Сьогодні, 14 січня, минає рівно десять років від того трагічного ранку 2016-го, коли сковородинівців, містян, випускників закладу в багатьох куточках України увірвалася звістка про раптовий відхід у засвіти доктора історичних наук, професора, учасника Революції Гідності, волонтера, провідника української державності Ярослава Потапенка. З сумною символікою ця дата припала на день народження його матері, Ганни Іванівни Потапенко, чий життєвий і науковий шлях обірвався в червні 2025 року. Пресслужба університету згадує науковців пам’ятною публікацією.
Десять років – це ціле десятиліття, за яке можна було б, здавалося, звикнути до втрати. Проте світла постать Ярослава Потапенка і досі лишається камертоном для багатьох поколінь – студентів, колег, друзів, земляків, науковців, спортсменів, майданівців, волонтерів і навіть тих, хто за життя не завжди розділяв його погляди, але нині апелює до його пам’яті, аби додати ваги своїм словам чи справам.
Той трагічний ранок став болісним ударом для родини та всіх нас, гірким спомином довіку затьмарив дату народження його матері, видатної педагогині, науковиці, авторки понад півсотні праць, яка формувала покоління філологів у дусі любові до українського слова, символіки та культури Ганни Потапенко. Ганна Іванівна була тією опорою, яка виховала в Ярославі ту саму глибину думки та відданість Україні. Вона взаємодоповнювала спадщину сина: її дослідження в лінгвокультурології, літературному краєзнавстві, її виховання студентів у дусі гуманізму – це той фундамент, на якому стояв і Ярослав. Її відхід у 2025-му зробив цю дату ще боліснішою, але й нагадуванням про родинну силу, яка триває в нас.
Як не згадати у цей день педагогічні підходи і Ярослава Олександровича, і Ганни Іванівни. То були не сухі лекції, а живі бесіди про літературознавство, чи сьогодення України та світу. Теорію можна прочитати в підручниках, казали вони, а от обговорювати актуальне – з якісною книгою, періодикою, монографіями на столі. Студенти Ярослава Олександровича з особливим теплом згадють те, як готували творчі роботи з темами накшталт: «Україна: дві амбівалентності», «Російська пропаганда у комічному вияві», «Коли порох відсирів…», «Причини тотальної маргіналізації молоді» – темами що формували аналітичне мислення, український погляд на світ, людиноцентризм, повагу до історичної пам’яті. І мати і син виховували своїх студентів на засадах активної громадянської позиції, і саме на цих позиціях стояли у спілкуванні з колегами.
З Ярославом Олександровичем багатьох звела доля під час вогняної зими 2013–2014 років, коли Революція Гідності стала переломним моментом для усього свідомого українства. Завдяки Ярославу Потапенку ті події набули глибшого сенсу для більшості тогочасних студентів. Його промови на Народних віче в центрі Переяслава були як вогонь – глибокі, переконливі, здатні розбудити навіть найбайдужіші серця. Переконливість у словах, рішучість у діях, надійність у справах – ці риси вирізняли його серед багатьох. Він був моральним авторитетом для свідомих переяславців, колег і, понад усе, для студентів, для яких залишався не просто викладачем, а наставником, другом, порадником. До нього йшли за розрадою, і він завжди знаходив час для кожного. Його вистачало на всіх – і раптом його не стало…
Весна 2014-го – це створення зі співініціативи Ярослава Олександровича громадського формування «Самооборони Переяславщини», де небайдужі містяни та студенти об’єдналися, аби зберегти порядок у лихолітті. Ті історії – від патрулювань до протистоянь – варті окремої книги, яка колись приречена побачити світ від когось із студентів Ярослава Олександровича.
Ярослав Олександрович став рушійною силою волонтерської ініціативи «Серця Переяславщини», започаткованої навесні 2014-го через агресію росії в Криму та на Сході. Донині, вже в умовах четвертого року повномасштабної фази війни, ця організація й досі, завдяки послідовникам, зокрема Інні Марченко, забезпечує земляків на фронті всім необхідним, роблячи все можливе, аби війна не дійшла до наших дверей.
Спадщина Ярослава і Ганни Потапенків жива – у дітях та онуках, у студентах та численних працях (сотні публікацій, дисертації, книги), у науковій чи спортивній школах, які вони закладали. Їх іменами з нами в перейменованій вулиці, в меморіальній дошці на фасаді університету, в турнірах з кікбоксингу, у Всеукраїнському конкурсі наукових робіт імені Ярослава Потапенка «Боротьба за українську державність», в експозиціях про Майдан і війну, в лекціях для військових, у всіх інших виявах які ще неодмінно народяться.
Їх незрима присутність – у кожній нашій дії, слові, фотографії, гранітній плиті на могилі. Важко зрозуміти, чому доля забрала їх напрочуд завчасно – тоді, коли їх присутність так потрібна університету, їх мудрість і поради були б неоціненними в ці буремні часи.
Кажуть, Бог дає осилити стільки, скільки людина спроможна. Певно, на небі потрібні вартові – молоді чи мудрі, вольові та щирі, віддані нації. Десять років без Ярослава Олександровича, майже рік без Ганни Іванівни. Але ми відчуваємо їх поруч: у радощах і розчаруваннях, у боротьбі за Україну.
Ярославе Олександровичу, Ганно Іванівно, для нас ви завжди живі. Ми продовжуємо вашу справу в науці, волонтерстві, світогляді. Пам’ять про вас – у кожному запитанні «Хто такий Ярослав Потапенко?» чи «Хто така Ганна Потапенко?» і в наших відповідях на них.
Згадаймо в цей день добрим словом та щирою молитвою невтомних земних і небесних вартових української нації, передаваймо з покоління в покоління їхні мудрі заповіді, звіряймося з їхнім прикладом у державотворчих справах. Будьмо гідними продовжувачами праведної справи кращих синів і доньок Батьківщини!
