Не відкриємо таємниці, що студентське кохання завжди сповнене романтики, чистоти та глибини. Літочислення нашого університету нарахує безліч історій кохання та щасливих одружень – саме тут часто знаходили свою половинку, яка згодом ставала долею, десятки студентів, аспірантів, викладачів та співробітник. Нині до скарбнички цих історій долучиться ще одна, яка засвідчить те, що жодні епідеміологічні, освітні чи суспільно-політичні трансформації, жодні виклики чи проблеми не можуть стати на заваді, коли є кохання.
Знайомтесь – це студенти нашого університету – Марк та Мирослава. Йому – 19-ть, їй – заледве перевалило за 20-ти літній рубіж. Попри це, історія їх кохання довжиною в рік вже закінчується освідченням – нині сковородинівці готуються стати на весільний рушник. Напередодні Дня усіх закоханих ми зустрілися з майбутніми нареченими, аби з перших вуст почути про те, що їх об’єднало у місті Переяславі крім навчання та дізнатися, як в часи пандемії та негараздів, у такому молодому віці, вони таки зважилися на чи не найсерйозніший крок у їх житті. Від самого початку усій команді, яка працювала на майданчику – записувала, знімала та фотографувала, видавалося, що цим відносинам притаманна невимовна синергія й магія.
– Марку та Мирославо, давай ближче познайомимо вас з нашими читачами. Хто ви, звідки? Чим займаєтесь і захоплюєтеся?
Марк: Я з Вільногірська, що на Дніпропетровщині. З самого дитинства любив музику, але, як не дивно, займався танцями. Потім з 9 років з музикою таки склалося, і вже понад 10 років моє життя пов’язане саме з нею.
Мирослава: А я з Херсонщини, і теж любила музику, і, здебільшого, займалася вокалом. Співала, співала, і врешті потрапила в Переяслав, де також співаю.
– А як потрапили до нашого університету?
Мирослава: Моя історія почалася з того, що по завершенню коледжу я почала шукати університет неподалік Києва, аби продовжити там навчання. Переяславський університет підійшов мені і за місцем розташування, і компактністю та комфортністю студмістечка, і великими можливостями, які надає цей університет.
Марк: По завершенню школи я протягом року навчався в Польщі, але так склалося, що я повернувся додому – до України. Бо тут все своє і рідне. Надалі не думав продовжувати десь навчатися, пішов працювати в піццерію, а потім якось мій друг Артем мені каже «А їдемо до Переяслава?». Спершу я дещо вагався, відмовлявся, а потім, за певних обставин, я таки зважився і ми приїхали сюди. Пригадую, по дорозі сюди зі мною трапилася пригода – уявляєте, забув рюкзак з речами і документами в маршрутці. Дякувати Богові, водій ще не поїхав на Київ і вдалося доволі швидко його повернути.
– Як ви познайомилися?
Марк: Я не знаю, як ти це пам’ятаєш, а я пригадую, що, якщо не помиляюсь, це було на лузі під час студентського пікніка – вона там щось фотографувала, і тоді ми розговорилися і ближче познайомилися.
Мирослава: Ні, це було не тоді, бо ми розговорилися і роззнайомилися коли я прийшла займатися до вокальної студії. Я тоді на тебе подивилася – знизу до верху. І все.
Марк: Ну отже, якось так!
– Як почалася безпосередня історія вашого кохання? Коли відбулося оте магічне клацання, немов у популярній рекламі ювелірних прикрас?
Мирослава: Таке магічне «клац» було, коли він якогось вечора прийшов до мене в кімнату – поговорити. І от ми багато говорили, а потім «залетіла» моя співмешканка, розклала нам все по поличках – розповіла хто кого любить, а хто кого ні. А потім вона пішла, а ми просиділи до 5 ранку у виясняли стосунки. Врешті, вирішили що будемо зустрічатися.
– А от цікаво, у який момент Ви констатували, що стали парою?
Мирослава: Так, парою ми стали в цей момент, а симпатія, звісно ж, виникла раніше.
Марк: Так, набагато раніше – певно, за рік до цього. Рівно рік минув.
Мирослава: Просто я ходила на вокал, а він був звукорежисером. А потім я до нього приходжу, щось йому розповідаю, а він на мене дивиться, знаєте, неначе, з висоти.
Марк: Я був зайнятий кар’єрою!
Мирослава: І от він не звертає на мене увагу. Я так походила тиждень, поговорила з ним – уваги він на мене не звертав особливої, а тому я розвернулася на 180° і пішла. А вже в наступному навчальному році все вийшло якось отак, як є нині.
– Поділіться секретом – як вдається зберігати теплоту відносин у такі складні часи, які є нині? Не сваритеся, бува?
Мирослава: Брехати, що ми не сваримося, здається, було б неправильно. Сваряться всі. Та й в сварках, на мій погляд, пізнається людина. Ми сваримося – але не сильно. Не пригадую, аби в нас був конфлікт який ми б не вирішили, і наступного дня не помирилися.
Марк: Щоб так посваритися що, як кажуть, «аж друзки летять» то такого точно не було. Певно, у цій ситуації все від кожного з нас залежить – ми взаємно підігріваємо одне одного.
– Як це відбувається, і де шукаєте ключ до порозуміння?
Марк: Я не можу це пояснити словами. Просто нам завжди є про що говорити, приміром, нас єднає музика – коли я засмучений, і вона якась така сумна я їй пропоную «А давай я пограю, а ти поспіваєш?». На тому і сходимося.
Мирослава: У питанні вирішення конфлікту головне вчасно зупинитися. Коли ти вчасно зупиняєшся, відходиш на хвилин п’ять-десять, іноді, навіть, тридцять…
Марк: Справді, треба трішки часу аби охолонути. Бо нам обом притаманний ефект сірник – спалах, і загорілося.
Мирослава: Ні, я не така як ти – сірник!
Марк: Але ж ти теж швиденько спалахуєш!
– Позаяк, вас обидвох єднає музика то виникло походу таке питання – якою б піснею ви описали одне одного?
Марк: Певно, «Безодня» – це така пісня Тіни Кароль і гурту «Бумбокс», якщо хтось не знає (принагідно, напередодні, Марк працював над аранжуванням до переспіву цієї пісні дівчатами з вокальної студії університету «Golden Voice», про що ми теж теж розповідаємо на сайті– прим.авт.).
Мирослава: У моїй голові нині крутиться лише одна пісня – виконавиці MamaRika «Маємо». Але можливо це тому, що, нещодавно, я її записувала.
– Кажуть, що кохання має пройти низку фільтрів, серед яких ревнощі, питання грошей, притертя інтересів та бажань? Які з них встигли пройти ви, які проходите нині?
Марк: Ревнощі пройшли!
Мирослава: Справді?!
Марк: Не знаю як ти, а я так!
Мирослава: Загалом, ми справді її пройшли. Але хоч ревнощі можуть лишатися, але ми вже на них не реагуємо. Приміром, якщо до нього підходить дівчина я ж не буду висмикувати їй волосся. Та й ніколи такого не робила! А стосовно грошей теж не сваримося.
Марк: Кожен з нас немає так званої «манії грошей», кожен з нас готовий ділитися ними один з одним, допомагати одне одному і все таке.
– У який момент ви зрозуміли, що прийшла пора одружуватися? Як зважилися?
Марк: Ну зважилися ми на вагах. А якщо серйозно, все це виникло не так щоб спонтанно – я довго ходив, обмірковував цей момент місяць чи й півтора, і побачив, що все що я бажав усе маю. Нічого зайвого. А в майбутньому, певен, буде ще більше.
Мирослава: Я навіть збилася з ліку, скільки разів Марк запитував, чи вийду я за нього заміж. Щохвилинно майже. Загалом, щойно він сказав так одразу і зважилася.
Марк: А чому не подумала?!
Мирослава: Бо подумала до того. Я ж теж півтора місяця байдиків не ловила.
Марк: Я придбав сік, і там була під пробкою така смужечка з кільцем – так от саме це кільце, ставши на коліно, я й вручив Мирославі.
Мирослава: Просто я специфічна дівчина, і не люблю прикраси. Гадаю, єдиною прикрасою яку я одягну стане обручка, проте не каблучка. Боюсь, як би не загубилося – шкода ж буде.
– Кому першому розповіли про свої рішення – батькам або друзям. Чи не казали вони Вам, що ви зважуєтеся на це зарано?
Мирослава: Найперше, ми, здається, твоїм батькам сказали, потім моїм, а далі все інше.
Марк: Так. Тато мені сказав «Я так і думав, я так і знав, що скоро надійде цей час – передчував, що ти про щось таке захочеш зі мною поговорити». Загалом, одобрив і сказав що триматиме за мене кулачки!
Мирослава: У мене десь так само було, але спершу я поговорила з бабусею – вона, все ж, мені трохи ближче. Звісно ж, вона зраділа і, так би мовити, благословила цю ідею. Потім я розповіла мамі з вітчимом – вони теж були раді, хоча й радість ця не була аж такою бурхливою. Була купа питань, мовляв «А коли весілля? А яке весілля?», але я зупинила цей потік думок і сказала, що ми не будемо поспішати.
– А ніхто не казав, що рано одружитися – це як піти з хорошої вечірки о 21:00?!
Мирослава: Ну от щось близьке цьому було, але з часом – коли наші найрідніші спершу пораділи, а потім, за кілька тижнів, почали говорити «А може, ви, все ж, подумаєте?».
– Як плануєте облашувати надалі своє життя, якісь традиції вже придумали? Знаєте, чим займетеся після весілля?
Мирослава: Звісно ж, в голові ці питання, час до часу, виникають. Але ми ще не думали аж настільки наперед. Весіллю й так передуватиме багато етапів, які слід пройти. Подумаємо після медового місяця.
Марк: Після всіх цих етапів, після підготовки до весілля, думаю, щось стане більш зрозумілим.
– Планами на весілля вже можете поділитися?
Марк: Спробуємо обійтися без чогось помпезного. Тобто, гулянки на все село не буде. Буде спокійненько – запросимо мам і тат, може кілька друзів ще в ресторан посидіти. А потім поїдемо на море!
Мирослава: Так, поїдемо до мене на Херсонщину!
– І наостанок, що б ви побажали молодим сковородинівцям, а особливо тим, які нині в роздумах – одружуватися чи ні!
Марк: Головне, не зробити це, як то кажуть, «з опалу», бо такими словами не можна розкидатися навсебіч. Таке рішення має бути впевненим і остаточним, і прийти після того, коли ти нарешті зрозумієш, що це саме та, кого ти шукав.
Мирослава: Погоджуюся, бо, у всякому разі, це точно не повинно бути на емоціях, щоб помститися колишній другій половинці, і вийду заміж чи одружусь аби насолити комусь – не насолити, чи піти проти волі батьків, як це іноді буває. У жодному разі не слід робити це на емоціях, а йти за покликом свого серця. І байдуже, якщо, для когось, це прозвучить надто банально.
Наш університет має низку гарних традицій, серед яких – всіляко допомагати тим здобувачам освіти, які зважилися у студентські роки пошлюбитися та утворити студентську родину. Протягом всієї розмови перед Марком та Мирославою лежала скринька, яку ми дозволили відкрити парі після всіх питань – у ній знаходилися ключі від нової кімнати у гуртожитку №1, де, віднині, житимуть Марк та Мирослава. Не лишилися осторонь і факультети, де навчаються наші співрозмовники (факультети фінансово-економічної і професійної освіти та гуманітарно-природничої освіти і соціальних технологій – прим.авт.) – від них вони отримали сертифікати еквівалентні кільком тисячам гривень у одному з магазинів міста, де згодом зможуть придбати той чи інший крам задля облаштування своєї нової оселі. Приємність подарунків підсолодили авторські чікейзки від місцевого cake-bar «Korizza» та пам’ятні чашки від місцевого бренду «Ukrainian Vivid Print». А втім, краще всіх про це можуть сказати емоції – нижче переглядайте відео з місця події від команди Відділу PR-технологій та зв’язків з громадськістю.
Нехай ця світла історія змотивує кожного з Вас до дій – зізнайтеся в коханні тим, хто чекає цього від вас. Знаходьте другу половинку, якщо й досі цього не зробили, та нагадуйте про своє кохання тим, хто крокує з вами пліч-о-пліч по життю. Врешті, якщо відчуваєте впевненість, зважуйтесь на одруження – і нехай стріли амура неодмінно вцілять у кожне сковородинівське серце!
