Як повернутися до себе після війни? Як тримати тил, коли всередині втома? Як створити нову якість життя – попри втрати, біль і досвід, який усе змінив? Ми віримо, що відповіді на ці запитання не завжди в підручниках. Часто – у щирих розмовах. У досвіді тих, хто сам пройшов цей шлях. У тиші, де з’являється простір для опори. Саме тому ми запускаємо серію публікацій «Інтерв’ю з експертами Центру ветеранського розвитку УГСП». Сьогодні ми розмовляємо з керівницею Центру ветеранського розвитку, психологинею Тетяною Кузьменко.
Про що ця серія розмов?
Це – неформатні, теплі й сміливі діалоги з тими, хто сьогодні творить середовище відновлення, стійкості й людяності для Захисників, Захисниць і їхніх родин.
Наші герої – не лише фахівці. Це ветерани, психологи, спортсмени, освітяни, координатори програм. Люди з власними історіями болю, змін і росту. Люди, які не теоретизують, а діють. Створюють простори. Слухають. Підставляють плече. Дають дихати. У кожному інтерв’ю – життєва правда, фаховий досвід і бачення, як спільно будувати тил. Без пафосу. Без героїзації. З гідністю.
Це більше, ніж розмова. Це запрошення – до дії, до взаємопідтримки, до відчуття: ми не самі.
Це не просто розмова. Це спроба відчути – як звучить людяність. Діалог про повагу, про нову культуру підтримки, про досвід, який змінює не лише тих, хто був на війні, а й тих, хто залишався чекати, працювати, тримати тил. Вона говорить просто, але кожне її слово – про глибоке. Про гідність, яка не потребує пафосу. Про зустріч, яка може змінити обох. І про те, що війна – це не тільки досвід фронту, це досвід бути поруч.
– Тетяно Миколаївно, якою є місія Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі?
Ми створюємо не просто простір послуг – ми будуємо середовище, яке відображає нове бачення стосунків у суспільстві. Це середовище, де немає поділу на «своїх» і «інших». Ми не говоримо «адаптація ветеранів» як обов’язок. Ми говоримо: взаємна зустріч, обопільне навчання, співприсутність. І це стосується не лише військових, а й викладачів, студентів, родин, волонтерів – усіх, хто живе після 24 лютого у спільному досвіді.
– Що потрібно змінити в суспільному ставленні до тих, хто повертається з війни?
Передусім – відмовитись від очікувань і шаблонів. Ніхто не зобов’язаний «повертатися в норму». Бо норма вже інша. Досвід, який люди приносять із війни – болісний, багатовимірний, але він вартий глибокої поваги, а не переробки у зручний для когось формат.
– Що для вас означає культура вшанування?
Це не про одноразові події. І не про формальні подяки. Це про щоденне визнання досвіду людини – як цінного, як достойного. Про мову, у якій немає принижень. Про жести, які не викликають болю.Про те, як ми говоримо, дивимось, слухаємо. Це – етика співіснування, яку ми ще тільки вчимося творити.
– А що з тими, хто тримав стрій у тилу?
Ми підкреслюємо: вшанування – не тільки для тих, хто у військовій формі. Поруч стояли вчителі, мами, студенти, лікарі, бібліотекарі, прибиральниці, айтішники, сусіди. І їхня втома, їхня витримка – не менш справжні. У Центрі ми створюємо проєкти і для родин, і для студентів, і для викладачів. Тому що тил – це не пасив. Це – інша форма служіння.
– Чому важливо не чекати «відкритості» від ветеранів?
Бо ми не маємо права вимагати розмови, коли людина ще мовчить. Досвід війни – це не те, що «розповідають», це те, що несуть у собі. І замість запитань краще створити присутність: бути поряд. Без тиску. І, можливо, тоді трапиться – довіра. І людина сама обере, що коли і кому сказати.
– Що допомагає вам особисто залишатися в цій складній, тонкій темі?
Люди. Ті, хто приходять. Ті, хто з’являються неочікувано – і залишаються. Ті, хто кажуть: «Я нічого не знаю про це, але я хочу бути корисним». Це повертає віру в спільноту. У майбутнє. Бо якщо поруч є той, хто здатен слухати — ми вже не самі.
– Наостанок попросимо вас лишити одне коротке послання для кожного, хто читає це інтерв’ю?
Не намагайтесь усе зрозуміти. Просто будьте поруч. Поруч із собою. Поруч із тим, хто повертається. Поруч із тими, хто не зміг. Поруч – не для контролю, не для оцінки, а для визнання цінності іншої людини. І це вже – велика справа. Бо нове суспільство починається не з наказів. А з погляду, який бачить. З серця, яке не закривається. І з кроку, зробленого назустріч.
Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.
