Тривають наші неформатні, теплі й сміливі діалоги з тими, хто сьогодні творить середовище відновлення, стійкості й людяності для Захисників, Захисниць і їхніх родин. Сьогодні на черзі нове інтерв’ю з психологинею, керівницею Центру ветеранського розвитку УГСП Тетяною Кузьменко.
Пані Тетяно, ви часто піднімаєте в університетському середовищі тему травмокомпетентності та жалобокомпетентності. У чому їхня особлива актуальність сьогодні?
Уся наша країна – в умовах затяжної психологічної напруги. І університет – не виняток. Студенти, викладачі, співробітники, адміністрація – усі ми можемо перебувати у стані втрати, тривоги, виснаження, навіть не маючи зовнішніх ознак цього. Хтось повернувся з фронту, хтось чекає з фронту, хтось пережив розлучення, хтось опікується близькими з інвалідністю, хтось щойно дізнався про хворобу в родині. І дуже часто ми не бачимо цього одне в одному. Саме тому травмо- і жалобокомпетентність мають стати частиною етичної та професійної культури закладів вищої освіти.
Що саме означає «травмокомпетентність» у цьому контексті?
Це здатність усвідомлювати, що поруч з тобою – люди з невидимими історіями, болями й переживаннями. Це вміння поводитись травмоінформовано – без осуду, без тиску, з повагою до внутрішнього стану іншого. Це не означає «бути м’яким до всіх». Це означає – бути чуйним, гнучким, уважним. У викладача це проявляється у тоні звернення до студента. У студентів – у тому, як вони реагують на перевтому викладача чи адміністратора. У колег – у готовності не додавати болю ще й словами.
А що таке «жалобокомпетентність»?
Це ще глибша здатність – бути поруч із тими, хто переживає втрату. І не лише втрату фізичну. Ми втрачаємо безпеку, стабільність, віру в майбутнє. Жалоба – це не завжди сльози. І часто вона – мовчазна. У навчальному середовищі важливо мати права на сум, на паузу, на невидимий біль. Жалобокомпетентність – це не «пожаліти», а визнати: «Те, що ти переживаєш – має значення. І ти маєш на це право»
Тобто ці soft skills потрібні не лише студентам, а й викладачам, адміністрації?
Саме так. Ми всі – не тільки професіонали, а й люди, які мають право на емоції. Важливо навчитися не лише помічати чужу вразливість, а й усвідомлювати свою, вчасно звертатись по допомогу до фахівців, не залишатись із болем наодинці. Бо коли ми ігноруємо свої потреби, ми стаємо менш чутливими до інших. А потім – виникають конфлікти, непорозуміння, знецінення.
З чого починати університетській спільноті цей рух до психологічної зрілості?
Із чесності. Із простого визнання, що будь-хто в аудиторії може бути у складному стані, включно з тими, хто має «авторитетну» чи «успішну» зовнішність. Далі – створювати практики емоційної гігієни: простори, де можна говорити про своє, не боячись засудження. Впроваджувати тренінги, підтримку психологів, живу комунікацію. Це не про «поблажки» – це про людяність.
Що ви порадили б студенту, який не наважується піти до психолога, чи викладачеві, якому соромно зізнатися, що він виснажений?
По-перше, пам’ятати, що звертатися по допомогу – це ознака сили, а не слабкості. По-друге, знати, що в університеті є фахівці, які не засудять і не будуть «вчитувати мораль». Ми – щоб підтримати, дати простір, допомогти побачити шлях. І по-третє – бути добрішими до себе. Ми не маємо бути ідеальними. Ми маємо бути живими.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.
