Учора, 8 грудня 2021 року, у стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся Форум присвячений тридцятій річниці незалежності України «Україна IRREDENTA. Від формального визнання до здобуття реальної свободи». Викладачі та студенти Університету Григорія Сковороди в Переяславі приєднались до форуму у форматі онлайн-мосту. Серед спікерів були поважні дипломати та науковці України – Володимир Огризко, Олександр Чалий, Володимир Крижанівський, Єгор Брайлян, Володимир Волківський та ректор нашого університету Віталій Коцур. Модерував зібрання відомий український політолог Євген Магда. Пропонуємо вашій увазі огляд форуму від кандидата історичних наук, доцентки кафедри публічного управління та адміністрування та кафедри політології факультету гуманітарної-природничої освіти і соціальних технологій Лесі Коцур.
У цей день у полі зору спікерів виявилося кілька важливих аспектів, яким вони приділили увагу. Перш за все, мета зустрічі полягала у тому, аби надати конструктивну оцінку здобуткам і прорахункам України на міжнародній арені за останні 30 років, а також оцінити її міжнародне становище з позицій сьогодення з метою вироблення конструктивних порад для українського політикуму.
Розпочинаючи свій виступ, український дипломат, міністр закордонних справ України з грудня 2007 до березня 2009 Володимир Огризко здійснив короткий екскурс в історію тридцятирічної давності. Він справедливо зауважив, що з 1 грудня 1991 р. українська дипломатія розпочала свій шлях з чистого аркуша, у тому числі й без належної матеріально-технічної бази. Тому, якщо поглянути під кутом зору сьогодення, можна помітити, що за останні тридцять років Україна змогла вибудувати цілу систему дипломатичних установ та здійснити підготовку належних кадрів. Але водночас він звернув увагу на те, що важливим аспектом у дипломатичній діяльності є зовнішньополітичний курс, якого дотримується держава, оскільки у більшості випадків дипломати є виразниками цієї політики. Оцінюючи прорахунки України на міжнародній арені, він зауважує, що суттєвим прорахунком України на початковому етапі становлення незалежності було повернення її в приціл СНД-простору, на відміну від прибалтійських держав, та започаткування діалогу з РФ, щодо встановлення подвійного державного суверенітету над Чорноморським флотом. На його думку, після подій 2014 р. українська дипломатія довела, що може бути ефективною, але за умови правильного політичного курсу держави. Тому, серед пріоритетних завдань сучасної української дипломатії мають бути: безпека і територіальна цілісність; просування українських економічних інтересів; створення позитивного бренду України.
Олександр Чалий – український дипломат і чиновник, колишній перший заступник Міністра закордонних справ розпочав свій спіч з трьох питань, на яких варто зосередитись сучасній українській дипломатії – незалежність, соборність та заможність країни. На його думку, головним здобутком української дипломатії за останні 30 років є збереження її незалежності, а також налагодження добросусідських відносин з більшістю країн, які межують з Україною по кордону, зокрема урегулювання прикордонних розбіжностей, як от наприклад, з Румунією. Серед головних поразок промовець називає втрату соборності України у 2014 році та програшність зовнішньоекономічній діяльності. Оцінюючи міжнародне становище сучасної України О. Чалий вважає, що Україна нарешті повинна чітко визначитись з геополітичним вектором, зокрема європейським, і рухатись у цьому напрямку, не чекаючи допоки її інтегрують до таких геополітичних структур як ЄС і НАТО. Автор сформулював цю стратегію як «євроатлантична інтеграція без членства». Така модель, на його думку, потрібна аби у суспільстві не формувались марні ілюзії й сподівання, що Україна отримає швидке членство у цих структурах. Поза тим, вважає, що більшість українців повинна чітко розуміти реальну загрозу з боку РФ і водночас працювали над деескалацією конфлікту. Також, на думку Чалого, Україна повинна започаткувати нову модель архітектури європейської безпеки, з огляду на реальне геополітичне становище регіону та світу в цілому (дослівна цитата: «ми повинні бачити не тільки себе у світі, а й те, що відбувається у світі»).
Український політик та дипломат, перший Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Володимир Крижанівський розпочав свою орацію з того, що на початку 1990-х рр. в Україні був повний «брак державності», свідченням чого є призначення на важливі державні посади малокомпетентних кадрів (за приклад він узяв себе – інженер-будівельник за освітою був призначений на дипломатичну посаду). З-поміж фатальних прорахунків називає – братерське ставлення до росіян з боку не тільки української політичної еліти, а й простих громадян, що завдало непоправної шкоди на шляху становлення самостійної України. На його думку, допоки українці перебуватимуть в «дурмані братерства» нав’язаного Росією, доти ми будемо у програші. Він зауважує: попри те, що Україна стала незалежною, в Росії й надалі ставилися до українців, у тому числі й до дипкорпусу, як до «підданих», меншовартісних. Оцінюючи власний досвід роботи з російськими дипломатами Володимир Крижанівський вважає, що ми ніколи з Росією не домовимось, тому повинні чітко усвідомлювати її як ворога. Окрім того, для України важливо рухатися тільки в Європу переконуючи тамтешню спільноту у тому, що «Росія – це звір, який ніколи не буде нагодований». Молоді у цьому контексті він порадив прочитати статтю Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка».
Історик-британіст Єгор Брайлян, зосередив свій виступ на важливому для України питанні – просуванні публічної дипломатії на міжнародній арені. На його думку, у цій царині Україна має виробити чіткий взаємозв’язок із заповненням усіх можливих лакун між усіма акторами й процесами, які виконують функцію публічної дипломатії. На думку промовця, ця система має бути чіткою, а не розмитою чи уривчастою. Також має існувати неподільний зв’язок між наративами внутрішньої й зовнішньої публічної дипломатії та вироблятися власні унікальні продукти у цьому напрямі.
Ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур зосередив увагу на тому, що в Україні лише після 2014 року реально почали усвідомлювати, хто є справжнім ворогом України. Також його думки суттєво перегукуються з поглядами В. Крижанівського про реальну загрозу з боку Росії. Зокрема Віталій Коцур зауважує: «байдужість українців до того, що роблять і думають росіяни, не означає, що наші сусіди не цікавляться нами». Як приклад він навів випадок, пов’язаний з поверненням історичної назви давньоруському місту Переяслав (у період з 12 жовтня 1943 р. по 30 жовтня 2019 р. це місто мало назву Переяслав-Хмельницький, що водночас символізувало Переяславську раду 1654 р., в основі якої лежить міф про «возз’єднання» України з Росією – прим.авт.) та реакцію на цю подію з боку російських пропагандистських медіа. На додаток вважає, що з точки зору подальшого утвердження незалежності України небезпечною є теза багатьох українців про те, що «це питання не на часі». Примітно, що така позиція найбільш простежується у питаннях, які стосуються дистанціювання від РФ.
Політолог-міжнародник і громадський діяч Микола Волківський, який нещодавно повернувся з безпекового Форуму ОБСЄ, який проходив у Відні також звернув увагу на те, що РФ схоже не налаштована налагоджувати конструктивний діалог з Україною у питанні врегулювання конфлікту на Донбасі, не кажучи уже про проблему Криму.
Висновок. Важливим уроком цієї зустрічі є те, що навіть після семи років російсько-української війни навіть у середовищі української дипломатичної спільноти спостерігаються полярні погляди на російську проблему. Переважна частина присутніх спікерів висловилася за те, що стосовно РФ Україна повинна займати більш жорстку позицію, у той час, як О. Чалий вважає, що російсько-український конфлікт слід вирішувати у трикутнику Захід-Росія-Україна докладаючи при цьому зусилля для максимальної деескалації напруги у відносинах між обома країнами. Своєю чергою слід зауважити, що модель запропонована О. Чалим уже мала місце у реалізації зовнішньополітичної стратегії у 1990-х рр. і на початку 2000-х років проте не виправдала себе. Ця модель працювала доти, поки це було вигідно Росії. У кінцевому підсумку РФ однак здійснила акт агресії щодо України. Це є показником того, що Росію не цікавлять питання добросусідських відносин, а їхні зовнішньополітичні доктрини узагалі не розглядають такого варіанту. Тому, певно, у цьому контексті більш доречною буде думка В. Крижанівського та інших спікерів про те, що Україна у зовнішньополітичних питаннях повинна виходити з позицій жорсткого прагматизму та максимального віддалення від РФ у відстоюванні національних інтересів. Важливою і спільною рисою для всіх спікерів є та, що Україна повинна бути послідовною у реалізації євроатлантичного курсу держави – гарантії її безпеки у майбутньому, а також позиція Володимира Огризка про те, що Україна повинна нарешті визначитись із тим, куди ми йдемо і що ми робимо.
Леся Коцур
