Сьогодні минає рік відтоді, як на території України триває повномасштабна фаза російсько-української війни. Напередодні мало хто б міг осягнути, повірити що вже наступного ранку вони прокинуться під звуки вибухів, що з екранів усіх телевізорів, новинних стрічок гаджетів лунатиме «почалася повномаштабна війна»…
Певно, ще далеко не час писати мемуари «Як я провів 24 лютого 2022 року»: щоби «перший день війни» став історією, він повинен мати свій «день Перемоги». Утім, кожен має свій спомин. Пресслужба Університету Григорія Сковороди в Переяславі запропонувала охочим сковородинівцям поділитися спогадами про цю дату, висловити все що на душі. Протягом дня ми збирали історії і нині готові поділитися ними з вами. Зізнаємося, не розраховували що рефлексій буде так багато – кожна з них варта того аби ви дочитали цю публікацію до кінця.
«Рік тому прокинулася о 4:20 від звуку немов щось летить. Було дуже голосно, я прокинулась і не могла поворухнутися, довго думала чи це був сон чи ні. Пройшла година, я взяла телефон і побачила новини… Почалася війна. Було дуже страшно, але в 10 годин я нарешті піднялася з ліжка і пішла в магазин. Черги були величезні, продуктів ставало все менше і менше. Цілий день дивилась новини і спостерігала за тим, що коять ці звірі з нашою країною… Але віра в наших воїнів ніколи не покидала мене і я завжди буду вірити в те, що наша країна переживе всі ці негаразди, тому що ми незламні! Ми українці!», – пригадує студентка факультету історичної та соціально-психологічної освіти Катерина Пипко.
«Пам’ятаю той ранок 24-го, коли планував в черговий раз йти на уроки, відсвяткувати з другом його день народження. Мій телеграм розривавсь від повідомлень про обстріли, бо мої знайомі тоді не спали, я на автоматі збиравсь, але чомусь раніше встав. Тоді я дізнався що війна, а через годин 8 зник зв’язок, через три дні і світло. Ми потрапили в окупацію. Загалом нам пощастило, що наш населений пункт просто був як проміжний в «русскіх» планах, по просуванню в Київ, тож у нас такої «холери» як в інших містах не було. Було відносно тихо, навіть знайшлась людина, яка змогла налагодити світло, хоч і на місяць, але так. Потім світла не було 2 місяці, а згодом я евакуювався. Згодом я дізнався, про те, що в нас і чечени шастали, і замки зривали, бо шукали хто їх АК «потирив»… і цинки з патронами. Тримала мене цілий місяць окупації неналагодженість зеленого коридору і відносно тиха обстановка, за якої необхідно тримати господарство. Ну, а потім батько запропонував їхати до Львова і за наступного зеленого коридору, який був уже за контрнаступу ЗСУ на Житомирщині ми змогли виїхати», – пригадує першокурсник факультету Антон Рижук.
«Дуже боляче згадувати той ранок 24 лютого 2022… Я прокинулась від розмов мами і тата. Було вже десь 5 ранку, чули сильні вибухи і не могли зрозуміти звідки саме. Коли читала новини одразу виникала паніка і не могла зрозуміти, що робити, куди йти і на що чекати. Дуже переживала за маму яка поїхала в той самий ранок на роботу. Зі сльозами збирала речі і документи. З кожною годиною новини були ще гірше і від цього було тільки боляче. Єдине, що допомагало мені тримати себе в руках це моя родина й друзі. Завжди підтримували один одного в такий складний час. Не дивлячись на це все ми витримали. Дуже дякую нашим воїнам,адже завдяки їм я не потрапила під окупацію яка була так близько. Боляче згадувати це все в деталях… Наша перемога вже близько. Ми сильні, незламні і незалежні. Слава Україні! Наші ЗСУ найкращі!», – відгується студентка факультету історичної та соціально-психологічної освіти Анна Стешенко.
«Війна застала мене та мою родину зненацька, засинаючи 23-го лютого минулого року, я переживала тільки за контрольну роботу з алгебри, яка мала бути в четвер, та контрольна, яку ми так і не провели. 24 лютого 2022 року я прокинулась о 5-тій ранку – на вулиці було темно, я не могла довго зрозуміти що сталося. Трішки пізніше настрій був бадьорим, з 25 лютого в шкільній їдальні ми почали готувати для наших хлопців на блок-пости. Не збирались кудись виїжджати, але серед перших сильних вибухів, який пролунав в моєму місті, був вибух 4-го березня о 01:00, це було ближче ніж 1.5 км від мого дому. Було страшно, в кімнаті було яскраво не від лампи, а від полум’я, впала бомба на локомотивне депо. Кращого варіанту ніж вивести нас з братом до Польщі в мами не було, і вже 4-те, 5-те березня ми провели на польському кордоні. Виїжджаючи з дому я вперше за тривалий час побачила батькові сльози – ми не знали чи повернемося. Поки ми були в Польщі, тато стояв в рядах ТРО на блокпості на моєму районі. Наприкінці травня більшість блок-постів в місті розпалося, в тому числі і той пост де стояв мій батько. В місті було «відносно» тихо, тому було прийнято рішення про повернення до дому. 3-го червня я вже була в рідному Коростені. Ми з батьками підтримувати одне одного, життя продовжувалось, багато знайомих воювали. Прильотів стало менше.
Минув рік від повномасштабного вторгнення наших «сусідів» на наші території – вони вбили моїх знайомих, молоді хлопці вже в землі, але ми продовжуємо триматися. Ми сміємося крізь сльози. Ми віримо в перемогу. Сподіваємося вона не за горами», – розповідає свою історію першокурсниця факультету педагогічної освіти, менеджменту і мистецтва Катерина Тригубчук.
«Я прокинувся в 5:50 щоб зранку зробити всі свої справи і піти в школу. Бабуся побачила що я прокинувся й питає чи бачив я ракету яка летіла над домом. Я сказав що ні. Вона каже що почалась війна, я через те що тільки прокинувся майже ніяк не відреагував, глянув в інтернеті – емоції взяли верх. Глянув повідомлення у Viber – написали що сьогодні краще в школу не йти. Бабуся пішла знімати гроші і по магазинах, а я лишився вдома нічого не розуміючи. Почав збирати тривожну валізку. Далі пішов з другом гуляти – бачили наших військових, чули багато вибухів. Потім нам подзвонили і сказали йти додому. Поки ми йшли то я заспокоював його і одну дівчину – десь вибух, а я такий «та то в мене живіт бурчить». Поки були вже на півдорозі, бачили як фоткався чоловік з військовими, побачили всього десь 5-7 БТР і десь 40-60 військових. Я з Куп’янську, тому таке число військових для мене багато. У нашому місті не було нормальної територіальної оборони. Чув, що половина просто не вийшла на службу в той день. Водночас саме тоді я вперше побачив якусь згуртованість у людей, навіть серед близьких знайомих – я такого не очікував. Так, у нас не було в окупації, як такого, дуже сильного «трешу» що дорівнювався б ситуації в Бучі чи Ірпіні. Хоча жахіть вистачало, якщо обережно себе поводити то росіяни майже не чіпали. Саме добре що на початку літа в нас з’явився «жовтий коридор», тобто якщо хочеш їдеш, але безпеки ніхто не гарантує. Я виїхав ним, а мама і бабуся виїхали тільки в середині вересня», – ділиться своєю історією початку війни здобувач факультету гуманітарно-природничої освіти та соціальних технологій Андрій Ляшенко.
«Вечір 23 лютого був спокійний, я до війни зовсім не готувалась і не збирала тривожну валізку. Але ранок 24 лютого все змінив… Біля 5 години ранку мені зателефонувала подруга, я була здивована чому вона так рано телефонує, взяла слухавку і почула: «У вас тихо?», кажу: «Так, а що трапилось?», у відповідь мені: «Маш, війна почалась». Я кинула слухавку і не могла в це повірити. Почала дивитись новини, і побачила, що війна розпочалась насправді, і це не сон. Відчувала дику паніку, бо не знала що робити в такій ситуації. Перша моя думка була такою: «Я уже не побачу маму, рідних, друзів», оскільки я була в Переяславі, а рідні вдома на Рівненщині. Трішки заспокоїлась і почала дзвонити до мами, до друзів з Переяслава, тоді уже мережі не було, і в мене розпочалась ще більша паніка. Трішки пройшло часу, прийшла до мене подруга і ми розпочали складати тривожну валізку, усі речі, оскільки я думала, що зможу поїхати додому… Зв’язалась з мамою і почула ці слова: «Донечко, все буде добре! Буде змога обов’язково виїзджай додому, тут тобі буде безпечніше. Ми тебе любимо». Почувши ці слова, трішки легше стало. Потім почались тривоги, недоспані ночі, біганина в укриття…Це тривало до 8 березня. На наступний день мене забрала тьотя і я змогла поїхати додому. Дорога була тяжкою, їхали кругом, оскільки напряму по Житомирській трасі уже проїхати не було можливості. Заїхала додому, і відчула полегшення, зайшовши на поріг сказала рідним: «Слава Богу, що я вдома, а уже думала що ніколи вас не побачу…». Пройшов рік, і аж не віриться. Перш за все, хочу подякувати нашим захисникам, кожен із них береже наш спокій і наше серце та серце нашої держави. Дякую усім хто мене підтримував і підтримує», – згадує працівниця університету, студентка факультету-гуманітарно-природничої освіти та соціальних технологій Марія Жилка.
«Минулоріч десь за кілька годин до 24 лютого мені написав мій нині полеглий друг і одногрупник Олександр Підборіжний. Каже, «щось несеться» – треба зустрітися, бо з дня на день на службу. 23-го ввечері ми сиділи з моїми друзями і колегами Петром Шиховим та Максимом Сушком – говорили, наважаться на щось масштабне чи ні, буде чи суто «брязкають на позір». Ще за кілька днів до того те ж обговорювали це ж при зустрічі з одногрупниками, випускниками університету Тарасом Сафонюком, Павлом Мельником й Андрієм Лук’янчуком. У обох випадках, мабуть, просто відмовлялися прийняти неминуче. Десь якраз по опівночі полягали спати, а зранку усі ми прокинулися від одних і тих же новин, від одних і тих же подій за вікном – хто ближче, хто далі…
Усі хто лишився ці дні в університеті знають чим ми займалися – облаштовували укриття, підсилювали діяльність волонтерського корпусу, патрулювали, вели інформаційну боротьбу, пильнували за тривогами – багато хто буквально ночував у закладі.
Особисто мені хочеться назавжди лишитися у тому 23 лютого 22-го – дні коли все ціле і всі живі та вдома. Бо те що було далі немов страшний сон. Сон триває. І рік насувається такий, «врожайний» на купу трагічних роковин.
Проте все не дарма. Рік що минув прикінцево дав зрозуміти хто є хто, укріпив у любові до країни і власних силах, познайомив з новими нереально класними людьми. Це навіть було б варте того, аби не жах який несе війна.
Імперія демонтується, країна відбудується і стане ще кращою. Болить за людські долі, і, найбільше, втрати. Ціную живих Героїв фронту й тилу, пам’ятаю про полеглих. Ми переможемо!», – згадує працівник університету Максим Левченко.
«Один рік. 365 днів. Саме стільки часу, незважаючи на великі втрати та виклики, що стали перед українським народом, ми продовжуємо боротьбу за свою незалежність, за свою територіальну цілісність. Україна вистоїть! Перемога за сильними! А ми сильні, бо вільні й нас підтримує увесь цивілізований світ! Слава нації!
Університет Григорія Сковороди в Переяславі жодного дня не припиняв своєї роботи завдяки мужності, витримці і силі волі його працівників та здобувачів. Ми навчалися, об‘єднувалися, волонтерили, ночували на блокпостах, донатили на ЗСУ і вірили в найскорішу Перемогу. І я впевнений, що вона вже близько!», – підсумовує ректор університету Віталій Коцур.
Попереду нас чекають і сльози, і сміх, і гнів. І все це буде навіки у нашій пам’яті. Та ніхто точно не забуде 24 лютого – день, який поділив життя на «до» і «після». Завдяки нашим захисникам та захисницям, це «після» триває, а не закінчилося так, як би цього хотів ворог. Подякуйте за цей день нашим воїнам. Згадайте у молитвах тих, кого вже з нами немає. Віримо в ЗСУ, віримо в перемогу!
