Непересічна для сковородинівського соціуму подія зібрала у п’ятницю, 9 жовтня 2020 року, у залі інформаційних ресурсів «Чумацький шлях» Університету Григорія Сковороди в Переяславі викладачів, аспірантів, студентів, співробітників університету та містян: саме цього дня там відбулася довгоочікувана презентація двох книг монографії «Антропологічний код української культури і цивілізації». Подія, як і саме видання, принадила до участі всіх, кого цікавить антропологічне осмислення української культури й цивілізації.
Книгу написано за авторством доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента НАН України, директора ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України Олега Рафальського (керівник авторського колективу); заслуженого професора КНУ імені Тараса Шевченка, заслуженого працівника вищої школи України, академіка АН вищої школи України Ярослава Калакури; ректора Університету Григорія Сковороди в Переяславі, академіка НАПН України, заступника голови НСКУ, заслуженого працівника освіти України, доктора історичних наук, професора Віктора Коцура та доктора історичних наук, професора кафедри соціально-гуманітарних наук та права ЧТЕІ КНТУ Михайла Юрія (науковий редактор). А втім, доля розпорядилася так, що цього дня на презентації випала можливість бути тільки двом співавторам монографії: Віктору Петровичу та Ярославу Степановичу, – які ознайомили присутніх із головними аспектами видання і поділилися історією написання цієї доволі значної за обсягом роботи.
Відкривши урочисте зібрання, модератор засідання, проректор університету з наукової роботи та інноваційної діяльності, кандидат історичних наук, доцент Василь Дудар зазначив: «Актуальність цієї монографії складно переоцінити, адже сьогодні, коли Україна вже сьомий рік поспіль веде боротьбу за свою самостійність, незалежність, свою національну самобутність, коли весь інформаційний простір насичений різноманітними фейками, пропагандистською інформацією, коли всюди нав’язується парадигма «руського міра», ця книга відповість на багато запитань, які виникають у пересічного українця. Для нас вона має стати тим критерієм, який продемонструє, наскільки Україна готова до того, аби називатися Україною і бути самостійною та незалежною державою, щоб показати, що в цьому локально-регіональному просторі ми – не частина великої імперії, а самобутня нація, яка веде своє коріння з найдавніших часів».
Від імені авторського колективу почесне право відкрити презентацію було надано співавтору монографії, заслуженому професору Київського національного університету імені Тараса Шевченка, заслуженому працівнику вищої школи України, академіку АН Вищої школи України Ярославу Калакурі, який, найперше, склав щиру подяку ректору, керівництву, членам ученої ради і представникам сковородинівського університету за рішення, яке вони прийняли 3 роки тому, удостоївши його високого звання заслуженого професора Університету Григорія Сковороди в Переяславі: «Для мене це велика честь, але водночас і певний обов’язок і, в міру своїх сил я намагаюся виправдати цю довіру, яку мені виявив колектив університету».
Ярослав Степанович зазначив, що, на велику прикрість, керівник авторського колективу, академік Олег Рафальський не зміг приїхати на цю презентацію, але особисто просив передати всім присутнім вітання та теплі слова побажань. Промовець зазначив, що решта авторів дуже задоволена участю Віктора Петровича Коцура у створенні цієї монографії, адже «він своєю присутністю в нашому колективі привніс сковородинівський дух».
Саму ж книгу та дискурс обраної авторами тематики Ярослав Калакура представив так: «Цю працю не можна розглядати окремо – це частина великого проєкту. Усі, хто відстежують, як українська історіографія та інші гуманітарні галузі засвоюють цивілізаційний підхід до історичного процесу, не могли не звернути увагу на те, що на початку 2000-го року в нас стали активно з’являтися праці, присвячені цивілізаційному осмисленню історії України. Працювало дві групи: одна з них – на базі безпосередньо Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, а іншу групу представляв професор Михайло Юрій. А втім, у 2012 році ми об’єдналися й почали працювати великим колективом в одному руслі. Спочатку, у 2012 році, у нас вийшов двотомник «Цивілізаційне розуміння історії України», який наштовхнув нас на більш широку проблему – на розуміння тих двох поворотів, які переживає гуманітарна наука: соціокультурного й антропологічного. Дедалі більше інтегруючись у європейський історіографічний простір, ми усвідомили для себе пріоритетне значення духовності, культури, а найголовніше – ролі людини. Людина – найбільша цінність, вона і творить історію, і пише історію, і вивчає історію. […] Працюючи над ментальним виміром української цивілізації, ми зрозуміли, що, окрім цього, треба дати відповідь на питання «Хто така українська людина, у чому її загадковість, чим вона виділяється у світових цивілізаціях і хто створив нашу регіональну українську цивілізацію?». Так ми вийшли на проблему української людини, загадковості цієї людини. Де ж знайти ключ, той код, який дав би нам відповідь на величезне й широке коло питань, які стосуються людини? Пошуком цього ключа і займався авторський колектив монографії, яка винесена на ваш суд, на суд нашої наукової громадськості».
Не секрет, що загальні тенденції світової історії відкриваються саме на шляхах цивілізаційного розуміння історії і розуміння двох простих понять: історія розвивається передусім шляхом зміни поколінь. Кожне нове покоління, яке приходить, не починає історію, а продовжує, спираючись на той фундамент, який збудували попередники. Якщо говорити про конфлікт поколінь, то він справді є, але важливо, щоб цей конфлікт не мав характеру такої боротьби, де одне покоління протистояло б іншому. Дуже важливо забезпечити розуміння між поколіннями, щоб реалізувати найважливіше: наступність, спадкоємність. Власне ця ідея людини, поколінь як найбільшої цінності і закладена у книгу.
У своєму виступі співавтор поділився й деякими секретами написання нового наукового творіння: «Спочатку це було задумано як одна книга, але у процесі створення вийшло 900 сторінок, і стало зрозуміло, що такий обсяг може навіть відлякувати, тому ми вирішили зробити дві книги. Кожна з них має певну окремішність: перша книга завершується козацькою добою, епохою Просвітництва, а друга книга починається з Модернізму і проходить до Постмодернізму. Крім того, ми не могли обійти і такі ключові питання: яке співвідношення проблем творення нації, творення держави і розвитку особистості, ролі людини.
Зазначу, що чимало дискусій було в нас щодо того, чи треба нам виходити на гострі проблеми сучасності. І ми зійшлися на тому, що треба. Читач був би розчарований, якби ми, наприклад, не сказали, що представляє наше суспільство сьогодні, які його плюси і мінуси, де наші резерви, хто сьогодні наш головний ворог. Ми знаємо одного з них – наш східний сусід, а інший – внутрішній, і це наш олігархат. Чужинці, які не відчувають зв’язку з нашою минувшиною, історією та духовністю. У них геть інші цінності, які відверто не влаштовують українство».
Поміж тим однією з ліній, яку проводять автори, є ідея світового українства. «Ми маємо усвідомити, що ті, хто виїхав з України – теж українці. Можливо, розуміння ідентичності в них різне, але українці, опинившись у чужому середовищі, за межами своєї землі, ще дуже довго зберігають свою ментальність, свою мову, свою церкву, свою культуру, традиції, обряди і т. д. Нам цю лінію треба всіляко підтримувати, тому останній параграф цієї книги присвячений українцям, «розвіяним вітрами»», – зазначає Ярослав Степанович.
Наостанок виступу, який, на жартівливу думку промовця, «дещо затягнувся», Ярослав Калакура звернув увагу тих, хто вже встиг прочитати книгу, на деякі її підрозділи, у яких авторський колектив проводить аналогії до України сьогодні і шукає відповіді на питання, чому ми отримали саме такого шостого президента і такий склад парламенту. Урешті свою промову він завершив такими словами: «Якщо історик байдужий до того, що він пише, то таку книгу ніхто не читатиме. Як на мене, читач одразу простежує, чи можна тому чи іншому автору вірити. Нам би з Віктором Петровичем і іншим нашим співавторам дуже хотілося б, аби Ви нам повірили».
Наступним слово мав ще один співавтор «Антропологічного коду української культури і цивілізації», ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі, академік НАПН України, заступник голови Національної спілки краєзнавців України, заслужений працівник освіти України, доктор історичних наук, професор Віктор Коцур: «Насамперед для мене було великою честю працювати в авторському колективі, ідейним натхненником та організатором якого є Ярослав Степанович, оскільки він завжди був і залишається для мене взірцем науковця, ученого, сім’янина, організатора і просто творчої людини, яка знаходить теми і вміє організувати авторський колектив до спільної роботи, гармонізуючи спільний творчий поступ, який неодмінно завершується значимим науковим методичним інструментом, будь то підручник, книга чи якесь дослідження.
[…] Надзвичайно відповідально працювати з Ярославом Степановичем, адже весь науковий світ вважає його насамперед потужним методологом та історіографом, людиною, яка визначила стратегію розвитку університетської та гуманітарної науки в Україні. У цьому плані важливими були його постійні поради, його коментарі – це, мабуть, заслуговує на окремий том книги коментарів, методологічних порад та тих речей, які при написанні лишилися, як-то кажуть, «поза кадром», але які формували ту якість, яка сьогодні є важливою під кутом зору відображення дійсності і формування об’єктивного, багатогранного та багатовимірного враження суспільних процесів у нашій країні на різних етапах».
Водночас Віктор Петрович поділився своїми враженнями від роботи над монографією: «Працювати було цікаво і водночас складно, адже в авторському колективі був заданий потужний методологічний рівень, і розділи, над якими я працював, вимагали співзвучності. Себто слід було налаштуватися на струни авторського колективу, які б видавали злагоджену симфонію та той науковий результат, над удосконаленням якого треба було б далі думати і рухатися вперед. У цьому плані мені допомогло те, що наш колектив упродовж тривалого часу працював над проблематикою усної історії – у нас в університеті діє Центр усної історії, і він задокументував багато речей, зокрема у виданих ним альманахах. Багато з того, що я використовував при написанні, я знайшов саме там – насамперед мова йде про свідчення пересічних людей, які пережили певні етапи нашої історії. Усе це й було тими джерелами натхнення, які мені хотілося відобразити в доручених мені розділах монографії. Крім того, маючи певну концепцію і бачення відображення тих чи інших подій, неможливо було обійтися без вкраплень живої історії, що проходить через життя й душі людей, зокрема мешканців Переяславщини. На мій погляд, думки учасників творення історичного тексту карбують пам’ять про себе і своїх предків на певних етапах історичного розвитку. Скористався я й спогадами свого батька, його нарисами – деякі моменти навіть процитував звідти. Батьківська історія, що пройшла через його серце, емоції та переосмислення, потрапляє до широкого загалу читачів, і це теж дуже важливо, адже якщо втратиться зв’язок поколінь і та своєрідна традиція, то водночас ми втратимо й самих себе як націю. Тому, крім цих джерел пам’яті і роботи Центру, ми ще й внесли спогади батьків, їхнього життєвого шляху, які дають змогу краще зрозуміти час, епоху і людей. Хотілося б відзначити, що поряд із пошуком важливих росинок життя пересічної людини ми намагалися подати текст у дещо контраверсійному аспекті: історія не може бути білою чи чорною, героїчною чи виключно трагічною. У ній водночас поєднується те й інше, герої і негідники. Тому ці аспекти суперечливості історичного процесу ми відобразили, внесли родзинки спогадів, зріз соціологічних опитувань, які проводилися серед людей – це теж додає яскравості, барвистості та строкатості тексту й розумінню тих процесів, які відбувалися в ту чи іншу епоху.
Про важливість втіленого Віктор Коцур розмірковує так: «[…] Для нас людиновимірність історії є найважливішим аспектом, адже тривалий час ми, так би мовити, захоплювалися дещо іншими аспектами. А побачити історію так, як ми спробували висвітлити її в цій монографії, на мій суб’єктивний погляд, є великим внеском в історію, насамперед для людей, про яких там ідеться, та про їхню діяльність. Звісно, цей пласт потребує нових досліджень та нових праць – робота може тривати нескінченно, знімаючи нашарування часу та формуючи сьогодення. Я дякую своїм співавторам, зокрема в особі керівника нашої авторської групи Олега Рафальського, який надав проєкту свою всебічну підтримку».
Безперечно, праця, яка в цей день побачила світ, потребує осмислення, а відтак враження її перших читачів є надзвичайно важливими. Своїми думками щодо видання поділилися завідувач кафедри історії та культури України, доктор історичних наук, професор Валентина Молоткіна, яка була в когорті цих людей: «Фундаментальне дослідження, яке шановний авторський колектив сьогодні нам презентує, є надзвичайно актуальним і значним здобутком у дослідженні цивілізаційної ідентифікації українців Сходу і Заходу ще й тому, що шостий рік поспіль ми всі живемо в умовах гібридної війни, яку веде проти України Російська Федерація. Головна мета цієї агресії – позбавити нас цивілізаційної української ідентифікації.
Україна й сьогодні гостро відчуває всі негативні наслідки багатовікової політичної та культурної експансії Росії. І тому таким важливим, на наш погляд, є презентована монографія, у якій через наукове осмислення повсякдення української людини, змушеної жити в епоху бездержавності, спростовуються, за влучним висловом Ярослава Калакури, наявні стереотипи й міфи, викорінюється ностальгія за «совєтським» проєктом, який в умовах гібридної війни Російської Федерації проти України всіляко підживлюють ідеологи «руського міра».
Які ж події, зокрема буремного ХХ ст., з погляду антропологічного виміру дали старт цивілізаційній ідентифікації українців? Серед багатьох аспектів, розглянутих у монографії, автори дають свою переконливо обґрунтовану відповідь і на це питання. Це українська революція 1917-1921 рр., ухвалення Акту Злуки. У презентованій монографії автори поставили за мету саме всебічне вивчення суспільства й Людини в соціумі (від найдавніших часів до сьогодення), таким чином формуючи діалог сучасника з минулим, без чого, на думку авторів, неможливе наше успішне майбутнє.
На думку Валентини Костянтинівни, авторський колектив сміливо реалізував задум дослідити антропологічний код української культури й цивілізації. Шляхом залучення значного комплексу дослідницьких загальнонаукових та спеціальних методів пізнання високоповажним науковцям вдалося викласти авторське бачення сутності зародження, становлення та тенденції розвитку антропологічного коду української культури і цивілізації від міфологічних часів і закінчуючи сьогоденням. Себто автори висвітлили й описали процес формування нового покоління українців, не оминувши увагою носіїв ілюзій тоталітарних часів, які так заважають процесу становлення особистості нового українця.
«Водночас важливо, що авторський колектив чесно й відверто описав причину кризових явищ в українській соціокультурній сфері, запропонувавши власне формулювання соціокультурної кризи як глибоку переоцінку цінностей, яка відбувається на тлі зміни поколінь. За визначенням авторів, антропологічний вимір соціокультурного розвитку України теж характеризується поєднанням суперечливих і часто протилежних за спрямованістю процесів. Утім саме фаховий і ґрунтовний аналіз причин соціокультурної кризи є першим важливим кроком на шляху подолання цієї кризи. Колективна фундаментальна праця, яку сьогодні нам презентують автори, є вагомим внеском у реалізацію такого завдання», – переконана Валентина Молоткіна.
У свою чергу, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та культури України Оксана Тарапон зазначила, що пропоноване видання заповнить відповідну нішу у сфері соціогуманітаристики: «Кожна епоха шукала відповіді на ключові запитання: що таке людина і в чому сенс життя? Саме відповіді на ці ключові запитання лягли в основу релігійних та філософських концепцій, мистецьких стилів та течій, котрі в матеріальних формах відображали цінності духовного життя народів і цивілізацій, серед яких українці зайняли осібне місце, що характеризується, з одного боку, певною умовною «замкнутістю» (затиснутість України між європейською, азійською та ісламською цивілізаціями визначили її специфіку, унікальність), з іншого боку, українська територія відкрита для транзиту й комунікації, що сформувало її як «країну дороги». Цим зумовлені цивілізаційні злами і круті повороти її історії, невичерпне багатство і багатовимірність її духовного потенціалу. Самі ці аспекти і розкривають автори книг.
Книга, власне, присвячена історіософському аналізу сутності, місця й ролі людини в культурному й цивілізаційному поступі українства. З-поміж десятків навчальних посібників з історії культури є досить небагато видань, котрі подають історію духовного складника життя нашого народу, формування та еволюції його ментальних рис через глибоке осмислення її людиновимірності й антропологічного виміру. Це видання націлене глибше розкрити пріоритетну роль людини у взаємодії культури й цивілізації».
На думку Оксани Анатоліївни, українська людина розглядається в інтер’єрі регіональної цивілізації, національної самобутності, впливу конкретної історичної епохи та світових культурних зв’язків. Автори подають періодизацію духовно-цивілізаційного поступу українства, згідно з якою і побудована структура книг, які є науково витриманими.
«На мій погляд, видання написані в доступному стилі, мають цікавий теоретико-ілюстративний матеріал, що робить їх цікавими для широкого кола читачів. Такі праці можуть слугувати своєрідним зразком міждисциплінарного посібника, де поєднано елементи політичної історії та повсякденної, історіографії, історії культури та релігії, філософії та культурології, соціології, психології, антропології. Власне, це історія еволюції людини як об’єкта й суб’єкта історії через призму культурного розвитку й цивілізаційного поступу України, воно буде корисним як для науковців, студентів, так і для широкого кола читачів».
Потім свою оцінку монографії дала заступник завідувача кафедри історії та культури України з навчальної роботи, кандидат історичних наук, старший викладач Анастасія Ставицька: «У сучасних умовах глобалізації та інформатизації надзвичайно важливими та актуальними є проблеми наукового осмислення сутності антропологічного коду української культури та цивілізації. Автори з’ясовують та характеризують механізм взаємодії 4-х ключових концептів: української Людини, антропологічного коду, культури і цивілізації. Визначально, що саме в часи значних суспільних змін (до яких можна віднести і ХХІ ст.) історична пам’ять є стрижневою основою. Систематизувавши наукові праці та конкретно-історичні свідчення, дослідники аналізують антропологічний код української культури та цивілізації на різних етапах історії України: від найдавніших часів до сучасності. Авторами подано новий погляд на самоцінність людини на тлі Реформації та релігійних процесів в Україні, в епоху Просвітництва, модерну, модернізму – синергетичне бачення історії нагромадження знань про людину».
Анастасія Володимирівна переконана, що для сучасного покоління цікавими та актуальними будуть міркування науковців щодо постсовкового синдрому української людини, адже система поглядів «гомо совєтікусів» є небезпечною зброєю в руках адептів «руского міра», у жорнилах російської пропаганди. На її думку, видання буде цікаве не лише науковій спільноті, а й широкому колу читачів, які прагнуть мати щасливе майбутнє, усвідомлюючи, що без знання своєї історії та культури воно неможливе.
Слід зазначити, що своє бажання привітати авторів книги висловили і кандидат педагогічних наук, професор, завідувач кафедри, географії, екології і методики навчання Борис Чернов, і директорка бібліотеки університету Ольга Шкира, і кандидат педагогічних наук, доцент, проректор з навчально-методичної роботи Вячеслав Різник. Усі вони схвально відгукнулися про цю високовартісну працю.
У свою чергу, від імені професорсько-викладацького та студентського колективів університету, його аспірантів та співробітників, ми сердечно вітаємо співавторів із цією прекрасною подією і зичимо їм нових творчих звершень, подальших вагомих здобутків, реалізації нових цікавих ідей та натхнення. Переконані: зустріч у такому складі й форматі є далеко не останньою.
