Національна пам’ять українців вміщає історію про боротьбу, подвиги та жертовність українського народу на важкому, окропленому кров’ю шляху від Русі-України, лицарів Костянтина Острозького, козаків Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, воїнів Дієвої Армії Української Народної Республіки та Галицької Армії Західноукраїнської Народної Республіки, Антигітлерівської коаліції часів Другої світової війни, Української Повстанської Армії, який закінчився проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р. З 2014 року новітня історія знайшла своїх захисників та оборонців в обличчях Героїв Небесної Сотні, вірних присязі військових з анексованого Кримського півострова, учасників Антитерористичної операції та Операції Об’єднаних Сил на сході України.
Щороку 29 серпня в Україні відзначається День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Цей день встановлено Указом Президента України від 23 серпня 2019 року як нагадування про одну із найкривавіших подій війни на сході України – Іловайську трагедію.
29 серпня 2014 році, в ході російсько-української війни під Іловайськом розпочався вихід української групи військ з російського оточення. Після переговорів російське військове командування надало гарантії щодо безпечного виходу українських воїнів з оточеного Іловайська. Та росіяни, як завжди, порушили домовленості, розстрілявши колони на марші з засідок. Тоді полягло 366 українських воїнів, 429 зазнали поранень, 158 зникли безвісти, 300 опинилися в полоні. Події розгорталися на жовтих полях соняхів. Саме тому сонях став символом Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за Батьківщину.
Відтоді сплинуло майже десять років. На жаль, на Іловайську трагедію продовжують нашаровуватися не менш трагічні сторінки вже нових часів. Так вже судилося Україні, що чи не кожен рік вона терпить надлюдські випробування, які чинить російський агресор – підступний, брехливий, лукавий, слизький, Власне, він був такий завжди. У силу різних обставин тільки на певний час ховав своє справжнє обличчя, а при сприятливих обставинах знову виставляв свою нелюдську подобу.
У мільйонів українців душогуби забрали життя. Ми пройшли горнило репресій і голодоморів, тотального вивезення у неосвоєні росіянами дикі простори. Так було б і зараз, якби ворог зумів захопити Україну. А цього не сталося тільки завдяки мужності і героїзму наших співвітчизників. Хто вони? Наші друзі і знайомі, сусіди, а то й зовсім незнайомі люди, які близькі духом, люблять свою країну.
Згадаймо 2014 рік. 18 серпня українські воїни, які в основному складалися з добровольчих батальйонів, увійшли в Іловайськ і взяли під контроль частину міста. Втрутилися регулярні російські війська – 23-24 серпня у тил українського угруповання з території рф українські військові опинилися в оточенні.
– Розумів, що страшно, дуже страшно. Хлопці поранені і вбиті, втрачаєш побратимів своїх. Страшно було і тому, що в мене дитина. Якраз в 2014 році, другий син ішов в перший клас. Я молився, щоб дитину повести за руку в перший клас, просив про це Бога. Дякуючи йому повів дитину в перший клас – каже Леонід Закутайло, молодший інспектор державної прикордонної служби України.
З початком повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію нашої країни український народ зруйнував міф про непереможність російської армії та продемонстрував, що для нас ця війна – війна за свободу, цивілізованість, демократію та європейські цінності. Міць наших Збройних Сил є запорукою існування держави та мирного життя кожного з нас.
Свідчень про трагедію більше ніж достатньо. Безкарність ворога, потурання міжнародним співтовариством тільки розвило апетити російського агресора. Кінець лютого 2022 року цьому підтвердження.
… Ользі Тимошенко з Шепетівці на Хмельниччині у березні 2014 року виповнило дев’ятнадцять. Успішно навчалася на політолога в нашому Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, паралельно – у військовому інституті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Як і кожна дівчина, мріяла облаштувати власне життя, вийти заміж за коханого, народити дітей. І, напевно ж, тоді навіть не думалося їй про трагічну долю.
Її ровесники можуть багато розповісти про цю вродливу, енергійну дівчину. Запам’яталася дещо й мені. Саме своєю організованістю, зваженістю, вміння сповна використати кожну хвилину.
…Ось вона скликає хлопців на пари, щось перекладає в рюкзаку на лавочці, телефонує. Так протікають непомітні щоденні клопоти. Кожен студент і викладач – у своїх справах. Хіба Сковорода у скверику підгляне, що ж то поробляють його шанувальники.
А вже в березні 2022 року у званні старшого лейтенанта Ольга покликана на військову службу на посаду офіцера-психолога. Десь через тиждень в кінці цього ж місяця, перебуваючи на півдні України, вона разом із побратимами їхала в автомобілі. Несподівано їх обстріляли рашисти.
Одержала неймовірні опіки. За її життя боролися лікарі в госпіталі Запоріжжя, як могли і чим могли допомагали сковородинівці, колеги, побратими.
– З Ольгою я декілька разів розмовляла по телефону, – розповідає викладачка нашого університету, – Мова її була бадьора, звісно, долаючи нестерпні болі. Ольга вірила в лікарів, одужання. На жаль, опіки виявилися несумісні з життям.
Ось так, можна сказати на наших очах, не стало Ольги Тимошенко. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі героїню відзначено орденом «Богдана Хмельницького». Нагороду отримала родина загиблої.
Трохи не кожен день для українців починається з болючих новин, На полі бою, в житлових кварталах вже загинули тисячі. А ще ж і кінця війни не видно. Але вибору в нас немає. «Для нас найстрашніше залізо – не ракети, літаки, танки, а кайдани. Не окопи, а окови» – каже наш президент. Російською неволею і справді протягом століть українці наситилися. Знаємо й інше – найменше послаблення у спротиві може закінчитися мільйонними поневоленнями. Як це вже було не раз в історії.
Вшанування загиблих теж ознака цивілізованості. Наших воїнів виходять хоронити села і міста. За ними плачуть матері, рідні. Вбитих, поранених рашистів часто кидають у землю як собак, спалюють, а то й зовсім вони нікому не потрібні. І пишаються, що російські матері ще народять гарматне м’ясо. А чи є там матері? Російських матерів, як показали останні події, більше цікавить не стан синів, а крадені ними унітази, електроплити тощо.
Мовчить і примудрена достоєвськими і толстими російська професура, покірно лиже криваве ідеологічне вариво дугіних і подібних. Пшик – і не більше маємо від вчорашніх, начебто, «старших» братів, друзів. Зігнулися вони в дугу, закам’яніли. Україна платить високу ціну свободи. Усвідомлює цінність незалежності і свободи. Утвердження верховенства права. Волі йти своїм шляхом у майбутнє.
Ми – інші. Інша культура, історія, молитва, цивілізаційний вибір. День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, теж є ознакою цивілізованості, яка несе повагу до своїх героїв, традицію поховання та увічнення полеглих. Жертовність в Україні завжди буде пошанована і на рівні держави, міста і найменшого села. Ми памятаємо про тих, хто зберіг нам життя, і нам берегти пам’ять, допомагати рідним і близьким і йти до Перемоги.
Володимир Вакулич,
завідувач кафедри політології, доктор політичних наук, професор
