Вже третій рік партнерський проєкт Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених й Відділу освітнього менеджменту та профорієнтаційної діяльності нашої альма-матер «Відкритий університет» не перестає дивувати сковородинівців та переяславців все новими й новими запрошеними гостями – суспільно-політичними та культурними діячами, громадськими активістами, митцями та вченими. Не став винятком й крайній гість, який завітав до альма-матер саме у день відзначення третьої річниці, 25 вересня 2019 року. У гості до сковородинівців завітав Андрій Мочурад – учасник АТО, львівський журналіст та мандрівник, розробник освітніх, симуляційних ігор, сертифікований тренер, фасилітатор у сфері неформальної освіти, невтомна особистість, яка впродовж двох місяців спостерігала за життям полярників на станції «Академік Вернадський», куди добиралась автостопом (переліт був лише через Атлантику).
Безсумнівно, мандрівнику було про що розповісти студентам, викладачам та запрошеним школярам – після повернення з Антарктиди він розпочав роботу над науковим фільмом, написанням книги та створенням ексклюзивних поштівок зі світлинами із цієї мандрівки, які приїхали до нашого міста прямо із Форуму видавців у Львові і були презентовані навіть раніше, ніж у столиці. Під час подорожі він ознайомився із роботою наукового колективу станції «Академік Вернадський», зібрав цілу колекцію унікальних кадрів, відеоматеріалів та надзвичайно цікавих історій.
«Українській антарктичній станції «Академік Вернадський» уже 24 роки, ми одна з 29 країн, яка має там станцію. У нас мільйонні, якщо не мільярдні, бюджети від Міністерства освіти і науки України для цієї станції. Але маленькі люди, типу мене, поїхали туди, взявши з собою фотоапарати, добирались туди автостопом наперекір усім перешкодам, які траплялися по дорозі. Врешті, переговорили книгарнею – і от є поштівки із унікальними кадрами. Хіба це потрібно тільки мені?», – розпочав свою розповідь Андрій Мочурад. Ніяково стало усім присутнім, коли на прохання Андрія назвати 15 фактів про українську Антарктиду, сказати було нічого, на що він відповів: «Нагадую – українській антарктичній станції 24 роки».
Підготовка до цієї подорожі зайняла дуже багато часу, адже важливо було привести тіло в хорошу фізичну форму та назбирати грошей на техніку і дорогу. Але не менш важливим завданням було знайти собі напарника: «Ви не повірите, але мені не вдалося знайти у Львові жодного оператора, який би на це підписався: покинути все, поїхати невідомо куди, щоб знімати в незрозуміло який умовах». На щастя, з Андрієм погодився поїхати Віктор-Микола Гаврилюк. Єдиною проблемою було те, що він не мав ніякого досвіду роботи з камерою. Віктор-Микола, так само як і Андрій Мочурад, – атовець. Його пригоди розпочались ще тоді, коли Андрій був у Львові, а він мандрував Бразилією. Там його пограбували, зокрема вкрали паспорт, який довелось відновлювати – проблеми почались навіть раніше, ніж на них очікували.
Основною проблемою для мандрівників стало те, що Міністерство освіти і науки просто забуло про те, що запросило хлопців займатись цим дослідженням, тому на станції ніхто не знав, хто вони такі і це стало однією з величезної кількості перешкод, які спіткали їх у Антарктиді. А це далеко не все – поламані мікрофони, жахливі погодні умови, не зовсім правильне спорядження, полярники, які не давали їм робити свою роботу і ще ціла купа речей, що не завадили Андрію дійти до своєї цілі.
Цікаво те, що найпопулярнішим постом Андрія із Антарктиди став пост про результати голосування на станції – кілька українських каналів замовили у нього відео голосування там під час президентських виборів. Мало цього – саме в цей момент, коли треба було якомога швидше надіслати матеріал через різницю в часі, трапляються неполадки з технікою. Усе це сильно обурило Андрія: «Нашим телеканалам була потрібна інформація, як пінгвіни голосують! 37 виборців! Якщо це число помножити навіть на сто, це все одно менше статистичної вибірки. Це ніякого не має значення, взагалі ніякого! Я написав дуже злісний пост про те, що «та ви задовбали, тут що, немає наукових досліджень, вам усім лише треба, як ми проголосували?». Пост настільки поширився у Facebook, що до мене деякі недобіологи (саме ті, які постійно заважали працювати) підходили і казали: «Витри цей пост». А я відповідав: «Чекай. Тобто ти зараз говориш журналістові, який офіційно працює у державній структурі (мене ж запросили ваші керівники), щоб він щось видалив зі свого фейсбуку?» – «Так, бо скандал дійшов до Міносвіти». Кажу: «Ну і?.. Значить, є проблеми в Міністерстві освіти та науки, якщо такі питання виникають».
Андрій Мочурад висловив свою думку про те, що наш народ поки не навчився наполегливо і системно працювати. І хоча українці в Антарктиді уже розпочали прогресувати, проте ми все одно не наздоженемо Британію чи Америку у науці: «Розкажу вам такий анекдот. Чоловік купив собі маєток у Британії, підходить до сусідського садівника: «А що ви робите із травою? Вона така класна, яскрава, густо росте. Бо ми і чорнозем завозили, і різну траву сіяли, а вона ніяка». Садівник на нього поглянув із британською зверхністю і каже: «Нічого». – «Ну як це – нічого?», і продовжує свою тираду. Садівник: «Просто нічого». – «Та скажіть врешті-решт, ми ж сусіди». – «Ми просто косимо і поливаємо, косимо і поливаємо. І так сто років». Ми ніколи не наздоженемо британців, бо «і так сто років» не вміємо. Потрібно системно й наполегливо працювати».
Під час своєї розповіді Андрій демонстрував присутнім світлини та відео із своєї мандрівки, розповідаючи цікаві історії про ці кадри. Неймовірні пейзажі, надзвичайно цікава фауна цієї місцевості й просто світлини, які змушують затамувати подих – усе це потрапило на поштівки, які створив Андрій Мочурад. Окрему розмову можна вести про тваринок, які живуть у Антарктиді: «Морський леопард – це м’ясоїдна чотириметрова тварина. Інколи він може пустувати. Наприклад, пливеш ти у човні, а він тобі шматок пінгвіна приносить, як кіт мишку. А одну британську дослідницю він граючись затягнув під воду й вона померла. Типу: «Як це ти не дихаєш під водою?». А от пінгвіни смердять, запахом нагадують мокрих курей. Вони досить пасивні істоти. Я знайшов спосіб, як їх можна фотографувати впритул, коли вони не просто не втікають, а ще й дзьоба в камеру пхають. Слід присісти і підходити до пінгвіна так, щоб не здаватися вищим зростом. Попри їхню пасивність, інколи помічав цікаву поведінку. Ось на відео молода чайка клює мертвого пінгвіна. Раптом інші пінгвіни, яким мить тому було абсолютно байдуже, що біля них хижий птах, починають відганяти його від трупа свого «побратима». До того ж роблять це настільки агресивно, що чайка летить з острова. Коли я показав це біологам, вони сказали: «Дай нам відео для аналізу. Ми вперше таке бачимо!».
Усі історії Андрія присутні слухали на одному подиху: і про те, як вони ночували в місцевості, де вологість повітря становить 99%, і про те, як вони змушували себе пити нудотно-солодкий компот, щоб зберігати в організмі баланс солі та цукру, і про те, що означає пролити на одяг окріп при такій температурі. Або ж про те, як повз них пропливав слов’янський корабель і телефон Андрія (який був не вимкнений, бо використовувався як додаткова камера) автоматично під’єднався до їхньої мережі. На телефон прийшло повідомлення про пропущений виклик, з рахунку відраховується 560 гривень і корабель із мережею відпливає. Так Андрій дізнався, що йому хтось телефонував за 560 гривень. І це лише маленька частинка історій, якими поділився з нами наш гість.
Виявилося, що перед тим, як провести цю зустріч, Андрій Мочурад встиг прогулятися Переяславом і зрозумів, що місцевій молоді необхідна мотивація, аби вони були активнішими, робили щось для свого міста: «У американських десантників є таке гасло: «Легкі завдання ми виконуємо відразу, неможливі – трішки пізніше». Не існує перепон, існує лише ціна вашої жертви. Як я потрапив у Антарктиду? Взяв і поїхав, а люди, які намагалися завадити, були слабкими. Такі люди завжди слабші».
Слід зазначити, що присутні мали змогу запитати у Андрія про все, що їх найбільше цікавило: що найбільше йому запам’яталось із цієї подорожі, як часто хотілося все покинути і здатися, запитували про найвіддаленіший бар у світі, в якому пощастило побувати Андрію, і навіть про те, як часто вони вживали алкоголь у Антарктиді. На запитання «Чи хотіли б Ви потрапити туди ще раз?» Андрій відповів: «Залежно, на яких умовах. Стрімголов, поставити усе на кін, щоб зробити «на халяву» те, що мала би робити державна інституція – ні, вибачте. Я поїхав би на тих самих умовах, що їдуть науковці: з чіткими завданнями, зарплатою та компенсацією проїзду. І я не набиваю собі ціну, просто не бачу сенсу витрачати так життя, робити безкоштовно те, що повинні інші структури. Напевно, якби цей фільм, окрім мене, був комусь потрібен, мені не треба було б туди їхати, бо там є все, щоб знімати. Краще поїду на Аляску працювати над фільмом про українців, які живуть в Канаді». А коли запитали: «Про що ви думали в моменти, коли хотілось все покинути?», мандрівник сказав: «Про те, що в цей момент я не належу собі, я маю місію і мушу її зробити. А всякі думки типу «хочу / не хочу», «подобається / не подобається» не мають права на існування». Він розповів про один із переломних моментів, коли дійсно хотілося здатися, але тоді Віктор-Микола запитав: «У тебе прапор 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади із собою?» – «Так.» – «Ну тоді закрий рот і йди вперед!».
Зустріч із Андрієм Мочурадом пройшла надзвичайно цікаво та пізнавально. Його слова, однозначно, змотивували когось із слухачів поїхати в якусь мандрівку, або почати робити щось для свого міста, або просто самовдосконалюватись і пізнавати щось нове. А тим часом уже готуються нові анонси проекту «Відкритий університет». Тож слідкуйте за новинами на сайті та у соціальних мережах!
[/mpc_quote]
