Продовжуємо традицію наших неформатних, теплих і сміливих діалогів з тими, хто сьогодні творить середовище відновлення, стійкості й людяності для Захисників, Захисниць і їхніх родин. Сьогодні на черзі нове інтерв’ю з психологинею, керівницею Центру ветеранського розвитку УГСП Тетяною Кузьменко.
Пані Тетяно, що таке особисті кордони? Це щось з психології чи зі здорового глузду?
Це і психологія, і виживання. Кордони – це все, що визначає, де закінчуюся я і починається інший. Це про «мені зручно – мені боляче», «я можу – я не хочу». У здорових людей здорові межі. У змучених – стерті. Але їх завжди можна відбудовувати.
А якщо не можу розпізнати, де мої кордони?
Спитай себе: «Чи комфортно мені? Якщо після спілкування з кимось хочеться прийняти душ або втекти – значить, кордони порушені. Ще сигнал: якщо часто погоджуєшся з відчуттям «мені це не ок». Це про зраду собі, навіть із ввічливості.
Чому нам так складно сказати «ні»?
Бо нас виховували бути зручними. «Не груби», «посміхнись», «подякуй, навіть якщо не хочеш» – знайомо? Часто це вбивали в голову роками. Ми плутаємо «ні» з агресією. Але «ні» – це форма турботи про себе. Це межа, яка береже тебе.
А що буде, якщо не ставити межі?
Емоційне вигорання, образа на весь світ, тілесні симптоми, залежності. Людина, яка не каже «ні», накопичує невимовлене. А потім – зрив, замикання, втома від людей. Найчастіше ми не «вигораємо від роботи» – ми вигораємо від неусвідомленої згоди на те, що нас руйнує.
Як сказати «ні» – якщо не хочеш образити?
Можна відмовити м’яко, але чітко:
- Зараз я не готова це зробити
- Я поважаю тебе, але не можу погодитися
- Я хочу трохи простору, прошу зрозуміти мене
Не обов’язково пояснювати, виправдовуватись чи «умаслювати» – важливо бути чесною. І пам’ятати: якщо твоє «ні» руйнує стосунки – ці стосунки і так трималися на твоїй згоді мовчати.
А якщо це близька людина – родич, партнер, друг?
Тим більше варто говорити. Бо любов без кордонів – це залежність. Якщо мене люблять лише коли я зручна – це не любов. Краще чесне «ні» у стосунках, ніж «так» з кришталевою усмішкою і тріщинами всередині.
Що допомагає навчитися казати «ні» у побуті?
Почати з малого. Скажи «ні» незручній зустрічі. «Ні» новинам перед сном. «Ні» повідомленню, яке не хочеш читати. Кожне «ні» – це наче репетиція свободи. Ти тренуєш м’яз самоповаги. І він росте.
Якщо я кажу «так» з ввічливості, а потім злюсь на себе – що з цим робити?
Запиши: «Чому я сказала «так»?», «Що я відчула після?», «Чи могла я сказати «ні» інакше?». Це не про самобичування, а про саморефлексію. Чим більше чесності – тим легше наступного разу зупинити шаблон «згоди заради тиші».
А як реагувати, якщо хтось не приймає мого «ні»?
Тихо, але чітко повторити: «Я розумію, що ти розчарований, але я не зміню рішення». Якщо людина тисне – це не дискусія, а маніпуляція. Ти не мусиш «виправдовувати» своє «ні». Ти маєш право бути непогодженою.
І наостанок – чому важливо мати кордони саме зараз, у воєнний час?
Бо наша країна виборює свої зовнішні кордони. І кожен із нас має вчитися захищати внутрішні. Тіло, психіка, час, сон, енергія – це наші території. Якщо ми не будемо за них стояти, нас заповнить чуже. А поки ми вчимося говорити «ні» – ми вчимося жити з собою в згоді. А це вже дуже багато.
«Ні» – це теж слово любові. До себе. До свого простору. До свого майбутнього.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.
