«Ніколи не подумав би, що росіяни на таке здатні»: у Переяславі перебуває 100-річний історик, ветеран Другої світової війни що мав стосунок до заснування УГСП - Університет Григорія Сковороди в Переяславі

«Ніколи не подумав би, що росіяни на таке здатні»: у Переяславі перебуває 100-річний історик, ветеран Другої світової війни що мав стосунок до заснування УГСП

Університет Григорія Сковороди в Переяславі > Публікації > Новини > «Ніколи не подумав би, що росіяни на таке здатні»: у Переяславі перебуває 100-річний історик, ветеран Другої світової війни що мав стосунок до заснування УГСП

Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства. Українці воювали на боці антигітлерівської коаліції (Об’єднаних Націй) і зробили значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками гітлерівської Німеччини. Ціною цього стали надзвичайні втрати упродовж 1939-1945 років – українців та інших народів, які проживали на нашій землі й боролися проти тоталітарних режимів.

Не з чуток про це знає український історик, доктор історичних наук та професор Володимир Курило. У понад сторічному віці ветеран Другої світової війни, киянин вимушено переживає вже другі військові дії у житті. Живе у доньки в Переяславі. У нещодавньому інтерв’ю для «Переяслав.City», серед іншого, Володимир Михайлович поділився секретами довголіття, пригадав Другу світову війну та розповів ще багато цікавого, зокрема, й про свою роль у створенні Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Переповідаємо найцікавіші фрагменти цієї розмови.

Секрет довголіття. Думаю, причин декілька. Передусім, спадковість. Мама прожила 84 роки. Не знаю, скільки прожив би тато, бо загинув 49-літнім під час битви за Дніпро восени 43-го. Але певен, гени були в нього ті, що треба, бо його брати, а мої дядьки Вася і Ваня прожили кожен по дев’яносто з хвостиком. А ще – я ніколи не курив. Спиртне теж вживав помірно, хоча зриви бували – за все життя тричі був п’яним.

Про Другу світову війну. У війну воював у складі 5-ї саперної армії. Був командиром роти, мав звання лейтенанта, потім капітана. Ми обладнували фортифікаційні споруди під Сталінградом, потім, коли німців там розбили, будували залізницю, мости. Маю медаль «За оборону Сталінграду», це була дуже почесна нагорода. У військах був до 1944 року. Потім вийшло розпорядження направляти у звільнені райони України тих, хто до війни працював у партійних та комсомольських органах. А я до війни був секретарем Лебединського райкому комсомолу. Тож війна для мене закінчилася, мене направили в Чернівці.

Воювала і Надя (дружина – прим.ред.), вона з 18 років була на фронті, операційною медсестрою в госпіталях. Тричі була поранена. Уявляєте, яка сильна була жінка! Нас познайомили друзі. Вона й тоді була медичною сестрою, а я працював в обкомі комсомолу. Сподабалася мені відразу – красива, рішуча, впевнена в собі. Вона такою й лишалась завжди. Одружилися в 47-му.

Про фронтових друзів. Мав трьох справжніх друзів у дитинстві. Усім довелося повоювати. Однак Ваня Свистун загинув під Калінінградом. Щодо Володі Радченка була цікава історія. У 41-му його, лейтенанта, поранило. Госпіталі вже відійшли на схід, що з ним робити? Ось везуть його на підводі. І треба ж такому – рідна мама його тудою йшла. Впізнала і забрала його додому. Операцію сільський фельдшер, який ще колись у земській лікарні працював, зробив. Аж тут німці прийшли: раз поранений, то значить, радянський військовий – забрати і розстріляти. Але маму було не зупинить! Вона вийшла і показує, що оно вирва від снаряда і коли він прилетів, тоді сина й поранило, цивільну людину. І уявіть, ніхто з тих, хто знав правду, не видав Володю. Він одужав, а коли прийшли наші, знову пішов воювати. І в першому ж бою його знову ранило. Та нічого – прожив більш як 90 років. А третій друг – Петро Олейник. Цей пройшов усю війну, завершив майором. А вже в мирний час став першим заступником міністра внутрішніх справ Союзу, йому звання генерала присвоїли.

Про науковий шлях. На початку 70-х (я тоді проректором Чернівецького університету був), викликали мене до міністра: він хотів мене своїм заступником зробити. А моя Надя не хоче в Київ! То я відбився: мовляв, як я буду вести науки по всій республіці, якщо всього лиш кандидатом наук є? Однак через кілька років мене таки перевели, я вів у міністерстві вищу школу. А в 74-му подав докторську до захисту. Вона була присвячена національно-визвольному руху в Західній Україні у 1917-1940 роках. Згодом виявилося, що захищати маю у Москві. А вона в мене українською, і в ній сімсот сторінок! То ми з Надею перекладали на російську чи не п’ять років. Захистився у 81-му.

На Сумщині мене шанують недарма. На посаді замміністра освіти добряче допоміг рідній області: в Лебедині побудували школу та гуртожиток педучилища, в Сумах – стадіон та два гуртожитки для педінституту, в Глухові – інститутський гуртожиток та навчальний корпус.

З міністерства пішов в інститут іноземних мов викладати. Чому? Захотів стати професором, а мені не встачало одного року й двох місяців викладацького стажу. Пропрацював там з 1989 по 2006 рік. Разом з Юрієм Терещенком написали посібник з історії України в двох томах. Перший том (події до 1917 року) видати встигли, а на другий кошти не знайшлися – це були важкі 90-ті. Та по-справжньому пишаюсь роботою з аспірантами – підготував 22 кандитів наук, серед них були, зокрема, китаянка та афганка.

Роль у появі університету в Переяславі. У 1979 році перший секретар ЦК КП України Володимир Щербицький, вручивши місту орден Дружби народів, заявив: «Славний Переяслав виглядає селом. Щоб це змінить, треба тут відкрить інститут». Рішили – педагогічний. Ось тут і будували, спочатку основний корпус та гуртожитки. Тоді я ще працював у міністерстві. Потім ректора шукали, щоб же мав вчений ступінь доктора наук. Умовили Івана Стогнія з Академії Наук, він там профспілкою керував. Гарним господарником виявився, це при ньому корпус з актовим залом та бібліотекою будувався. Та й дорога через луг від вишу до центра міста (тепер це Стогніївський шлях – ред.) теж завдяки йому з’явилася. У 86-му педінститут я відкривав, у мене й фото збереглися. У Переяславі не був більше тридцяти років. Подобається, що він чистий – кожен райцентр може позаздрити.

Про війну з росією. Це дуже боляче, що дожив до такого. Ніколи не подумав би, що росіяни на таке здатні. Це ж скільки поколінь треба, щоб українці їх пробачили?

Університет Григорія Сковороди в Переяславі бажає шановному Володимиру Михайловичу, та в його особі усім живим ветеранам Другої світової війни, довгих років життя, міцного здоров’я, щастя у родинному колі. Хай життя дарує вам побільше посмішок і радості, а нові покоління свято берегтимуть пам’ять про ваш безсмертний подвиг!

ОПУБЛІКОВАНО

Пресслужба Університету Григорія Сковороди в Переяславі 

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на порталі, дозволяється за умови посилання на uhsp.edu.ua. При копіюванні матеріалів порталу для інтернет-видань обов’язковим є пряме та відкрите для пошукових систем гіперпосилання в першому абзаці на цитовану статтю або новину.

Перейти до вмісту