Як повернутися до себе після війни? Як тримати тил, коли всередині втома? Як створити нову якість життя – попри втрати, біль і досвід, який усе змінив? Ми віримо, що відповіді на ці запитання не завжди в підручниках. Часто — у щирих розмовах. У досвіді тих, хто сам пройшов цей шлях. У тиші, де з’являється простір для опори.
Продовжуємо серію публікацій «Інтерв’ю з експертами Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі». Сьогодні розмовляємо з фахівчинею-психологом Іриною Вариводою.
Пані Ірино, часто звучить: «Всі важливі, але фронт – головне». Що насправді означає «тримати тил»?
Це не про роль другорядного. Це про іншу вісь відповідальності. Поки одні захищають землю, інші – мають зробити так, щоб було куди і до кого повертатися. Це – робота, яка непомітна, як кисень: її не видно, поки вона не зникає. І тил – це не просто логістика. Це простір, у якому може вижити людина після фронту.
І що важливо підготувати для цього повернення?
Перш за все – простір, де людину не питатимуть «ти що, вже не той?», а зустрінуть без очікувань. Потрібні інституції, які вміють приймати з усім, що людина несе. Це може бути втома, гнів, відсторонення, мовчання. І це – норма. Завдання тилу – не вимагати, а бути. Створити вмонтовану в громаду систему підтримки: психологічної, освітньої, соціальної.
Чи може університет бути таким «тилом»?
Не просто може – він зобовʼязаний ним стати. Університет – це не лише місце знань. Це територія сенсів, де люди отримують нову ідентичність. І якщо ветеран повертається сюди як студент, викладач, ментор чи гість – ми маємо не «адаптувати його під систему», а перепрошити систему так, щоб вона могла витримати нову правду людини.
А як не знецінити досвід Захисників, не боячись їх?
Запитати себе: «Я боюся того, кого не розумію, чи того, кого не слухаю?». Людині з фронту не завжди потрібна розмова «про війну». Часто – про щось інше. Про нормальність. Про футбол. Про те, як кава пахне. Готувати тил – це вміти не чіплятись до болю, а тримати простір для різних проявів.
Не зрідка цивільні кажуть: «Я не знаю, як поводитись з ветеранами» – як реагувати на це?
Сказати: «Не треба знати. Треба бути поруч». Цивільним не обов’язково розуміти усе, що сталося на фронті. Але важливо мати готовність вчитися слухати, не оцінювати і не рятувати. Питання «як тебе підтримати?» — завжди доречне. А «ти герой, але…» – ні.
Як ви, як психолог, бачите здорову зустріч тилу і фронту?
Як зустріч двох реальностей без претензій одна до одної. Це коли громада має ресурси, щоби не очікувати миттєвої «адаптації» і «вдячності». І коли ветеран знає, що він має право бути собою – навіть мовчазним, навіть тимчасово вразливим.
А хто підтримує тих, хто підтримує? Наприклад, фахівців центрів, викладачів, психологів?
Дуже важливе питання. Бо фахівець – не робот, а теж людина в умовах війни. Ми маємо вчитися бути обережними з власним ресурсом. Дати собі право на відновлення. Ми в Центрі ветеранського розвитку практикуємо супервізії, еко-реставрації простору, мікроритуали відновлення. Бо якщо ми вигоримо – хто залишиться тримати цей тил?
Що вас найбільше надихає в цивільному тилу?
Люди, які не хочуть «виглядати корисними», а справді підтримують. Волонтерка, яка вʼяже теплі речі і шепоче «повертайся». Бібліотекар, який мовчки подає книжку. Студент, який допомагає з реєстрацією. Це все – ті самі мʼякі опори, які не видно на радарі, але які рятують цілі душі.
Що кожен може зробити вже зараз, не чекаючи «повернення всіх»?
Запитати себе:
- Чи є в моїй поведінці безпечність?
- Чи даю я людям простір бути різними?
- Чи можу я сказати: я не все розумію, але я поруч?
Якщо ці відповіді – «так», ви вже будуєте тил. І він справжній.
І наостанок: що ви хотіли б сказати тим, хто ще попереду – хто повертається з війни?
Ми чекаємо. Без вимог. Без шаблонів. І ми вчимося бути не глядачами вашого досвіду, а спільнотою, яка вміє тримати, не ламати і не втікати від правди. Повернення – це процес. І в цьому процесі – ми разом. Не всі тримають небо. Хтось тримає ґрунт під ногами. І це – теж фронт.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.
