У час війни нам потрібні не лише зброя і броня. Нам потрібні ті, хто вміє бути поруч – по-людськи, по-тихому, по-справжньому. Військові капелани – це не просто священнослужителі. Це люди, які приходять у найважчі хвилини, коли слова не працюють, а біль не має форми.
Про те, чому капелан – це не альтернатива психологу, а його союзник, як працює підтримка «на рівні сенсу» і чому капелани є незамінною частиною відновлення ветеранів – в новому інтерв’ю з Іриною Вариводою, фахівчинею Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Це розмова не лише про професію – це розмова про присутність, яка лікує.
Пані Ірино, як ви особисто визначаєте місце військового капелана у житті військовослужбовця?
Для мене капелан – це не просто духовна особа. Це опора, що поруч навіть у найтемніші моменти. Там, де закінчуються слова командирів і лікарів, починається тиша, в яку входить капелан – із молитвою, із теплим голосом, із здатністю просто бути. Його присутність часто важить більше, ніж будь-яка інструкція.
Чим капелан відрізняється від психолога, якщо обидва працюють із травмою?
Психолог працює з психікою, а капелан – із душею. Але межі дуже тонкі. Капелан – це міст між внутрішнім болем і сенсом. Там, де психіка ще не готова «говорити», капелан може просто бути поруч, створюючи безпечний простір. Він не аналізує – він приймає. І в цьому сила.
Чому, на вашу думку, військові довіряють капеланам?
Тому що капелан не навчає – він співпереживає. Він часто в тих же умовах: у бронежилеті, в окопі, в дорозі. Він не приходить зверху – він іде поряд. І ця горизонтальна позиція робить його не «служителем», а братом по духу. Ветеран бачить у ньому не проповідь, а людяність.
Яку роль капелани відіграють у відновленні ветеранів після повернення?
Дуже велику. Бо повернення – це не лише фізичне місце. Це внутрішня подорож назад до себе. І тут капелан може допомогти прожити почуття провини, втрати, сорому, які часто не озвучуються навіть у психотерапії. Капелан – той, кому можна довірити мовчання.
Чи бачите ви капеланів як частину психосоціальної підтримки у ветеранських просторах?
Абсолютно. У Центрі ветеранського розвитку ми розглядаємо капеланів як важливу складову команд, що підтримують ветерана. Психолог може працювати з травмою, лікар – із тілом, а капелан – з духовною порожнечею, яка часто не заповнюється жодними словами. Це не альтернативи, це союзники.
Чи можна сказати, що капелани працюють із сенсом?
Так. І це найцінніше. Бо коли людина втрачає сенс – вона втрачає себе. А капелан м’яко повертає її до найважливішого: «Ти живий. Твоя історія – має значення. Твій біль – не марний». Іноді ці прості фрази рятують більше, ніж складні діагнози.
Як ви вважаєте, чи потрібна підготовка капеланів у сфері психології?
Безумовно. І така підготовка вже відбувається. Капелану важливо вміти розпізнавати психотравму, ПТСР, кризові стани. Але при цьому не втратити свою автентичність. Це дуже тонке мистецтво – бути поруч і в тілі, і в душі. І якщо цю підготовку інтегрувати у систему, ми отримаємо потужну гуманітарну опору для армії.
Що особисто для вас є найціннішим у присутності капеланів поруч із військовими?
Те, що вони нагадують: навіть у війні залишаються світло, молитва, серце. Коли людина тримає зброю, вона все одно залишається людиною. І капелан – той, хто допомагає це не втратити. У їхніх словах немає наказу – там є спокій, надія й гідність. І це, мабуть, найпотужніша терапія з усіх можливих.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.
