29 серпня 2026 року, у День пам’яті полеглих захисників та захисниць України, містяни, зокрема сковородинівці та представники СК «Сильні Переяслава» долучилися до проведення щорічної всеукраїнської акції «Шаную воїнів, біжу за Героїв України». Попри те, що через загрозу масованих ворожих обстрілів офіційний масовий старт у громаді було скасовано, а захід переведено в онлайн-формат, місцеві активісти вирішили не переривати традицію.
25 небайдужих містян, основу яких склали вихованці спортивного клубу «Сильні Переяслава» та сковородинівці, самоорганізувалися, щоб спільно подолати дистанцію та віддати шану землякам, які поклали життя за незалежність нашої держави.
Серед долучених до патріотичної ініціативи представники двох вікових груп клубу – старшої та молодшої, їхній наставник та тренер Ігор Юрченко, а також учасниці об’єднання родин зниклих безвісти та полонених захисників Переяславщини.
Забіг відбувся у максимально стриманому форматі: без гучних офіційних промов чи великих скупчень людей. Кожен із присутніх біг за конкретних місцевих героїв, закріпивши на грудях іменні бірки, та віддавав їм шану безпосередньою дією і фізичним зусиллям.
Символічний маршрут пам’яті розпочався на території Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Зібравшись біля альма-матер, учасники вшанували полеглих захисників хвилиною мовчання. Після старту колона бігунів рушила центральною вулицею Богдана Хмельницького. Найбільш щемливим моментом заходу стала зупинка на Алеї Героїв. Там спортсмени завмерли, аби віддати данину глибокої поваги всім загиблим воїнам Переяславської громади, після чого продовжили рух і повернулися до університетського кампусу.
Особливістю цьогорічного забігу стало глибоке символічне поєднання двох важливих дат. Позаяк 30 серпня світова спільнота відзначає Міжнародний день зниклих безвісти, переяславські бігуни вирішили підтримати ще одну надзвичайно важливу ініціативу – всеукраїнську соціальну акцію «Дзвін надії». За сприяння «Платформи Громадської Підтримки» спортсмени долали весь свій маршрут із маленькими золотими дзвіночками в руках.
Звук дзвіночків на вулицях міста став гучним нагадуванням суспільству про кожного українського військового та цивільного, чия доля в умовах жорстокої війни досі залишається невідомою. Цей безперервний дзвін під час бігу означав, що надію не втрачено, а родини зниклих не залишилися наодинці зі своїм болем. Він лунав як віра у повернення тих, кого так сильно чекають вдома, та як надія на майбутні теплі зустрічі, міцні обійми і щасливі українські ранки без повітряних тривог.
