Всесвітній день поезії, 21 березня 2023 року, в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі був сповнений тепла та затишності – до нашого закладу вперше і, хочеться вірити, не востаннє завітала українська поетка, фронтвумен гурту VLASNA, волонтерка, громадська діячка Тетяна Власова.
Зустріч, яка відбулася в рамках партнерського проєкту Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів та молодих вчених «Відкритий університет» справді виправдала свою назву «Ефект близькості» – це була відверта та щира розмова про життя, любов та війну. Тут стало місця слушним роздумам, життєствердному настрою та, звісно ж, душевній поезії. Пропонуємо вашій увазі найслушніші нотатки розмови з поеткою, яку модерував працівник університету Максим Левченко:
Тайм-менеджмент та поступ Тетяни під час війни:
«Я трішки соромлюсь коли в мене зараз запитують про те, як я все встигаю. Кожен з нас нині живе в такому самому темпі. Іноді ми всі відпочиваємо, іноді – включаємося в роботу. Будую, як ви бачили в мене в сторіз графік аби іноді не забувати що ж я собі запланувала. Тайм-менеджмент – це те що я люблю. Я знаю завжди де коли й що встигнути, і коли ще й поспати вночі, бажано більш як три години. Зараз, на щастя, більше займаюсь своїми віршами. Більше нині, мабуть, читаю ніж пишу. Маю трохи поетичних вечорів коли читаю їх сама, або в компанії своїх друзів. Такими благодійними івентами заробляємо гроші для Збройних Сил України. У цьому для мене є така собі символічність, адже слова зараз не лише емоційно рятують і підтримують, а й дуже допомагають і мають певну прикладну функцію. Себто акумулюють не лише людські емоції, а й людські гроші які, потім, допомагають нашим бійцям вбивати наших ворогів»
Чи на часі культурні заходи, і чому це не про розваги?
«Я вже, переважно, не пояснюю людям якісь очевидні речі. Мені особисто такого не казали, бо всі наші, заходи, переважно про війну. Але я чула ці думки. Буває, заходжу в соцмережеве болото де це обговорюється і починаю читати якісь коментарі з цього приводу, намагатися дискутувати з людьми. 90% людей, які пишуть, що «не на часі веселитись», як свідчать їхні сторінки, самі прекрасно проводять час в піцеріях, на днях народженнях та концертах які їм здаються доречними. І от якраз через це у мене виникає певний когнітивний дисонанс. Думаю, що час жити є завжди, і зараз він повинен бути. Ми повинні зараз кожен день проживати просто максимально – мені б цього дуже хотілося. Але при цьому не забуваючи ні на хвилину, що в нашій країні йде війна. Усі мої друзі – музиканти, поети дуже тонко її відчувають. Усі концерти, на яких буваю й роблю сама, мені здається, не про дозвілля, а про підтримку одне одного, про обійми, емоції».
Як Тетяна Власова стала поеткою?
«Вірші я пишу із 2013 року. Перший з них був написаний мною під час Революції Гідності. Перший його рядок був таким: «Моя мама чує новини і дуже хвилюється». І це була правда, бо мама постійно телефонувала, хвилювалася як там і де там ми. Склала його за кавою, виклала його на сторінки у соцмережах, пішла в офіс і забула про це. А ввечері відкриваю Facebook, який у мене тоді взагалі був «не прокачаний», а там вже пішла якась шалена кількість репостів, повідомлень. Мені писали багато особистих коментарів, бо люди тоді були дуже чутливими до такого, впізнавали у таких віршах себе. Сам по собі цей вірш був класним, і навіть не тому що я його написала. Зараз я собі розумію що він може бути трішки наївним, але в цей момент він був дуже потрібним і мені й людям які, мабуть, себе впізнали в ньому. Так мені почали потім «писатись вірші» – усе це якось органічно дуже сталося. Пізніше сталася книжка – «Ефект близькості». Вона вийшла два роки невеликим накладом у 500 примірників. Як для першої книги це нормальний наклад. Думаю, що будуть і наступні книги. Не знаю чи буде додрук цієї («Ефекту близькості» – прим.авт.), бо мені здається що я її вже трішки переросла. Це квінтесенція всього того що я писала ці кілька років, і мені просто потрібно було це все десь поєднати та видати їх, щоб закрити для себе цей гештальт. Це я і зробила. Зараз мені хочеться чогось іншого».
Чим надихається Тетяна Власова?
«У мене написання поезій є абсолютно природним процесом. Тобто не буває такого, що сиджу чекаю натхнення або чимось надихнулась і це все вилилось у вірш. Ні, бо десь якийсь рядок може спасти на думку десь надворі або в дорозі, або зранку за кавою, як я вже розповідала. Я дуже швидко пишу, бо нетерпляча, тому великі твори – це не для мене. Я поки що не пишу романів чи повістей. А вірш – це якась така емоція зараз: вибудувала в голові, сіла, швидко-швидко написала і все. Це якісь такі маленькі пологи. Поки вони тривають, поки я пишу то я випадаю. Чоловік щось говорить, а я у якійсь прострації. Натхнення я набираюсь, щоб в принципі щось робити. Наприклад, нашою зустріччю класно надихнулась, але це не означає, що зараз же напишу десять віршів, і навіть один чи два – ні. Проте це мені дало сили та емоції, щоб далі щось робити з якимось позитивом та легкістю».
Що Власова думає про критиків і хейтерів?
«Хтось може вже й трішки боїться мені щось писати, бо я ж можу й відповісти. Мабуть, немає такого, щоб мене зовсім критикували. І це вже зараз, коли мене почали називати ще й блогеркою і я почалася висловлюватися на зовсім різні теми які мене хвилюють і де я захищаю якісь важливі для мене цінності, приходять люди різні, яким хочеться або просто подискутувати або написати, приміром, «Ти кончена». І це ж не хейт. Ти просто розумієш що в цей момент людині захотілося емоційно поділитися з кимось цим «знанням» своїм. А за вірші постійно критикують, бо поезія ж взагалі річ суб’єктивна. Я ж не можу подобатися всім. Якщо ви почитаєте мої вірші, то ви, може, потім подумаєте «А для чого ми її взагалі тут слухали цілу годину, якщо вона таке пише?». І це нормально. Ми ж шукаємо оці ключики. До когось їх знаходимо, а до когось ні».
Хто з українських поетів першим збере НСК «Олімпійський», і коли поети поставлять національний рекорд?
«По-перше, я сама хочу зібрати «Олімпійський». Це ж дуже круто, і, принаймні, ще ж ніхто такого не робив. Уже вас всіх запрошую.
На початок березня 2022-го року ми планували зробити найдовший поетичний марафон і Книга рекордів України, як ми вже домовились, мала це зафіксувати. Це мав бути 25-годинний марафон – тобто понад добу. Я та поет Павло Матюша мали бути ведучими всього цього безумства. Читати у нас мали понад 120 поетів з усієї України включаючи і Юрія Андруховича, і Катерину Калитко, і Катерину Бабкіну. Зібрали і початківців, і метрів й метринь. І ми це не зробили через те, що в нас такий кончений сусід який зміг це все «наламати». Тому у нас буде марафон Перемоги, ми все одно це зробимо. Я готова не спати три доби, аби це було масштабніше. Можливо зберемо ще більше поетів. Бо якщо робити – то марафон, якщо збирати – то всіх»
Як ставиться до тези, що люди почали менше зважати на війну?
«Це є нормально, адже коли ми не чуємо цю війну за нашими вікнами ми, звісно, починаємо жити, начебто, нормальним життям. Тут не можна нікого звинувачувати утому, що ми, все-таки, хочемо жити спокійно – без якихось шумів. Звісно, не кожному вдається втримати в собі цю відповідальність за нашу Перемогу. А ми всі за неї відповідальні й повинні працювати на це. Я не думаю про таке, бо в моєму оточенні розчарувань не було ні в кому і все воно на це працює – хтось більше, хтось менше, хтось з-за кордону. Хтось тут, хто прямо на фронті. Я намагаюсь своїми виступами та дописами закликати до того, показувати та нагадувати своїм прикладом що триває війна. Водночас нікого не засуджую. Бо маю право робити лише те, що залежить від мене. Не знаю історії цих людей, як і хтось не знає моєї. Хоча водночас я не знаю як забути про війну, якщо твоя стрічка у соцмережах складається з суцільних некрологів. У всіх нас, мені здається, є знайомі в гарячих точках або ті, які загинули. То ж, мабуть це перебільшено, що ми забули про війну. Просто живемо своїм життям, завдяки Збройним Силам України. Пам’ятаючи якою ціною це нам дається».
Чим нині живе українське кіно та що подивитися?
«Українське кіно зараз живе. Але ми ризикуємо зайти далі трішечки в штиль, адже те що зараз йде в кінотеатрах і те, що зараз буде виходити в прокат це те що було знято до повномасштабної фази війни й, подекуди, дороблялося у її перші місяці. Нині знімальні процеси зупинені, і ми розуміємо що далі на нас чекає така-собі провалина у фільмах які й не буде за що знімати, і не буде кому знімати, бо багато хто воює або роз’їхався чи, навіть, загинув. Я б порадила фільм над яким наша команда працювала «Життя на межі». Це документальна стрічка про війну яка знімалася з 2014 року, він нині йде в прокаті і зовсім скоро буде доступний для онлайн-перегляду. Обов’язково його подивіться. На думку військових, які його бачили, він має такий терапевтичний ефект. Він про наш спротив. Про те які ми класні і як ми приборкуємо це зло. З того що вийде, то я б порадила фільм від творця стрічки «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Як його дивилася вже тричі, і він дуже класний. Це комедія знята ще до 24 лютого. Там трішки сумно, трішки весело».
Якою Тетяна Власова бачить нашу перемогу?
«Я бачу нашу перемогу в тому, аби вони (росіяни – прим.авт.) зрозуміли, що до нас не треба лізти. Щоб вони боялися, бо ми можемо й «дати по зубах». Ми воюємо з ними вже сотні років. Сама ж росія нікуди не дінеться – вона й далі буде за двадцять кілометрів від Харкова. Після перемоги ми всі маємо якось відновлюватися психологічно, не зачіпаючи навіть фізичний аспект. Ми особлива нація. Навіть коли Сі полетів в кремль і щось там мутив з путіним, а ми говорили про дівчинку зі скакалкою і бабусю. Ми так звикли кататися на цих емоційних гойдалках. Стільки вже лайна ми разом пережили й переживаємо. Так, ми можемо безмежно «сратися» між собою через щось, сваритися, блокувати один одного. Але коли у нас є якийсь зовнішній ворог ми єднаємось і такі «ми вам зараз покажемо». Це українці, і це страшенно класно – бути частиною нашого такого от безумного товариства. Якби ми не були такі, по доброму, їб*нуті то не знаю що б сталося з нами як в лютому, так і 9 років тому. Те що ми можемо генерувати меми з чого завгодно – це кайф».
Зустріч транслювали на офіційній сторінці Університету Григорія Сковороди в Переяславі, а відтак ви маєте гарну нагоду надолужити втрачене:
По завершенню зустрічі Тетяна Власова відвідала мистецькі аудиторії, майстерні та виставки художніх робіт сковородинівців. Видається, творчість здобувачів та студентів доповнила її враження про наш заклад. Залишається подякувати Тетяні за те, що їй вдалося зробили цей день саме таким – одним з кращих у цьому році. Розраховуємо на нові зустрічі у Переяславі та альма-матер!
