Наостанок цього сезону розмов з фахівцями Центру ветеранського розвитку університету Григорія Сковороди в Переяславі пропонуємо вас бесіду про спільнодію, про міжгалузеві зв’язки, які не на словах, а в реальності змінюють життя ветеранів, військових та їхніх родин.
У цьому інтерв’ю Ірина Варивода, фахівчиня Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі, говорить про те, як громада може стати середовищем сили, чому підтримка не повинна бути «чужою справою» і що означає справжнє партнерство між лікарем, освітянином, психологом, капеланом і волонтером.
Пані Ірино, ви часто говорите про створення екосистеми підтримки. Що це означає на практиці?
Це означає, що жодна установа, жоден центр чи окремий фахівець не може дати всього необхідного людині, яка повертається з війни або живе поруч із фронтом. Підтримка має бути цілісною – фізичною, емоційною, соціальною, правовою, духовною. І саме тому ми повинні створювати екосистему – об’єднання тих, хто може доповнити одне одного.
Які інституції ви вважаєте ключовими партнерами у цій екосистемі?
Це медичні заклади, університети, школи, центри зайнятості, громади, ветеранські організації, соціальні служби, заклади культури, релігійні спільноти. Кожен має свою унікальну компетенцію, але лише разом ми стаємо повноцінною опорою для тих, хто повертається з війни.
Яка роль університету в цій системі?
Університет – це не лише про освіту. Це центр знань, пошуку рішень, майданчик для діалогу. Ми в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі не боїмося брати на себе відповідальність бути частиною великої змінної системи. Ми відкриваємо двері для досліджень, проєктів, спільної роботи з громадами та практиками.
Чому так важливо об’єднувати фахівців із різних сфер у спільних міжгалузевих проєктах?
Бо тільки разом – соціальний працівник, психолог, юрист, лікар, капелан, вчитель, керівник громади – можуть побачити людину цілісно. Наша сила – не в тому, щоб робити все, а в тому, щоб знати: у тебе є той, хто тримає поруч. Обʼєднані зусилля – це не про «розмити» відповідальність, а навпаки – підсилити один одного там, де поодинці не вистачає ресурсу.
Ви працюєте з багатьма партнерами. Що, на вашу думку, обʼєднує найефективніші ініціативи?
Їх об’єднує одне слово – довіра. Ми не будуємо ієрархій, не змагаємось, хто більше зробив. Ми питаємо: «Що ми можемо зробити разом для цієї конкретної людини?». Найефективніші проєкти – це ті, де немає «чужого болю», де всі готові слухати й діяти.
Яке ваше звернення до представників громад, які поки не включились у ці процеси?
Не чекайте, поки вас попросять. Підійдіть першими. Якщо у вашій школі є дитина з родини військового – вже є привід створити тепліше середовище. Якщо у вашому клубі є ветеран – вже є можливість запросити його до спільного проєкту. Громада – це не географія. Це співдія. І підтримка – це не «робота когось», це наша спільна відповідальність.
Який ваш головний заклик до партнерів?
Будьте сміливими у співпраці. Розширюйте своє «ми». Виходьте за межі звичних форматів. Замість «у нас немає ресурсу» – запитайте «кого можемо долучити?». Замість «це не наша сфера» – скажіть «як ми можемо бути корисними?». Коли об’єднуються лікар, освітянин і капелан – народжується система, яка не ламається.
Що особисто вас надихає в цій роботі?
Мене надихають очі людей, які перестають відчувати себе непотрібними. Мене надихає момент, коли ветеран вперше сам приходить, щоб допомогти іншим. Коли батько, що втратив сина, відкриває арт-майстерню для дітей. Коли громада – перестає чекати – і починає діяти. Це – не просто про підтримку. Це про нову культуру турботи. І ми всі – її носії.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови вийдуть у вересні.
