Перебуваючи у горнилі повномасштабної війни Росії з Україною наші митці, поети, діячі культури стають рупорами правди, власною творчістю підтримують захисників та звичайних громадян, додають хоробрості й рішучості. Серед викладачів, співробітників, здобувачів та випускників Університету Григорія Сковороди в Переяславі також не бракує тих, хто доводить що слова теж є зброєю, і ще з 2014 року доводять це своєю творчістю.
Нині пропонуємо вам добірку віршів від сковородинівських поетів та поеток про передчуття і проживання війни. Здебільшого ці тексти написано упродовж останніх сорока днів, і хоч подекуди в них може «шкутильгати» рима, вони про головне – біль від втрат, любов до Батьківщини і віру в краще.
Олександр Потапенко
Єдиною хай стане Україна!
Заповнюються храми і церкви,
Ідуть на сповідь бідні і заможні…
Проте себе обманюєте ви,
Бо храми повні, а серця – порожні…
Увіруйте у хліб Його і кров,
Впустіть до серця, ніби Батька й Сина…
Бо є земна, а є Його Любов –
Превічна, всеблага Любов єдина!
Єдиний Бог і хрещення – одне,
Душа і тіло в Духові – єдині…
І вість блага – спасіння те земне –
Єдиною хай стане Україна!
Не вірте, що од вітру ми хилились,
Козацьку славу втратили святу…
Один раз Україна уклонилась
Лише Йому – пресвітлому Христу!
До храму серця праведно ідіть,
До олтаря примирення ступайте…
Нікого не кляніть і всім простіть,
І на хресті себе лиш розпинайте!
Немає мас – єдиний є народ
Не панство і холопи – є Людина!
Не сподівайтесь на чужих заброд,
Тоді і вам уклониться Вкраїна!
Ольга Шкира
Україна – це країна сонячного світла,
Край духовних цінностей і знань,
Край, який гартується в години лихоліття,
Захища кордони без вагань.
Міць, незламність – це найбільша сила,
Долею плекається у спадок поколінь,
Україна – це країна, що дає нам крила,
Волею і Духом підніма з колін!
Максим Левченко
Коли ворог вцілив по нашому домі,
Там враз спорожніло – сусіди й знайомі:
Хто в оборону, хто в укриття,
Хтось за свободу, хтось за життя
Збирав й я в похід свій сякий-такий крам,
з вікна задививсь на сусідній храм
Пробач мене, Боже, – подумав я
Тепер між бійців поминай ім’я
Усі дні війни я звертався до неба,
За що все це нам – може так воно й треба?
Бити прицільно ворожого ката,
Руки в кровавій ріці вмивати?
Смиренний вірянин, простий чоловік
Гатив окупанта і думав – це ж гріх
Та тут капелан, мов зійшовши із неба,
Прийшов і сказав: «Сповідатись не треба»
Бо той, хто стріляє в дітей й перехожих,
То не твій ворог – то ворог Божий
Він зазіхнув на життя людини
«Знищуй його – це не гріх й не провина»
Юлія Бойко
Запеклі бої йдуть вночі й на світанку…
А в тебе вже очі закриваються зранку,
Але ти не спиш, собі не дозволяєш,
Бо жить в незалежній країні бажаєш.
Ти прокинутись хочеш в щасливій країні,
У такій незалежній, у своїй Україні!
Щоб там не було, ні горя, ні втрати,
Щоб там нізащо не ревіли гармати…
Під звуки сирени, щоб не прокидались,
Та днями в підвалах аби не ховались!
Щоб діти не чули, як мами їх плачуть,
Аби ворог знав – йому це не пробачать!
Йому не пробачать за дні ці жорстокі,
За те, що душа кожна втратила спокій,
Що серце в шматки від новин розриває,
Та лиш жага помсти тебе тут тримає…
Ні. Ми не здамося, ми сильний народ!
Нехай на шляху буде сто перешкод,
Але ми прорвемось, за всяку ціну
І неодмінно зупиним війну…!
Тарас Сафонюк
Не потрібний нам берег Турецький
І моря Червоного синь.
Бо кращих міст не знайти
Ніж Буча, Гостомель, Ірпінь.
Не потрібні оливки нам грецькі
І усі європейські форти.
В нас є місто-герой Маріуполь
І його незламні порти.
Усі герої із міфів марніють:
Ахіл, Геракл, Ясон…
Перед людьми із заліза та сталі
Із південного міста Херсон.
І Альпи відкладем на пізніше
Бо спершу ми замовимо тури
У міста де значно тепліше:
Харків, Чернігів та Суми.
Миколаїв, Одеса, Полтава, Львів
Вінниця, Запоріжжя й Дніпро.
У вас більше ніж дев’ять життів
А в серцях свободи ядро.
Ну і звісно, що кожен вже знає
Де для «русскіх» найкращий курорт –
Чорнобаївка вас чекає
Гарантуючи вічний комфорт.
І Київ, звісно, що Київ,
Серце чиє не спинити.
Після всього пережитого, справді,
Як тебе не любити?!
Наталія Швець
Звуки сирени в’їдаються в мозок,
і на повторі, наче рінгтон,
по телевізору Путін з набором байок
десь дурить свій регіон.
Кліщами чіпляються хижі снаряди
до хлопців на передовій,
а бабця у погребі дає собі раду,
і вже починають на посівній.
Гортаємо стрічку ми в інстаграмі
із втратами і перемогами,
пропускає удар на кардіограмі
серце від перестороги.
Та скоро серце заб’ється гучніше,
і затанцюють ноги,
коли прибіжить хтось до нас хутчіше
і крикне: «Перемога»!
***
Двадцять четвертого лютого
все змінилось,
стали іншими люди,
серце на мить зупинилось.
Увірвалося лихо в країну,
і стало господарювати,
розривати Вкраїну єдину,
і заплакала мати.
І закричала дитина,
не в змозі заснути,
і стріляли знов джавеліни,
і хотілось катів струснути.
Та буде ще у березні,
а може у квітні,
прапори скрізь величезні,
і перемога квітне.
Аліна Батечко
Я вірю в те, що буде спокій
І люди будуть жити, як тоді
Тоді, коли вони не знали болю
Ні горя, ні біди, ні сліз
Ми просто знали, що таке війна
Й читали у книжках нашу історію
Хто ж знав, що буде це у нас.
У мирного і вільного народу.
І вибухи почуємо тоді,
Коли ще сонце не зійде на сході.
Цей біль і жаль, який приніс нам ворог
Відчує в мить ту кожен на собі.
Тому весь світ навколо знає.
Він має за це все відповісти!
Щоб люди повернулися додому,
І жити стали в тиші навкруги.
Та буде мир, і я в це палко вірю.
Ми маєм жить! Країна має жить!
Бо ми всі люди сильного народу!
Крістіна Ташоян
І поки плаче в підвалі мати,
Пригорнувши до грудей дитя,
А батько міцно спить, хоч гудуть гармати,
Не допоможе ваше кволе каяття.
Як ніч, принесли темряву у дім,
Але тут спати було неможливо,
І загорівсь в ту ніч над крихіткою німб,
Й забрав на теплі хмарки, сизокрилий.
В ту ніч та мати опустила очі,
Сльозливо припиняючи виття,
Піднявшись й влаштувавши темні ночі,
Усім, хто забрав в її сім’ї життя.
Наталія Новородовська
Тримаюсь…сльози на очах, у бій ідуть наші солдати,
Тут бій…тут героїчний плач, з усіх усюд кричать гармати …
Вони в окопах – всі сини, що захищають Україну,
І день у день, і з ночі в ніч, сини боронять Батьківщину…
Нас розтиняють на шматки… кати зламати хочуть волю,
А ми не звали вас сюди, на нашу землю…наше поле…
Десь в далині іде солдат, тримає у руках рушницю,
Він захищає нас від втрат, у торбі в нього паляниця …
І вся країна заодно…від моря до Карпатських гір,
Разом здолаємо ярмо…ми їх відправим на Сибір.
І встане ця земля з колін…ми відбудуємо державу,
І вся Європа…увесь світ…нам скаже Україні Слава…
Тримаюсь…сльози на очах, у бій ідуть наші солдати…
Всевишній Боже я молю, допоможи здолати ката…
Тетяна Демиденко
Ти не зможеш закрити нам рота!
Ми не рабський овечий табун!
Ти побачиш це скоро, стервота,
Коли вранці тебе розіпнуть!
Не злякати, умивши нас кров’ю,
Вся земля наша – чаша з її.
«Ще не вмерла ні слава ні воля…»
Доки ми, українці, живі!
Нам страшніше за смерть лиш кріпацтво
У полоні чорта-палача.
Наш народ довго знав слово «Панство»
Тож готовий карати «Скота»
Ви забули, мабуть, наші предки –
Не боялись москальських маржин!
Ми, нащадки, відправимо в пекло
Тих, хто прийде нас «правди учить»!
Бійся ворог! Тримайся, народе,
Вся історія наша – це бій!
Не зламали минулі негоди,
Отже, виграєм й цей «Мордобій»!
****
Як тільки настане мир,
Я міцно тебе обійму.
І більше ніколи-ніколи
Від себе не відпущу.
Коли змовкне сирени вий,
Заціпив навік вуста,
Підемо, як літом тим,
По нашим старим місцям.
Коли скажуть вгорі «Перемога!»
«Україна навіки жива!»
Ми заваримо каву, знову,
В нашім домі, і вип’єм до дна.
Нехай тільки усе закінчиться,
Першим потягом вірно примчу
В наше місто, старе і незмінне..
Усім серцем до тебе лечу.
Дарина Рябокінь (Мельник)
Я хочу додому, до рідного краю,
Де вранці на ґанку щебечуть птахи.
Де тихо і звуки сирен не лунають,
Вибиті вщент і дотла москалі.
Люблю Україну квітучу й незламну,
Душею і серцем я неньку люблю.
Тебе не покину – ти встоїш, я знаю,
За тебе, рідненька, я Бога молю.
Ірина Безпалько
В моїй душі ще досі лютий
Такий холодний, до кісток
Хоча виходить часом сонце
Але в той день вже не зійшло
А за календарем вже квітень
Трава зелена, і цвітуть сади.
Та в наших українських душах
Вкарбовані навік чужі сліди.
Ці гості без запрошення прийшли
Ми їх не звали «нас спасати».
Щоб жінки у підвалах життя дарували
А ви, нелюди, наших дівчат гвалтували.
Я навіть не говорю, про честь чи совість
Тут навіть і близько такого нема.
Та потім говорять «не винні, не знали»
І взагалі це все випадковість..
Жахливі новини, світлини, слова..
Не віриться, що це тепер реальність
І поки більшість світу мовчить
Ми з голими руками на танки..
Ніколи в серцях не загояться рани
Наші сльози стануть для вас отрутою
І часом думаєш, що вже не можеш ненавидіти більше
Але ні можеш, навіть сильніше…
Анна Літвінчук
«Там» – «тут» (Захід-Схід)
Там, на Сході, синьооке небо плаче
І не чутно, як курличуть журавлі,
Постріли гримлять і чорний ворон кряче,
Ллється кров багряна на землі.
Там, на Сході, зажурилась осінь
І принишкли наполохані ліси.
Там ідуть дощі – це ллються сльози…
Вітер спокою не може віднайти.
Там, на Сході, України діти
Падають в нерівній боротьбі.
Боже, скільки ще їм кров гарячу лити?
Скільки ще загине на війні?
Тут, на Заході, не чути автоматів,
В небі тихому курличуть журавлі,
Ліс у шати одягнула осінь –
Килим розстелила по землі.
Тут, на Заході, старенькі батько й мати
Сина дожидаються з війни,
Діточки малі чекають тата –
Тільки б повернувся він живий!..
Тут у небо лине з уст молитва
За героїв і захисників:
Повертайтесь, чуєте, солдати,
В рідний дім вертайтеся живі!..
****
Ще мало пройдено й не пізнано життя,
Та вже твоє серденько зупинилось.
Не вберегли тебе… і вже немає вороття…
І небо синьооке зажурилось.
Тебе з сім’єю розлучила смерть,
Забрала в матері назавжди сина.
Душа знайшла притулок у раю,
Від вибухів страшних тепер спочинеш…
Піду до церкви, свічечку поставлю,
В молитві щирій скотиться сльоза.
Так важко, дорогенькі, вас втрачати…
«Герой» – тепер посмертне це звання.
Хочете аби ваша поезія потрапила до наступної добірки поезій? Надсилайте її на електронну скриньку moderator.phdu@gmail.com з поміткою «Поезія про війну», зазначивши контактну інформацію про себе. Гострого пера, сковородинівці!
