Не чекати діагнозу, щоб почати дбати про себе. Не чекати втрат, щоб цінувати тіло, психіку й ресурс. Здоров’я – це не «колись». Це – щодня. Сьогодні поговоримо про прості звички, що змінюють якість життя, про зв’язок тіла і психіки, і про те, чому громади мають плекати не лише медицину, а й профілактику, освіченість і відповідальність за своє здоров’я.
У цьому інтерв’ю Анатолій Мазченко, фахівець Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі, пояснює, чому культура щоденного піклування про себе – це не розкіш, а потреба часу. Це розмова, яка повертає фокус не на «боротьбу з хворобою», а на вибір на користь життя. І робити цей вибір – можемо ми з вами. Вже сьогодні.
Пане Анатолію, чому українцям так складно піклуватися про своє здоров’я завчасно, а не тоді, коли вже є діагноз?
Ми виховані в культурі «потерпи» і «якось пройде». Люди часто ігнорують сигнали тіла, доки не відчується біль або втрата функції.
Але здоров’я – це не реакція на симптом, це спосіб життя. І змінити цю парадигму – наша колективна задача: через освіту, приклад, інфраструктуру й довіру до медицини.
Яку роль у формуванні цієї культури відіграє громада і, зокрема, Центр ветеранського розвитку?
Центр – це не тільки про реабілітацію, а й про профілактику, просвіту й формування відповідального ставлення до себе. Ми показуємо, що турбота про здоров’я – це не «модно» чи «молодіжно», це базова навичка виживання і гідного життя. Ми створюємо умови, де піклування про себе стає нормою, а не винятком.
З чого починається здоров’я в щоденному житті?
З простого: Я засинаю вчасно? Я п’ю воду? Я рухаюсь? Я помічаю свої емоції? Це не великий «медичний героїзм». Це дрібна дисципліна, яку можна впроваджувати поступово. І саме такі маленькі звички створюють фундамент, який потім не так легко розвалити хворобою чи стресом.
Чи пов’язане фізичне здоров’я з психологічним?
Однозначно. Тіло не живе окремо від розуму. Ветерани часто приходять із «тілесними» симптомами, які насправді – наслідок глибокого емоційного виснаження. І навпаки: турбота про тіло може стабілізувати психіку. Навіть прості вправи, прогулянки, дихання – вже підтримують емоційний баланс.
Які практики підтримки здоров’я ви радите людям без діагнозу – просто для щоденного життя?
- Рух – найперше. Не обов’язково спортзал. Ходьба, розтяжка, дихальні вправи.
- Сон – не менше 8 годин.
- Харчування – не суворе, а свідоме.
- Контакт із природою, вода, спілкування з людьми, які не виснажують.
- І – спостереження за собою без паніки, але з увагою. Це вже турбота.
Чи є в громадах реальний інтерес до такої «довгострокової» моделі здоров’я?
Зростає. Особливо в тих, хто бачив хворобу поруч і не хоче повторення. Ми бачимо, як люди після 40 років починають цікавитися профілактикою. Але нам ще потрібно розвивати культуру не «боротьби з хворобою», а «вибору здоров’я». Це зміна мислення. І тут важлива системна робота – в школах, університетах, через медіа й лідерів думок.
Як Центр ветеранського розвитку просуває цю ідею серед військових і ветеранів?
Ми даємо простір не лише для лікування, а й для відновлення й запобігання повторному виснаженню. Заняття з тілесної практики, лекції про сон і стрес, майстерки з харчування, спільні прогулянки, обговорення здорових звичок – це частина нашої щоденної діяльності.
І ми не вчимо – ми показуємо прикладом. Коли ветеран бачить, як побратим дбає про себе – він теж починає думати: «А що я можу зробити для себе вже сьогодні?»
Ваш меседж до кожної людини, яка хоче піклуватися про своє здоров’я, але не знає з чого почати?
Починати слід з поваги до себе. Не тоді, коли «зламаєшся», а зараз. Не з жорстких дієт, а з ковтка води. Не з обіцянок, а з одного кроку. І пам’ятай: здоров’я – не нагорода. Це твій внутрішній вибір щодня. І цей вибір вартий зусиль.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.
