Нині в Україні дедалі більше зростає усвідомлення важливості підтримки ветеранів – людей, які пройшли через війну і повернулися до мирного життя з багажем непростого досвіду. Особливу роль у цьому процесі можуть відігравати студенти – активна, чутлива до змін частина молоді.
Продовжуємо серію публікацій «Інтерв’ю з експертами Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі». Сьогодні розмовляємо з фахівчинею-психологом Іриною Вариводою про те, як саме молодь може стати опорою для ветеранів, не нашкодити своїм поспішним ентузіазмом і водночас не відвертатися від болю інших.
Пані Ірино, з чого студентам почати, якщо вони хочуть підтримати ветеранів, але бояться зробити щось «не так»?
Почати з поваги. Не з героїзації, не з пафосу, а з людяного: «Я тебе бачу». Не потрібно великих слів. Потрібна присутність, готовність слухати без поспіху і не розпитувати про те, про що людина не готова говорити.
А як не злякатись тиші ветерана чи емоційної дистанції?
Важливо розуміти: тиша – це теж форма розповіді. Людина може мовчати не тому, що не хоче з вами контактувати, а тому, що ще шукає слова. Найкраще, що ви можете зробити – це бути поруч без очікувань.
Що можна зробити дуже практично, в межах кампусу чи університетського життя?
Ось кілька речей, які змінюють більше, ніж здається:
- Показати, де що знаходиться – банально, але важливо;
- Запросити ветерана на подію не як «почесного гостя», а просто як учасника;
- Пропонувати допомогу, не нав’язуючи її: «Якщо буде потрібно – звертайся»;
- Підтримати в побутовому: перенести, підказати, пояснити.
А якщо студент сам з травмою чи переживає складні часи – чи варто долучатись?
Так, але з розумінням власних меж. Не треба ставати «рятівником». Ваша стабільність – найцінніша підтримка. Якщо ви можете підтримати – підтримуйте. Якщо не можете – не починайте з самозради. Підтримка ветеранів починається з турботи про себе.
Що студент може дати ветерану, чого не дасть жодна інша інституція?
Нормальність. Молодь має унікальну суперсилу – створювати простір нового. Коли ветеран приходить у студентське середовище – він не «солдат», а людина, яка може знову вчитися, сміятись, будувати плани. Студенти можуть дати те, чого іноді не вистачає найбільше – відчуття, що життя триває.
А як реагувати, коли ветеран чи ветеранка емоційно зривається або закривається?
Пам’ятати: це не проти вас – це про досвід, який важко вмістити. У цей момент важливо не відповідати тривогою, а зберегти спокій і повагу до меж. Фраза «Я поруч, якщо щось потрібно», – часто найкраще, що можна сказати.
Як не нав’язувати свою «допомогу» або не виглядати зневажливо?
Запитайте прямо: «Чи можу я щось зробити?». І прийміть будь-яку відповідь. Допомога без запиту – це іноді ще один тиск. Повага – це початок усіх форм підтримки.
Що б ви сказали тим студентам, які думають: «Я молодий/а, я нічого не розумію у війні»?
Це нормально – не розуміти. Ви не мусите знати про війну все, щоб бути поруч. Іноді достатньо сказати: «Я не знаю, що ти пережив, але я поруч», «Я поважаю твій досвід і готовий вчитися». Це – найчесніша позиція. І найсильніша.
А що університет як інституція може зробити для сприяння цьому діалогу?
Створити безбар’єрний простір – фізичний, соціальний і емоційний. Це про лояльне ставлення до навчання, психологічну підтримку, такі формати взаємодії як проєкти, воркшопи й неформальні зустрічі, а також участь ветеранів у викладанні, наставництві. Університет – це тил, який має не тільки «знати», а й практикувати прийняття.
І останнє – чим може стати студент для ветерана?
Опорою. Не рятівником, не експертом – а людиною, з якою можна випити кави, мовчати, сміятися. Життя після фронту – це не повернення назад. Це рух уперед. І студенти можуть стати тими, хто йде поруч. Не питає «що було», а питає: «що буде?». Між тишею і шаною є простір. Там і народжується справжня підтримка.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.
