Війна змінює всіх. І тих, хто на фронті, і тих, хто чекає вдома. Але після повернення найболючішим виявляється не досвід, а тиша між двома людьми, які стали іншими.
У цьому глибокому інтерв’ю Тетяна Кузьменко, керівниця Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі, говорить про те, як війна впливає на стосунки в родинах, чому мовчання буває гучнішим за крик, і що допомагає знову відчути одне одного – не «як раніше», а по-новому, чесно і живо. Це розмова про біль, що просить бути побаченим, і про любов, яка – попри все – може відновитись.
Пані Тетяно, ви щодня спілкуєтеся з родинами військових і ветеранів. Скажіть, будь ласка, які найнагальніші проблеми та найглибші хвилювання вони озвучують, звертаючись до вашого Центру сьогодні?
На жаль, спектр проблем, з якими стикаються родини наших захисників, залишається надзвичайно широким та болючим. Проте, якщо виділити одне з найгостріших питань, яке пронизує більшість звернень, то це, безперечно, складність збереження та відновлення гармонійних стосунків після повернення військового з фронту.
Багато родин опиняються у вкрай непростій ситуації, переживаючи стан глибокого внутрішнього «розриву». Це відчуття виникає через те, що той, хто повернувся з війни, вже не є тією самою людиною, якою був до мобілізації. Пережитий травматичний досвід, побачене горе, постійний стрес, фізичні та емоційні втрати неминуче змінюють його внутрішній світ, його погляди, його реакції.
Водночас, той, хто чекав вдома, також прожив свій власний, не менш складний період змін. Це були місяці або навіть роки тривоги, очікування, самотності, боротьби з побутовими труднощами, виховання дітей без підтримки, часто – страху за життя близької людини. Вони також адаптувалися до нової реальності, набули нових звичок, можливо, переосмислили власні цінності.
І ось, коли відбувається довгоочікувана зустріч, часто виявляється, що між цими двома близькими людьми утворилася прірва. Зникає колишнє порозуміння, з’являється мовчання, напруга, взаємні образи та недовіра. Кожен несе свій власний тягар пережитого, і їм буває надзвичайно складно знову знайти спільну мову, зрозуміти емоційний стан один одного, відновити колишню близькість та інтимність.
Важливо підкреслити, що це не є наслідком чиєїсь провини. Це не означає, що хтось із них «поганий» чи «неправильний». Це трагічний наслідок глибокої психологічної травми, яку проживають обидві сторони – як той, хто безпосередньо зіткнувся з жахіттями війни, так і той, хто чекав його повернення, живучи у постійному напруженні та страху.
Саме тому питання збереження стосунків, відновлення довіри та налагодження здорової комунікації є одним із найчастіших та найболючіших, з якими звертаються до нас родини військових і ветеранів. Вони шукають підтримки, порад, інструментів, які допоможуть їм знову знайти шлях один до одного, подолати цю прірву непорозуміння та побудувати нові, адаптовані до реалій життя після війни, міцні та люблячі стосунки. Це є ключовим викликом, з яким ми працюємо щодня, допомагаючи родинам зцілювати рани війни та будувати спільне майбутнє.
Справді, багато хто очікує повернення військових додому з великою надією, але часто процес адаптації виявляється напрочуд складним. Чому так відбувається? Чому, здавалося б, довгоочікувана зустріч не завжди приносить полегшення та радість, а натомість супроводжується труднощами?
Ваше спостереження є дуже точним і відображає глибоку проблему, з якою стикаються багато ветеранів та їхні родини. Складність адаптації після повернення з війни криється у фундаментальній різниці між двома світами – фронтом і тилом. Це не просто різні місця, це абсолютно різні реальності, що формують абсолютно різний досвід та світогляд.
Той, хто був на війні, прожив у світі постійної загрози життю, де панували жорстокість, втрати, біль, де цінність людського життя часто знецінювалася, а базові потреби були під постійною загрозою. Він бачив і пережив таке, що більшість цивільних людей не можуть навіть уявити. Його психіка, емоційна сфера, фізичний стан – все зазнало глибоких змін під впливом цього екстремального досвіду.
Повертаючись додому, він потрапляє у світ, який, попри всю підтримку та співчуття, не бачив того, що бачив він. Цивільне життя продовжувалося своїм звичним плином, зі своїми радощами та проблемами, які, на тлі пережитого на війні, можуть здаватися дріб’язковими або незрозумілими. Виникає відчуття прірви між власним досвідом та реальністю тих, хто чекав.
З іншого боку, той, хто чекав, також прожив непростий час. Це були періоди постійної тривоги за життя близької людини, втоми від самотності та додаткових обов’язків, часто – страху, безпорадності та власної адаптації до життя без підтримки партнера. Вони також змінилися, набули нових звичок, виробили власні механізми виживання у цій складній ситуації.
Таким чином, коли ці дві людини, які колись розділяли спільний світ, нарешті зустрічаються знову, вони часто опиняються в ситуації, коли їхні «мови» вже різні. Вони говорять про різний досвід, керуються різними цінностями та мають різні емоційні потреби. Той, хто повернувся, може відчувати нерозуміння, відчуженість, небажання ділитися своїм травматичним досвідом, або навпаки – потребу постійно про нього говорити, що може важко сприйматися тими, хто цього не пережив. Той, хто чекав, може відчувати образу за емоційну віддаленість партнера, нерозуміння його реакцій або ж сам мати потребу у власній емоційній підтримці, яку ветеран, щойно повернувшись, не завжди може надати.
Саме тому процес адаптації є таким складним і потребує не лише щирого бажання обох сторін, але й кваліфікованої допомоги у «перекладі» цих різних «мов» один для одного. Потрібно допомогти їм знову знайти спільний простір розуміння, навчитися співчувати та підтримувати один одного у нових реаліях, враховуючи той глибокий вплив, який війна мала на кожного з них. Лише тоді довгоочікувана зустріч зможе стати початком справжнього зцілення та відновлення родинних зв’язків.
Отже, якщо родини військових і ветеранів стикаються з такими глибокими кризами після повернення з фронту, з чого ж, на ваш погляд, має починатися процес їхньої підтримки? Які перші та найважливіші кроки необхідно зробити?
На моє глибоке переконання, підтримка родини у таких складних випадках має починатися з абсолютного та безумовного визнання: «Нам важко – і це абсолютно нормально». Це є першим і надзвичайно важливим кроком до зцілення та відновлення.
Дуже часто як самі ветерани, так і члени їхніх родин відчувають тиск суспільства, внутрішні очікування бути «сильними», «терплячими», «розуміючими» будь-якою ціною. Вони можуть соромитися своїх труднощів, боятися здатися слабкими або «невдячними». Саме тому надзвичайно важливо створити безпечний та підтримуючий простір, де кожен член родини відчує себе вправі на власні емоції, де не потрібно грати роль «ідеального» чи «героїчного».
У цьому просторі має бути дозволено чесно говорити про свої переживання, про свій біль, про свою розгубленість. Має бути можливість відкрито сказати: «Я не витримую», і щоб це прозвучало не як крик відчаю чи звинувачення, а як запит про допомогу, як сигнал про потребу у підтримці та розумінні.
Ми повинні пам’ятати, що родина – це цілісна система. Якщо один з її елементів, а повернення ветерана безумовно є потужним, часто травматичним впливом, пошкоджений або перебуває у стані глибокої кризи, це неминуче призводить до напруження та дисбалансу у всій системі. Дружина, діти, батьки – всі відчувають наслідки війни, навіть якщо вони не були на передовій.
Тому наша робота полягає не у пошуку винного у виниклих проблемах. Звинувачення лише поглиблюють прірву непорозуміння та підсилюють відчуття провини та образи. Натомість, ми навчаємо родини спрямовувати свої зусилля на пошук нової форми стосунків, адаптованої до реалій життя після війни. Це означає прийняття змін, які відбулися з кожним членом родини, навчання новим способам комунікації, відновлення довіри, розбудовування спільного майбутнього з урахуванням пережитого досвіду.
Підтримка починається зі створення цього безпечного простору визнання, зі зняття стигми з переживання труднощів та з фокусування на спільних зусиллях у пошуку нових шляхів взаємодії. Це перший і надзвичайно важливий крок на довгому шляху до зцілення та відновлення родинної гармонії.
У складних випадках, коли між партнерами після повернення з фронту виникає глибока прірва, чи бувають ситуації, коли пара віддаляється настільки, що відновлення колишнього зв’язку стає вже неможливим? Чи існують межі, за якими повернення до гармонійних стосунків є нереальним?
Ваше запитання торкається дуже важливої та делікатної теми. Так, на жаль, у житті бувають ситуації, коли стосунки між партнерами, які пережили війну, дійсно завершуються. І це також є частиною реальності, яку необхідно приймати з гідністю та без зайвих ілюзій. Іноді ті зміни, які відбулися з кожним із партнерів окремо, стають настільки глибокими та несумісними, що подальше спільне життя стає неможливим або призводить до постійного страждання обох.
Проте, на щастя, у більшості випадків ми бачимо потенціал для відновлення зв’язку. Важливо розуміти, що це рідко буває поверненням до того «як було» до війни. Той досвід, який пережила кожна людина, назавжди залишає свій слід. Тому йдеться скоріше про народження нового «як є тепер», про побудову стосунків на нових засадах, з урахуванням тих змін, які відбулися.
Якщо обидві сторони виявляють готовність чути одне одного, докладати зусиль для розуміння переживань партнера, працювати над відновленням довіри та налагодженням нової комунікації, відчувати емпатію та співчуття, то зв’язок має всі шанси на відновлення. Цей процес може бути непростим, вимагати часу, терпіння та іноді – допомоги кваліфікованих фахівців, але він цілком реальний.
Іноді, пройшовши через складні випробування та спільну роботу над відновленням стосунків, пари досягають навіть глибшого рівня близькості та розуміння, ніж це було до війни. Спільне подолання труднощів може зміцнити їхній зв’язок, навчити цінувати одне одного ще більше та відкрити нові грані їхніх стосунків.
Тому, хоча існують ситуації, коли розрив є неминучим, ми завжди заохочуємо пари не втрачати надію та докладати зусиль для відновлення. Готовність обох партнерів до діалогу, до роботи над собою та над стосунками, а також щире бажання зрозуміти та підтримати одне одного є ключовими факторами успіху на цьому непростому, але часто – надзвичайно винагороджуючому шляху.
Яку роль відіграють діти у складній динаміці відновлення стосунків у родинах, які пережили війну? Яким чином їхній емоційний стан впливає на загальну атмосферу та процес адаптації?
Роль дітей у цій складній динаміці є колосальною та надзвичайно значущою. Діти, навіть найменші, володіють неймовірною здатністю тонко зчитувати емоційну атмосферу, яка панує в родині. Вони відчувають напругу, тривогу, несказані образи та будь-які зміни у поведінці батьків на інтуїтивному рівні, навіть якщо дорослі намагаються це приховати.
У ситуації після повернення одного з батьків з фронту, діти часто опиняються в епіцентрі складної емоційної бурі. Вони можуть стати своєрідним «буфером», намагаючись несвідомо згладити гострі кути у стосунках між батьками, відволікаючи їхню увагу на себе або намагаючись примирити. Водночас, вони можуть стати й «жертвою» внутрішньої напруги, відчуваючи на собі наслідки конфліктів, емоційної відстороненості батьків або їхньої дратівливості.
Діти можуть проявляти різні реакції на зміни в родині: від замкнутості та тривожності до агресії та проблем з поведінкою. Вони можуть відчувати розгубленість, страх втратити одного з батьків знову (на емоційному рівні), не розуміти змін у поведінці того, хто повернувся, або відчувати провину за незрозумілу напругу між найближчими людьми.
У нашому Центрі ми глибоко розуміємо цю важливу роль дітей, тому наша робота не обмежується лише підтримкою ветеранів та їхніх партнерів. Ми приділяємо особливу увагу дітям як повноцінним учасникам сімейної системи. Ми створюємо для них безпечний простір, де вони можуть висловити свої почуття, свої страхи та своє нерозуміння. Ми даємо їм голос, допомагаємо вербалізувати їхні емоції, відповідаємо на їхні запитання у доступній формі та надаємо необхідну психологічну підтримку.
Розуміння дитячої перспективи є надзвичайно важливим, адже емоційний стан дитини безпосередньо впливає на загальну атмосферу в родині та на процес відновлення стосунків між дорослими. Якщо дитина відчуває себе у безпеці, оточена любов’ю та розумінням, якщо вона бачить, що батьки намагаються налагодити стосунки, це створює більш сприятливе середовище для зцілення всієї родини.
Ми переконані, що відновлення стосунків між дорослими – це також пряма відповідальність за емоційне майбутнє дитини. Інвестуючи у психологічне благополуччя дітей, надаючи їм підтримку та розуміння, ми створюємо міцніший фундамент для відновлення гармонії у всій родині та забезпечуємо більш здорове та щасливе майбутнє для наступного покоління.
Які конкретні формати підтримки родин військових і ветеранів ви вважаєте найбільш дієвими та ефективними у процесі відновлення їхніх стосунків та емоційного благополуччя?
Наш досвід показує, що найбільш дієвими форматами підтримки родин, які переживають наслідки війни, є ті, що поєднують у собі безпечне середовище, науково обґрунтовані методи та щиру людську взаємодію. Йдеться про формати, які сприяють встановленню глибокого контакту між членами родини, допомагають їм краще розуміти себе та одне одного, а також надають практичні інструменти для подолання труднощів.
До таких форматів ми відносимо насамперед індивідуальні та парні психотерапевтичні зустрічі. Індивідуальна терапія допомагає кожному члену родини опрацювати власні травматичні переживання, зрозуміти свої емоційні реакції та навчитися ефективних стратегій подолання стресу. Парна терапія створює простір для відкритого діалогу між партнерами, допомагає їм відновити комунікацію, порозуміння та емпатію, а також знайти нові способи взаємодії у змінених обставинах.
Дуже ефективними є групи підтримки для партнерів ветеранів. У такому форматі люди, які мають схожий досвід, можуть зустрічатися, ділитися своїми переживаннями, отримувати взаємну підтримку, знаходити нові стратегії подолання труднощів та відчувати, що вони не самотні у своїх проблемах.
Цінними є також сімейні майстерні та тренінги, спрямовані на покращення комунікації, розв’язання конфліктів, відновлення довіри та зміцнення емоційного зв’язку між усіма членами родини, включаючи дітей. Такі формати часто використовують інтерактивні вправи, рольові ігри та інші практичні методи, що допомагають засвоїти нові навички у безпечній та підтримуючій атмосфері.
Особливе значення ми надаємо «вечорам чесної розмови» або подібним форматам, які створюють спеціально відведений час та простір для відкритого та щирого спілкування між членами родини без звинувачень та критики. Важливо навчити людей говорити про свої почуття та потреби у спокійній та конструктивній манері, а також уважно слухати один одного.
Наш досвід показує, що особливо добре працює поєднання тілесної роботи (рух, дихання, танець) і комунікативної терапії. Тілесні практики допомагають зняти м’язову напругу, вивільнити заблоковані емоції, відновити відчуття власного тіла та тілесного контакту з близькими. У поєднанні з комунікативною терапією це дозволяє людям не лише вербалізувати свої переживання, але й знову відчути одне одного на фізичному рівні, відновити емоційну близькість та невербальне розуміння, що є надзвичайно важливим для відновлення глибокого зв’язку.
Таким чином, найдієвішими форматами підтримки ми вважаємо ті, що є багатогранними, поєднують різні методи, створюють безпечне та підтримуюче середовище для відкритого діалогу та сприяють відновленню емоційного та фізичного контакту між членами родини.
Пані Тетяно, яке б важливе звернення ви хотіли б адресувати тим родинам військових і ветеранів в Україні, які зараз перебувають на межі емоційного виснаження, відчувають розпач та зневіру у можливості подолати кризу у своїх стосунках?
Дорогі наші родини, наші мужні та стійкі! Я звертаюся до кожного з вас, хто зараз відчуває, що емоційні сили вичерпуються, хто стоїть на межі відчаю. Не чекайте, поки все «якось пройде» само собою. Не ігноруйте ті сигнали, які вам посилає ваш внутрішній стан – втому, постійне мовчання, неконтрольовані сльози, дратівливість, відчуття безвиході.
Пам’ятайте, що ті труднощі, з якими ви стикаєтеся зараз, – це не ваша особиста провина. Це глибокий біль, спричинений жахливим досвідом війни, біль, який зачепив кожного члена вашої родини і який просто відчайдушно прагне бути побаченим, почутим та прийнятим.
Я закликаю вас: не залишайтеся наодинці зі своїм болем. Знайдіть у собі сили шукати підтримку. Не замикайтеся у власному страху та розчаруванні. Говоріть про свої переживання з близькими, з друзями, зі знайомими, яким ви довіряєте. Якщо ви відчуваєте, що цього недостатньо, приходьте до нас, у наш Центр. Ми тут для того, щоб вислухати вас без засудження, надати вам кваліфіковану допомогу та підтримати на кожному кроці вашого шляху до зцілення.
Ваш біль – це не слабкість і абсолютно не сором. Це природна реакція на надзвичайні обставини. І ваш родинний зв’язок, ті ниточки, які колись міцно вас єднали, вартий того, щоб йому дали другий шанс, а можливо, навіть більше.
Не дозволяйте емоційному виснаженню зруйнувати те цінне, що між вами є. Зробіть цей перший, можливо, найважчий крок – протягніть руку за допомогою. Ми готові бути поруч, підтримати вас та допомогти вам знову знайти порозуміння, відновити любов та побудувати міцне та щасливе майбутнє разом. Ви не самотні. Ми віримо у вас і у силу вашого родинного зв’язку.
І на завершення нашої розмови, пані Тетяно, поділіться, будь ласка, що особисто для вас є найціннішим та найглибшим у вашій щоденній роботі з родинами наших героїчних захисників? Що надихає вас продовжувати цю надзвичайно важливу місію?
Для мене особисто найціннішим у роботі з родинами захисників є незгасна іскорка любові, яка продовжує тліти навіть у найбільш, здавалося б, складних стосунках. Це дивовижне явище, коли крізь шари болю, образи, втоми та непорозуміння раптом пробивається ніжність, співчуття, бажання бути поруч.
Я мала честь бути свідком зворушливих моментів, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. Я бачила, як після довгих місяців мовчання та відчуження хтось несміливо бере партнера за руку, і в цьому простому жесті відчувається цілий океан невисловлених почуттів. Я бачила, як тато, який довгий час був емоційно відстороненим і майже не розмовляв зі своєю дитиною, раптом щиро сміється поруч із нею, розділяючи мить безтурботної радості.
Ці моменти – це не випадковість, не миттєве осяяння. Це плоди кропіткої спільної роботи, уваги, терпіння та непохитної віри у силу людських стосунків. Це результат того безпечного простору, який ми намагаємося створити, того розуміння та підтримки, які ми надаємо кожному члену родини.
І я відчуваю глибоке особисте щастя та привілей бути поруч у ці неймовірно важливі миті. Бачити, як відновлюється зв’язок, як розквітає знову довіра, як з’являється надія на спільне майбутнє – це найцінніша винагорода за мою працю. Це нагадування про те, що навіть після найважчих випробувань любов здатна до зцілення, що людська здатність до співчуття та прощення є безмежною.
Саме ці моменти пробудження почуттів, ці маленькі, але такі значущі кроки на шляху до відновлення родинної гармонії, і є тим найціннішим, що надихає мене продовжувати цю роботу. Віра в силу родини, у здатність людей до любові та зцілення, і можливість бути частиною цього дивовижного процесу – ось що надає моїй роботі глибокий сенс та наповнює моє серце надією.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови вийдуть у вересні.
