П’ять років без вартового української нації: згадуючи професора Ярослава Потапенка - Університет Григорія Сковороди в Переяславі

П’ять років без вартового української нації: згадуючи професора Ярослава Потапенка

Університет Григорія Сковороди в Переяславі > Публікації > Новини > П’ять років без вартового української нації: згадуючи професора Ярослава Потапенка

Не віриться, що сьогодні промайнуло вже п’ять років від того 14 січня 2016 року, коли в святковий старо-новорічний ранок сковородинівського університету, міста Переяслава та багатьох куточків України, увірвалася трагічна звістка про раптовий відхід у засвіти  українського історика, доктора історичних наук, професора кафедри історії та культури України нашого університету, учасника Революції гідності  та волонтера, справді визначного переяславця та українця, пасіонарія та поборника української державності, невтомного вартого нашої нації Ярослава Олександровича Потапенка.

Здавалося б, за п’ять років можна встигнути сповна висловити усю повагу й вдячність та навіть, бува, частково призабути про людину, земний шлях якої обірвався, не багато не мало, пів десятиліття тому – пригадувати її виключно в якісь пам’ятні дні і жодного разу окрім того. Проте, з багатьох причин, не можна, позаяк і донині багато хто з нас не зустрічав на земному шляху, особисто чи за переказами когось, більш великого в розмаїтій правильності своїх думок та багатогранній широті своєї діяльності українця. Світла висока постать Ярослава Олександровича і досі є камертоном для звіряння думок і позицій кількома поколіннями його студентів, колег, друзів та земляків, науковців та спортсменів, бійців на Сході та волонтерів, майданівців та навіть окремих прижиттєвих недругів й політичних пристосуванців, які апелюють до пам’яті про нього аби додати собі репутаційних балів чи більшої ваги. «Я підпишусь під кожною справою, де звучить ім’я Ярослава», «Допоможи мені, бо ти знав Ярослава, а він би мені допоміг» – фрази, які не зрідка протягом цих кількох років мені доводилося чути від сильних світу цього. Проте нині не це про це, а про пам’ять – світлу згадку про велику людину, з якою мене судилося звести долі, і яка, за достатньо короткий час, справила на мене непересічний вплив, й приклад життєвого шляху якої, в якійсь мірі, визначив і мій життєвий шлях.

З Ярославом Потапенком нас тісно познайомила вогняна зима 2013-14 років, коли ми з Вами були живими очевидцями та безпосередніми учасниками подій Революції Гідності, що понесли за собою низку невтішних але таких потрібних, для остаточного утвердження молодої української Незалежності, подій та явищ. На прикрість, тоді мені, на відміну від деяких моїх сьогоднішніх друзів та колег, з різних причин, забракло духу безпосередньо стояти пліч-о-пліч з Ярославом Олександровичем по один бік барикад в моменти важливих та переломних для української історії днів та ночей, та, з іншого боку, на мою долю, в силу історичного моменту, теж випало чимало різноманітних цікавих та суттєвих суспільно-політичних атракцій, завдяки яким мені вдалось ближче пізнати цю Людину, пересвідчитись в правильності її думок та рішучості дій, попри те, що, на той момент, Він, навіть, ще не вів у мене лекцій чи практичних занять. Я ніколи не забуду ті мудрі Народні віче в центрі Переяслава, що завжди були багатими на глибокі промови Ярослава Олександровича, що, здавалося, були здатними розбудити навіть самі приспані серця переяславців.

Переконливість у словах, впевненість та чоловіча рішучість у діях, надійність у справах – всі ці риси вирізняли Ярослава Потапенка з-поміж когорти інших людей якісного штибу, яких, за всю свою багатолітню історію, виплекала переяславська земля. Він дійсно був моральним авторитетом для свідомої частини містян, своїх колег, і чи не найбільше – для всіх поколінь власних студентів, що навіть після закінчення університету не розривали з ним зв’язків, що, для всіх, був і залишиться чимось більшим ніж просто тандем «викладач-студент». До нього йшли за розрадою та порадою і знали, що неодмінно отримають її. Його завжди вистачало для всіх, і раптом його не стало…

Не піддаються моєму забуттю і ті безпосередні протестні дії задля встановлення істинної справедливості у нашому місті, непоодинокі виїзди та пікети в столиці проти недобитків режиму регіоналів, інші різноманітні суспільно-політичні події, які впродовж кількох пост-майданних років ми переживали разом з Ярославом Олександровичем . А як не згадати весну 2014 року, коли з ініціативи Ярослава Потапенка у місті було сформовано формацію «Самооборона Переяславщини», що складалась з небайдужих містян та парубоцького студентства. Країну лихоманило, тому вкрай важливо було зберегти законність та порядок в нашому місті. Окремі історії із тих часів навіть варті окремої книги, яка, переконаний, колись таки побачить світ. Усім нам тоді випала доля пізнати переяславське життя таким як воно є, без прикрас і, подекуди, цензури. На наших очах і за нашої участі несправедливість ставала справедливістю. Поклавши руку на серце, я та багато моїх товаришів сумуємо за тими світлими часами, і дуже хотіли б зараз, хоч на один вечір, вийти на вечірнє патрулювання Переяслава. Але, на прикрість, час невблаганний, та і більшість людей які ще вчора були поряд об’єднані спільною позицією та спільними справами, з різних причин, нині, розкидані по всій країні. Аналізуючи мій, поки, нетривалий життєвий шлях, я констатую, що багато важливих і доленосних знайомств у моєму житті не відбулися б без свідомої чи підсвідомої участі у цьому процесі Ярослава Олександровича, вже навіть після закінчення його земного шляху. Він був і лишається тим магнітом що поєднував навіть самих непоєднуваних між собою людей. Повік не забудеться, як, одного разу, мотивуючи до участі у одному з суспільно-політичних зібрань, він сказав мені «Ви, Максиме, як людина творча – людина творча, можете сказати щось метафоричне. Тому маєте бути неодмінно». Безпомильно, ці слова вже багато років ведуть мене життям й, іноді, справді, приводять туди, де моє влучне слово матиме вагу.

Саме Ярослав Потапенко був рушійною силою започаткування у Переяславі, в силу загарбницьких дій московитів в Криму та на Сході нашої країни, навесні 2014 року, волонтерської ініціативи «Серця Переяславщини», що починаючи від Революції Гідності і закінчуючи сьогоднішнім днем, так чи інакше, проводить титанічну працю по забезпеченню всім найнеобхіднішим земляків-переяславців, що навіть просто зараз перебувають на східному рубежі, і роблять все можливе і навіть часто неможливе задля того, аби завтра війна не постукала вже безпосередньо в наші двері.

А ще я постійно згадую такі завжди нетипові і чи не найцікавіші в цілому світі заняття, які проводив Ярослав Олександрович. То не були сухі академічні лекції чи практичні, позаяк Наставник завжди вважав, що теоретичний матеріал завжди можна прочитати в підручниках, а в, відведені розкладом, години доречно говорити про те, що Україна і світ переживає нині. На викладацький стіл завжди лягали номери кваліфіковано-якісної української періодики, численні змістовні монографії, а, напередодні, спільно обиралась тема майбутньої розмови. Зустрічі проходили у форматі бесід-обговорень, на які ми готували ті самі, знайомі абсолютно всім студентам Ярослава Олександровича, творчі роботи чи не найрізноманітнішої тематики: «Україна: дві абівалентності», «Російська пропаганда у комічному вияві (написати власний випуск російських новин)», «Коли порох відсирів…», «Причини тотальної маргіналізації молоді» – ось лише кілька тем, що пригадуються мені як творчі завдання, нотатки з яких і досі зберігаються в моїх зошитах з його предметів, і без написання яких я навряд чи був би тим, ким є нині. Аналітичне мислення, український погляд на світ, людиноцентризм, важливість історичної пам’яті про своє минуле, побудова планів на майбутнє, і саме головне – активна особиста суспільно-політична участь кожного викладача та студента в житті України. На цих засадах він виховував своїх студентів, зокрема політологів. Саме на таких позиціях він стояв у спілкуванні зі своїми колегами. Усім нам, очевидно, було б цікаво дізнатися, що сказав би Ярослав Олександрович сьогодні про все що відбувається з нашою країною і світом. Ті, хто знав його особисто, та розділяв його позиції, напевно, приблизно, уявляють загальні концепції його відповідей на ці питання. Але, на прикрість, нам вже ніколи не почути цього з уст Ярослава, тим більш в такій гострій та правдивій подачі в якій міг сказати лише він.

Пам’ять про Ярослава Олександровича та результати його земного шляху отримують продовження у його дітях, поширенні його численних праць та монографій, науковій та спортивній школі яку він заклав. Він завжди з нами у назві перейменованої в його честь вулиці. Його незримий погляд та присутність відчувається у кожній нашій дії та кожному слові, які ми вчиняємо та промовляємо, мимовільно, згадуючи про Ярослава Олександровича. Його очі так само проникливо дивляться на нас з фотографій, з граніту на його могилі.

Важко пояснити, чому доля та Бог так несправедливо забрали його від нас у самому розквіті сил та можливостей, в той суспільно-політичний час коли його фізична присутність була б такою бажаною і потрібною. Кажуть, Бог дає осилити кожній людині рівно стільки, скільки вона спроможна на своєму життєвому шляху. Певно, на небі Богові теж потрібні молоді і вольові вартові української нації, інакше як пояснити, чому вже п’ятий рік на душі так порожньо та страшенно самотньо без нього…

Ярославе Олександровичу, попри час і чи не щорічну потребу написати щось у цей день й нагадати спільноті читачів моїх матеріалів про Вас, мені й досі складно робити це в минулому часі – на крайній презентації чергової книги Літературного товариства Вашого імені в Переяславі ваша дружина, Руслана, слушно зазначила, що для нас майже не існує дати вашої смерті – для нас Ви завжди живий. Тому і всі свої творчі задуми на Вашу честь ми воліємо анонсувати та презентувати саме у день Вашого народження – 28 жовтня. Зробимо так і цьогоріч.  І як би там не було, пам’ять про вас жива у кожному запитанні українців «А хто такий Ярослав Потапенко?» і нашій відповіді на нього у ході наших презентаціях та інтерв’ю, зокрема й більш медійно відомим українцям. Ми знаємо, що все що ми робимо відбувається недарма, відчуваємо вашу незриму присутність і усвідомлюємо, що в часи наших найбільших радостей та найглибших розчарувань Ви завжди десь поруч. Ми безмежно цінуємо Вас та пишаємось тим, що доля дала нам унікальну змогу жити та спілкуватися з Вами в один час історичного поступу української нації.

Згадаймо в цей день добрим словом та щирою молитвою невтомного земного та небесного вартового української нації та її інтересів, передаваймо з покоління в покоління його мудрі наукові та публіцистичні заповіді, звіряймося з його прикладом у своїх державотворчих та житейських справах. Будьмо гідними продовжувачами праведної справи, яку розпочали кращі сини нашої Батьківщини!

Перейти до вмісту