Часом невимовно важко усвідомити, як не лише під час війни вижити, але й жити далі так, щоб не втратити розум.
На мою думку, війна – це не просто низка жахливих подій, а насамперед одна з тих психологічних реальностей, якої хочеться позбутись, щоб установити мир та спокій – і в країні, і в душі. Війна – це частина нашого Я, яка вже понад 8 років і до останнього нашого подиху залишатиметься постійним супутником: у наших споминах, думках, планах на майбутнє, у нашому досвіді й світобаченні. Війна так сильно пов’язана зі смертю, що слово «життя» видається зовсім недоречним і ми частіше говоримо «вижити» замість «жити».
Згадаймо про наше ставлення до сметрі до війни. Зазвичай ми були занурені в реальність мирного життя, коли ти точно знаєш, що вона триватиме щодня як зміна різних станів, бажань, почуттів, вчинків. Таку реальність можна спланувати, щодо неї можна прогнозувати майбутнє і найголовніше – до неї завжди можна підготуватись. Ми могли підготувати себе до нових стосунків, до побудови сім’ї, народження дитини, до відкриття бізнесу, до чергової посади та усього іншого, що було особистісно цінним. Яку ж «ціну» нам доводилось платити за реалізацію своїх цінностей?
Задля досягнення бажаного в мирному житті ми віддавали свій час, енергію, інколи здоров’я, гроші, розумові та фізичні зусилля. Комусь було легше, комусь важче. Однак загалом така «ціна» була прийнятною, оскільки у тоді діяв очевидний закон: обирай і роби те, що вважаєш за потрібне, зважаючи на реальні можливості та обставини.
Коли ми маємо можливість обирати, це означає, що ми постійно змінюємо життя на краще, свідомо приймаючи конкретні рішення. Навіть якщо кожен з нас не може безпосередньо змінити життя цілої країни, він чи вона принаймні може вплинути на власне життя. Звідси психологи й нагадують про вихід із зони комфорту, яка насправді є зоною повсякденних турбот, у зону власного впливу на життя, тобто його зміну. Ось чому ми вчимося, працюємо, закохуємось, розлучаємось, купуємо одяг, їжу і відпочиваємо в селі чи за кордоном. Це і є вибір. Однак наш персональний вибір міг непередбачувано зійти нанівець від одного «але».
До прикладу, під час пандемії багато з нас втратили роботу, здоров’я, сімейний лад. Але вибір завжди залишався і люди шукали нову роботу, часто розлучались, потім знову мирились, осягали нові технології та здобували нові професії. Навіть відмова від попередніх планів – це теж вибір: вибір жити далі. На той час, до війни, смерть для нас була подією, яка могла мати місце колись, десь і з кимось. Ми навіть не уявляли, що день нашої смерті не станеться сьогодні, завтра чи післазавтра: радше він буде через десятки років і про нього немає сенсу думайти й гадати тут і зараз.
Натомість варто визнати, що смерть завжди була й буде – і в мирний час, і під час і після війни. Це не песимістичний, а цілком розсудлиивий висновок про те, що смерть – це природна частина життя, яка завжди була поряд з нами: у нашої рідні, знайомих та в чужих людей. Поряд, але не так близько як сьогодні. Ми часто чули про вбивства, самогубства, насилля, хвороби, тобто ми ніколи не були обмежені незнанням про смерть. Отже, смерть була постійно в нашому житті – раптова, безглузда, заслужена і навіть героїчна.
Під час війни смерть не поряд, а дуже близько. Від початку війни психологи кажуть про те, що головне – вижити, тобто зберегти своє біологічне життя, щоб дихати, ходити й говорити. Саме так і є: без виживання ми не можемо ні здійснювати вибір, ні досягати поставлених цілей. Іншими словами, до війни смерть була за стінами наших помешкань, автомобілів і навіть на іншому кінці світу. Сьогодні вона саме тут і зараз, а не десь, колись і з кимось.
Чи не видається вам, що вижити у мирний час було не менш важливим, ніж у воєнний час? Ми виживаємо удень і вночі, зберігаючи цілісність нашого тіла. Для цього ми їмо, спимо, займаємось спортом, лікуємось, піклуючись про себе. Зрозуміло, що у мирний час ніхто не нівечить наші тіла і не руйнує наші помешкання.
Кажуть, що війна – це новий діалог зі смертю. Це знайомство з миттєвим знищенням нашого життя як біологічного явища, на яке ми насторожено й тривожно очікуємо, перебуваючи в небезпеці. Наприклад, коли людина смертельно хворіє, то знає, що може піти у засвіти через певний час. Однак на війні ця мить може настати будь-коли. Саме так створюється ілюзія про те, що немає вибору і життя зупинилось, що наступної миті життя може обірватись. Чому це ілюзія?
Через те, що надуманий страх смерті так само переслідує нас у мирному житті, особливо у нав’язливих очікуваннях на найгірше і в стані тривоги. Саме з такими запитами часто звертаються до психологів, хоча реальної загрози життю може й не існувати. Під час війни реальна загрога є, але є й вибір.
Зверніть увагу на те, що у небезпечній ситуації ми підсвідомо рятуємо себе чи інших для того, щоб жити далі. Ми не виживаємо заради власне виживання, щоб лише дихати, ходити й говорити: нам важливо продовжити життя у всіх його можливих варіантах, які обиратимемо згодом. Наша психіка ніби торує шлях до самопродовження себе в майбутньому, оминаючи нашу свідомість. Саме у такий спосіб людина мобілізує виживання заради життя, хай навіть не тільки власного, але й наступних поколінь, адже вибір на корить жертовної смерті, особливо на полі бою, – це вибір заради життя, що продовжується в інших.
Не секрет, що війна навчила нас по-новому говорити й думати про смерть. Хай ціною багатьох втрачених життів, але, на жаль, саме досвід жорстокої війни дає нам мудрість і мужність, щоб жити, а не лише виживати.
Єгор Кучеренко
к.психол.н., доцент, доцент кафедри психології
