Про те, що українська медик-доброволець, командирка Медичного батальйону «Госпітальєри» народна депутатка України IX скликання Яна Зінкевич стала сковородинівською студенткою-політологинею я довідався у вересні і відтоді наполегливо чекав слушної нагоди або її приїзду у вже рідний університет, аби зустрітися та поговорити про виклики часу, її життя та діяльність, а також вибір закладу вищої освіти для навчання та фах політології, який, кілька років тому, здобував тут і сам. Врешті, початок зими та певне послаблення карантинних обмежень створило нагоду для зустрічі – 7 грудня в університеті в рамках відновленого проєкту «Політичні студії» відбувся Всеукраїнський круглий стіл на тему «Українська державність в період викликів 2020 року»), у якому, з-поміж близько 20 осіб, взяла участь і Яна, яка саме завітала аби не лише долучитися до зібрання, але й вирішити певні завдання по навчанню. Завчасно домовляємося з Яною Зінкевич про розмову по завершенню зустрічі, хоча вона чесно зізнається, що поспішає в місто Дніпро і має на розлоге спілкування не надто багато часу. А втім, нагоду гаяти не гоже, відтак по завершенню «Політичних студій» сідаємо у тому ж залі і починаємо розмову. Поки колеги налаштовують апаратуру не під запис ділиться певними загальними враженнями про колег, які дозволяють собі під куполом парламенту займатися чимось окрім роботи.
– Яно, готуючись до цієї розмови, дізнався, що Ви, протягом цього року, перенесли два коронавірусні захворювання. При тому, перше з них було тоді, коли в країні ще мало знали про те, як зарадити хворим, а у вас воно вже протікало у складній формі. Як це було? Які поради дасте тим, хто ще не перехворів?
– Справді, на жаль, потрібно розуміти, що не так багато людей перехворіли. По нашим оцінкам, ймовірно, всього 2-3 % всього населення. Тим паче, потрібно розуміти, що специфічний імунітет, на жаль, виробляється не у всіх. Навіть у тих, у кого він все-таки виробляється, він ефективний від одного до трьох (інколи, як виняток, до п’яти – прим.авт.) місяців і також потрібно розуміти для того, щоб не захворіти наявності антитіл мало, бо є ще й інші різні клітинні фактори. Якщо говорити особисто про мене, то я захворіла на коронавірус в кінці січня після своєї закордонної поїздки до Берліна. Звісно, там були й китайці, і хоч в аеропорту всі старалися триматися окремо, проте все рівно десь в публічних місцях ми таки пересікалися. Після того як я повернулася в Україну, через, приблизно, 12-13 днів в мене з’явилася перша симптоматика: відбулося незначне підвищення температури і судоми, але я думала, що це в зв’язку з моєю травмою. Я гадала, що це мої стандартні захворювання, той же пієлонефрит і, відповідно, приймала ліки від цього. Наступного дня з’явилися симптоми пневмонії: нічне потовиділення, сонливість, в тому числі я мала заплутану свідомість й певні дрібні галюцинації, з’явився кашель, озноб, потім значно ускладнилося дихання. Температура піднялася до сорока градусів і не збивалася. Симптоми дуже стрімко розвивалися, і я зв’язалася зі своїм сімейним лікарем. Прийняла ліки від пневмонії і на ранок температура дещо понизилася, а тому я мала змогу і час на декілька годин аби дістатися до лікарні. Ніхто, звісно, не розумів, що це може бути коронавірус. Запитали чи я була в Китаї, або чи бачилася з китайцями. Але оскільки я бачилася з ними не в Китаї тест на коронавірус зробити мені не змогли, а зробили стандартні тести на грип і решту інфекційних захворювань – звісно, всі вони виявилися негативними. Почали мене лікувати не зрозуміло від чого, і поки тиждень лікарі не могли зрозуміти що це взагалі таке може бути я вже одужала і виписалася. Загалом, пригадую, в нас із фракції та комітету тоді багато колег перехворіло, адже на той час припало багато закордонних відряджень. Вдруге я перехворіла вже через кілька місяців, проходило все майже безсимптомно і набагато легше, хоч і припало на пору виборів, тому я думала що втома яку відчуваю тому, що я щоденно була заклопотана. Саме другий випадок дає надію, що якщо людина раз перехворіла, то наступного разу перенесе все це легше. Крім того, це підтверджує теорію про те, що вакцинація має допомогти. Так, це, звісно, не убезпечить на всі 100% від ризику захворіти, проте допоможе не померти і не отримати інвалідизацію.
Якщо людина раз перехворіла, то наступного разу перенесе все це легше
– Помітно, що Ви займаєтеся спортом, підтримуєте форму. Знаю багатьох людей які шукають всілякі відмовки, мовляв почну дбати про себе з понеділка, чи займусь цим у кращі часи. Як гадаєте, де знайти мотивацію займатися спортом й поділіться, де шукаєте її Ви?
– Певно, я розумію, що крім мене ніхто про мене не подбає, тому я маю бути самостійною – це дуже важливо для людей з інвалідністю, дуже важливо для ветеранів і, так само, для мене. Власне, це має стати корисною звичкою – вона випрацьовується за два-три тижні. Потрібно себе переламати, а потім вже й саме тіло проситиме тебе займатися ще і ще. І тоді навіть пропускаючи одне заняття ти будеш шкодувати про це, намагатимешся якось надолужити. Нині я маю позитивне ставлення до спорту, хоча загалом раніше я його не надто любила.
Крім мене самої ніхто про мене не подбає, тому я маю бути самостійною
– Власне, більшість дізналася про вас під час Євромайдану, з початком війни на Сході. Розкажіть будь ласка, якою була ваша історія – що стало відправною точкою й змусило таку чарівну дівчину приймати участь спершу у Революції Гідності, згодом – поїхати до зони АТО?
– Відправною точкою стала якраз Революція Гідності, бо на той час я була простою школяркою, як і всі готувалася до вступу в університет і, відповідно, після перших подій на Майдані я почала активно долучатися до нашого рівненського майдану. А в нас там, як ви знаєте, і Сашко Білий, і УНА-УНСО. І тому, фактично, слід розуміти, що коли в Києві відбувався сам Майдан, то в нас на Західній Україні вже готувалися до війни з Росією. Щоправда, на той момент, усі ще якось не дуже серйозно до цього ставилися. Проте бійці «УНСО» – це люди дуже досвідчені, і вони все життя до цього готувалися, тому ділилися з нами досвідом, і, в принципі, це значно мені допомогло. Коли війна розпочалася це дало змогу нам дуже швидко мобілізуватися: фактично в нас все вже було зібрано, рюкзаки уже зібрані, ми готові і ми і першим автобусом вирушили на фронт 3 квітня.
Коли в Києві відбувався Майдан, то на Західній Україні вже готувалися до війни з Росією
– Нині ми на порозі чергової річниці Революції Гідності, і, озираючись назад й сприймаючи виклики часу та сучасні тенденції, як гадаєте – Революція перемогла чи ні?
– Якщо говорити про попередні роки, то я, все ж, була впевнена, що Революція перемогла. Якщо говорити про останній рік, то я починаю сумніватися, тому що, на жаль, ми маємо коротку пам’ять, не завжди робимо висновки. Уже багато людей забули, ті життя, які були покладені під час Майдану та війни. І в цілому нині більше включається фактор «життя для себе», не споглядаючи на якісь питання держави, безпеки, оборони і т.д. У тому числі це проявляється у поверненні симпатії до Росії, хоча в перші роки була різка антипатія.
Ми, на жаль, маємо коротку пам’ять, не завжди робимо висновки. Уже багато людей забули, ті життя, що були покладені під час Майдану та війни
– Чи не складається у вас відчуття, що люди поступово звиклися з війною на Сході? Якщо так, то як ви думаєте, чому біль від війни притупився?
– Я думаю, що це, не в останню чергу, полягає в структурі психіки людини, бо дуже складно постійно жити в негативі, в цьому всьому зациклюватися. Так, є не велика дрібка людей, 1-3% які активно беруть участь і в бойових діях, і допомагають як волонтери, як меценати. Але й вони виснажуються. Бо коли тобі не приходить заміна, то на п’ятий-сьомий рік ти вже розумієш, що пора подбати про ті речі які в тебе вдома, побути з сім’єю. Бо дуже багато родин розвалилося під час всіх цих подій, і, рано чи пізно, виникають якісь побутові нюанси…
Є не велика дрібка людей, які активно беруть участь і в бойових діях, і допомагають як волонтери та меценати. Але й вони виснажуються…
– Звісно ж, Ви значно більше аніж хтось з нас спілкуєтеся з бійцями, з ветеранами. Якась сумарна думка/враження про те як нині рухається Україна у них є? Бо іноді у суспільства виникають якісь певні очікування від наших військ, проте я б ставив питання по інакшому – а чи виправдовуємо ми, українці, очікування тих, хто нині за нас воює?
– Загалом, наші захисники, а особливо ветерани, які вже повернулися до цивільного життя, дуже обурені. Якщо ж говорити безпосередньо про тих, хто на передовій, здебільшого вони для того щоб не нервувати обмежили себе в інформаційному просторі, максимально виконують свої бойові завдання, але треба розуміти, що ця не розумна державна політика починає торкатися і їх. З цими заборонами на «відповідь», з тим, що, банально, доплачується бійцям тих підрозділів які не дають «відповідь». Про що говорити, коли ті підрозділи, які захищають себе, своїх поранених, мстять за своїх загиблих, позбавлені усіх надбавок і премій.
Про що говорити, коли ті підрозділи, які захищають себе, своїх поранених, мстять за своїх загиблих, позбавлені усіх надбавок і премій
– Уже понад рік ви народна депутатка. Наскільки очікування розійшлися з реальністю, яка чекала на Вас під куполом Ради? Що було останньою краплею піти, чому саме з «Європейською Солідарністю»? Чи комфортно під куполом, і чи не жалкуєте про своє рішення?
– В принципі я відразу мала дещо занижені очікування, адже розуміла, що ми будемо в опозиції, і не можливо буде проводити якісні зміни і реформи, скільки би бажання в нас не було, бо не ми при владі. Бачачи, як відбувалися президентські вибори, а потім парламентські, ми всі розуміли, що якщо на якомусь окрузі поставити табуретку і сказати, що вона від Зеленського, то ця табуретка виграє. Тому я приблизно уявляла рівень тих людей, які зайдуть у Верховну Раду. Я в жодному разі не скажу що всі дурні чи всі погані, адже там є й достатньо розумні, адекватні люди, але їх, на жаль, меншість. Якщо говорити про мої враження від Верховної Ради загалом, то дуже часто у вирі цих подій або якогось «законодавчого спаму», який ми потім вимушені переглядати, складається враження, що ми там просто деградуємо. А особливо це стосується тих політиків, які були (у складі парламенту – прим.авт.) вже декілька скликань – їх є частинами по різних фракціях (включаючи нашу) та серед позафракційних депутатів. Загалом, мені комфортно працювати з «Європейською Солідарністю». Ми прийшли до консенсусу, що в нас є й нові люди, які набираються досвіду, і політики, які вже мають досвід десятиліть. У нас є взаємопідтримка, хоча, звісно, бувають якісь свої дрібні нюанси. Але, на щастя, наші проблеми в порівнянні з проблемами монобільшості взагалі мізерні.
Ми всі розуміли, що якщо на якомусь окрузі поставити табуретку і сказати, що вона від Зеленського, то ця табуретка виграє
– Ви багато їздите країною, тому можете скласти враження – наскільки наші міста пристосовані до потреб людей з інвалідністю?
– Потрібно розуміти, що в Україні майже ніде немає пристосованих місць для людей з інвалідністю. Дійсно, у нас ще немає такої культури, що немає бути «гетто» для людей з інвалідністю, бо дехто і досі сперечається і обурюється, мовляв, «Чому ви взагалі на вулиці? Що ви тут робите? Вам взагалі ще щось треба? Ви ще кудись ходите?». Навіть в мене був інцидент минулого року, коли я хотіла зайти в магазин, а там була помита підлога і сказали, що з візочком не можна – так-так, не лише батькам, а й людям з інвалідністю. Звісно, після суперечки, все вирішили, але я потім туди і не пішла б, адже навіщо підтримувати такого підприємця. Загалом таке проявляється і по всій країні. Якщо говорити про державну політику, то так, є прийняті норми, якісь поняття, але й в тому числі, тому що покарання не обов’язкові і не суворі у виконанні, то багато навіть нових забудов будуються вже від початку з порушеннями, навіть в проектах.
Потрібно розуміти, що в Україні майже ніде немає пристосованих місць для людей з інвалідністю
– Зайвий раз розповідати про «Госпітальєрів» не доводиться – ваш поступ ми прекрасно знаємо, і щиросердно дякуємо вам за нього. Лише уточню, як справи у Вас нині – які виклики стоять перед батальйоном сьогодні, і як ви їх долаєте?
– Дякую. Звісно ж, потрібно розуміти, що наша структура постійно оновлюється – дуже багато людей з часом відходять в тил, повертаються в цивільне життя. За весь час через наш батальйон пройшло понад тисячу сто добровольців, частина пішли в армію і відслужили – це близько двохсот людей. Головні фактори, які турбують – це, звісно ж, виснаження. Але ми проводимо вишколи, і після кожного з них по декілька людей в нас залишається. Тому завжди є молода кров, і з цим дещо простіше. Ну і оскільки структура фінансується лише за благодійний кошт, то іноді бувають нюанси по забезпеченню. Але ми маємо сталі ідеї і нам вдається їх виконувати.
За весь час через наш батальйон пройшло понад тисячу сто добровольців
– 2020 рік минає. І якщо підбивати певні підсумки, то як людина, як депутат які Ви можете виділити власні перемоги чи, можливо, поразки?
– Як одне з питань, яке я хотіла вирішити коли йшла у Верховну Раду, було питання УБД для добровольців. Разом в кількома іншими народними обранцями нам вдалося це зробити, і, як то кажуть, «пролобіювати». Завдяки цьому велика кількість бійців отримали посвідчення і продовжують їх отримувати, і я в тому числі допомагаю їм з оформленням. Безперечно, це перемога.
– Ми сьогодні зустрічаємося в стінах Університету Григорія Сковороди в Переяславі – віднедавна ви тут навчаєтеся. Якщо мене правильно поінформували, то Ви самі його знайшли і вирішили тут здобувати вищу освіту – наполегливих запрошень і «зелених ліхтарів» не було, я так розумію. Як так склалося?
– Мені цей заклад моя юрист порекомендувала як дійсно хороший. Я навчаюся у медичній академії, але оскільки медицині можна навчатися тільки на денній формі навчання, то там я взяла академічну відпустку на два роки (два роки навчання для Яни вже позаду – прим.авт.), щойно стало відомо, що мене обрано народною депутаткою, на час своєї каденції у Верховній Раді. У той же час, я розумію, що я можу отримувати освіту заочно, бо я ще не маю досі жодного диплому про вищу освіту. Тому я обрала найближчу для себе тему – політологію, бо вона мені стане в нагоді у повсякденному житті. Вірю, що тут дійсно якісні викладачі, професори, які змінять мої погляди і на життя, і на державу. Певна, це нікому не завадить.
– А тим хто просто зараз знаходиться в пошуках закладу, де буде здобувати вищу освіту наш університет порадите?!
– Звісно, пораджу. Тим паче, слід розуміти, що я б поганого не обрала, бо, як і кожна людина, хочу для себе кращого. Абсолютно підтримую ідею вступати сюди, адже це пам’ятний і важливий регіон. Я думаю що тут ніколи не буде нудно, бо Університету Григорія Сковороди в Переяславі є що запропонувати навіть поза навчальним процесом.
Вірю, що тут дійсно якісні викладачі, професори, які змінять мої погляди і на життя, і на державу
– Нині ми живемо в епоху дистанційного навчання, як думаєте – які його переваги та недоліки? І чи не стало он-лайну у нашому житті забагато в зв’язку з пандемією?
– Певною мірою, це дало позитивний поштовх, тому що нині має бути осучаснення – насамперед для дітей та студентів, велика кількість з яких стали забезпечені гаджетами для загального користування і того самого дистанційного навчання. Також довелося навчатися сучасним технологіям і їх батькам. Власне, це позитивно, проте ми повинні розуміти, що необхідно частково повертатися й до звичного формату – проте це вже після епідемії.
– Ми зустрічаємося після зустрічі, яка ставила на меті підсумувати цей рік. То яким 2020-ий був для України? Які виклики вона долала, які продовжує долати і наскільки ефективно?
– Я вважаю, що ми долали виклики неефективно, якщо коротко. Про них можна багато казати, але найголовніші з них ви знаєте: конституційна криза, питання розтрачання коштів з коронавірусного фонду, і це не кажучи вже про менші проблеми в нашій державі…
– Ви стали на шлях вивчення політології, а політологам звично давати якісь прогнози на майбутнє. То який прогноз для України і світу від Яни Зінкевич?
– Мій прогноз для країн світу і розвинутих країн більш позитивний, а якщо стосовно нас, то нам, принаймні, треба витримати й не скотитися в дуже глибоку кризу. Хоч ми туди нині впевнено йдемо…
– Наостанок хочеться почути ваше побажання студентам, викладачам, і всім, хто побачить чи прочитає цей матеріал.
– Знаєте, в більш юному віці я не відносилася до навчання якось серйозно, проте зараз, набираючись досвіду і працюючи у цій сфері, я розумію, що важливо мати не лише практику але й теорію, розуміти процеси і це зовсім інше світосприйняття. Тому не втрачайте такої можливості зараз, бо потім не буде часу це детально вивчати й розглядати і Ви будете шкодувати. Тому бажаю успішного навчання. Тут хороший колектив, покладайтеся на нього, довіряйте і Вам обов’язково допоможуть.
– Дякую Вам, Яно. До нової зустрічі в стінах університету!
