Зворотній зв’язок, який отримали організатори «Платформи можливостей» від сковородинівців після минулої зустрічі із молодим нардепом Романом Лозинським буквально не залишив для Відділ PR-технологій та зв’язків з громадськістю та Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених університету іншого вибору, аніж запланувати на цей тиждень відразу три зустрічі з пулом відомих та цікавих спікерів, які можуть і вміють розповісти про те, як рухатися в правильному напрямку і які інструменти змін доступні нині молодим людям у контексті їх розвитку, навчання, працевлаштування та громадського життя. Як то кажуть, забагато можливостей для розвитку та самовдосконалення не буває!
У минулий понеділок, 5 квітня 2021 року, відбулася перша із запланованих зустрічей. Це була розмова з Романом Кравцем – відомим і впізнаваним журналістом «Української правди», на рахунку якого більш ніж чимало матеріалів, у яких автор, почавши свій шлях у виданні в 2015 році з посади на рахунку якого більш ніж чимало матеріалів, у яких автор розкриває закулісне життя українських політиків, їхні конфлікти, плани та мотивації, а також низка цікавих інтерв’ю з олігархами, політиками, бізнесменами, зірками: Ігор Коломойський, Сергій Притула, Володимир Зеленський, Андрій Хливнюк, Яніна Соколова, Святослав Вакарчук – далеко не повний перелік співрозмовників Романа. Ті хто уважно слідкує за перипетіями українського політикуму знають і те, що Романа Кравця нинішній президент України Володимир Зеленський запрошував на роботу до свого Офісу безпосередньо під час власної прес-конференції. Забігаючи дещо наперед Роман розповів про своє ставлення до цієї пропозиції у ході відповідей на питання сковородинівців, які звично й рясно сколихували чат платформи Microsoft Teams, де традиційно відбувалася зустріч. Але перед тим Роман Кравець познайомив присутніх зі своєю біографією та історією власного потрапляння в «Українську правду». Нині ж пропоную вам добірку відповідей Романа на найцікавіші питання задані в ході зустрічей – висловлюю сподівання, що прочитавши її вам вдасться хоч на крихту відчути себе учасником цієї знакової квітневої зустрічі:
Де ви навчалися? Як минали ваші студентські роки? Розкажіть якусь веселу історію з тих часів.
Напівжартома Роман Кравець відповів на це питання так: ««Розкажіть веселу історію» – це найгірше запитання, яке може бути», а тоді вже серйозніше продовжив: «Веселих історій, звичайно море, але я зараз не готовий їх всі пригадати. Найприємнішими були мої спогади з гуртожитку, але я не завжди там був тверезим. Спочатку я взагалі хотів бути священником – мені це дуже подобалось, і я навіть навчався в духовній семінарії близько року. Але, навчаюсь в духовній семінарії в Івано-Франківську, я зрозумів, що не зовсім моє, тому що це дуже закрите життя, яке більше нагадувало мені тюрму. Я вирішив, що хочу кардинально змінити життя і пішов на факультет журналістики у Львівський національний університет імені Івана Франка. Якщо бути зовсім відвертим, то, можливо, зараз я пішов би на інший факультет заради того, щоб мати якісь експертні знання в інших царинах, наприклад, в юридичних питаннях. Але в будь-якому разі факультет журналістики дає можливість відчути студентське життя, не витрачати весь час на навчання а й зустрічатися із друзями, колегами, однодумцями, знайомитися в гуртожитку з цікавими людьми, з якими разом ми не завжди етично поводилися. Як-то кажуть старші люди, є що згадати, та немає чого людям розказати. Але я завжди хотів займатися журналістикою і ще з 2011 року дописував колонки в «Українську правду». І оце бажання писати, більше знати, набивати руку тримало мене в рамках, тож я постійно щось робив. В мене є якесь відчуття сорому, коли я щось провтикую, не роблю. Воно у мене зародилось ще в університеті, де мені і привили любов до літератури і до культури.
Чи пам’ятаєте ви свій перший матеріал? Про що він був?
Я тоді ще, напевно, не був студентом. Я дуже серйозно поставився до вступу в університет, адже я кардинально змінював своє життя, тому дуже багато працював, намагався чим більше писати, знайомитися з місцевими редакторами. Напевно, щось про здоров’я я писав. Я просто із сім’ї медиків і мені було цікаво говорити про якісь болячки. Це було для газети «Репортер». А що ще в Івано-Франківську писати? Там або про здоров’я пишеш, або береш у священника інтерв’ю.
Контактна база інсайдерів Кравця – скільки це контактів? Як часто вона оновлюється, за яких підстав?
Вона оновлюється раз на п’ять років, коли змінюється влада. Ця база величезна, але не через те, що я такий хороший і класний, а через те, що за мною стоїть серйозний бренд. Коли я почав працювати в «Українській правді», люди зі мною спілкувалися, в першу чергу, тому, що я представляю «Українську правду», а не через те, що я Роман Кравець. Так були перші рік чи два. Але, дякувати Богу, зараз бренд відійшов на другий план і мені хочеться думати, що політики будують зі мною контакти, тому що я журналіст, який пише ексклюзивні статті, які читають Президент, Прем’єр-міністр, заступники, колишні президенти. За рахунок цього в мене дійсно велика контактна база інсайдерів.
Я часто є ініціатором знайомств, якщо людина дуже впливова і відома. Буває таке, що я не знаю людину, але мені хтось дав номер, я написав і так ми познайомились. Буває, що ми напишемо статтю, після якої обурена людина пише мені якісь неприємні речі, ми починаємо одне одного переконувати, а згодом з’ясовується, що ми обидва непогані люди і можемо навіть контактувати і знаходити спільну мову.
Робота з джерелами – це така дуже акуратна робота. У нашій професії люди дуже часто грішать, не перевіряють інформацію, тому дуже часто статті пишуться з одного джерела. Я таке страшенно не люблю, тому що дуже легко обманути людину, якщо ти пишеш з одного джерела. Тому у моїх статтях зазвичай є 3 джерела, в крайніх випадках – 2. З джерелами треба дуже обережно співпрацювати, тому що всі хочуть вас поюзати, і ви так само хочете їх поюзати. Важливо те, що це не друзі. Потрібно розуміти – навіть якщо людина робить для тебе якісь послуги, намагається знайти з тобою спільну мову, платить за чай, не треба на це вестися. Бо ти напишеш щось про неї погане, потім вона буде про це нагадувати – навіщо ці незручності? Тому потрібно тримати дистанцію, щоб залишати за собою право написати про людину правду.
Чи надходили вам коли-небудь погрози?
Напевно, що від коментаторів у Facebook, якихось анонімів, ботів. А від реальних людей ніколи.
З ким мрієте зробити інтерв’ю? З ким, з якихось причин, зробити це вже не вдасться?
Важко сказати, з ким би я записав інтерв’ю, тому що, на жаль, у нас дуже обмежене поле, з ким це можна зробити. От я дивлюся, як Юрій Дудь це робить у Росії, в них там непахане поле щодо гостей. А в нас все-таки малувато спікерів, які б відразу набрали мільйон переглядів. Їх можна на пальцях перерахувати: Зеленський, Коломойський… От візьмеш інтерв’ю в Монатіка, подивляться його тисяч сто-двісті. І зрештою, наших зірок шоу-бізнесу дуже багато на екранах, а коли людини багато, то від неї втома і їй немає чого сказати нового.
Я зрозумів, що з людьми, якими ти захоплюєшся і на яких ти рівняєшся, краще не знайомитися. Тому що з’ясовується, що вони не такі, як ти собі уявляв. Вони важкі, вони різні і з ними складно.
З ким вам виявилось найскладніше говорити?
З Андрієм Хливнюком – я про це говорив публічно. Я дуже люблю «Бумбокс», ходжу на всі їхні концерти, але якщо мені треба спілкуватися із Хливнюком, кажу: «Ні, дякую, давайте без мене». Для цього треба зловити настрій, бути з ним на одній хвилі, я не достатньо глибокий для нього. Досить складно було спілкуватися під час інтерв’ю зі Святославом Вакарчуком, бо він «над процесом», і коли ти його заземляєш, це дуже важко.
Як готуєтеся до інтерв’ю?
Мені потрібна спокійна обстановка. Я дуже скучаю за одним місцем в Івано-Франківську, яке називається «Промприлад» – це закинутий завод, з якого зараз роблять арт-простір. Там дуже багато вільного простору, який допомагає голові очищатися в питаннях креативу. Я люблю, щоб мене ніхто не чіпав, тому вимикаю телефон і виписую усі питання, які мене цікавлять про цю людину. Потім я починаю читати про людину все, що є у відкритих джерелах, вичитую усі її інтерв’ю і знаходжу в них місця, де цій людині не поставили запитання, яке цікавить мене. Або я бачу, що журналіст, який брав інтерв’ю у цієї людини раніше, зачіпив якусь тему, але не розкрутив її. В результаті, в мене виходить ряд хаотичних запитань, і я починаю формувати план розмови: спочатку групую ці 20-30 запитань на різні блоки, планую, що запитаю на початку розмови, адже відразу не можна ставити людині мегагострі запитання – дуже велика ймовірність, що людина відразу закриється і інтерв’ю не вийде. Розмову потрібно починати із якихось приємних, або хоча би нейтральних питань, треба дати людині відчути себе суперменом і що я на її стороні, а потім – поволі «затягувати у капкан». Коли я приблизно сформував план розмови, я повертаюсь до конкретних запитань і думаю про те, як людина відповідатиме на кожне з них. Коли я уявляю відповідь людини, я приблизно планую, яким буде наступне запитання і вигадую якісь уточнення. Тому що зазвичай люди відповідають сухо на якісь неприємні запитання, або намагаються замилити вам очі і відвести вас в якусь іншу історію, більш приємну для спікера. Важливо дати людині виговоритись, але все одно ви маєте зрозуміти, як повернутися до попереднього свого запитання. Можна пожертвувати якимось неважливим запитанням, але якщо ви розумієте, що це запитання – «м’ясо», то намагайтеся до нього повернутися, навіть якщо співрозмовник веде вас у якийсь «фарш». Якщо ви бачите, що людина не готова говорити на тему, яка для вас дійсно важлива, то зробіть так, щоб ваш читач/глядач зрозумів, що спікер не хоче про це говорити, хоча ви і зробили для цього все можливе – людина тоді зробить для себе висновок. Ну і наприкінці, в ідеалі, має бути щось таке класне, щоб людина після останніх рядків інтерв’ю, його запам’ятала. Не завжди так виходить закінчити – це вже ваша редактура.
Чи пропонували піти в політику на хвилі «нових облич»? Чому не погодилися?
Під час парламентської кампанії мені натякали про похід дві партії: «Голос» та «Слуга народу». З «Голосом» так вийшло, що мені треба було прийти і попроситися. Не зовсім розумію, навіщо це мені. У «Слузі народу» я мав шанс потрапити у прохідний список, але цей варіант не розглядав, бо не міг спрогнозувати, чим це все закінчиться для них. У них була команда настільки різних людей, що я не був впевнений, що знайду там однодумців.
Чому я не погодився на пропозицію Володимира Олександровича? Під час його прес-конференції у травні минулого року я йому так і сказав: «Ні. Якщо ви хочете зі мною серйозно говорити, то не маєте це робити привселюдно». Мене дуже образило, що він почав переходити на особисте, робити пропозиції, тиснув на мене, щоб я тут і зараз дав йому відповідь. Я прямо розізлився там. Я розумів, що Президент викручується, що Зеленський нещирий, використовує мене. Після прес-конференції мені почали писати люди з Офісу Президента, міністри деякі, типу: «Ти що, це все серйозно», Зеленський хоче, щоб ти був у команді, чого ти відмовляєшся? І так сталося, що через два тижні після цього ми із Зеленським їздили у Хмельницьку область, записували інтерв’ю. Коли вже вимкнулися диктофони, ми почали говорити адекватно, я запитав: «Навіщо ви це зробили? Мені було дуже неприємно». Він сказав, що був абсолютно серйозним і хоче, щоб я був у команді. Я відповів: «Якщо так, то якось пристойно запросіть мене на зустріч, щоб ми поговорили, подивилися, чи зможемо працювати». Ми мали з ним зустрітися, та він «злився», ми так і не зустрілися.
Як проводите дозвілля? Як змінила Романа Кравця пандемія?
Я почав боятися скупчень людей. Я і раніше не дуже любив, коли багато людей, а тепер – так взагалі. Коли хтось поруч зі мною сідає, я намагаюся пересісти якомога далі від людей. Напевно, негативно на мене вплинула пандемія, тому що я нікуди не хочу виходити, зручніше вдома, але все одно щодня кудись ходжу, є постійні зустрічі.
Полюбив кіно і навіть почав в ньому розумітися. Я дивлюся списки «250 найкращих фільмів в історії кіно» і по трохи переглядаю стрічки звідти, шукаю якісь ідеї, розбираюся в режисерах. Наприклад, нещодавно дивився російсько-грузинський фільм «Міміно», намагався розібратися в характеристиці героїв.
Читаю книги. Мені важко зосередитись на чомусь, окрім політики, тому мені хотілось би більше читати неполітичної літератури. Хочеться якоїсь класики, навіть драматичної, прям Маркеса або Ремарка, щоб попсове було. А так у мене зустрічі з джерелами. Хоч і пандемія, але ж ми якось намагаємося спілкуватися, щоб писати статті. Постійно робочий режим, деколи треба працювати і у вихідні.
Як думаєте – головний матеріал у вашому житті вже написаний, чи він ще попереду?
Я би не зупинявся на матеріалах, я би хотів якийсь проект. Над цим я ще думаю. Можливо, воно взагалі не буде пов’язане із журналістикою – треба виходити за межі.
Чи є матеріал, яким пишаєтеся?
Робота, за яку мені зовсім не соромно, – це інтерв’ю з Ігорем Коломойським. Це круто. Можете подивитися відео або почитати друковану версію. Я там з ним говорив, як з рідним. Я готувався до цього інтерв’ю, як до війни – треба було дуже чітко вивчити Коломойського. Якщо ти починаєш говорити про «ПриватБанк», то маєш бути готовий, що на цьому й закінчиться розмова, бо це триватиме три години. Тому треба було його призупиняти, переводити тему, не дати йому загнати себе у капкан. І тут двоє людей намагалися не потрапити у капкан одне одного – це дуже цікаво.
Чи були пропозиції кудись перейти з «Української правди»?
Багато пропозицій було. Я не бачу сенсу переходити з «Української правди» в інше медіа, тому що після неї хіба що треба йти із журналістики взагалі. Тому що немає нічого кращого. У мене були пропозиції: мав колись працювати на сайті «Бабель»; запрошували бути політичним редактором шоу Савіка Шустера; були розмови, щоб робити на «1+1» якийсь відеоконтент, типу блогів; з «Радіо Свобода» щось пропонували мені. Якісь нові сайти запускалися, де мені пропонували редактором бути. Так і не знаю, чи вони запустилися.
А які ЗМІ ви самі дивитесь чи читаєте?
Коли був молодший, то я читав усе. У мене була підбірка сайтів: Інсайдер, Український Форбс, Кореспондент, ВВС, «Радіо Свобода», «Українська правда». А зараз читаю новини в «Українській правді», щоб бути в курсі подій, та український або російський ВВС. До речі, російський ВВС мені подобається навіть більше, бо там менше про політику, а більше про світові тенденції, лайфстайл, історію тощо. А про українську політику ніде не читаю – мені просто не цікаво, я це все можу сам розказати. Зараз на ринку нічого цікавого не відбувається, нічого почитати.
Який графік дня Романа Кравця?
Ну, що я вам скажу? Я довго сплю, прокидаюся біля 10:00. Збираюся приблизно годину, можу подивитися YouTube або Discovery, снідаю, і десь о 12:00 намагаюся вибратися з району. Я дістаюся до офісу, звідки ми уже розподіляємо, хто з ким зустрічається і який у нас на сьогодні план, або просто сидимо в офісі і щось обговорюємо з колегами. Це мій типовий вівторок. Понеділок – це окремий день, тому що вранці в мене всі наради проходять, потім ми розходимось по зустрічах. Ввечері приходжу додому, читаю книгу або зустрічаюся з друзями. На ніч дивлюся ще якийсь фільм, іду спати. Середа – це здача тексту. Я виїжджаю з дому о 10:00, їду в офіс, придумую як написати текст, концепцію, структуру і весь день пишу текст, який вичитується до ночі, тому це роблять кілька редакторів. У четвер, коли виходить текст, це зазвичай день сварок і примирення. Тобі обов’язково хтось буде дзвонити, писати, сваритись, уточнюватись, і ти півдня витрачаєш на ці розмови. Четвер – це більш розслаблений день, ти намагаєшся про журналістику не думати, читаєш якісь книги, ні з ким не зустрічаєшся. У п’ятницю знову зустрічі. У суботу і неділю ти можеш працювати, можеш не працювати – це залежить від багатьох факторів. Буває, що вихідні я витрачаю на написання матеріалу для відеоблогу.
Які порадите фільми студентам?
Я раджу вам подивитися «Місто Бога», «Два папи» про віру і сумніви, фільми Паоло Соррентіно, зокрема, «Велика краса» – фільм про перше кохання, єдине кохання, яке було у його житті і яке він втратив. Раджу також класику – «Громадянина Кейна». Я не можу не порекомендувати фільми Веса Андерсона, особливо «Гранд готель Будапешт», де цілий фільм ти смієшся, а в кінці плачеш. І Тайка Вайтіті подивіться обов’язково, думаю, вам сподобається «Кролик Джоджо». І подивіться «Відступників» Скорсезе з Леонардо Ді Капріо і Меттом Деймоном у головних ролях.
А як щодо книг і музики?
Я вам порекомендую почитати Сергія Довлатова «Чемодан», «Кохання під час холери» Маркеса – це більш романтична історія, але, разом з тим, вона дуже глибока. Також раджу «Коханці юстиції» Юрія Андруховича. Вона класна тим, що там багато коротеньких історій і їх дуже зручно читати, якщо ви багато працюєте і перериваєтесь у читанні. І я не можу не порекомендувати вам почитати «Тріумфальну арку» Ремарка. Взагалі можете у Ремарка більше нічого не читати, крім «На Західному фронті без змін» і «Тріумфальної арки». «Ворошиловград» Жадана, я думаю, ви вже прочитали.
Із музики гурт Latexfauna можете послухати – вони творять такий легкий вайб. Я рекомендую вам альбом «Бумбокс», який називається «Таємний код: Рубікон. Частина 1», особливо пісню «ДШ». З недооціненних – я дуже люблю старий альбом Snow Patrol «Eyes Open», там є пісня «Chasing Cars». Може сміливо слухати усі альбоми Red Hot Chili Peppers. Якщо вам хочеться «репнячка» – не слухайте Моргенштерна, а послухайте краще Кендріка Ламара. Я коли слухаю його в машині, з відкритим вікном, відчуваю себе суперменом.
Наостанок. Що порадите молоді? Куди рухатися? Як досягати мети?
Не бійтеся ризикувати. Навіть якщо ви розумієте, що зараз у вас якісь класні умови, все нормально в житті, але ви відчуваєте потребу рухатися, не бійтеся ризикувати. А якщо ви ризикнули і щось не склалося, ніколи не шкодуйте. Не можна ніколи дивитися назад. Ви мусите розуміти, що немає руху без ризику, от і все.
Направду, як би не хотілося охопити все, про що сковородинівці проговорили з Романом Кравцем, настав момент зупинитися. Не в останню чергу ще й тому, що творці проєкту, за згодою спікера, вже виклали на сторінку в YouTube повний відеозапис зустрічі – покликання на нього ви знайдете трішки нижче. А подивитися й почути справді є що, адже у Романа запитували: «Куди рухається країна? Ми на правильному шляху?», «Який прогноз владі Зеленського ви дасте? Чи добуде він свою каденцію?», «Є думка, що програм-інтерв’ю вже багато і свою нішу серед інтерв’юерів знайти важко. Чи є місце для ще когось? Який би формат порадили?», «Як потрапити у видання «Української правди»?», «Куди порадите з’їздити, які місця відвідати?». Запевняю, ви не пожалкуєте про приділений на перегляд (чи прослуховування розмови у форматі аудіоподкасту – прим.ред.) час.
Наостанок, враховуючи наполегливі прохання організаторів зустрічі, до яких я маю безпосередню причетність, ми дякуємо кожному з тих, хто завітав на цю зустріч, та, насамперед, Романові за цю крутезну розмову. Навіть не сумніваємося, що наполегливо запрошуватимемо Рому до нас після карантину вже особисто, адже хоч проговорили багато, але нам щиро видається, що джерело наших питань до Романа ще не вичерпано, і має перспективи на багато-багато зустрічей вперед.
P.S: Просто зараз наша команда працює над тим, аби ви прочитали та побачили в мережі наступну розмову, в рамках «Платформи можливостей», з молодою зіркою українського кінематографу Катериною Григоренко – вона відбулася вчора, 7 квітня. У ході розмови зірка серіалів «І будуть люди», «Полонена» (СТБ) та «Незакрита мішень» (ТРК «Україна») не лише розповіла про себе, свої ролі та особливості акторської професії, а й поділилася секретами здібностей ораторства та відповіла на усі питання кількох десятків учасників зібрання – а їх, різнопланових та влучних, було близько півсотні.
Принагідно, нагадаємо, що вже завтра о 15:00 організатори проєкту закриють тижневий марафон зустрічей розмовою із засновником і керівником видання «Tokar.ua», впізнаваним ютуб-блогером, програмістом та адміністратором української Вікіпедії Назаром Токарем. Зустрінемося!
