Напередодні Всесвітнього Дня вишиванки (у 2022 році припадає на 19 травня), який покликаний засвідчити, що вишиванка – не лише атрибут свята, а й ціннісний елемент життя українців, пресслужба Університету Григорія Сковороди в Переяславі поспілкувалася з викладачами та співробітниками, для яких вишита сорочка має особливу вагу та стала справжньою сімейною реліквією, пройшла шлях крізь покоління й горнила історії, чи має іншу цікаву родзинку, значення або історію.
Вячеслав Редзюк, декан факультету гуманітарно-природничої освіти та соціальних технологій:
«Кожен українець, певно, знає, що таке вишиванка, адже це не просто національний одяг, це частинка нашої душі. Вишиванку подарувала дружина коли мені виповнилося 30-ть років, відбулося це якраз під час активного протистояння війни росії проти України, для мене це було несподіванкою, оскільки в такі важкі часи було досить складно придбати найнеобхідніші речі, не те щоб національне вбрання. Сорочка шилася спеціально для мене, тобто вона унікальна в своєму роді, не тільки через це, а ще й тому що її обирала моя дружина, яка знаючи мої вподобання та особисті якості, влучно змогла підібрала колір вишиванки, орнамент у вигляді трикутників, ромбів, що символізують для мене: силу, могутність, мужність, захист свого роду. Переконаний, що символізм елементів вишиванки має дуже сильний вплив на моє життя.
Моя вишиванка це насамперед про символізм, та гармонію, про патріотизм, відданість самому собі. Символічними є не тільки відтінок та форма вишивки, а й полотно та його колір. Для мене чорний колір символізує не лише смуток та тугу, за нашими захисниками, які невтомно борються з ворогом за нашу свободу та незалежність, але і непохитну впевненість у нашій перемозі. А кохання і доброта дружини відбивається у моїй вишиванці та є оберегом на життєвому шляху».
Наталія Юхименко, заступниця завідувача кафедри філософії та соціальної антрополігії імені професора І.П. Стогнія з наукової роботи:
«Колись наказувала моя бабуся моїй мамі: «А вишиванку бережи, бо й на неї ще мода буде». Сьогодні в Україні модно вдягати вишиванку, їх дуже багато, аж так, що очі розбігаються. Але у моїй родині зберігаються особливі, ті, що передалися через покоління. Я із моїми доньками приміряли їх, сорочки, які, очевидно, гаптувала, вишивала, шила моя прабабуся Хмельницька (а у дівоцтві Чепіга) Марія Іванівна (1897 р.н.). Я вдягла сорочку, яка належала їй. Коли родину розкуркулювали, то усе краще пограбували свої ж односельці. Очевидно, ця сорочка не була ні весільною, ні дівоцькою. Із давніх світлин видно, що прабабуся їздила у ній на храм до родичів у нині затоплене с. В’юнища.
А от на моїй старшій доньці сорочка, яку моя ж прабабуся вишивала й шила для своєї доньки, а моєї бабусі Панченко (Хмельницької) Олександри Петрівни (1929 р.н.). Це святкова сорочка, до якої вдягалося «добре» коралове намисто й дукач. У ній на своєму весіллі була й моя мама. Сорочка виготовлена із тонкого білого полотна, яке було дуже важко сукати й ткати. До речі, я пам’ятаю, як моя бабуся взимку вносила із комори верстат і встановлювала його у хаті, і тоді я спостерігала, як з’являлися килимки, рядна й ряднини… Але ткалися колись на тому верстаті й обрядові рушники, що згодом прикрашали оселі, й полотно, із якого виготовляли, я б сказала, створювали, одяг. Бо застосовувалися різні техніки, це була неймовірно кропітка робота, яка зачаровує й сьогодні. Ті сорочки можна роздивлятися дуже довго і захоплюватися. Адже люди дуже тяжко працювали як вдома, так і в колгоспі після колективізації, але ж ночами при каганцях створювали такі шедеври.
А на моїй молодшій донечці моя сорочечка, яку вшивала мені моя бабуся Юхименко (Кравченко) Марія Пантелеймонівна (1921 р.н.). Вишита вона її ж авторським «узором», саме так вона називала усі ті квіти, що спліталися в узори на звичайній прозорій «клейонці», а потім через «копірку» наносилися на тканину. І тільки вона знала, якими розшиє їх кольорами. Малою я часто роздивлялася ті квіти, виноградну лозу, птахів… Тепер ту сорочечку вдягала спочатку старша, а тепер і молодша мої донечки».
Максим Левченко, фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю:
«Нині маю за ліком вже четверту власну вишиванку, а ще більше за життя було тих, у яких доводилося виступати на тих чи інших заходах – переважно з костюмерної будинку культури села, де народився. Моя найперша особиста вишиванка з’явилася в мене десь на початку 2010-х років, ще задовго до усіх подій в країні після яких все навколо буквально вибухнуло «бумом» патріотизму та вишиттів. Її у понад 80-річному мені вишила моя бабуся. Я її якийсь час регулярно вдягав, переважно на якісь важливі виступи в житті – для участі в конференціях чи концертах. Коли бабусі не стало я, з якогось моменту, поклав її до шафи і нині одягаю вкрай рідко – хай лежить для дітей і онуків, буду передавати як родинну реліквію. Коли закінчував університет то, у 2019 році, придбав вишиванку на фабриці художніх виробів. Навіть коли поїду звідси буде нагадувати про місто та ці прекрасні 9 років, які я тут, станом на нині, живу. Проте більшої переваги надаю чорним футболкам-вишиванкам – уже неодноразово виручали мене в польових умовах, коли, скажімо, є виступи на літніх фестивалях. Та й влітку одягнути вишиванку на короткий рукав це якраз те що треба. Футболки-вишиванки є для мене більш повсякденними і прикладними, білі сорочки одягаю радше з нагоди якихось особливих подій і дат. Це не завжди, а частіше й ні, звичні комусь державні чи тематичні свята. Бо ж вишиванку, як на мене, слід одягати не тоді коли треба і це роблять всі, а тоді коли цього прагнеш душею безпосередньо ти. Найближчий вихід у світ в білій вишиванці запланував на день нашої Перемоги!»
Ольга Шкира, директорка бібліотеки університету:
«Люблю вишиваний одяг з дитинства. Коли була ще зовсім маленькою із задоволенням споглядала, як мама Вєра малює квіткові узори на рушниках, а потім їх вишиває. Це було її особливе творче захоплення. А ще мама вишивла мої блузочки і я в них виступала на сцені…Але саме сакральні знання про вишиванку я отримала від своєї бабусі Ганни. Вона носила старовинні вишиті полотняні сорочки із льону ті, які готувала ще дівчиною на свій посаг. Сорочки були з різноманітною вишивкою, колоритні. Бабуся в дитинстві мені часто розповідала про ту нелегку технологію виготовлення українського вбрання. Магічні архаїчні слова западали в душу; лиштва, різання, торочки, прядіння…Родинні вишиванки символізують родинну пам’ять, вірність та любов у сім’ї. Нині у мене є невеликий домашній родинний музейчик вишиванок; бабусині сорочки, мамині вишиванки , які я одягаю із задоволенням».
Михайло Бойко, заступник голови профспілкового комітету університету:
«Я придбав вишиванку на переяславській фабриці художніх виробів. Це було в році 2008-2010, наскільки пам’ятаю – тоді ще вишиванки носили одиниці, це не було так масово. Коштувала вона, пригадую, гривень 200 чи 300. Після 2014-го року, пригадую, один час навіть не носив вишиванки, бо для більшості це виглядало такою собі показухою. Але пізніше на тій же фабриці художніх виробів придбав собі ще одну, чорну вишиванку – люблю її трішки більше за білу. Вишиванка для мене це символ нації. Коли ти бачиш навколо себе людей у вишиванках ти розумієш що ця нація жива. Вишита сорочка це річ не повсякденна, а святкова – щоб одягнути, підняти настрій. У планах придбати собі сіру вишиванку».
Людмила Ісак, заступниця декана факультету гуманітарно-природничої освіти та соціальних технологій з навчальної роботи:
«Як на мене, вишиванка має бути в кожної людини – старенька, новенька, придбана в крамниці чи вишита мамою, бабусею.
Відкриваю стару скриню… Там лежить вишита сорочка, яку моя бабуся подарувала мені у 15 років. Подарувала оберіг, символ краси та здоров’я, щасливої долі, родової пам’яті та любові. Старе сіре полотно розповідає про важку долю її власниці. Бабуся ж зберегла її для мене. Хрестик до хрестика намалювалася вишивка на грубій тканині, ніби оповідь бабусі про свою тяжку долю.
Ця вишита сорочка з’явилася у бабусі не від матері, а від тітки. Моя бабуся у 8 років залишилася без мами. Батько виховував дітей сам, врятував від їх голоду. І на одне із свят тітка подарувала їй вишиту сорочку. Вона була така красива, про таку можна було тільки мріяти дівчинці із бідної сім’ї. Бабуся берегла її. І саме тітка навчила її вишивати. Вишивала бабуся і сорочки, і рушники, і доріжки. Саме вишивка відволікала її від тяжкої долі.
Вишита сорочка бабусі пройшла довгий і тернистий шлях – від села Пологи-Вергуни до міста Міттенвальд і знову ж таки повернулася до України, в рідне село.
Бабусю Марію забрали до Німеччини в 1943 році. Привезли в місто Міттельвальд, де продали господарям із села Тандорф. Вона працювала там два роки. Господарю було 75 років, господині – 55. Вони мали 8 гектарів землі, обробляли її самі. Також було 5 корів і свині. Їхній хлопчик Юзеф, дванадцяти років, працював нарівні з ними в полі, був уже сутулий від роботи. Господарі гарно до неї ставилися, вона їла разом з ними за одним столом. І кожна вільна хвилина у неволі була присвячена вишиванню. Вишивала рушники, які там і залишила, як частинку свого серця і вдячності господарям за гарне відношення і повагу до її рідної землі. Навіть пропонували їй залишитися у них як доньці. Але, звичайно, бабуся хотіла додому. А вишита сорочка була з нею, як оберіг рідного краю.
Після повернення додому, бабуся працювала в Переяславі, вийшла заміж, народила двох дітей Марка і Наталію. І як би скрутно не було жити, а інколи не вистачало грошей і не було чого поїсти, сорочку свою зберегла, не віддала, не продала.
Якщо в деталях, то 30 років вишита сорочка у мене, бабусі подарувала тітка приблизно у 1932 році (після смерті мами, а саме в цьому році померла моя прабабця), до того ж вона вже не була новою. Тому по нашим підрахункам, цій сорочці близько 100 років.
Ми її не одягаємо, це як стара реліквія, яку хочеться зберегти якнайдовше і передавати з покоління в покоління. Дуже хочеться, щоб колись про цю сорочку розповіла свою історію моя донечка своїм дітям. Адже, поки ми пам’ятаємо історію свого роду і своєї країни, то ми залишаємося людьми, які достойні поваги в усьому світі».
Андрій Литвин, заступник декана факультету технологічної і математичної освіти з міжнародної діяльності:
«Придбання вишиванки було, в чомусь, вимушеним кроком – першу з них я купував кілька років тому перед весіллям друга у Хмельницькому. Якби не ця подія то може б тоді й не купив її. Іншу придбав вже на ринку в Переяславі. Помітив, що народ довкола почав одягатися в вишиванки на різні свята, це враз стало модним, а тому захотілося мати власну сорочку. Я не шукав чогось особливого, але ще якийсь час придивлявся до сорочок. Так було доки не знайшов достойний варіант, який одразу ж припав мені до душі – тому й придбав. Як на мене, вишиванка засвідчує нашу приналежність до українського народу, підкреслює нашу самобутність, єднає нас навколо цінностей і важливих для нашої держави дат».
Оксана Пєшкова, головна бібліотекарка відділу інформаційних технологій та комп’ютерного забезпечення книгозбірні університету:
«Бережу, як пам‘ять про бабусю, ось цю льолю. Вона моя ровесниця. Дитиною мені було цікаво дивуватися, якою ж я була маленькою! Зараз я розумію силу та родовитість таких речей. Тоді не було ще свята вишиванки. Поодинокими диваками були ті, хто зберігав, вивчав і відновлював стародавні українські узори. Та й модною вишиванку ще не вважали. Але бабуся прикрасила цю дитячу сорочечку найпростішим – кількома червоно-чорними хрестиками. А поміж них – її любов і молитва, як оберіг. Дякую Вам, бабусю, за цей теплий спогад про дитинство!».
Володимир Носаченко, заступник завідувача кафедри географії, екології та методики навчання з навчально-методичної роботи:
«Минулоріч придбав вишиванку на нашій фабриці художніх виробів в Переяславі. Вона особлива для мене тим, що виготовлена в місті де я народився, живу та працюю. Як правило вдягаю її на День вишиванки або День знань чи подібні свята, у повсякденні як правило не ношу. Вишиванка для мене це один з унікальних символів української нації, місточок між поколіннями, поєднання материнської любові, щасливої долі та сміливості українського народу».
Максим Власюк, фахівець соціально-гуманітарного відділу університету:
«Моя мама – надзвичайна майстриня. У неї просто золоті руки. Ця вишиванка, яку ви бачите на фото, вишита бісером. Коли я її одягаю, то це свято в моїй душі. Помічаю, що вона завжди привертає увагу оточуючих своєю красою. Вишиванка для мене – не просто одяг, а одвічний самобутній код нашої самоідентифікації. Це своєрідна ознака національної гідності».
У час буремних подій і постійних випробувань на міцність ми черпаємо сили у святому, духовному й сокровенному. Українську вишивку називають «молитвою без слів», а сорочку-вишиванку, з зашифрованими символами та знаками – сімейним оберегом, який наділяє силою рідної землі, символом єдності, солідарності, підтримки. Бережімо та цінуймо свої вишиванки, передаваймо їх з покоління в покоління, частіше одягаймо не лише на свята а й в повсякденні – з кожним роком популярнішим стає одягати вишиванку із спортивним взуттям. У стилі кежл вишиванка не втрачає своєї неповторності. Це те що гуртує нас у єдину націю, яку не здолати ворогам та не розвіяти вітрам історії!
