«Розмова про акторську професію та публічні виступи» з зіркою українського кінематографу Катериною Григоренко, яка відбулася у середу в рамках партнерського проєкту Відділу PR-технологій та зв’язків з громадськістю та Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених університету «Платформа можливостей», видається, справді виправдала свою заплановану назву, адже півтори години, які сковородинівці провели на платформі Microsoft Teams у компанії з впізнаваною зіркою телесеріалів «І будуть люди», «Полонена» (СТБ) та «Незакрита мішень» (ТРК «Україна») були не за погодою яскравими, цікавими, та, судячи з відгуків присутніх, продуктивними.
У ході розмови Катя не лише розповіла про себе, свої ролі та особливості акторської професії, а й поділилася секретами здібностей ораторства та відповіла на усі питання кількох десятків учасників зібрання – а їх, різнопланових та влучних, було близько півсотні. Залюбки переповідаємо зміст відповідей на найцікавіші з них.
Коли зрозуміла, що хоче стати акторкою, як йшла до мети?
«Я народилася у Вінниці, у сім’ї лікарів, тому стати акторкою для мене це був, такий собі, нереальний челендж. Треба було не лише хотіти стати акторкою, а й переконати моїх батьків в тому, що цією професією реально можна забезпечити собі нормальне життя. Це було дуже складно, просто неймовірно – переконати їх, що мені це реально потрібно. Я нікуди не подавала документів крім як до університету Карпенка-Карого в Києві – у майстерні було 30 місць, з них лише 12 жіночих, бо на акторському факультеті більше саме чоловічих місць – чомусь чоловіки завжди потрібніші в цій спеціальності. Я таки потрапила у дванадцятку, протягом чотирьох років здобула вищу акторську освіту (бакалаврську). Також у мене є продюсерська освіта (півтора роки магістратури). Продюсерського досвіду ще не маю, а як актриса граю лише в кіно.
Я не граю в жодному національному театрі, бо через численні зйомки мені забракло часу піти туди на прослуховування. Проте акторська професія в театрі та кіно це взагалі окрема тема – це дві окремі професії. А оскільки нас в університеті не вчать професії акторства в кіно – на камеру, то я мусила, паралельно й додатково, багато вчитися цьому і в нас, і за кордоном. Багато знімалася в різних серіалах та кіно, і паралельно маю досвід гри в театрі-студії «Майстерні Олени Лазович».
Хочу одразу сказати, що я не з тих людей, для яких акторська професія це дуже легко. Я маю багато фобій щодо виходу на сцену, і знаю багато акторів, для яких немає нічого страшнішого ніж камера чи сцена. Не знаю тих, хто цього не боїться. І це нормально».
Як навчання в театральному університету відрізняється від навчання в звичайному закладі вищої освіти?
«Відверто кажучи, у мене досі є відчуття, що я — людина без освіти, адже наше навчання від того яке є в звичайних студентів відрізнялося кардинально. Скажімо, в нас у авдиторіях не було парт і стільців. Є звісно й звичні для вас предмети, скажімо історія чи філософія, проте під час занять ми сиділи на шафах, на підвіконнях, на підлозі. Не знаю, як відбувається навчання у вас, але я чотири роки була в університеті щодня з 9-ї ранку до 22-ї вечора. Це все репетиції, репетиції й ще раз репетиції. Без перебільшень 99% часу ти проводиш в репетиціях – зайдете якось у театральний університет, і самі все зрозумієте: по приміщенню постійно ходять якісь незрозумілі люди в незрозумілих вбраннях: кричать, плачуть…».
Скільки часу проводить на майданчику?
«У цивілізованому світі, приміром в США, середньостатична акторська зміна триває 8 годин, і зрідка може бути більшою в залежності від певних ситуацій. У нас же зміна триває 12 годин – від моменту приїзду на майданчик і до команди «Стоп, знято!». Проте, знову ж таки, все залежить від проєкту. Приміром, ви спитаєте, чим серіал відрізняється від хорошого художнього кіно? Візьмемо т.зв. «виробіток», або ж, інакше кажучи, кількість відзнятого екранного часу. Я мала досвід одночасних зйомок в серіалі і повнометражному фільмі – у «повному метрі» за зміну знімалася одна хвилина екранного часу або ж одна сцена, а в серіалі ми відзнімали 16 хвилин, але за цей час ти маєш в кадрі зіграти 10-12 сцен. І це реально складно – майже нереально, бо треба багато переключатися, вчити багато сторінок тексту: зараз ти народжуєш, а в наступній сцені в твого персонажу помирає дитина, а потім тебе викрадають або ще щось відбувається. Крім того, є таке поняття як «перепрацьовка» – ми знімали повнометражний фільм, і аби все встигнути (а пандемія впливає і на знімальний процес – зазначила Катя – прим.авт.) зміни тривали по 22-24 години. Тобто ти починаєш о 5 ранку і закінчуєш наступного дня о 3 ночі, чи теж о 5 ранку. А о 7 ранку в тебе вже починається зміна на іншому проєкті яка триває 12 годин. Мій рекорд за цю зиму – 36 годин без сну і в режимі безперервної зйомки. Особливість акторської професії у тому, що ти залежний і ніколи не знаєш, що буде завтра – коли тобі зателефонують і запросять в якийсь проєкт. Тобі слід завжди підтримувати себе в формі і бути готовою до такого дзвінка».
Які смішні випадки траплялися на знімальному майданчику?
««І будуть люди». Моя перша велика роль. Я майже без досвіду, перелякана, а ми знімали хронологічно – бо не зрідка сцени знімають не за порядком. І одна з перших сцен – згвалтування моєї героїні чоловіком, за якого вона мусить вийти заміж. І от, сцена згвалтування: я, 47 кілограмів, лежу на цьому ліжку, а наді мною, вибачте, мій партнер – прекрасний актор Віктор Жданов, який важить приблизно вдвічі більше ніж я, та й за віком старший так само. Він дуже ввічливий – я дуже ввічлива, ми одне одного дуже поважаємо. Каже мені «Ой, вибач, будь ласка! Чи тобі зручно? Чи ти не потягнула ногу? Може посунеш свою ручку? Чи тобі все подобається?», і таке інше. Але це й справді важко, бо після «Камера, мотор!» це мало бути дуже грубо і експресивно. І ми мокрі, вибачте за подробиці, і я потягнула ногу, і так незручно і страшно – і ми програємо цю сцену до кінця 16 дублів (!!!), коли зазвичай робиться максимум 2-5 дублів, не більше. І от все закінчилося – ми встаємо, я все така розтріпана, бо це стрес страшний, і ми дивимося на відзнятий матеріал – а нас не знімала камера. Знімали деталі одягу, які лежали на підлозі, а писали лишень звук. Ми ж могли просто зімітувати ці звуки і не робити цього всього».
Що є рушійною силою для реалізації задумів?
«Раніше мене рухали амбіції і розуміння того, що чогось важко досягнути в цій професії, особливо в Україні – багато дуууже талановитих акторів, із зовнішністю, освітою і здібностями, більшість моїх знайомих, не мають роботи. Я себе завжди змушувала щоразу, коли мала вільний час, йти і щось робити – кидати себе в стресову ситуацію, навчатися, боротися. Багато було через насилля. А останнім часом я усвідомила власну «смертність», і що все це не має сенсу, якщо ти робиш це без любові й радості. Нині я роблю все те саме, але з радістю – шукаю приводи для задоволення, мотивацію та азарт. Аби горіти, а не займатися насиллям і роботою, якою мені пощастило займатися, заради роботи».
Чи є роль, на яку погодиться без вагань, і роль, на яку не погодиться за жодних обставин?
«Я не маю табу в плані того, аби, скажімо, лягти в труну в кадрі, чи щоб мене вбили, або щоб фотографію використали для могильної плити в кадрі. Ну або ж якась еротична сцена з якимось страшним оголенням. Я на це згодна, але за умови якщо це художньо виправдано і є в цьому сенс, а не робиться просто так – аби утримати увагу глядача. Але б я не погодилася на роль в стрічці, яка транслює те, з чим я не згодна – зокрема, йдеться й про якесь суто проросійське кіно, чи таке, яке пропагує насилля. Аби потім мені не було соромно, що там є моє ім’я. Водночас, я не маю конкретної ролі мрії – у нас дуже мало хороших сценаріїв, і дуже мало в Україні знімається хорошого кіно. Якщо ти отримуєш роль яка складна і неоднозначна, то це завжди велике щастя. Я не йшла в професію за якоюсь конкретною роллю, я лише мрію про хороші сценарії – я люблю хорошу літературу, і таке ж як і ви, думаю, хороше кіно. Але зніматися іноді доводиться в продукті такооої низької якості… Якщо ви дивитеся українські серіали, то ви розумієте, про що я говорю».
Якби була змога знятися у продукті, який вже існує – що б це був за фільм чи серіал?
«Вбиваючи Єву». Там одна з двох героїнь це кілерка, яка є найбільш нетиповою, яку я бачила коли небудь в будь якому світовому кіно чи серіалах. Вона є настільки парадоксальна, непередбачувана – на перший погляд, неймовірно мила і щира. Але, водночас, ти ніколи не знаєш, де та межа – чи вона говорить правду, чи ні, чи вона щира чи не щира, жорстока чи ні. Вона може плакати, а ти не розумієш – чи це щиро, чи це гра. Я люблю таких складних, парадоксальних і незрозумілих персонажів, яких ти щомиті хочеш розгадати, а тобі це все рівно не вдається. Її звати Віланель – цю героїню. І мені шкода, що її зіграла не я.
А з книжок?
Усе, що приходить в голову, це драматургія. Приходять в голову романи, типу «1984» Оруела – але ж це не про персонажів, а про те, що мені подобається сам роман, а не якась героїня. Я маю пристрасть до античної драматургії – зіграла б Федру, чи Медею, чи шекспірівських персонажів типу леді Макбет. Але це більш театральні історії.
Як Катерину Григоренко змінила пандемія?
«Та варто ж розуміти, що зйомки під час пандемії не зупиняються, тому особливої різниці я й не відчула. Звісно, минулої весни був такий період, жорсткий локдаун, коли потрібно було два місяці сидіти вдома. Я просто перевела все в режим онлайн: усі мої заняття і акторські ворк-шопи, та й навіть репетиції були дистанційні – я бачила свого партнера на екрані свого телефону, як оце зараз вас, і грала з ним сцену. Багато акторів жаліється, що це, мовляв, неможливо, і це вбиває мистецтво й акторську професію. Проте, я не хочу про це думати, бо можна пристосуватися до всього – і навіть так вистави грати».
У якому нетиповому для українського кінематографу жанрі хотіла б знятися?
«Загалом, в Україні ще не досить сформована індустрія, себто знімається багато кіно яке «як в Голівуді», але не може бути таким. Я це до того, що в нас немає типового і нетипового українського кіно – ми маємо дуже мало хороших сценарій, і дуже мало хороших проєктів, які можуть окупитися в кіно. За всю історію нашого кінематографу, якщо не помиляюсь, реально окупилося вкладене лише у двох стрічок. Я люблю всі жанри, і у всіх хотіла б зіграти – впритул до триллеру чи фільму жахів, аби був хороший матеріал».
Коли ми перестанемо знімати з прицілом продажу на Росію?
«Я не маю досвіду продюсування, тому можу говорити про це лише зі своєї акторської точки зору. Якийсь продюсер, імовірно, відповів би вам на це питання значно ширше, ніж я. Насправді, це дуже складно. По-перше, йдеться про відсутність сценаріїв, які розказували б нам правдиві історії про таких людей, яких ми знаємо. Візьмімо серіал «Спіймати Кайдаша», який ви, певно, бачили. Його унікальність у матеріалі, бо багато серіалів сучасних, які ми бачимо на українських телеканалах, впринципі пишуться за одним принципом і одним штампом. Себто, усі вони орієнтуються на свою цільову авдиторію – таку собі домогосподарку за 40 років, яка сидить вдома, нарізає салат на кухні, слухає серіал одним вухом – вона має слідкувати за сюжетом і чути, що відбувається. І якщо сюжети, як і персонажі, від серіалу до серіалу повторюються, то людям значно простіше їх сприймати. Продюсери знають, що це «споживають», і знають наперед скільки вони в це вкладуть і скільки на цьому зароблять – у них немає жодних причин це змінювати. По-друге, мова про фінансування – більшість художнього патріотичного кіно фінансується державою, а, скажімо, відомий російський телепродюсер українського походження Олександр Роднянський говорить про те, що такі фільми якраз не повинні фінансуватися державою – у фільми мають вкладатися інвестори. Саме вони мають створювати умови й планувати те, щоб така стрічка могла окупитися. Бо якщо кіно окуповується то це ще не означає, що воно просто комерційне, неякісне і масове, а арт-хаус – це художнє складне кіно, яке не повинне окупитися. Подивіться на фільми Христофера Нолана – його кіно ж окуповується. Себто, це комерційне кіно. Усе це я веду до того, що ми потребуємо хороших сценаріїв, яких немає, й фінансування, якого теж немає. У нас й законодавча система не така, щоб людям було вигідно інвестувати в зйомку. Якщо не помиляюсь, у Штатах люди, які спонсорують кіновиробництво, якимось чином, позбавляються якогось відсотку у сплаті податків – тому їм вигідно знімати. Тут, насправді, багато моментів, чому такого продукту немає. Тому що… тому. Але й багато змінилося, і дуже багато хорошого вітчизняного кіно вийшло за останні 5 років. Ми рухалися в правильному напрямку, але зараз українське кіно знову почало фінансуватися трішки менше ніж якісь комедійні серіали, і, за розмірами, не так, як ще кілька років тому».
Поза тим, під час зустрічі зі спікерою обговорювали багато справді важливих та змістовних тем, які вразили глибиною відповіді та широтою думки Катерини Григоренко:
Про те, що є найважчим в акторській професії:
«Як би смішно це не прозвучало, але найважче це навіть не тоді коли тобі треба ридати в кадрі кілька годин поспіль чи якісь еротичні сцени відбуваються – хоч це завжди стрес. На даний момент для мене не було нічого важчого, ніж знімати весну в -20°С, адже в нас дуже люблять знімати літні і весняні сцени взимку: на майданчику топлять сніг, ти стоїш у весняному одязі, на вулиці і мусиш грати так, наче це й справді весна – з рота йде пар, ти п’єш холодну воду аби його не було видно в кадрі, твої сині щоки та губи гримують, але ти не можеш сказати і слова бо все «відморожене». Ми знімали за таких умов всю ніч, і в якийсь момент вже було навіть байдуже, що ти там граєш, які мають бути емоції. У акторів ж немає суперздібностей, аби не відчувати холоду».
Про гонорари:
«Акторські гонорари завжди залежать від твоєї фільмографії, досвіду, освіти, впізнаваності, розміру ролі і самого проєкту. Скажімо, якщо це велика роль то гонорар може бути від 5000 до 15 000 гривень за знімальний день. Але це не означає, що ти працюєш щоденно і заробляєш як хто зна хто. Приміром, може бути 5 знімальних днів за місяць, або й два місяці з такими гонорарами, а потім п’ять місяців зйомок не буде взагалі. Усе завжди по-різному, і все не стабільно. Пригадую, що мій перший гонорар був 4000 гривень і був він за досить жахливий епізод. Витратила його, певно, на якісь дурниці – вже навіть і не пам’ятаю на що саме».
Про те, чому не слід боятися публічних виступів:
«Ви завжди можете запитати про це в інтернеті, і вам дадуть десять порад, як долати страхи, але я не говоритиму банальних речей. Я справді, напередодні цієї зустрічі, довго думала над тим, як відповісти вам на це питання. Перше, що я зрозуміла з власного досвіду і скажу це вам: не слід намагатися не хвилюватися. Не намагайтеся подолати страх, бо це майже не реально. Його слід усвідомлювати – «Я хвилююсь – ну ок». Глибоко вдихніть-видихніть, і прийміть те, що хвилюватися це нормально. Перевага акторів в тому, що вони вчаться це використовувати на свою користь – навчіться цьому і ви. Хвилювання це краще ніж вялість і аморфність. Хвилювання – це енергія, яку ви просто можете направити туди, куди вам потрібно.
Якщо вам треба виступати, і у вас є якийсь текст то важливо у своїй голові прописати його структуру, аби те, з чим ви маєте виступати, ви могли переказати своїми словами. Репетируйте, приміром перед камерою – поки не прийде розуміння, що ви позбулися всіх помилок, що ви можете імпровізувати, говорити своїми словами, і впевнено почуватися в структурі свого виступу. Є одне правило в японських самураїв: «Виходячи на бій – помри». Пройшовши сотні кастингів я зрозуміла, що не можливо підготуватися до чого б то не було. Бо як би ви ретельно не готувалися, коли ви приходите все рівно щось іде не так і трапляється те, чого ви не очікували. Завжди. Тому коли мені страшно, я питаю в себе: «Чого саме я боюсь? Що найстрашніше зі мною може статися?». Проживайте все найгірше, що може з вами відбутися! Якщо ви продумали провал зазделегідь це дасть вам велику впевненість».
Загалом, у ході півторагодинної розмови Катя розповідала про те, наскільки їй важко вживатися в ролі, проживати емоції, справлятися з негараздами та не відчувати емоційного вигорання. Згадувала про перший досвід своїх кастингів й зйомок та враження від них, улюблених акторів та режисерів і їх індивідуальні траєкторії. Йшлося й про захоплення гості сценічним боєм, та його відмінність від звичайного, акторські забобони, улюблені жанри та режисерів. Акторка розповіла про те, чи є в неї кохана людина та що цінує в стосунках, що любить читати, дивитися та слухати, чи має домашню тварину. Крім того, поділилася секретом, де знімається нині і коли ми знову побачимо її на екрані, тощо. На прикрість текст не може охопити усю палітру емоцій, переданих Катериною Григоренко під час відповідей на питання.
А втім, немає біди, бо на youtube-каналі Наукового товариства університету вже з’явився повний відеозапис цієї зустрічі – напередодні вихідних наполегливо пропоную вам приділити час на його перегляд чи, бодай, прослуховування. Більш ніж певен, що ви не пошкодуєте.
Залишається вкотре подякувати Катерині за приділений нею час для цієї взаємоважливої та направду цікавої розмови та побажати їй гарних ролей, хороших сценаріїв, щедрих гонорарів та усіх гараздів й, найголовніше, натхнення для творчої справи її життя. А усім щирим прихильникам «Платформи можливостей» ми кажемо до зустрічі – наступна зустріч в рамках формат запланована на прийдешній вівторок.
