Сонячний ранок, 12 березня 2020 року, обіцяє цікавий хоч і дещо напружений день – перший після запровадження в університеті карантинних заходів у зв’язку із запобіганням поширенню на території України коронавірусу COVID-19. У зв’язку з тим, що відповідне рішення було прийнято напередодні, ввечері, хтось ще вирішує в стінах альма-матер останні справи, хтось вже збирає валізи аби їхати додому, а хтось – таки чекає на довгоочікуваний початок першої зустрічі в рамках нового сезону партнерського проєкту «Відкритий університет», якій, за іронією долі і попри все, випало відбутися саме сьогодні. На приїзд до Переяслава українського письменника та поета, перекладача, громадського активіста та музиканта Сергія Жадана місцеві прихильники його таланту чекали справді давно, і дуже захвилювалися, коли над Україною нависла гостра епідеміологічна загроза – чи, бува, не скасують нагоду нарешті побачити відомого гостя. Проте, як організатори зустрічі, за погодженням з керівництвом вишу, так і сам письменник вирішили – зустрічі бути.
І ось я (автор статті – Максим Левченко), їду в автівці Києвом на локацію, де маю забрати Сергія Вікторовича до Переяслава. Пригадую те, як ми вперше познайомилися з ним, кілька років тому, на одному з українських фестивалів, і відтоді, протягом тривалого часу, зустрічалися в різних містах нашої Батьківщини, з тої чи іншої причини. Попри чималу популярність і затребуваність той самий Жадан виявився надзвичайно простим та скромним чоловіком – ніколи й нікому не відмовляв у спільній світлині чи автографі, ніколи не ховався в натовпах за темними окулярами, не вмикав режиму «зірка», завжди уважно та привітно вислуховував кожного хто підходив до нього до чи після виступів, про щось запитував чи радився – і байдуже що іноді таких людей могло бути з півтори сотні а то й більше.
Відколи у ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» на постійній основі почали відбуватися зустрічі у форматі «Відкритого університету» я мав велике бажання запросити його до рідного вишу. Проте, як і у втіленні кожної заповітної мрії, це виявилося не так просто – багато хто зі знайомих літературних менеджерів говорив мені про те, що для того аби запросити кудись Жадана потрібно зібрати кругленьку суму щоб покрити його чималий гонорар. Крім того, хтось говорив що на зустріч ми якщо й чекатимемо, то близько двох років – саме на стільки часу, за їх словами, розписаний графік живого класика українського слова. І я справді тривалий час чекав, вірив цим чуткам, шукав якогось вдалого моменту, а влітку 2019 року нарешті, принагідно, зважився запитати у Сергія Вікторовича, чи не зміг би він приїхати до Переяслава «Так, чому б і ні! Я лише за! Час би лише знайти!» – посміхнувся Жадан, і замість автографу написав на форзаці своєї книги власні особисті контакти. Спершу Жадан тримав облогу й не відписував на мої листи, а потім здався і запропонував написати йому за місяць-другий. І яким же було моє здивування, коли вже за кілька хвилин після старту розсилки листів потенційним гостям «Відкритого університету» у 2020 році першим відписав саме Сергій Жадан «Бачу дату – 12 березня. Зручно?». «Звісно ж, зручно! Але як ми вам віддячимо?» – стривожився я, «Та як віддячите – ви ж навчальний заклад, і напевно не плануєте особливих фінансів на такі випадки. Я не братиму з Вас гонорару» – відповів Сергій Вікторович, і ще за кілька листів стало зрозуміло, що це насправді сталося – лишалося лише чекати березня, і перейматися аби плани у митця не змінились.
І ось я блукаю безмежними просторами національного комплексу «Експоцентр України» (більше відомому як ВДНГ – прим.авт.) у пошуках того самого 13-го павільйону, де ми домовилися зустрітися з Сергієм Вікторовичем за кілька годин до зустрічі у Переяславі. У одному з прозорих вікон численних приміщень впізнаю знайому постать – у відомого українця саме завершується фотосесія для одного з українських видань, де за кілька тижнів вийде його інтерв’ю. Впізнаючи мене, письменник привітно махає та просить зачекати п’ять хвилин. І ось стерши з себе грим та переодягнувшись Сергій Вікторович бере дорожню сумку (перед тим зранку автор саме повернувся зі своєї волонтерської поїздки на Донбас, якій передували візити до Мюнхена, Одеси та Полтави. Удома в Харкові за ці дні був заледве півгодини, увечері має потяг на Івано-Франківськ – прим.авт.) та поспішає мені на зустріч, аби разом ми рушили до Переяслава. «Ох, ці фотосесії для глянцю! Уявляєте (протягом всього дня звертається на Ви – прим.авт.), з одного з магазинів в рамках рекламної інтеграції принесли мені піджак, щоб у ньому сфотографувати. Я дивлюсь на бірку – а він коштує 60 000 гривень. У житті б собі за таку ціну одяг не придбав. Скільки живу, а не знав, що піджак може так дорого коштувати» – зізнається.
На шляху до машини говоримо про прийдешній карантин, відміну концертів і виступів у зв’язку з цим, «Молодці, що не відмінили зустріч. Якийсь інший виш не зважився б на це, мабуть – потішимо ваших викладачів та студентів напередодні «канікул». Класно склалося з датою, ще б якийсь день і вже б не зустрілися», обмірковуємо логістику та розраховуємо перебування в Переяславі – надвечір маємо повернути автора до Києва, де той ще має деякі справи. Заговорюємося і пропускаємо поворот до парковки, де стоїть наша автівка – як автор так і я не місцеві, тому на великих просторах ВДНГ загубитися було не важко. «То це правда, що у Вас були і Шкляр, і Кідрук? Ну молодці, маєте гарний смак на гостей!» – підхвалює, поки йдемо. Виходимо через центральний вхід, і за кілька хвилин нарешті виїзджаємо у напрямку Переяслава. Але ще за кілька хвилин потрапляємо у затяжний затор на Південному мосту – розуміємо, що трохи запізнимося.
У дорозі обговорюємо останні новини України та світу, аби розрядити обстановку обмінюємося історіями та жартами. Говоримо й про нову п’єсу автора «Хлібне перемир’я», дізнаюсь що її згодився поставити один з найпопулярніших київських театрів – нині йдуть читки тексту, коли буде прем’єра повідомлять згодом. Я цікавлюсь, чи у зв’язку з великою зайнятістю Сергій Жадан має власного помічника, чи особисто веде свої соціальні мережі «У соцмережах щось пишу сам, щось публікують помічники-модератори. Як такого, помічника не маю – по музичних проектах усі справи ведуть хлопці-музиканти, по літературних все планує Святослав Помаранцев (президент Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz, де останні кілька років видає свої книги Сергій Жадан – прим.авт.). Зараз ось в тур на підтримку книги поезій зібрались, мабудь бачили». Не можу не запитати, чи часто автор зустрічається саме зі студентськими аудиторіями: «Та чому ж, зустрічаюсь. Проте зустрічей завжди менше ніж є запрошень – хочеться заїхати до всіх, але не на всіх фізично вистачає часу. Тому зустрічаюсь, коли маю нагоду і встигаю завітати». Ближче до Переяслава гість дістає з наплічника ноутбук – має трохи часу аби доопрацювати нову поезію, що за кілька днів з’явиться в мережі, додає щось до текстового документу – певно, робить останні приготування до нової збірки поезій «Список кораблів», що побачить світ 9 квітня. Коли до Переяслава лишаються лічені кілометри дістає електронну читалку – вочевидь, обирає поезії, які читатиме під час зустрічі. Уже в самому Переяславі, дорогою на Підварки, проводжу письменнику оглядову екскурсію містом, розповідаю деякі цікаві факти про місто. Коли проїзджаємо місцеву податкову перепитує, що це за споруда – дивується, коли отримує відповідь.
У конференц-залі імені Василя Сухомлинського вже з півгодини чекають близько сотні охочих послухати поезію та задати питання авторові студентів та викладачів університету, є трохи містян, зокрема місцевих поетів. Перед початком зустрічі вони мали нагоду придбати видання автора – поетичні збірки «Тамплієри», «Життя Марії» й «Антена», а також роман «Інтернат». Тішить, що на момент приїзду значна частина надісланих, напередодні, видавництвом книжок вже розкуплено. Автор вибачається за наше спізнення, та пропонує розпочати з поезії. Протягом півгодини читає низку своїх віршів із різних збірок, зокрема презентує одну нову поезію, яка увійде до «Списку кораблів». «Насправді, ми дещо розминулися – за місяць я презентую нову книгу, і тому поки не можу прочитати надто багато речей звідти. Але, якщо запросите, восени залюбки приїду і привезу вам її, почитаю щось нове. А поки читатиму різні вірші з різних книг – у вашому місті я вперше, навіть так склалося що проїздом раніше не був. Тому можу не боятися, що вже щось читав – кожна поезія сьогодні звучить тут у моєму виконанні вперше». У залі панує тепла атмосфера – дехто з перших слів впізнає улюблені поезії, слідом за автором проговорює їх устами, випромінює посмішку. Про історію більшості з віршів автор щось розповідає, іноді дивиться на організаторів «Ми по плану йдемо? Бо я можу читати хоч і до ночі, то ви мене спиніть коли вийде час».
Врешті, коли годинник перевалює стрілки за чотирнадцяту автор відкладає читалку і запитує у присутніх, чи будуть в них якісь питання до нього. Звісно ж, питання є – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри іноземної філології, перекладу та методики навчання філологічного факультету Микола Шабінський дякує автору за позицію та творчість і згадує про останню зустріч з ним у Луганську, напередодні війни. Микола Євгенович цікавиться яка аудиторія у його житті була найбільшою. Сергій Жадан пригадує виступи на Євромайданах, де кількість учасників зібрання була від близько 50 000 осіб на столичному майдані, до семи протестувальників у Краматорську. Найбільший зал по квитках був у Жовтневому палаці минулого літа – дві тисячі осіб.
Постійна учасниця зустрічей «Відкритого університету», кандидат історичних наук, викладачка кафедри політології соціоісторичного факультету Леся Коцур запитує про те, чи поділяє автор думку про те, що слід «відрізати» Донбас від України і жити далі. «Хтось зробив вибір на користь окупанта, а хтось опирається йому, хтось просто став заручником ситуації. Ситуації різні, люди взагалі різні. Коли людей узагальнюють, говорять про них у відсотках, мені це дуже не подобається» – зокрема, вважає автор. Та ж Леся Михайлівна цікавиться у гостя, як йому вдалося сформуватися як українцеві у здавалося б не проукраїнському регіоні. «Я розумію, що, дивлячись збоку, можна побачити більш ніж достатньо прикладів того, що деякі наші співвітчизники у цих регіонах дають підстави називати їх не зовсім проукраїнськими. Але це залежить і від того, що ми хочемо побачити: проукраїнські настрої чи антиукраїнські. Очевидно, що на мої літературні вечори на Луганщині чи Донеччині сепаратисти не приходять, і я усвідомлюю, що можу не бачити повної картини. Але не слід вимірювати українськість регіону за електоральними настроями. Коли я зростав, навколо було багато людей, які давали до рук книжки й підштовхували читати та писати. Та й протягом усього життя мені траплялися старші мудрі люди, які ділилися своїми знаннями» – розмірковує письменник.
Доктор філологічних наук, професор кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання Микола Корпанюк, у свою чергу, цікавиться у пана Сергія, чи достатньо сучасна література, на думку автора, висвітлює тему російсько-української війни – той відповідає, що достатньо, поза як тема не замовчується, вона присутня в нашому культурному просторі.
Кандидат історичних наук, доцент кафедри медико-біологічних дисциплін та валеології факультету фізичного виховання Катерина Варивода запитує, чи хотів би автор написати щось для дітей. «У мене є книга дитячих віршів, хотів видати її ще два роки тому. Ми спільно з Харківським художнім музеєм звернулися до дитячих художніх студій, попросили зробити ілюстрації. Там є просто неймовірні малюнки – настільки яскраві, безпосередні. Ми з видавцем хочемо взяти їх до книги, організувати якийсь соціальний проєкт, щоб частину прибутку віддати школам та інтернатам. Я сподіваюся, що ця книга вийде цьогоріч, можливо, ближче до зимового Миколая» – ділиться планами Сергій Вікторович.
Коли питання завершуються, як поет та прозаїк запитую у свого кумира, чи бувають періоди, коли у нього не пишуться вірші чи проза. «Так, бувають застої. От останній вірш я написав десь місяць тому, одну сторінку прози іноді можу писати день. Зараз в голові є певна ідея, завтра зранку матиму трішки часу, почну писати. Тому, коли побачите наступний вірш (а я все, що пишу викладаю у фейсбуці), майте на увазі, що я почав над ним -0працювати в Переяславі» – завершує автор, і під бурхливі овації залу отримує подарунки з рук голови Наукового товариства університету, керівника Відділу освітнього менеджменту та профорієнтаційної діяльності університету Оксани Луцик. Письменник ще раз вибачається за спізнення, та обіцяє постаратися згодом ще раз завітати до Переяслава.
У залі інформаційний ресурсів «Чумацький шлях» автор лишає автограф на стіні почесних відвідувачів книгозбірні університету, усі охочі докуповують книги автора та поспішають зробити спільну світлину й отримати автограф собі чи для когось, чи не кожен вже особисто запитує автора про те, про що не встиг у залі, хтось дарує подарунки. Ті, хто, з якоїсь причини, не розрахував суму потрібну для придбання книжок шукає тих хто позичить їм цю суму, вочевидь, аби не втратити нагоду отримати автограф. Хтось намагається попросити книжку у подарунок від автора, зокрема для тої чи іншої бібліотеки. Сергій Жадан вибачається, і каже, що якби це були його власні книги він залюбки роздарував би їх всі. Розповідає, що нині автори беруть книжки для презентацій напряму у видавництва, і потім мають повернути туди виручені кошти – вже звідти їм нараховується роялті від продажів. Відтак, за кожну книжку яка буде подарована автором він має розраховуватися з власної кишені.
Коли усі охочі покидають залу, автор спілкується з прес-службою університету, потім йде на екскурсію до музею університету та мистецьких аудиторій педагогічного факультету. Наостанок залишає свій підпис на впізнаваних, за розчерками багатьох відомих гостей вишу, дверях офісу Наукового товариства університету. Спільно підраховуємо кількість проданих книг – реалізовано близько 75% накладу, який було надіслано до Переяслава.
Після обіду у одному із закладів харчування нашого міста, обговорення подальших планів співпраці пана Сергія з університетом та Літературним товариством імені Ярослава Потапенка, яке теж стало співорганізатором зустрічі, ми проводжаємо Сергія Вікторовича до авто, дякуємо йому за теплу та щиру зустріч. Обіймаючи мене як старий друг Сергій Жадан каже «Ну ми ж не прощаємося, а кажемо одне одному до зустрічі. Правда?». Не маю сумнівів, що так і буде!
P.S: У офісі Наукового товариства університету ще можна придбати книги автора «Тамплієри», «Життя Марії» та «Інтернат». Продаж триватиме ще кілька днів, тому поспішайте придбати або забронювати, написавши у спільнотах Товариства в соцмережах.
[/mpc_quote]
ФОТОГАЛЕРЕЯ
[/mpc_quote]
