У суботу, 6 липня 2019 року, минає рік як відійшов у засвіти відомий у нашому місті та університеті фотограф Віктор Григорович Сокол. Без нього важко уявити історію нашого університету, адже він став першим фотографом університету – зовсім юному студенту, який любив фотографувати судилося стати фотолітописцем сковородинівської альма-матер. Кілька десятків років, тисячі світлин – жодна книга про наш виш, жоден матеріал в періодичній пресі не обходився без його світлин. Він був скрізь, а тепер його немає! Напередодні сумних роковин ми поспілкувалися з тими, хто знав Віктора Сокола чи не з перших його днів у сковородинівській альма-матері.
Віктор Сокол навічно лишився в людській пам’яті як фотокореспондент, людина, яка увіковічнювала історичну пам’ять нашого міста. Безмежно талановита особистість, яка зафіксувала багато знаменних дат людського життя – тутешні мальовничі краєвиди, життя кількох поколінь містян, багатьох з яких із тих чи інших причин теж сьогодні немає з нами, молоді пари, високоповажні люди (трішки менш відомою сторінкою життя Віктора Григоровича є те, що він фотографував весілля та ювілеїв – прим.авт.). Не вдасться підрахувати, скільки неповторних та прекрасних миттєвостей увіковічнив Віктор Григорович за своє життя. Напевно, у кожного, хто зараз читає ці рядки, є власна особлива та неймовірно дорога серцю світлина «від Сокола».
Про одну з таких світлин, яка свідчить про неабияку фотомайстерність свого автора пригадує ректор університету Віктор Коцур:
«Якось Віктор Григорович зробив мені вдалий знімок, який мені сподобалося. Я вирішив у зменшеному вигляді роздрукувати його для паспорта, і от коли я приніс його в паспортний стіл начальник цього столу сказав мені «На цьому фото ви молодші ніж на попередньому, тому я не можу його приклеїти». У мене була довга полеміка, що це дійсно справжнє і свіже фото, яке я не витяг із шухляди через років десять – можливо, тоді була якась інша техніка, а ця світлина вже була більш сучасною. Так фотографія авторства Віктора Сокола стала предметом обговорення мого вікового цензу».
Перший проректор університету Валерій Хомич пригадує:
«Колись я запропонував йому зняти свято першого вересня на університетському подвір’ї через вікно мого кабінету – воно виходить якраз на майданчик біля пам’ятника Сковороди. Та найперше світлина зараз експонується в Музеї університету. Згодом, таке фото стало традицією, як і панорамні світлини гуртожитків, стадіону, всієї нашої території – все це саме завдячуючи ініціативності Віктора Сокола».
Фахівець соціально-гуманітарного відділу університету Олександр Молоткін розповідає:
«Свого часу, Віктор Григорович міг відзняти якусь конференцію, швидко поїхати в місто й роздрукувати його десь у фотолабораторії й привезти до її закінчення. Ніхто не розходився – усі чекали поки Віктор Сокол привезе фото».
Коли мова заходить про перше знайомство наших інтерв’юерів з Віктором Григоровичем, то директорка бібліотеки університету Ольга Шкира згадує, що його було просто не можливо не помітити серед решти – він був одним з перших студентів тодішнього Філіалу. Фотографування було його захопленням – Віктор починаючи з першого курсу ловив миті із життя університету на свій власний фотоапарат. І хоч навчався він на факультеті фізичного виховання, душа його завжди була мистецькою. Період перебудови, 1987 рік.
«Віктор був людиною різносторонньою – з ним можна було багато про що поговорити. Та найбільшою його пристрастю завжди лишалася фотографія. Починав та завжди був спраглим до пейзажів – фото заходів сонця, бузку яблук та персиків з його саду, Музею просто неба, тощо». «Моє перше знайомство з ним, звісно ж, відбулося у бібліотеці – він був тут дуже частим гостем. Вже потім, через багато років, у студентській читальній залі його виставка стала першою ластівкою, яка заклала початок всім подальшим експозиціям, які розміщували тут. Не можна пояснити словами той зв’язок бібліотеки університету та Віктора Григоровича – він жодного нашого заходу не пропустив за всі роки, все фотографував, був дуже відповідальним. Ми йому багато чим завдячуємо, зокрема наповненням та великою базою наших фотографій» – ділиться споминами Ольга Іванівна.
ВИСТАВКА ВІКТОРА ГРИГОРОВИЧА СОКОЛА
Віктор Петрович Коцур пригадує своє перше знайомство з Віктором у 1988-му році – коли той був ще студентом, і завдяки своєму активному внеску у суспільне життя університету та своїй ініціативності просто не міг лишитися непоміченим. Звісно ж, вже в той час студент Віктор Сокол асоціювався з фотографією, знімаючи життя не лише свого факультету а й всього університиту. Згодом це стало справою його життя. І хоч, вже будучи знаним майстром своєї справи, він з легкістю міг поїхати кудись у пошуках кращих кар’єрних перспектив чи життєвих благ майже до останнього свого земного дня він жив у Переяславі та працював в рідному університеті.
У свою чергу, Олександр Юрійович Молоткін знав про Віктора Григоровича ще задовго до більш близького знайомства та співпраці, яка, так чи інакше, набула предметних обрисів у 1989 році. Саме з тих часів Олександру Юрійовичу пригадується Віктор Сокол з ще, на той час, плівочним фотоапаратом в руках (мова йде про еру доцифрових фото, коли навіть фотолабораторії «Kodak» були дещо поодиноким явищем – прим.авт.) – спортсмен, так само прикордонник за родом військової служби. Завжди усміхнений та оптимістичний, фізично неймовірно сильний, але дуже добрий.
«На початку 2000-х я прийшов працювати до університету, ми разом фіксували важливі моменти його становлення – я на відеокамеру, він на фотоапарат. Разом працювали над першими рекламними буклетами університету, відбирали до них світлини, рівно як і до стендів виставок – їм тоді надавалося навіть більшого значення, ніж зараз». «Перед приїздом тодішньої першої леді Людмили Кучми нам доручили підготувати листівки-запрошення для почесних гостей – я працював над текстовим наповнення, він над фотосупроводом. До слова, саме тоді було створено колаж, який до останнього часу Ви бачили як заставку на моніторах у конференц-залі імені Василя Сухомлинського» – пригадує Олександр Юрійович.
Редакторка газети «Педагогічні обрії», фахівець журналістської справи відділу освітнього менеджменту та профорієнтаційної діяльності університету Ольга Науменко познайомилася з Віктором Григоровичем ще під час свого першого приїзду до Переяслава, і констатує, що саме він першим привив їй любов до цього міста та університету. Річ у тім, що Віктор Григорович знав батька Ольги, а відтак влаштував молодій дівчині екскурсію містом та його музеями.
«Людина-позитив, завжди з посмішкою. Уважний – завжди як мої справи, як там сесія. Ніколи не відмовляв у допомозі – все що в його силах він робив. Куди б він не йшов завжди був фотоапарат в його руках – фотографував і квіти, і пташок. Щовесни він за традицією фотографував свій сад – це, певно, було його особливим місцем натхнення. Фото з саду він потім друкував і дарував всім нам. У мене й досі є фото троянд й цвітіння персику. Не віриться що його вже немає! Ніби пішов і от-от повернеться – як завжди, коли він заходив до нашої редакції щоранку, запитував як справи, бажав гарного дня й звіряв плани на найближчі дні, у контексті роботи».
Говорячи про життєвий успіх Віктора Григоровича, то, можливо, він був менш зримим у реальному житті, але його слід дуже важливий та помітний в суспільному житті Переяславського університету. За десятиліття існування кожен крок та кожна подія і особистість яка працювала чи просто приїздила до міста та альма-матер, так чи інакше, знайшли своє відображення у світлинах Віктора Григоровича.
Нині ми живемо у час, коли більшість світлин зберігається на електронних носіях, але був час коли музейні експозиції, публікації в пресі та книгах відбувалися виключно завдяки Віктору Соколу, який з допомогою старих технологій створював чорно-білі, а згодом й кольорові знімки, передавав їх для використання редакціям. Саме завдяки йому колоритне та багатогранне життя нашого закладу вищої освіти та, зокрема, його студентства сприймалося більш повно і яскраво.
Протягом багатьох років Віктор Григорович мріяв провести в університеті велику виставку-конкурс за участі шанувальників класичної фотографії, людей, які полюбляють фотографувати, аби вони отримали нагоду представити свої кращі фотороботи на огляд широкого загалу. На прикрість, Віктору Григоровичу не вдалося втілити цю мрію за життя, проте, як зазначив у ході нашої розмови ректор університету, академік Віктор Коцур у майбутньому, в пам’ять фотолітописця університету Віктора Григоровича Сокола в університеті буде проведено велику виставку, якій передуватиме конкурс для викладачів та студентів, які займаються професійним чи аматорським фотографуванням. Знімки-переможці й закладуть основу цієї виставки. Видається, це буде найкращим вшануванням його світлої пам’яті.
Любитель якому судилося стати професіоналом, пересічна людина і, в той же час, непересічна особистість. Лише з плином часу ми більш повно складаємо образ Віктора Сокола – людини, яка любила життя та вірила в майбутнє, мала на нього великі та світлі плани, врешті – доступна, фактично безвідмовна, надзвичайно відповідальна. Без нього не можливо уявити інформаційний ресурс нашого університету починаючи від зародків його становлення й закінчуючи останнім роком життя Віктора Григоровича.
За тридцятилітню історію нашого інституту, а згодом університету було безліч подій, облич, історій – змінювалися фотоапарати, збільшувалися технічні можливості, але чорно-білі та кольорові знімки авторства Віктора Григоровича, переконані, завжди нагадуватимуть нам про важливі й по справжньому особливі етапи становлення та розвитку університету. Згадайте у цей день Віктора Григоровича, повсякчас згадуйте його перглядаючи світлини – ми повинні продовжувати жити та неодмінно, за можливості, втілювати все те, що так і не встиг Віктор Сокол. Він має слугувати нам прикладом життєлюбства, невичерпного оптимізму та неабиякої залюбленості у своє мистецтво та віри у краще майбуття, яке не зникало до останніх днів його земного шляху. Вічна згадка та світла пам’ять.
Максим Левченко
