12 років любові до паркуру та акробатики й бажання будувати викладацьку кар’єру випускника Університету Григорія Сковороди в Переяславі, ветерана-акробата Олександра Чайки перервало 24 лютого 2022-го. Згодом чоловіка забрали до війська як резервіста, ще за місяць він був на передовій на Донеччині. Військовій справі спортсмен вчився з нуля. На початку квітня 2022-го під час обстрілу Олександр втратив ногу. Після відновлення повернувся до улюбленої роботи, продовжив навчати дітей – тільки вже з протезом. Про життя з «новим собою» чоловік розповів «УП. Життя». Переповісти історію свого випускника вирішила й пресслужба нашого університету.
Перші дні війни
34-річний чоловік народився й виріс на Київщині у місті Сквира. Після школи він вступив й закінчив економічний факультет Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Друга освіта – педагогічна за спеціальністю «Сучасна хореографія».
24 лютого 2022-го Олександр з майбутньою дружиною зустріли вдома. Після недовгих вагань пара поїхала до Львова.
«У Львові я вирішив стати на військовий облік, щоб військкомат (ТЦК та СП – ред.) знав, що я нікуди не виїхав, не втік. Я ніколи не тримав у руках зброю, хіба лук, коли працював у «Артеці». Я до останнього не вірив, що почалася велика війна», – каже чоловік, у якому ТЦК Олександру дали посаду такелажника (військові, що займаються підняттям і переміщенням великих вантажів – прим.авт.) й сказали, що забирають у військо. Розподілили до 24-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України.
Навчатися військовій справі довелося з нуля. Частину інформації Олександр дізнавався від більш досвідчених побратимів, про інше – читав в інтернеті.
«На фронті було багато людей без досвіду, як я. Бувало, що нас обстрілюють фосфором, а хлопці ставали й дивилися, як це красиво, або побачивши кров, один побратим щоразу непритомнів. Планувалося, я буду в евакуаційній роті, й наша задача буде їздити на фронт й відтягувати нашу чи ворожу техніку. Але нас відправили в Попасну на 0, де ми у складі піхоти виманювали вогонь артилерії росіян. Було відчуття, що я потрапив у фільм – навколо літають снаряди різної зброї, дрони, а ти чітко не знаєш, що робити», – згадує випускник.
На позиціях, каже, знадобився бінокль давнього друга, який він надіслав з Бельгії. У війську забезпечили формою та шоломом.
«Коли нас відправляли після Лисичанська в Попасну, нам не видали бронежилети, мовляв, немає. Ви що, кажу, жартуєте? Тоді ми нікуди не їдемо. Хлопці мене підтримали, підняли невеличкий бунт, бо день тому ми вивантажити фуру американських якісних бронежилетів із боковими пластинами, комірцями та наплічниками. Якби не цей бронежилет, мабуть, я живим би не залишився», – додає чоловік.
Поранення
6 квітня 2022-го під час чергового артилерійського обстрілу в бік позицій, де, на той момент в окопі, перебував Олександр, вистрілив танк. Снаряд пройшов крізь землю перпендикулярно траншеї – Олександра відкинуло в інший бік окопу й засипало землею. На поверхні виднілася лише голова чоловіка. Товариша, який був неподалік, контузило, осколок влучив у його коліно. Побратими почали перегукуватися, зрозумівши, що обоє живі.
«Тоді я вже встиг «попрощатися», у мене промайнула думка: «А невже це все, це кінець?». Однак потім я зрозумів, що не втрачаю свідомість, хоча я не відчував свого тіла», – розповів Олександр у соцмережі.
Поранений побратим доліз до найближчих українських позицій й покликав на допомогу. Олександра розкопували близько 40 хвилин. Діставшись з-під землі, чоловік відчув рани на сідницях та правій нозі. Протягом наступної доби військового евакуювали спершу в Попасну, потім в Лисичанськ, а далі – у Дніпро.
«Через те, що було так багато часу втрачено, дніпровські медики давали 20% на те, що я виживу», – каже чоловік.
Праву кінцівку медики намагалися врятувати у Лисичанську, з нею чоловік потрапив до лікарні в Дніпрі.
«Поки ми їхали, я періодично втрачав свідомість через страшний біль, ніхто мені знеболювального не давав. Зі мною були військові, я благав їх, якщо в них є зброя, щоб вони мене застрелили. Один товариш взяв мою руку й почав її гладити, інший хлопчина поклав мою голову собі на коліна й гладив мене по волоссю. Зрештою, я заспокоївся й заснув. Прокинувся вже в реанімації, почав оглядати тіло й зрозумів, що немає ноги. Перед очима промайнули різні акробатичні трюки», – каже Олександр.
Після місяця в Дніпрі чоловіка перевезли у Вінницю. Під час транспортування відкрилася кровотеча, 2 місяці він пробув у реанімації. Поступово Олександру ставало краще, лікарі дозволили йому сідати та вставати. Реабілітацію він проходив у Немирові на Вінниччині.
Реабілітація в США
27 вересня пораненого військового забрали до США на протезування. За 6 тижнів у Вашингтоні Олександру спершу встановили тимчасовий протез. Чоловік згадує, що лікарів здивувало те, наскільки він впевнено поводився на одній нозі з милицями. Цього допомогли досягти фізичні вправи під час реабілітації, каже військовий. Перші кроки на протезі зробив вже у перший тиждень перебування в США:
«У мене висока ампутація й немає кукси (частина кінцівки, що залишається після ампутації), тому мені одягли поясний протез. Його особливість в тому, що під час ходьби потрібно «викидати» таз вперед. В Україні неодноразово казали, що мені тільки інвалідний візок світить, тому коли я вперше став на «свої» дві – це були неймовірні відчуття», – каже випускник. Нині в нього комп’ютеризований протез, який він налаштовує з допомогою смартфона. Раз на тиждень чоловік його заряджає. Штучна нога одягається впродовж 30 секунд.
Життя триває
Невдовзі після повернення з Америки Олександр повернувся до цивільного життя – чоловіка списали з війська, він одружився, став батьком та відкрив першу власну спортивну студію, а згодом – другу. Серед його учнів майже сотня дітей.
«Щовівторка, четверга та суботи я викладаю в одній студії, щопонеділка, середи та п’ятниці – в іншій по 6 годин. Були думки повернутися у військо, але я зрозумів, що не варто з долею грати – якщо мені життя дало другий шанс, то потрібно його використати повноцінно», – каже чоловік.
Для власної студії, яка має назву «Куб», Олександр самостійно створює сайт, оскільки паралельно з роботою почав вивчати програмування.
«Усі бойові гроші я витратив на обладнання студій. Нині вистачає на все найнеобхідніше і проїзд – у громадському транспорті мені важко їздити, бо він майже не підлаштований для людей з інвалідністю, тому я їжджу на таксі», – розповідає чоловік.
Протез Олександр називає тягарем, оскільки він зовсім не допомагає в роботі. Кінцівка важить більше ніж 10 кг, з нею важко ставати на коліна чи, наприклад, сідати. Утім, працює завжди з ним.
«Уже після третього заняття не помічав навіть, як я сидів на колінах або десь нахилявся. Раніше я в принципі не міг це зробити. Деякі учні називають мене «залізною людиною» чи напівроботом. Часом діти щось розповідають чи пишуть про мене в школі, що в них такий тренер. Про це мені батьки розповідали. У перші дні малеча підходила, торкалася, питала, чи це боляче. Я завжди відповідаю, що ні, але є свої нюанси», – розповідає тренер.
Олександр планує повернутися до того, з чого починав свій шлях – паркуру. Крім цього, чоловік шукає нові хобі.
«Я планую стрибати на одній нозі, зараз укріплюю ліву ногу. Уже в воду так стрибав. У мене ще нове захоплення – це серфінг. У мене немає протеза, з яким би можна було плавати, але я серфінгую на колінах чи на стопі, тримаючись за дошку руками, або на голові», – каже викладач.
На вулиці чоловік теж звик до різних поглядів:
«Я періодично знімаю протез, бо мені боляче, й організм ніби «просить» відпочити від нього. І якось в Києві я спускався в метро без протеза. І коли зайшовши у вагон, люди всі мене побачили, але відвернули свою голову з таким поглядом, що ніби черговий жебрак зайшов.Іншим разом, бувало, що я міг познайомитися з кимось, обмінятися соцмережами чи контактами, бувало, що small talk переростав у 2-годинне спілкування», – додає випускник УГСП.
Вдячні Олександрові за боротьбу та те, що своїм життям мотивує й надихає як побратимів, якими, зокрема, опікується Центр ветеранського розвитку при нашому університеті, так і покоління сучасних сковородинівців. Пишаємося та чекаємо на гостини до альма-матер.
