Втрата близької людини – одне з найболючіших випробувань, яке може випасти на долю. У такі моменти здається, що світ зупиняється, а біль накриває з головою, не залишаючи місця для надії. Та навіть у глибокому горі з часом починають з’являтися перші ознаки відновлення: крихкі спогади, які зцілюють, моменти тиші, в яких проростає нове розуміння життя.
У цьому інтерв’ю ми поговоримо з психологинею Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі Іриною Вариводою про те, як пройти шлях скорботи – з повагою до пам’яті, з турботою про себе й із вірою в те, що повернення до життя можливе.
Пані Ірино, перше й найболючіше: як взагалі пережити втрату?
Дуже повільно. Втрату не «переживають» як етап, після якого «все знову добре». Її проживають. Це процес – хвилеподібний, непередбачуваний, іноді без слів. Але головне – не лишатися наодинці з тишею. Бо біль не зменшується від того, що його не чують.
Чи є «правильні» і «неправильні» способи горювати?
Ні. Є щирі й пригнічені. Один плаче – інший мовчить. Один хоче говорити – інший просто сидить. Горе – це особистий маршрут. Але є важливе правило: не застрягати в ньому наодинці. Якщо біль триває місяцями, а жодна дія не приносить полегшення – варто звертатися по допомогу.
Що допомагає в перші дні після втрати?
Не планувати більше, ніж одну дію наперед: «заварити чай», «вдягтися», «відкрити вікно». Життя в моменті – це не абстракція, а єдиний можливий ритм у горі. Добре, якщо поруч є хтось, хто не змушує говорити, не радить «триматися», а просто є.
А як підтримати того, хто щойно пережив втрату? Ми часто не знаємо, що сказати…
І не треба знати. Не шукайте «правильних слів». Краще скажіть чесно:
- «Я не знаю, що сказати, але я поруч»
- «Я не уявляю твій біль, але я готовий бути з тобою в ньому»
Головне – не уникати. Бо коли ми уникаємо чужого горя, людина лишається в ньому сама.
Дуже часто чуємо: «Час лікує». Це справді так?
Ні. Лікує не час, а те, що ми робимо з цим часом. Якщо ми заморожуємо себе – біль тільки кристалізується. Але якщо ми потроху повертаємо зв’язок з тілом, із людьми, з життям – тоді справді починається відновлення.
Що робити, коли накочує раптово – у транспорті, вночі, серед людей?
Визнати це. Не ховати. Назвати: «Зараз мені боляче». Зробити 3 дії:
- Торкнутися землі (через ноги, руку, предмет)
- Подихати (повільно: вдих — затримка — видих)
- Обійняти себе або когось, кому довіряєш
Біль – не атака. Це хвиля. І вона спаде.
А якщо поруч хтось втратив – як довго треба бути поруч?
Стільки, скільки людина дозволяє. Горе – це марафон, а не спринт. Іноді людина може закриватися. Але підтримка – це не завжди «говорити2. Це іноді просто не зникати. Не думайте, що через два місяці «мусить відпустити». Втрати не мають дедлайнів.
Як говорити про смерть із дітьми чи молоддю?
Прямо і чесно, але простою мовою. Смерть – частина життя. І якщо дитина запитує – краще відповісти, ніж залишити в тиші. «Так, люди помирають. Це боляче. Але ми можемо згадувати, любити, пам’ятати». Смерть не має бути табу. Вона має бути визнана.
А чи можна бути щасливим після втрати? Чи це зрада пам’яті?
Це не зрада. Це знак того, що життя проростає навіть крізь біль. Щастя після втрати – не забуття, а вміння жити з любов’ю, яка не зникла. Пам’ять не вимагає страждання. Вона просить присутності. Можна і згадувати, і сміятись. І плакати, і танцювати. Усе – доречно.
І нарешті: що сказати людині, яка зараз в епіцентрі болю?
Скажіть їй: «Ти не зобовʼязана бути сильною», «Я тут. Не йду. Не тисну», «Ми пройдемо це. Повільно. Поряд. По-справжньому». Бо горе – це не темрява. Це перехід. І найважливіше – не йти крізь нього на самоті. Пам’ять – це не тільки про минуле. Це те, що допомагає залишатись живими.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.
