Павлович на другий день вже був у мене в кабінеті як патріот, зі своїми друзями. І поставив питання «Як зробити так, щоб захистити Україну?». Він все робив для цього.
Так випало, що буквально останні дні ми практично були разом. Він переживав, він піклувався. Будучи великою людиною, як науковець, як академік, як професор, як філософ, людина, яка всім дала дорогу. Мабуть, не одній тисячі науковців, студентів, викладачів, показав шлях у їхньому житті. У міській раді він робив все для нашої громади. Громада ж високо оцінила його, обравши почесним жителем міста.
Ми сьогодні втрачаємо цю людину, він іде від нас. Але він залишиться назавжди в наших серцях і в нашій пам’яті. Я щиро вклоняюся перед цією великою людиною. Я йому щиро дякую за ту працю, яку він робив в нашій громаді. Вічна пам’ять Миколі Павловичу! Його ім’я завжди буде в наших серцях».
Від імені рідної пану Корпанюку кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання й від себе особисто спогадами поділилася завідувачка кафедри, доктор філологічних наук, професор Галина Мазоха:
«Мені сьогодні особливо важко. Микола Павлович мені дуже близький, бо він мій земляк. Ми разом з Франківщини, ми разом в один день прийшли сюди на роботу. Тому впродовж понад 30 років я разом з ним пліч-о-пліч крокую по роботі в цьому університеті. Для мене його втрата – це надзвичайно великий біль. Тому що на кафедрі це був не просто викладач, не просто колега – це був порадник, товариш у повному сенсі цього слова. Впродовж років, коли ми з ним працювали, він формував своєю особистістю дух на кафедрі. У всьому, що робилося, ми намагалися рівнятися на нього.
Я хочу сказати, що для мене він сформований трьома гранями особистості. Перша грань – невіддільна. Це прекрасний сім’янин – дружина, двоє діток, внуки. Буквально недавно він мені сказав: «Галино Степанівно, я щасливий! Привітайте мене – моїй правнучці 2 роки». Це було недавно, це була така радість, така гордість, що він дожив і досягнув цього.
З іншого боку, це справді педагог-науковець. Я не можу розрізнити ці два поняття, бо понад 30 років з того моменту, як він з’явився в Переяславі, він торував дорогу до того, що мало вилитися буквально через пару місяців, у 300-річчя Сковороди. Він готувався до цього, він формував колектив. І це складалося покроково, впродовж 30 років. Він формував цю громадську думку, він проводив оцю філософську думку Григорія Сковороди не тільки серед студентів, а й серед спільноти. Як педагог, мені здається, йому немає рівних. Тому що це людина, яка виховала не одну плеяду студентів, науковців і формував він це з величезною любов’ю. По крупинці, але він завжди проявляв надзвичайну наполегливість. Він ішов в глибину і в ширину заради того, що він хотів зробити в науці. Я не знаю іншої людини, яка могла б так делікатно, плавно, поступово, глибинно формувати медієвістику, тобто давню нашу літературу, її витоки. Оце, напевно, і сформувало його як людину.
І, звичайно, третя його грань, яка для мене була прикладом. Це людина-громадський діяч. Це справді не заради слова сьогодні, тому що ми згадуємо про Миколу Павловича. Я пам’ятаю, у 1988-1989 рр., коли були перші витоки української мови і потрібно було нашому університету підписати лист, практично ніхто його не підписав, бо всі боялися. І я пам’ятаю, як за цей лист нас розпинали. Для Миколи Павловича це не було перепоною, це була думка, це була ідея, це було прагнення досягнути і йти. Тому я розумію, наскільки він був чесним і порядним у цьому сенсі.
Він стоїть біля витоків народного руху України тут, у Переяславі. Він стоїть біля витоків просвіти у Переяславі. І я собі думаю, як йому вистачало 24 години на добу, аби це все встигнути. І при цьому всьому ніколи не було кривої посмішки або поспіху якогось, або поквапливості, або якоїсь неповаги – ніколи. Микола Павлович завжди був виваженим і стриманим. Пам’ятаю, що коли я в таких ситуацій була, він завжди підійде і скаже: «Галю, я тебе прошу, думай. Не треба так». І мені настільки це було рідно. І я думаю, що Микола Павлович навіть зараз відчуває нашу любов, нашу біль за ним. Вічна йому пам’ять! Ми не просто будемо його пам’ятати, а й продовжувати його справу».
Поділилася своїми спогадами й переживаннями і доктор педагогічних наук, кандидат філологічних наук, професор кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання Ганна Токмань:
«З Миколою Павловичем ми належимо до одного кола людей в Україні, які боролися проти Радянського Союзу в Радянському Союзі. Ми брали участь у створенні народного руху і просвіти. Нас переслідували КДБ, коли ми були студентами. Тільки він був в Переяславі, а я в Бердянську. Тому коли я приїхала сюди і прийшла в цей університет, я зустріла рідну душу – Миколу Павловича Корпанюка. Я ввійшла в рідне коло просвітян і рухівців міста Переяслава. І я дякую за це – за те, що була в мене була рідна душа в Переяславі з перших днів.
Микола Павлович – науковець, який писав про минуле. Але він писав про минуле, думаючи про майбутнє України. В його працях – заклик до мілітаризації України. Він знав, що буде війна. Він знав, що Україна має до неї готуватися і духовно, і фізично. Ви послухайте назви його монографій! «Дзвін предківської слави» – він вважав, що предки дзвонять нам і ми повинні почути їх заклик. Його монографія майже на 1000 сторінок «Слово. Хрест. Шабля» нагадує наше політичне наше гасло «Армія, мова, віра». Ті самі три поняття. І остання його монографія – «Перунова звитяга нації», де він досліджував ще в 2012 році мілітарні мотиви в українській літературі з IX по XVIII ст. Він відновлював імена героїв.
І хочу сказати про останній його активний день. Ми тоді теж були разом. 18 липня, коли трапилося це нещастя, він, власне, воював з московщиною. Він цю війну називав московсько-українською, не даючи назві країни-агресора корінь «рос-». Він зневажав московитів. Він ненавидів московію за її ставлення до України і за імперську сутність. І от, його останній активний день. Зранку, о 9:00 він уже на нарадах, де бореться за перехід церков з московського патріархату до Православної церкви України. Він – староста, який хвилюється, він бореться за українську церкву, без всякої перерви, тут же. Засідання топонімічної комісії – він бореться за те, щоб українські вулиці мали українські назви на честь українських героїв. І він в цей день, як завжди, готується до 300-річчя Сковороди. Це були його постріли – інтелектуальні, духовні постріли у цій війні. Він був на ліній фронту, ідеологічного фронту. У книжці «Майдан: сторінка живої історії» він писав: «Я до останнього подиху буду виходити на Майдан, буду брати активну участь, бо це моя честь, це моя гордість, це моє життя». Він так і прожив. Вічна йому пам’ять!».
Ще багато слів було сказано у цей день. Якісь з них, можливо, варто було б озвучити раніше, аби Микола Павлович зрозумів, наскільки він цінний для кожного з нас. Проте, на жаль, іноді у вирі життя ми забуваємо говорити такі важливі і потрібні слова. Усі, хто не встиг зробити цього раніше, сьогодні зі сльозами на очах поринали в спогади і ділилися ними в надії, що у цей момент пан Корпанюк десь поряд, чує їх і переживає ці емоції разом з ними.
І от прийшов час сказати професору останнє «прощай». Усі по черзі підходили до гробу Миколи Павловича, казали йому останні слова і дякували за те, що він був присутній у їхньому житті.
Ближче до обіду, після заупокійної служби тіло професора, людини, яку знали і поважали навіть далеко за межами нашого міста, навіки знайшло спокій на Підварському кладовищі нашого міста поблизу Переяславської загальноосвітньої школи №4.
Вкотре висловлюємо глибокі співчуття родині, колегам і друзям Миколи Павловича, усім, хто знав та працював з професором. Світла пам’ять про нього завжди житиме у наших серцях. Поділяємо ваше горе і сумуємо разом із вами у цей скорботний час.
