2025-2026 навчальний  рік в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі вкотре довів: наш заклад – це потужний магніт для інтелектуальної, культурної та громадської еліти країни. Від топменеджерів і дипломатів до військових, популярних блогерів та зірок шоу-бізнесу — стіни нашої альма-матер чули десятки унікальних історій успіху, відвертих зізнань та глибоких роздумів.

Раніше ми вже робили огляд знакових зустрічей в УГСП за позаминулий навчальний рік, проте цей, ювілейний для університету, навчальний рік перевершив усі очікування. Тож пропонуємо згадати, як крок за кроком, місяць за місяцем ми творили новітню історію університету разом із тими, хто творить історію України.

17 вересня 2025 року сезон зустрічей в університеті відкрила знакова подія в межах проєкту Українського ПЕН «Мереживо. Літературні читання в містечках України». Студенти, викладачі та бібліотекарі занурилися в сучасний літературний процес разом із письменником і журналістом Олегом Криштопою, перекладачкою та літературною критикинею Роксоляною Свято, а також письменницею, художницею та кураторкою культурних проєктів Оленою Павловою. Говорили про те, як література допомагає осмислювати реальність і чому культурна децентралізація критично важлива.

Зустріч розпочалася з розмови про Тараса Шевченка, чия творчість залишається джерелом національної ідентичності та натхнення. Олена Павлова наголосила: «Шевченко – це не лише постать із підручників, а жива людина, яка любила, страждала і боролася. Його творчість – це про нас сьогодні, про нашу боротьбу і любов до України».

Олег Криштопа презентував свої нові книжки – «Останні українці: історії депортованих родин у Польщі після акції «Вісла» (2025) та «Радіо «Афродіта» (2025). Він зазначив: «Це історії про боротьбу за ідентичність, про українців, які вигризали право бути собою в чужому середовищі. Це про те, як важливо пам’ятати свою історію, особливо зараз».

Роксоляна Свято розповіла про свою перекладацьку діяльність, підкресливши важливість передачі духу твору: «Перекладачу недостатньо знати мову. Треба відчути настрій, стиль і емоції автора. Мої переклади біографій Франца Кафки та Германа Гессе – це спроба наблизити цих письменників до українського читача, показати їх як живих людей на тлі їхньої епохи».

7 жовтня 2025 року яскраво стартував осінній сезон проєкту Наукового товариства студентів, аспірантів і молодих вчених та Наукового товариства університету «Платформа можливостей». «Першою ластівкою» став Лев Жиденко, співзасновник мережі «Аврора». Протягом півтори години він не лише розбирав кейс створення компанії, що виросла з ідеї до мільярдного бізнесу, а й відверто ділився власними принципами успіху та факапами, які зробили команду сильнішою.

На початку зустрічі Лев розповів, що ідея створення «Аврори» належить його партнеру Тарасу Панасенку, який, будучи студентом, запропонував відкрити магазини у форматі натхненній американськими крамницями «one dollar stores». Хоча спочатку Лев скептично поставився до ідеї, вважаючи її надто простою порівняно з його інженерним бізнесом у сфері енергетики, він вирішив інвестувати не стільки в саму ідею, скільки в потенціал Тараса.

«Я інвестував у людину, в її амбіції та здатність втілювати ідеї. Ідеї самі по собі нічого не варті, якщо немає команди, яка може їх реалізувати», – підкреслив Жиденко.

9 жовтня 2025 року університет в рамках цього ж проєкту зустрів харизматичну Юлю Карпову – тоді ще ведучу ранкового шоу «Хеппі Ранок» на Хіт FM та засновницю фонду «Юлині бабусі». Вона понад годину ділилася секретами радіоефіру, досвідом волонтерства та своєю радикальною проукраїнською позицією, заряджаючи аудиторію гумором і щирістю.

Юля розпочала свою кар’єру в 16 років, коли, будучи ученицею 10-го класу, побачила оголошення про набір ведучих на місцеве радіо. «Мені сказали: «Ти не медійна, не радійна, ти ніяка. Іди додому»», – згадує вона. Проте Юля не здалася: «Я дзвонила щотижня, брала їх «на виснаження». Через рік я стала ведучою новин». Згодом ї наполегливість призвела до роботи на Хіт FM, хоча шлях туди був тернистим: півроку кастингів, відмови, але зрештою її унікальний сміх, який вона вважала комплексом, став «суперсилою». «Мій найбільший комплекс став моєю суперсилою. Якщо вам щось у собі не подобається, одного дня це може стати вашим козирем», – поділилася Юля зі студентами.

Ще Юля пригадала роки навчання в університеті, де через роботу перейшла на заочне навчання, адже «радіо було ультрацікавим». Вона закликала студентів не боятися браку досвіду:

• Будьте наполегливими: пишіть, дзвоніть, стукайте в двері роботодавців.
• Використовуйте свою унікальність: щирість і харизма важливіші за ідеальне резюме.
• Пробуйте все: різносторонній розвиток – ключ до успіху в медіа.

28 жовтня 2025 року на «платформі» відбулося занурення у світ українського слова з Ольгою Дубчак – відомою мовознавицею та співзасновницею видавництва «Віхола». Учасники говорили про лінгвістичні відкриття, популяризацію української мови та виклики, які стоять перед книговиданням у час великої війни.

«У 2020-му українського нон-фікшну майже не було. На той час знайти такого автора на українському ринку було чимось майже нереальним. Ринок був абсолютно завалений російськомовною літературою і перекладами. Ми були навчені нашим попереднім власником, що українські автори не вміють і не можуть писати нон-фікшн. Мовляв, вони до цього не здатні, у них нібито немає якогось життєвого досвіду для цього. Ми вирішили з цим посперечатися», – зазначила видавчиня та підтвердила успіх задуму тим, що у 2024 році «Віхола» потрапила до топ-100 успішних малих компаній України за версією «Forbes».

«У топах продажів – Володимир Станчишин «Стіни в моїй голові» (перша книга, п’ять років у топах), Катя Бльостка (мегауспіх через аудиторію блогерки), Андрій Сем’янків «Медицина доказова і не дуже» та  медичний триллер «Танці з кістками» (Книга року BBC, третій рік у топах), Андрій Сагайдак «Болота українського Полісся» (екскурсії, участь автора у телешоу «Ле Маршрутка»), – говорить видавчиня про це. 6 березня 2026 року напередодні 212-ї річниці від дня народження Кобзаря вона відвідала й просвітницький захід «Шевченкова мова – мова нації», що ще раз підтверджує тезу про те, що якщо хтось раз відвідав Переяслав то відтоді незмінно сюди повертатиметься.

10 листопада 2025 року в межах «Університетських зустрічей» відбулася розмова із народним артистом України, культовим актором, режисером і справжньою легендою українського мистецтва Богданом Бенюком. Культовий актор та народний артист України ділився життєвою мудрістю, акторськими байками та роздумами про силу української ідентичності.

Серед іншого Бенюк згадав зйомки у своєму першому кінофільмі – стрічці «Ати-бати, йшли солдати…» яке зрежисерував Леоніда Бикова. Згадує, як після першого курсу асистенти привели його до Леоніда Федоровича. Бенюк розповів режисеру про страхи дитинства – щоб мама не померла, щоб в житті не було похорон і траурної музики. Биков це використав і вплинув на емоцію починаючого актора – під час зйомки Бенюку, якого перед тим мало що проймало в кадрі, ввімкнули похоронну музику, і сльози в кадрі пішли…

За мить на екрані у залі – кінофрагмент цієї відомої стрічки: молодий Бенюк за роллю у формі, сльози, два шматки господарського мила який, за сценарієм, мав переслати матері яка в тилу помирала з голоду:

«При перегляді мама в залі плакала: «Ай, сину, нащо ти вкрав то мило?» – це втрапляло в десятку до моєї життєвої ситуації, певною мірою. І те, що ти навіть своїх рідних переконав на сцені чи на екрані – це найкраща похвала для актора», – констатує нині народний артист України.

21 листопада 2025 року університет мав честь приймати делегацію на чолі з Регіональним директором Світового банку у справах країн Східної Європи Бобом Сомом. Його візит став майданчиком для прямого діалогу з академічною спільнотою про євроінтеграцію та архіважливу роль українських університетів у процесі повоєнного відновлення.

«Спочатку фіксують руйнування, потім дивляться на майбутні потреби регіону. Найвищі пріоритети зараз – житло (єВідновлення), енергетика (зелена енергія) і транспортно-логістична інфраструктура. Усі пріоритети щороку оновлюються у спільному звіті Світового банку, уряду України, ЄС та ООН – Rapid Damage and Needs Assessment (RDNA). Документ відкритий, його можна знайти на сайті банку», – зазначив Боб Сом відповідаючи на питання про пріоритети відновлення.

24 лютого 2026 року, у четверту річницю початку повномасштабного вторгнення, УГСП зустрічав особливо символічну гостю. Диплом магістра за спеціальністю «Політологія» отримала ветеранка, засновниця батальйону «Госпітальєри» та народна депутатка Яна Зінкевич.

«Я дуже раджу Університет Григорія Сковороди у Переяславі, адже тут сильна команда на чолі з молодим амбітним ректором, які бачать можливості розвитку цієї структури, бачать нові напрямки. Тут буде новий напрямок, реабілітаційна сфера і навчання реабілітологів, і це чудово. Насамперед, я б хотіла також порадити не поспішати йти працювати, адже ви не можете встигнути все зробити одночасно. Так, здобування освіти – це тривалий процес, але він того вартує. Якщо ви тільки закінчуєте школу, обов’язково пробуйте, обов’язково вступайте. Попрацювати ви завжди встигнете. А от здобути досвід і здобути інформацію і знання саме в той час, коли ви якраз максимально сильні фізично і морально, і здатні навчатися це дуже цінно», – зазначила Яна у коментарі пресслужбі університету.

9 березня 2026 року в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі було сповнене особливого символізму. Тут офіційно відкрили 40-й в Україні осередок громадської організації «ВПО-Україна». Гостями закладу стало одразу кілька народних депутатів – співзасновників організації: Максим Ткаченко, Олександр Федієнко, Сергій Козир, Євгеній Брагар, Георгій Мазурашу та Владлен Неклюдов, а також велика кількість переселенців, представників органів місцевого самоврядування.

Новий штаб розмістився у гуртожитку №1 університету, ставши ювілейним простором великої мережі, яка об’єднує переселенців по всій країні. Подія стала результатом тісної співпраці волонтерів, народних депутатів та керівництва закладу і міста, з яким у цей день підписали меморандум про підтримку людей, що через війну втратили свій дім.

13 березня 2026 року весняний сезон зіркових зустрічей в університеті стартував із візиту українського блогера, коміка і креативника Саші Потупи, більш відомого десяткам тисяч підписників за ніком @potupoid. Зустріч зібрала повну аудиторію молоді та задала легкий, життєствердний тон на весь наступний семестр.

«Я пишаюся тим, що наше місто завжди було і залишається україномовним. Коли мене питають, чи переходив я на українську, я кажу, що завжди нею говорив. Переяслав розвивається: тут відкриваються круті кав’ярні, тут живуть талановиті люди. Не бійтеся вчитися тут, головне – ваше бажання рухатися вперед», – підсумував Саша.

16 березня 2026 року ознаменувалося гучним стартом нового культурно-благодійного проєкту «University Live Stage». Київська поетка та музикантка, лідерка проєкту «Skladno» та учасниця гуртів «Zwyntar» і «Folkulaka» Саша Кладбіще поєднала щиру розмову з живою музикою, презентувавши збірку «Складно. Слова війни та любові» та розповівши про творчість, що народжується в часи випробувань.

«Тільки під час війни людина може дійсно зрозуміти, що таке відчувати справжню любов і справжню ненависть. У мирний час ми живемо «за течією», а коли стається війна, ти робиш важкий вибір, зазнаєш втрат і розумієш справжню ціну почуттів. Любов під час війни розкривається на повну силу», – переконана мисткиня.

3 квітня 2026 року відбулася масштабна дискусія з акулами вітчизняного медіаринку: засновниками «Новинарні» Дмитром Лиховієм і Лесею Шовкун та головредом «ШоТам» Сергієм Колесніковим. Вони пояснили, як якісна журналістика впливає на долі держав, які реальні заробітки в галузі та як медіа адаптуються до викликів штучного інтелекту.

«Якісний журналіст – це «штучний товар». Це людина, яка вміє писати «під ключ», знає бекграунд, має контакти й не лінується. Такий автор на вагу золота, він може диктувати свої умови й претендувати на високу зарплату. Ми в «Новинарні» не опускаємося до «жовтизни», ми намагаємося підтягувати читача до свого рівня», – акцентував Дмитро Лиховій.

«ChatGPT та інші – це помічники. Робот не візьме інтерв’ю – ну, хіба що вигадають якогось Термінатора, який зможе поговорити на складну тему. Але ШІ допоможе розшифрувати розмову за дві хвилини замість двох діб. Журналіст має бути господарем інструменту, а не його асистентом. До речі, ChatGPT – це вчорашній день, раджу Claude для роботи з текстами», – порадив Сергій Колесніков.

«Коли щось викликає у вас надзвичайно сильну емоцію – ви обов’язково маєте спершу подумати: а чому воно так подано? Російська пропаганда використовує емоції як зброю. Буває, що маніпуляція запакована у 80% правди. Ваша відповідальність як журналістів – не йти на поводі у хайпу, а формувати суспільну думку фахово», – підкреслила пані Леся Шовкун.

9 квітня 2026 року про спорт вищих досягнень говорили з чотириразовим чемпіоном світу із сумо Святославом Семикрасом та головною тренеркою збірної України, нашою випускницею Вікторією Царук. Відвертий діалог в аудиторії плавно перейшов у відкрите тренування у спортивній залі.

«Святослав Семикрас – жива легенда України на даний момент. Він у нас у штатній збірній з 18 років. Якщо ви не знаєте, це робота спортсмена: у трудовій книзі йде стаж, є заробітна плата, посада – спортсмен-інструктор. Але щоб тут втриматися, треба постійно показувати найвищі результати. Насправді виграти один раз чемпіонат світу набагато простіше, ніж вигравати його чотири рази, бо від тебе вже очікують тільки перемоги, і сам від себе ти меншого не чекаєш», – підкреслила Вікторія Царук.

15 квітня 2026 року в межах «University Live Stage» до закладу завітав фронтмен легендарного гурту «Нумер 482», а нині боєць Краматорської мобільної групи «Культурних сил» Віталій Кириченко. Зустріч стала унікальним переплетінням військового досвіду та музики, яка допомагає тримати стрій.

«Ви як молоді люди, які починають життя, маєте розуміти: що б ви не робили, вас завжди будуть критикувати. Хто хоч щось робить, його завжди сварять, а хто нічого не робить – той завжди хороший», – зазначив музикант та детально розповів про роботу «Культурних сил» – підрозділу, який проводить культурно-просвітницьку роботу безпосередньо в зоні бойових дій. Географія їхньої праці вражає: від Покровська до Лимана, Куп’янська, Костянтинівки та Бахмута. Кириченко представив свою мистецьку команду, згадавши побратимів.

22 квітня 2026 року, до 40-х роковин трагедії на ЧАЕС, в закладі вкотре вітали українського поета, прозаїка, видавця, громадського, політичного та державного діяча, нашого краянина Володимира Шовкошитного.

Він презентував п’яте перевидання своєї значущої книги «Чорнобиль: я бачив». Автор ділився особистими спогадами про ліквідацію наслідків аварії та глобальні висновки, які світ мав би з неї зробити.

29 квітня 2026 року актова зала перетворилася на епіцентр «дорослої розмови». Близько півтисячі студентів і ліцеїстів зустрілися в університеті з громадським діячем та волонтером Сергієм Притулою, який обговорив із молоддю відповідальність поколінь, волонтерство та шляхи наближення перемоги.

«Я завжди на таких зустрічах кажу, що я приходжу не давати поради, тому що це дуже марна справа – будучи людиною 40+ років, давати поради тим, кому 18-17. У очах цієї молодої людини ти вже «динозавр», ні на що не спроможний в сенсі порад. Але мій життєвий шлях був доволі цікавий і з нього можна щось почерпнути, якщо захочеться. Чому я тут? Бо нас стало менше в Україні з огляду на війну. Я дуже багато ваших ровесників зустрічаю за межами України під час відряджень у справах фонду або адвокації. Мені цікаво спілкуватися з вами не тільки в Україні, бо часто больові точки і запитання співпадають, незалежно від того, де молоді українці знаходяться. Минулого року в межах двох тижнів я мав зустріч зі студентами Дніпровської політехніки і студентами-українцями університету Пенсильванії у Філадельфії. І я бачив однаковий зріз проблеми: молодь дезорієнтована, бо їй ніхто не розказує, що її чекає в майбутньому. Ті, що в Америці, хотіли почути щось, щоб прийняти рішення повернутися. Ви – щоб прийняти рішення залишитися. Тому я чекаю пас від вас», – серед інших важливих тез, зазначив відомий громадський діяч і волонтер під час вже другої своєї зустрічі зі сковородинівцями.

30 квітня 2026 року в межах формату «Клуб випускників» відбулася тепла зустріч із письменницею та блогеркою Іриною Говорухою. Авторка вже втретє повернулася до стін, де провела студентські роки, аби презентувати сковородинівцям свою нову книгу.

У невимушеній, затишній атмосфері письменниця розповіла про історію та обставини написання нового роману «Гойдаша» – про те, як постійно спілкувалася з жінкою, яка стала прообразом героїні роману, як її життєва історія, бачення й відчуття світу тісно переплелися у чомусь із самою авторкою.

28 травня 2026 року читальна зала бібліотеки стала майданчиком для міжнародного круглого столу за участю британського письменника Тоні Бауера та ілюстраторки Клер Бауер. Обговорювали актуальні гуманітарні виклики та роль мистецтва під час війни, практикуючи англійську з носіями мови.

Під час презентації Тоні Бауер провів чіткі паралелі між боротьбою юного Давида проти велетня та сучасним героїчним протистоянням України російській агресії. Основний акцент було зроблено на фундаментальних цінностях: мужності та безстрашності перед обличчям переважаючого ворога; незламній стійкості духу, а також беззаперечній вірі у перемогу світла над темрявою.

Цікавим доповненням стала розповідь Клер Бауер про візуальну складову видання. Вона поділилася професійними секретами створення ілюстрацій, детально пояснивши, як саме обиралися художні рішення, щоб врахувати психологічні особливості дитячого сприйняття такої складної інформації. Крім того, мисткиня розповіла про специфіку роботи художника-фрілансера у Великій Британії.

27 червня 2026 року Університет Григорія Сковороди в Переяславі гучно відзначив своє 40-річчя. На дводенні урочистості завітали найвідоміші зіркові випускники: реп-виконавиця alyona alyona, телеведучий Сергій Костира та соліст Хору Верьовки Дмитро Цимбал. Ювілей об’єднав покоління та перетворився на потужний волонтерський майданчик – спільними зусиллями вдалося зібрати понад 175 тисяч гривень на потреби ЗСУ.

Варто згадати, що наш університет є беззаперечним центром культурного життя громади. Протягом року на сцені відбувалися аншлагові концерти та вистави провідних зірок. Серед тих, хто зривав овації: Kozak System, Іво Бобул, Віталій Козловський, Олена Тополя, Наталія Бучинська, Volkanov, Тоня Матвієнко, гурт «100лиця», переможці Євробачення Kalush Orchestra, колективи НАОНІ та Національний хор імені Г. Верьовки, гумористи «VIP Тернопіль». А також блискучі актори театру та кіно: Ольга Сумська, Григорій Бакланов, Дар’я Петрожицька, Арам Арзуманян, Анна Кошмал, Григорій Паволоцький, Ольга Атанасова, Ксенія Вертинська, Наталія Васько, Катерина Варченко, Віра Кобзар.

Звісно ж, скорочений формат такого не здатен переповісти кожен день – за минулий навчальний рік, без перебільшень, поріг нашого закладу переступило тисячі успішних, амбітних, чудових українців та закордонних гостей. Про всі їзх ми пам’ятаємо, всіма надихаємося.

Наразі ми активно формуємо гостьовий список та розсилаємо запрошення на новий навчальний рік, зокрема готуючи нові візити лідерів думок у межах ініціативи «Відкритий університет» та інших наших проєктів.

Ми хочемо почути вашу думку! Кого з відомих громадських діячів, митців, науковців чи блогерів ви мрієте побачити на гостині в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі? Пишіть свої пропозиції у коментарях до наших публікацій, а ми зробимо все можливе, щоб ці зустрічі стали реальністю!

29 квітня 2026 року актова зала Університету Григорія Сковороди в Переяславі стала епіцентром «дорослої розмови». Близько півтисячі студентів та ліцеїстів, здобувачів майже всіх закладів освіти міста, зібралися, щоб зустрітися з громадським діячем та волонтером Сергієм Притулою в рамках проєкту «Відкритий університет».

Це був другий візит волонтера до нашого закладу, і якщо у грудні 2018-го він, успішний шоумен, радив молоді «чітко розуміти, чого хочете від життя», то через вісім років і тисячі днів великої війни акценти змістилися – тепер мова йшла про те, як зберегти країну, не збожеволіти від внутрішніх чвар та чому освіта сьогодні є стратегічним сегментом національної безпеки. Переповідаємо усе найцікавіше з розмови.

Сергій Притула розпочав зустріч, яка в форматі «secret place» (у межах безпекових заходів про її проведення усіх охочих здобувачів освіти краю сповістили т.зв. «сарафанним радіо» – прим.авт.) одразу ж по завершенню повітряної тривоги, сигнал про яку на Київщині пролунав за півгодини до початку розмови. Без жодного зайвого офіціозу, під бурхливі оплески присутніх, одразу акцентувавши, що не планує читати лекцій, Сергій Дмитрович задекларував мету цієї розмови – почути молодь, яка сьогодні перебуває на роздоріжжі між бажанням виїхати та обов’язком залишитися.

«Я завжди на таких зустрічах кажу, що я приходжу не давати поради, тому що це дуже марна справа – будучи людиною 40+ років, давати поради тим, кому 18-17. У очах цієї молодої людини ти вже «динозавр», ні на що не спроможний в сенсі порад. Але мій життєвий шлях був доволі цікавий і з нього можна щось почерпнути, якщо захочеться», – розпочав Сергій Притула.

Надалі близько двох годин присутні працювали в живому режимі запитань та відповідей.

«Чому я тут? Бо нас стало менше в Україні з огляду на війну. Я дуже багато ваших ровесників зустрічаю за межами України під час відряджень у справах фонду або адвокації. Мені цікаво спілкуватися з вами не тільки в Україні, бо часто больові точки і запитання співпадають, незалежно від того, де молоді українці знаходяться. Минулого року в межах двох тижнів я мав зустріч зі студентами Дніпровської політехніки і студентами-українцями університету Пенсильванії у Філадельфії. І я бачив однаковий зріз проблеми: молодь дезорієнтована, бо їй ніхто не розказує, що її чекає в майбутньому. Ті, що в Америці, хотіли почути щось, щоб прийняти рішення повернутися. Ви – щоб прийняти рішення залишитися. Тому я чекаю пас від вас», – продовжив відомий громадський діяч і волонтер.

Перше запитання стосувалося того, що українцям варто було зрозуміти ще на початку вторгнення, аби зберегти психіку та єдність. Відповідь Сергія перетворилася на маніфест про ментальну різницю між українцями та росіянами.

«Можливо, моя відповідь видасться занадто простою, але я так відчуваю: українцям треба було б зрозуміти, і це не пізно станом на сьогодні, що окрім нас у нас більше немає нікого. Платник податків у США чи француз не прокидається з думкою «що я можу зробити для України?». Бельгієць не буде перейматися питанням, як відбудувати фельдшерський пункт десь біля Тростянця. Ми маємо відрізнятися від росіян максимально. Яка філософія кацапа в якійсь Сизрані? Він живе в лайні, вбиральня на вулиці, він у мікрокредитах, п’є «баяришнік» і знає, що «просвєту» немає. Його дратують усі, хто живе краще. І кожен «русскій» хоче, щоб навколо нього люди теж жили в лайні. Українець має бути навпаки», – відповів Сергій Дмитрович та навів близький усім приклад:

Уявіть: стоїть кілька будинків, у яких немає світла. І ось тут один будинок, у якому світло є (зал засміявся). Ви засміялися? Бо знаєте, що відбувається далі. Люди, в яких немає світла, роблять усе, щоб і в тому будинку його не стало. «Ми страждаємо, хай і ті страждають». Переверніть філософію! Сприймайте це так: «Слава Богу, що там є світло». Бо там якась бабця підніметься ліфтом, а не пішки з баклагою води на дев’ятий поверх. Там мама приготує дитині їсти в комфорті. Використайте це світло як можливість: прийдіть у гості, зарядіть телефон, наберіть води. Шлях турботи про іншого кращий для кожного з нас і для держави, аніж шлях, де українець в українцеві бачить підставу для срачу».

Надалі студентів цікавило направду нагально-практичне питання: як відрізнити справжніх волонтерів від фейкових, що наживаються на війні. Притула, чий фонд перетнув позначку в 12 мільярдів гривень зібраних коштів, поділився свіжою історією.

«Завтра Національна поліція вийде з повідомленням про арешт та екстрадицію до України лідера угрупування, який два роки наживався на військових, видаючи себе за представника нашого фонду. Він збирав купу грошей, обіцяв транспорт і зникав. Він сяде, і сяде надовго. Як відрізнити? У мене немає іншої поради, окрім глибинного вивчення. Довіра – це кит, на якому стоїть волонтерство. Чому нам довіряють? Бо вісім років до 2022-го я щомісяця показував результати: що зібрано, що куплено, як я особисто передавав снайперські комплекси чи автівки.

• Маєте мозок і інтернет – пробивайте.
• Якщо просять на підрозділ – знайдіть представників цього підрозділу і запитайте. Перевірте картковий рахунок.
• Використовуйте Google-пошук по фото: чи ця фотографія з передачею майна не була опублікована кимось іншим два роки тому?

Станом на 2026 рік ситуація краща, бо було кілька гучних скандалів, і людей покатали на «шакалячому експресі». Але росіяни методично б’ють по волонтерах, бо знають: якщо донор розчарується, він припинить фінансувати армію», – застеріг Сергій Дмитрович.

Відповідаючи на запитання про плани на політичну кар’єру, Притула виявився емоційним та різким.

«Український парламент зараз у критичній стадії, люди там демотивовані, ходять і кажуть: «ми втомилися тиснути на кнопки». Очевидно, суспільство засумувало за виборами. Але коли я слухаю розмови про коаліції та списки, у мене складається враження, що я спілкуюся з безсмертними людьми. Ми живемо в країні, де ніхто не застрахований, що завтра в твою хату не прилетить балістика. У мене на фонді 120 людей, які щодня працюють на одну задачу: вбити якомога більше ворогів і зберегти життя наших військових. Це наша Біблія. Я вважаю самі розмови про політику зараз шкідливими. Ніщо так не роз’єднує, як передвиборчі процеси. Ти можеш чудово спілкуватися з людиною, але раптом виявляється, що ви прихильники різних лідерів – і все, ви вороги. Я присвячую життя тому, щоб давати платформи для об’єднання, а не роз’єднання», – підкреслив Сергій Притула.

Одне з запитань стосувалося найяскравіших моментів волонтерства. Історія про «Народні Байрактари» стала вже легендарною, але Притула додав деталі про закулісся.

«Це був прецедент: 602 мільйони гривень за три доби. Коли збір закінчився, турецька компанія «Baykar» написала, що вони в захваті і дають три літаки безкоштовно. Моя перша думка була: «русскіє їх хакнули». Бо такого не буває – це подарунок на 15 мільйонів доларів. Я того вечора в «Zoom» дивився такими очима на Халюка Байрактара, а він такими ж – на чувака, який за три дні зібрав таку суму. Ми заощадили бюджет і два тижні билися з Міноборони, як його витратити. Вирішили купити супутник. І по сьогоднішній день люди розказують, що супутника не існує. Нещодавно в «Х» один «експерт» мені каже: «стаття у виданні «Українська Правда» для мене не авторитет». Я даю посилання на офіційний сайт ГУР з результатами роботи супутника – людина зникає. Потім інша каже: «ви «Спартани» втридорога купували». Я даю посилання на звітність фонду з кожною платіжкою. Проти фактажу не попреш, якщо у людей є критичне мислення», – відверто розповів гість сковородинівцям.

Найбільш резонансна частина зустрічі стосувалася майбутнього. Притула навів жорсткі цифри про демографічну ситуацію та стан освіти.

«Ви – «горловина пляшки». Вас фізично дуже мало. Одна з причин нашого опору в 2022-му – те, що в нас було найбільше чоловіків у віці 40-50 років. Вісім мільйонів! Середній вік воїна – 45 років. Через 20 років вас, тих, хто зможе захищати країну, за підрахунками, буде в 3,5 раза менше». Нас не врятує кількість – тільки якість і інновації. А в нас рівень освіти просідає. Прохідний бал НМТ став нижчим, ніж шість років тому. Розрив між сільською школою та обласним центром вже складає понад 4 роки навчання. Це катастрофа. Я говорю «великим дядькам» у владі: освіта – це основа національної безпеки. На неї треба стільки ж грошей, скільки на оборонку. Бо робити ракети – це добре, але нам потрібні люди, які будуть вміти їх робити. Коли ви закінчите навчання і прийдете на роботу з червоним дипломом, власник бізнесу скаже: «Покажи його мамі, вона тебе похвалить. А де твій досвід?». Ідіть працювати вже зараз. Поєднуйте. Досвід важить більше за диплом. Вам доведеться спати по 4 години на добу зараз, щоб мати можливість спати 6 годин, коли вам буде 40», – відверто поділився Сергій Дмитрович.

Майже наостанок дівчина з залу запитала, як знайти свою професію, якщо не знаєш, що любиш. Відповідь Сергія Притули базувалася на власному досвіді трудової еміграції.

«Я був вантажником у Лондоні на фабриці соків. Ми з хлопцями з Гани та Бурунді завантажували на конвеєр по 80 тонн цитрусових за зміну. Кожен з нас своїми руками перекидав 12-16 тонн за день. Здавалося б, що тут хорошого? Але я виходив з душу і думав: «О, кубики є, біцуха на місці, форма – супер». Я бачив у цьому позитив. Був у мене знайомий Міша, якому тато віддав готельний комплекс у Карпатах. Він ненавидів людей, бо він хотів крутити гайки в мотоциклах. Він цілий день крутив гайку в мопеді, а готель загинався. Міша був нещасний. Не робіть так. Гроші – це похідна. Перша причина – ваш комфорт від того, що ви робите. Знайдіть щось, що ви любите, і станьте в цьому найкращим».

Наприкінці майже двогодинної розмови Сергій Притула звернувся до присутніх у залі, зокрема присутніх вихованців КЗ КОР «Переяславський військово-спортивний ліцей «Патріот».

«Я бачу тут хлопців та дівчат у військовій формі. Дякую за ваш вибір. Присягнути Україні під час війни – це вчинок. Ви, студенти, навчаєтеся тут лише тому, що піксельна смужка воїнів на фронті виграє для вас час ціною свого життя. Ваша вдячність їм – це не тільки донати, а й ваше навчання. Якщо ви знехтуєте можливістю стати профі, то це неповага до тих, хто загинув. Мій горизонт планування став дуже коротким. Тому я намагаюся не сваритися з тими, кого люблю, і не відкладати слова «я тебе люблю» на завтра. Бо я не знаю, чи буде в мене така нагода. Будьте свідомими, будьте крутими українцями. Дякую за розмову», – завершив розмову Сергій Дмитрович та зробив спільне селфі з залом на згадку. Також висловив надію, з часом, зустрітися знову.

Наостанок зустрічі її організатори, Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукове товариство студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених (за активної підтримки соціально-гуманітарного відділу) подарували гостю подарунки на згадку про альма-матер, а проректор з навчально-методичної роботи Володимир Носаченко від імені всього колективу виконав приємну місію – вручив гостю високу університетську відзнаку «Волонтер України».

Сергій Притула залишив залу під аплодисменти, щиро зізнавшись – поспішає на виставу до доньки, і ще раз, вже практично, довівши: життя не має зупинятися і у той час, у який ми за нього боремося. Врешті, за враженням присутніх, розмова стала гідним заходом у межах відзначення 40-річчя поступу університету. Її повна відеоверсія найближчим часом з’явиться на youtube-каналі університету, повний фотозвіт – вже завтра.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі висловлює щиру вдячність пану Сергію за змістовну зустріч, приділений для неї у своєму графіку час, чесність та відкритість до діалогу, вагомий внесок у підтримку України. Продовжуємо підтримувати захисників і тримати світоглядний тил рідної Батьківщини!

5 травня 2025 року, в межах проєкту «Відкритий університет» до Університету Григорія Сковороди в Переяславі завітав Богдан «Тавр» Кротевич – символ незламності, справжньої відданості Україні та один із тих, хто формує громадську думку і впливає на розвиток сучасного українського війська.

Зустріч із «Тавром» (попри відсутність анонсу пов’язану із особистими безпековими заходами гостя – прим.авт.), зібрала понад сотню зацікавлених слухачів у конференц-залі імені Василя Сухомлинського, які прагнули поспілкуватися, поставити запитання та дізнатися більше про цю вагому постать. Переповідаємо вам найважливіші тези, проговорені гостем.

Перед тим як почати спілкування з гостем до вітального слова запросили ректора Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктора історичних наук, професора, член-кореспондента НАПН України Віталія Коцура:

«Дуже приємно бачити в нашому університеті таких людей, як Богдан. Це унікальна можливість для живого спілкування та обміну досвідом. Подібні зустрічі надихають і мотивують, адже не кожен має змогу почути особисту історію людини, яка пройшла через горнило війни. Вони допомагають краще зрозуміти складні процеси в суспільстві, національну ідентичність, виховання сучасної молоді. Університет Григорія Сковороди завжди підтримує діалог і створює платформу для таких важливих розмов, що формують громадську думку, зміцнюють патріотизм і любов до держави».

Зустріч модерував випусковий редактор сайту та мультимедійних платформ університету, провідний фахівець відділу інформаційних технологій і зв’язків з громадськістю Максим Левченко. У своєму вітальному слові він підкреслив особливу символічність цієї дати, адже рівно 11 років тому саме 5 травня було створено Добровольчий полк «Азов», а у 2014 році Кротевич вступив до лав батальйону міліції «Азов» на посаду стрільця, а згодом пройшов шлях від командира піхотного відділення до начальника штабу – першого заступника командира полку.

«Тавр», що завітав до альма-матер, брав участь у боях за Широкине, Світлодарську дугу, Мар’їнку, Красногорівку, а також керував підрозділами контрдиверсійної та снайперської боротьби, за що неодноразово нагороджувався, зокрема всіма ступенями знаку «Козацький хрест». Під час повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році керував обороною Маріуполя, зокрема в умовах повного оточення на «Азовсталі», після чого провів чотири місяці в полоні в московській в’язниці «Лефортово» й був звільнений у вересні 2022 року. Після повернення тимчасово очолював полк «Азов», який у січні 2023 року був реорганізований у 12-ту бригаду спеціального призначення Національної Гвардії України, де Кротевич виконував обов’язки командира, займався її підготовкою та логістикою, а також став одним із засновників фонду AZOV.one. Брав участь у боях під Великою Новосілкою, Малою Токмачкою, у Серебрянському лісництві, а з серпня 2024 року – на Нью-йоркському напрямку.

У 2024 році Богдан Кротевич отримав звання підполковника, виступав у Великій Британії та США, де лобіював підтримку України та бригади «Азов». Відомий критикою бездіяльності посадовців, 24 червня подав заяву до ДБР на генерала Содоля щодо провалів в обороні Маріуполя. 26 лютого 2025 року завершив службу в Силах оборони, залишивши посаду начальника штабу 12-ї бригади.

«Насправді, я не готуюсь до виступів і лекцій, вважаю себе абсолютно звичайною людиною. Я завжди про це говорю, і справді так вважаю. Сподіваюся, сьогодні у вас будуть питання, на які я обіцяю відповісти – або чесно, або скажу, що не хочу відповідати. Я колись обіцяв собі, що не буду брехати людям, і намагаюся дотримуватись цього слова. Дякую вам за те, що запросили. Я приїхав поспілкуватися з вами, адже, можливо, це для мене цікавіше, ніж вам. Я вірю, що молодь – це майбутнє. Багато порад, яких мені не вистачало в дитинстві, я отримав вже на практиці, і тепер хочу поділитись ними з вами. Якщо у вас будуть питання, особливо з цього приводу, я намагатимусь дати ті поради, яких сам не отримав. Думаю, серед вас є люди, які можуть змінити країну, і, можливо, зроблять це вже сьогодні чи завтра. Якщо хоча б на 1% я зможу вплинути на світогляд молодої людини в хорошому напрямку, я вважатиму це своїм досягненням», – з таких слів розпочав свою промову Богдан «Тавр» Кротевич в стінах альма-матер.

Безпосередню ромову розпочали з питання про український Крим, дитинство, і те, як цей період вплинув на формування особистості Богдана, який проживав у Сімферополі: «Чим саме наш український Крим вирізнявся в твоєму сприйнятті?»:

«У мене був дуже крутий учитель німецької мови Алієв Делівер Осінович у 9-й гімназії Сімферополя. Я досі його добре пам’ятаю. Він справді вплинув на моє мислення, бо дозволяв нам «демагогствувати», філософствувати й дискутувати. Хоч я люблю філософію і роздуми про життя, буття й інше, на деякі речі дивлюсь просто. Я народився в незалежній Україні, я – українець, тому люблю Україну.

У Криму завжди було багато неоднозначності. Дехто казав: «Є Крим, а є Україна» – так, ніби це щось окреме. Мене дратували написи на стінах типу «Полуостров Россияночка». Справді, моє оточення тоді було здебільшого проросійським. Але я намагався зрозуміти – чому? І дійшов висновку: більшість батьків моїх знайомих були росіянами, які переїхали після розпаду СРСР бо в Україні було краще жити, дешевше. А потім, як це часто буває, вони паразитували: приїхали туди, де краще, а зробили гірше.

Мене ж формувала простота й упертість. Я живу в Україні, отже, Крим – це Україна. Я одного разу сказав: «Крим ніколи не стане російським». А тепер він під окупацією. І з того часу я пообіцяв собі більше ніколи не казати «ніколи». З географічної точки зору все було очевидно. Крим з’єднаний з материковою Україною. Але, як бачимо, в житті бувають несподіванки».

Слідом прозвучало запитання про освіту: «На кого ти навчався? Адже, як часто буває, не всі працюють за здобутою спеціальністю. Наскільки тобі в житті стали в пригоді ті знання, які ти отримав – як у межах формальної освіти, так і через неформальне навчання? Загалом, яке місце освіта займає у твоєму житті та наскільки ти вважаєш її цінною?»:

«Я навчався в трьох школах. Спочатку в художній – це була Сімферопольська школа мистецтв, потім перейшов до 9-ї англомовної гімназії, де вивчав англійську й німецьку, а закінчив 24-ту загальноосвітню школу. Велике значення для мене мали вчителі – вони реально формують світогляд. Щодня, йдучи до гімназії, я проходив повз бюст Шевченка тому він став для мене символом.

У 11 класі я не знав, ким хочу стати. Батьки були викладачами творчих спеціальностей, тато – художник, мама – викладач театральної режисури. Я подав документи на інженерні спеціальності, вступив до кількох університетів і зрештою обрав Київську державну академію водного транспорту. Хотів незалежності й самостійного життя. Саме гуртожиток і колектив в університеті сформували мене як людину. Я навчився жити самостійно, брати відповідальність за себе.

Навчався на факультеті судноплавства, пройшов практику на Дніпрі, зокрема вперше побував у Переяславі – саме тоді ми зупинялись на судні та відвідали музей під відкритим небом.

За фаховою освітою я не працюю, але вона вплинула на мій розвиток. Після подій Революції Гідності й окупації Криму я востаннє був там 5 травня 2014 року. Побачив російські прапори, закриті сайти, відчув тиск пропаганди. Тоді сказав батькам, що якщо вони не виїдуть з Криму я припиню з ними спілкування. Вони залишили там усе й переїхали до Києва. Зараз вся моя родина тут. Тому освіта, самостійність, події в країні – усе це стало частиною мого становлення».

Позаяк нещодавно в університеті проходив форум ветеранів, і там активно обговорювалося питання поваги до воїна в сучасній Україні, а також у зв’язку із загальнодержавними дискусіями щодо необхідності формування певного етичного кодексу чи моделі взаємодії між військовими та цивільними, у Богдана Кротевича запитали про його особистий досвід адаптації та дії, які повинно чинити суспільство задля його конструктивності.

«Яких порад ви б дали цивільним у спілкуванні з ветеранами, зокрема з тими, хто може мати бойовий чи психологічний досвід? Чи потрібен нам узагалі такий етичний кодекс і як його можна було б напрацювати?», – запитали в залі.

«Я вважаю, що у будь-якому конфлікті з військовим найрозумніше не вступати в суперечку, а просто подякувати за службу й піти. Ми всі різні, і кожен переживає війну по-своєму. Є ті, кого вона зламала, є ті, хто тримається, але цивільні повинні бути дорослішими в цих ситуаціях. Не завжди людина у формі поводиться адекватно, але ми не знаємо, через що вона пройшла. Можливо, вона справді горіла в танку, втратила побратимів, або її життя розсипалося після фронту. Це не виправдання, але пояснення.

Поважати не означає погоджуватися з усім. Це означає розуміти контекст і вміти зробити крок назад заради миру. Якщо бачите, що військовий поводиться агресивно – не доводьте свою правоту, не провокуйте. Скажіть: «Дякую за службу», –  і спокійно йдіть. Це не слабкість, це мудрість.

Я завжди намагаюся бути «старшим» у розмові – не за віком, а за позицією. Іноді це означає поступитися навіть принципами, якщо це допоможе уникнути конфлікту або зберегти чиюсь гідність. Поводьтеся з розумінням. Людина у формі – це завжди окрема історія. Її не треба виправдовувати, але її варто почути й не засуджувати з порога» .

Також «Тавр» поділився життєвими історіями, через які показав, як важливо виявляти повагу й розуміння до військових, незалежно від їхнього життєвого шляху:

«Одного разу я їхав потягом до Львова, і поруч сиділи двоє військових: один десь за 60 років, з 155-ї бригади, а другий (молодший) з Житомира – мобілізований продавець SIM-карт, який потрапив під Курськ. Один з них був дуже знервований, матюкався на весь вагон, хоча поруч були діти. Але я чудово розумів, що ця людина не просто «груба». У нього, як виявилося, обсесивно-депресивний розлад, й він проходить через важке розлучення, його життя розсипається на очах. Я не робив зауважень. Лише сказав: «Я піду за чаєм, будете?» і пригостив. Через якийсь час ми спілкувались уже в коридорі. Він виговорився. Я дозволив йому випустити пару, аби він не зірвався на комусь іншому. Мені стало важко, я вийшов звідти, як вижатий лимон, але я знав, що, можливо, завдяки цій розмові він не зробив гірше ні собі, ні іншим.

Бачив якось і військового, який лежав просто на лавці у Києві. Зупинив машину, підійшов, поговорив. Виявилось, що це демобілізований стоматолог, життя якого розвалилось після війни: дружина пішла, з дому вигнала. Я подзвонив його дружині, поговорив, дізнався більше. Такі історії часто непомітні, але вони трапляються щодня. І все, що треба це просто підійти, не з позиції «я правий», а з людською повагою: «Друже, як тобі допомогти?».

Я підходжу навіть як цивільний, хоч і сам військовий. Я ніколи не починаю з того, хто я. Я не очікую, що мене впізнають чи поважатимуть. Я просто поводжуся як людина. І часто цього достатньо».

Наступне питання, яке викликало значний інтерес, було таке: «Як вам з побратимами вдавалося триматися й не втрачати бойовий дух на Азовсталі всі ці 86 днів, попри явну перевагу противника?»:

«Дякую за правильну цифру, адже багато хто не знає точної. 86 днів – це саме той час. Хтось навіть говорить: «Я хотів дотягнути до сотки, але сталося, як сталося». Знову ж таки, є речі, на які можна впливати, а є ті, на які не можна. І треба розуміти, що багато людей просто зламалося. Дехто втрачав надію, хтось сходив з розуму, і навіть робив не дуже гарні вчинки. Але важко сказати, як би ти себе поводитимеш в тій чи іншій ситуації, доки не потрапиш у неї. Це той момент, коли треба бути дорослим. Я вперше потрапив у таку ситуацію в 2014 році під час контрнаступу. Ми опинилися на перехресті, серед бронетранспортерів і військових з різних підрозділів, і не було зв’язку чи чітких команд. Я був командиром ЗУ-23 на КамАЗі, зенітної установки, яку ми використовували для стрільби по наземних цілях. І до мене почали підходити люди і питати, що робити, і я почав командувати, хоча за посадою не мав цього робити. Люди часто не можуть приймати рішення самі, і їм треба сказати, що робити. І в Маріуполі на Азовсталі була схожа ситуація. Люди підходили до мене, задавали питання, і я намагався їм допомогти. Коли ми вже були в оточенні, я жартував, що святкуємо моє день народження прямо на Азовсталі. Але насправді на той момент усе стало дуже серйозно. У якийсь момент я сів, схопив голову і подумав, що мені дуже страшно, не знаю, що робити. Це було важке рішення, але через кілька хвилин я зрозумів, що треба продовжувати. Не було ні розчарувань, а лише момент, коли я зрозумів, що треба йти далі, і все стало на свої місця. Людям треба приклади, їм треба розуміти, що робити, навіть коли ситуація здається безвихідною. Мої побратими бачили, що я залишаюся і продовжую боротися, навіть коли здавалося, що всі ми загинемо. І насправді, коли думаєш, що загинеш, все стає дуже простим. І хоча багато людей намагалися просто вижити, це не допомагало, бо не можна думати тільки про себе. Ти маєш думати про побратима, і тоді він буде думати про тебе. У Маріуполі ми мали дуже низькі втрати серед особового складу, і це частково завдяки тому, що ми думали один про одного. І навіть хоч ідея з полоном й була важка, вона була правильним вибором, бо зараз більшість з нас живі й повернулися до війська».

Були й анонсовані гостем питання щодо порад, які б він дав собі під час навчання:

«Мені завжди було важко через свою принциповість та прагнення до правди. Хоч я й не вважаю себе дурною людиною, я часто себе критикую. Одне з найважливіших, що я б хотів зрозуміти ще в дитинстві – це що таке добре, а що таке погане. Це філософські питання, на які кожен шукає свою відповідь. Життя дає вибір: бути чесним, принциповим, навіть якщо це важко, або йти шляхом нечесності, корупції, зрад і інтриг. І хоча той шлях може здатися легшим, в довгостроковій перспективі він завжди призводить до невдач. Люди, які обирають шлях негідності, зрештою зраджують і втратять усе. Це складний, але важливий вибір, за який кожен несе відповідальність. Вибір бути чесним – це не просто, це надзвичайно важко. Але це те, що варто обирати, щоб бути щасливим. Щастя неможливе без принципів, і я переконаний, що у негідників не буває справжнього щастя. Це той шлях, до якого треба йти, навіть коли здається, що всі навколо живуть краще, обираючи простіший шлях».

Обговорювали й мовне питання. Студентка поцікавилася точкою зору Кротевича щодо ситуації з російською мовою в Україні та, зокрема, у війську:

«Я вважаю, що в Україні повинна бути українська мова, і ми повинні спілкуватися нею. Щодо військових, то не варто критикувати їх за мову. Це важливе питання, особливо в армії. І коли ви бачите людину в цивільному, яка, ймовірно, є військовим, краще не робити їй зауважень. Я вважаю, що мова має бути не нав’язаною, а популяризованою через приклад. Я особисто намагаюся спілкуватися українською. Колись моя українська була далекою від ідеалу, але з часом я перестав соромитися», – зазначив «Тавр» та пригадав випадок, коли працював в Маріуполі, де більшість спілкувалася російською. Каже, там намагався говорити українською, а одна офіцерка з Львівщини, яка працювала в частині, зробила зауваження.

«Мене це дуже обурило. Я нікому не дозволяю давати мені подібні зауваження, окрім моїх командирів. Але навіть тоді, коли я зіткнувся з такими ситуаціями, я продовжував говорити українською, бо вважаю, що це важливо. Мова – це не лише питання держави, це частина культури. У нас повинна бути мова творчості, і зараз українська мова все більше звучить у шоу-бізнесі, серед митців і волонтерів. І хоча зараз українська мова не є мовою бізнесу, важливо, щоб ми розуміли її цінність. Я не засуджую тих, хто говорить російською, але вірю, що зі зростанням рівня і амбіцій вони все одно будуть змушені перейти на українську, якщо хочуть досягти чогось більшого. Усі повинні мати право вибору, але я намагаюся надати приклад, а не нав’язувати свою думку. Бо, зрештою, кожен має обрати шлях сам».

Запитували у відомого «азовця» й про поради для молоді, яка прагне обрати військову кар’єру:

«Я справді дуже поважаю людей, які свідомо обирають військову кар’єру. Я ніколи не прагнув бути військовим, і, чесно кажучи, я не можу себе уявити в цій ролі. Але мені завжди імпонували ті, хто вибирає цей шлях, адже це вимагає великої відданості. Реформи в армії, зокрема в військових навчальних закладах, є надзвичайно важливими. Я вважаю, що еліта суспільства повинна складатися в першу чергу з контрактних військових, оскільки це забезпечує безпеку країни: військові отримують краще забезпечення, навчання, і, відповідно, можуть ефективніше виконувати свою роль.

Зараз ми повинні знову відновити статус військових як еліти в суспільстві, і це має відбуватись завдяки людям, які йдуть до військових навчальних закладів. Наше завдання – створити належні умови для них. Я був свідком ситуації, коли курсанти не отримували належного забезпечення. Наприклад, в умовах бойових дій, коли ворог підходив до Києва, вони не отримували ніякої компенсації, хоча активно брали участь у захисті. Я підняв це питання, і завдяки цьому вдалося ініціювати зміни на законодавчому рівні.

Я не був курсантом, але це показує, що навіть якщо ти не займаєшся чимось особисто, можна змінювати ситуацію, головне бути активним громадянином. Моє захоплення людьми, які обирають шлях військових, безмежне. Я бажаю їм удачі, і якщо їм потрібна допомога, я завжди готовий надати її на волонтерських засадах, виконуючи це з відчуттям боргу. Щодо порад – робіть те, що робить вас щасливими. Сподіваюся, що це буде вірний і морально правильний шлях».

Присутні ствердилися у думці, що війна обов’язково, раніше чи пізніше, завершиться. У Богдана Кротевича запитали, якою він бачить Україну через 10-15 років та якою є роль молоді у формуванні її майбутнього.

«Це ваш вибір, а не мій. Я вірю, що кожен має право обирати, де жити, але я вже старий для цього. Я вважаю, що з віком людям, скажімо, після 60-70 років, варто позбавити деяких прав, і я ставлюся до себе так само. Бо вам жити в цій країні, вам і вирішувати, де жити. Я не знаю, яким я буду через 10, 20 чи 30 років, але, споглядаючи як змінюються люди, іноді мені страшно, навіть за себе. Коли війна закінчиться, я займуся своїми справами. Якщо запитають, за кого я голосував або що хочу побачити, я відповім або не відповім. Але це ваше рішення, в якій країні жити. Якщо ви захочете змінити щось у країні, наприклад, носити рожеве волосся чи окуляри зі стразами – це ваше рішення, і вам всім жити з тим. Я знайду собі спокійне місце за містом і буду жити. Важливо розуміти, що відповідальність лежить на кожному з нас. Моя відповідальність – допомогти вам прийняти рішення вільно і свідомо вибирати майбутнє країни. Я спробую зменшити свій вплив на прийняття рішень, але буду радити та ділитися думками. Я також буду говорити з тими, з ким можу поговорити, щоб країна врахувала голос молоді, яка зараз підростає. Щодо свідомості – ми, можливо, найсвідоміші в світі. І навіть якщо ви не розумієте, що таке бути свідомим, робіть своє, і своїм прикладом показуйте, як це – бути відповідальними. Усі мають шанс змінитися, і навіть я колись був несвідомим. Тому не списуйте нікого з рахунків. Робіть свою справу і допомагайте будувати краще майбутнє».

Наприкінці до розмови долучилася кандидатка психологічних наук, доцентка, завідувачка кафедри практичної психології Вікторія Вінс, зазначивши:

«Ви кажете, що вже старий, але, гадаю, йдеться швидше про психологічне вигорання. Вам лише 32 роки, та військову кар’єру ви розпочали в 21-річному віці. Ви згадали, що мали чудових учителів – а я хочу підкреслити, що саме через учительство ми формуємо свідомість нових поколінь. У нашому університеті ми готуємо вчителів, які зможуть посіяти зерна патріотизму й відповідальності в українському суспільстві. Слухаючи ваші скромні відповіді, я відчуваю, яка колосальна праця за ними стоїть. У вашій скромності велика сила духу, і ми щиро вам вдячні за те, що передаєте її нам», – зазначила Вікторія Анатоліївна та, як психолог поставила низку важливих запитань: «Як вам вдалося пережити полон? Цікавить також, якою була ідеологія та психологія представників ФСБ: як вони до вас ставилися, чи намагалися через спілкування з вами зрозуміти українську ментальність? Окремо хочу запитати про роль психологічної культури в нашій державі. Якою, на вашу думку, є позиція керівництва щодо її розвитку? І як, на вашу думку, варто готувати майбутніх психологів, зокрема тих, хто працюватиме з військовими? Адже часто цивільних спеціалістів не допускають до таких завдань. Які ключові елементи має включати їхня підготовка, щоб вони були здатні ефективно допомагати людям із бойовим досвідом?»:

«Щодо ФСБ – вони дійсно намагаються нас вивчити. Можливо, мені «пощастило», бо я людина принципова й пряма. Вони намагалися схилити до співпраці, ставили навідні питання – мовляв, чи стріляли ТРО по своїх, чи були вбивства цивільних. Іноді вдягалися у футболки з українською символікою. Я їм прямо сказав: «Ви – ворог. Можете катувати, я не знаю, як поведу себе в цій ситуації, але просто так – ні». Після цього мене помістили на чотири місяці в повну ізоляцію – одиночна камера, без спілкування, без людей. Це було складно. Але я залишався впертим і принциповим. Згодом мене показали у російській телепередачі як одного з «топ-7 нацистів України» – десь на 3 чи 5 місці. Це показує, що вони дійсно спілкувалися з ФСБ. Я не русофоб, я проста людина. Але росія напала на нас й вона повинна за це відповісти. І завдання мінімум – зробити так, аби вона більше ніколи не могла напасти. Для цього потрібно дестабілізувати цю систему, зруйнувати імперію. Це не про ненависть, мене більше обурюють воєнні злочини, ґвалтування, звірства. Є конкретні російські підрозділи, за якими я слідкую – з ними треба щось робити. ФСБ поводяться зверхньо, вони реально вірять у свою «вищість». Їхня ідеологія це не просто ненависть, це щось глибше, огидніше. Вони вбивають і ґвалтують не з люті, а з переконання, що «так треба», що це частина їхньої місії. Вони вважають українців молодшими братами, які просто помиляються. Це гнилизна, яку не вилікувати. Її можна лише зруйнувати. І ми маємо це зробити. Але паралельно ви, тут, маєте будувати країну – кожен на своєму фронті.

Щодо психологічної підтримки тут складно. У «Азові» після полону багато хто потребував допомоги, але не всі готові її приймати. Часто військові більше довіряють приватним спеціалістам, а не армійським психологам. Бо все одно є недовіра: мовляв, розкажуть командиру. Навіть найсильніші приходили й відкривались. І отут важливо – приватна психологія працює краще. Наприклад, боєць казав, що звертався до психолога через ПТСР, бо це почало впливати на сім’ю. Чоловіки, як правило, звертаються тільки тоді, коли вже критично. Я теж думаю звернутись. Бо іноді моя прямолінійність і жорсткість заважає. Для мене, якщо людина не помирає, то це ще не проблема. Але я розумію, що це знецінення чужого болю. І це треба в собі виправити, щоби краще розуміти інших і не травмувати їх».

На згадку про зустріч в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі Богдан отримав у подарунок щорічник Григорія Сковороди з цитатами на кожен день та книгу «Воюючий Шевченко: мала світоглядна книжка українського воїна», а також патч університету й сталеву кружку. Про зустріч з «Тавром» в альма-матер нагадуватимуть автографи на стіні зали інформаційних технологій «Чумацький шлях» та дверях офісу Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених, а також відвідав ветеранський простір в мережі укриттів УГСП.

Ще близько години тривало неформальне спілкування та фотосесія з охочими сковородинівцями – спільні світлини від Ірини Середи знайдете за цим посиланням: https://gallera.io/g/8623-irina/311714-05052025

Зустріч із Богданом Кротевичем залишила глибокий слід у серцях усіх присутніх. Його щирість, глибокі роздуми та сила прикладу стали важливою подією для університетської спільноти. Це була не просто розмова – це був урок мужності, людяності й відповідальності. Такі зустрічі формують світогляд нових поколінь, зміцнюють віру в майбутнє та підсилюють усвідомлення цінності людського життя, свободи й національної єдності.

Захід проведений з ініціативи Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукового товариства університету. Наступні анонси – незабаром.

Навчальний 2023-2024 рік добігає свого завершення, а відтак на часі пригадати усі ті події, які  відбувалися в стінах УГСП протягом року, зокрема у рамках проєктів «Відкритий університет», «Платформа можливостей» та «Клуб випускників університету». Пропонуємо вам згадати про те, хто, з-поміж військових та волонтерів, митців та інших лідерів думок, був гостями університету цьогоріч та які важливі тези проговорював кожен і кожна з них.

Команда театрально-музичного гурту «Schmalgauzen» тепло і невимушено поспілкувалась зі студентами Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Атмосферна зустріч щедро приправлена цікавими історіями, жартами та фантастичними піснями відбулася 3 квітня 2024 року в актовому залі закладу у рамках проєкту «Open University», який вже шостий рік реалізується Науковим товариством студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених та Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю.

Насамперед трохи історії. Гурт «Schmalgauzen» утворився в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. У 2020 році почав свої виступи й відтоді студенти-артисти стали набирати популярності, створювати свої пісні, цікаві фразеологізми та сюжети у піснях. Саме цікаве поєднання акторства у виконанні музики дозволяє артистам створювати свою історію у власних піснях.

У Переяслав, на численні піврічні прохання здобувачів та молоді міста, гурт завітав повним складом – по п’ятій вечора під гучні оплески кількасот людей на сцену вийшли та зайняли місця Михайло Матюхін, Владислав Михальчук, Роман Дебрін, Андрій Ширко, Кирило Липко, Георгій Ярмоленко й Євгеній Запояско. У залі одразу ж опроявилися ті, хто, видається, є найпалкішими прихильниками творчої ватаги – хтось розмалював обличчя в стилі концертних виступів гурту, хтось малював плакати і ще за добру годину до анонсованого початку зустрічі зайняв собі місця у перших рядах, а хтось натхненно підспівував кожній композиції яку акустично виконували хлопці у цей день.

Але про все по черзі. Перше ж слово хлопців, сказане на сцені, зал, знову ж таки, щедро скупав у оваціях. Забігаючи наперед, оплесків присутні не шкодували протягом усіх майже двох годин зустрічі. Висловивши приємність від запрошення у Переяславі, Андрій Ширко представив хлопців та запропонував провести цю зустріч у форматі відповідей на цікаві питання присутніх. З першої ж миті у залі було з десяток охочих завести розмову. Найчастіше у цей вечір просили розповісти про історію написання тієї чи іншої композиції гурту – так присутні ексклюзивно дізналися деталі створення пісень «Кров і вино», «Тетяна», «1.13», «Джессіка» та інших.

Говорили й про те, що надихає на творчість. На думку Романа Дебріна, це, найперше, люди що його оточують, адже з ними набагато легше щось створювати. Також, на думку саксофоніста колективу, усе залежить від настрою. За мить Дебрін вже показував як це відбувається на фортепіано, імпровізовано виконавши одну зі своїх найновіших авторських мелодій. На цьому імпровізації не закінчилися – вже у ході відповіді на наступне питання щодо того, чи виконує гурт переспіви, присутні замиловано слухали миттєво зімпровізовану скрябінівську «Спи собі сама». Цікаво, що, за словами хлопців, виконання каверів ніколи не були основою їх творчості, проте вони неодноразово співали їх під гітару у студентському гуртожитку та під час певних виступів в університеті.

Аби відповісти на питання про унікальність стилю гурту, «Schmalgauzen», нагадавши про свою освіту в театральному університеті поєднане із захопленням музикою, виконав одну з найсвіжіших композицій під назвою «Тетяна». По завершенню додали, що гурт не ставить перед собою жодних рамок, нічого не планує на роки вперед. Він постійно експериментує над формами, жанрами і стилістикою свого матеріалу. Іноді написання пісні, як от у випадку з композицією «Відьма», може втілитися за лічені хвилини. «Написання кожної пісні – це ритуал, певна містерія», – кажуть хлопці й, протягом цього вечора, ще неодноразово демонструють те, як створюються їхні пісні підхоплюючи гру когось з колег по гурту музичними чи поетично-виконавськими партіями.

Улюбленці молоді, пісні яких набирають, щонайменше, десятки тисяч прослуховувань на стрімінгових платформах, а квитки на концерти розкуповують в перші ж дні від анонсу. Ті, чию манеру виконання неможливо сплутати ні з чим. І якщо ви чули пісню про собаку на ім’я Джессіка, Лаванду та прикмету «Північ бачить місяць», то ви точно знаєте на прийдешню зустріч з ким ми натякаємо.

У найближчу середу, 3 квітня 2024 року, на численні прохання сковородинівців, в стінах альма-матер відбудеться творча зустріч з гуртом «Schmalgauzen». Початок о 17:00 в актовому залі університету.

Творча формація працює у жанрі пісенного мистецтва, в якому поєднуються театральні вистави і драматургія. Фактично, це синтез музики й акторської майстерності в гармонійному співвідношенні, адже учасники бенду свого часу були студентами Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Зі слів соліста Влада Михальчука, вони були звичайними акторами, які на першому курсі отримали завдання придумати й заспівати пісню. Стати музикантами вони тоді і не мріяли.

Планується, що зустріч пройде у теплому колі спілкування, де хлопці охоче відповідатимуть на ваші питання. Це нагода надихнутися історією становлення гурту, довідатися про те, що надихає їх творити нові пісні та багато іншого.

Зустріч відбудеться за ініціативи Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю й Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених університету в рамках формату «Open University». Серед партнерів, без яких було б неможливо уявити проведення цього заходу – соціально-гуманітарний відділ університету та Відділ культури і туризму Переяславської міської ради й КЗ «Переяславський ЦКМ».

Вхід на подію – вільний. Беріть друзів та приходьте, адже такий івент просто неможливо проґавити!

12 березня 2024 року, у рамках старту весняного сезону одного з найвідоміших партнерських форматів Університету Григорія Сковороди в Переяславі під назвою «Open University» відбулась зустріч із ведучим відеоциклу «Довга війна» від youtube-каналу видання «Ґрунт», політичним консультантом й медіа аналітиком Олексієм Ковжуном. Протягом півтори години кілька десятків охочих наживо відвідати захід діалогували на тему «Плани на майбутнє в часи невизначеності».

Розпочавши зустріч в УГСП Олексій Ковжун наголосив на складнощах у плануванні чого б то не було у сучасних реаліях та в цей суперечливий час:

«Ми живемо в епічні часи, де нас оточують епічні герої. Я зрозумів ще у 2014 році, коли поїхав радником губернатора в Донецьку область, що жити на сторінці підручника історії дуже цікаво – буває дуже весело, буває дуже страшно, але дуже цікаво і вкрай дискомфортно. Це часи про які ми будемо згадувати і про які ви розповідатимете своїм дітям, бо цей момент залишиться з нами назавжди. Планувати важко, тяжко, адже сьогодні була тисячна ювілейна тривога в Києві й наша зустріч могла б не відбутися через ризик ракетного удару. То як все ж таки планувати?»

Надалі Ковжун підкреслив важливість сьогодення, наголошуючи на тому, що наші дії та вибори сьогодні формують основу для гідного майбутнього:

«Ти повинен робити сьогодні правильні вчинки, і тоді тобі не буде соромно перед майбутнім, перед новим днем. Ми не знаємо, що буде потім, не можемо уявити, бо це поза обрієм подій. Мене часто запитують: «Коли закінчиться війна?». Я не знаю, коли це станеться, але точно знаю,  що ми приречені на перемогу. Це буде несподівано. Оскільки це може статися будь-коли, ми повинні сьогодні думати про це. Ми маємо використовувати цей час з користю».

Принагідно Олексій окреслив важливість спільноти, зауважуючи, що те, що люди роблять разом, має велике значення:

«Ви навчаєтеся в університеті, і у вас є історія про те, сесія, книжки, програма – це дуже важливо. Насправді найбільш важливе – це ваше середовище, ви. Те, що ви робите разом, це більш важливо, ніж ті знання, які ви отримуєте. Не важливо, що ви робите разом, це може бути гурток вишивання, співу, театр, щось, про що не говорять в голос, не важливо. Дуже важливо, коли кожен з нас є частиною безлічі середовищ».

Також впізнаваний гість наголосив на важливості уникання ситуацій, де ви відчуваєте себе «найрозумнішим» чи «найорганізованішим», порадивши віддавати перевагу оточенню, де можна навчатися та навчати інших:

«Коли ви опиняєтесь в кімнаті, де ви є найбільш розумною, організованою чи освіченою людиною – тікайте з цієї кімнати. Будьте там, де ви можете навчити когось, і де вас можуть навчити. Варто бути там, де ви можете бути лідером, або де вас можуть вести. Коли ви намагаєтеся організувати все власноруч – ви страждаєте, і у вас все пролітає. Делегуйте – це дуже важливо».

Однією з ключових порад було те, що потрібно формувати цілі так, щоб навіть часткове досягнення було великою перемогою:

«Віра в себе живе минулими успіхами. Інвестуйте у свою роботу, будьте завзятими. Життя повинно бути осмислене, свідоме і наповнене смисловими моментами. Тоді щастя та успіх вас знайдуть».

У блоці питань присутні говорили з Олексієм Ковжуном щодо найкращих сучасних українських виконавців, траєкторії руху молоді далі, майбутнє росії та те, чого не варто робити аби не втратити своєї незалежності.

По завершенню зустрічі гість альма-матер ще певний час залюбки спілкувався та фотографувався з присутніми. Принагідно, на локації можна було придбати мерч підрозділу «Вовки Да Вінчі», виручені кошти від продажу якого спрямують на закупівлю fpv-дронів.

Наостанок перебування в УГСП Ковжун завітав до музею закладу, залишив пам’ятним підпис на дверях офісу Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених університету, яке спільно з Відділом інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю уже шостий рік поспіль реалізує такий формат зустрічей. Фінальним акордом перебування Ковжуна в Переяславі стала його прогулянка середмістям.

На цьому сезон чудових зустрічей та змістовних розмов в університеті лише набирає обертів – уже в прийдешній вівторок піар-директорка культових українських зірок Ірина Ангелова стане першою гостею проєкту «Платформа можливостей» цієї весни.

Листопад сповнений сенсових та актуальних розмов в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі. 7 листопада 2023 року у конференц-зала імені Василя Сухомлинського у рамках проєкту «Відкритий університет» усі охочі мали нагоду зустрітися з українським журналістом та телеведучим, публіцистом, колумністом, солдатом Збройних Сил України Павлом Казаріним. Незмінними організаторами такого спілкування стали Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю й Наукове товариство студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

До повномасштабного вторгнення російських військ на територію України ви могли знати Казаріна як ведучого шоу «Ранок у великому місті» на каналі ICTV та суспільно-політичного ток-шоу «Зворотній відлік» на «Суспільному», чути у авторських проєктах на «Радіо НВ», читати його блоги на найтоповіших інформаційних порталах країни. У 2021 році книга Казаріна «Дикий Захід Східної Європи» стала переможцем конкурсу «Книга року ВВС» (2022) у категорії «Есеїстика». 2022 рік він мав присвятити її презентаціям по всій країні, і, навіть, встиг зробити першу з них в Маріуполі, хотів «більше подорожувати, і менше працювати», проте «не уточнив своє бажання». В умовах війни він, навіть, не знав чи вцілів наклад книги у харківському видавництві – забігаючи наперед, наразі там додрукували вже третій її наклад і вона лишається актуальною.

24 лютого, як і багатьох українців, покликало Павла Казаріна стати до руху опору рідної Батьківщини – нині він солдат Збройних Сил України. Приїхав до Переяслава у вільний від служби час, перед дислокацією на куп’янський напрямок – скориставшись доброю волею свого військового керівництва, яке радо підтримало цю ідею.

Сковородинівцям та учням ліцею-інтернату «Патріот», що, незмінно долучаються до таких зустрічей Казарін розповів про свій шлях військовослужбовця. Зазначив, що після завершення операції з витіснення російських військ із Київщини, Сумщини та Чернігівщини перевівся до іншого підрозділу – ближче до епіцентру подій на Сході України. У 2023 році приймав участь в обороні Бахмуту та Гуляйполя. Також ніс службу на білоруському кордоні, де, за його словами, «нічого, на щастя, не відбувається, і це, такий собі, санаторій».

У ході півторагодинної розмови Казарін зазначив, що служба в українській армії в умовах війни змінилася, відтак усі стереотипи про те, що, мовляв, «солдат завжди голодний», чи що «армія, подібно до сюжету радянських фільмів, змінює людей» і є «виправним інститутом», слід відкинути. Згадав про черги до військомату у лютому 2022 року. Каже, мобілізуватися тоді прийшли і чоловіки різного віку, і дівчата, і крутий айтішник, і доларовий мільйонер з сотні українського «Forbes». Пригадує, мобілізувалася тоді, навіть, пара геїв – вони стали хорошими мінометниками яких дуже цінують у колективі.

За враженням Казаріна, нині український військовий може «дотягнутися до Президента України чи міністра оборони за два-три рукостискання». Зазначає, що військо нині складається не лише зі «спеціально навчених кадрових людей» –вони «виграли суспільству час на початку війни, а нині вони закінчуються». Суб’єктивно спікер припустив, що нині на одного «кадровика» припадає 6-7 осіб мобілізованих протягом 2022-2023 років. За логікою війни, ця цифра й далі змінюватиметься в бік останніх.

«Ця війна – нова головна подія для українського суспільства, яка прийшла на зміну розповідям про події щодо Другої світової війни, які ми чули від старшого покоління. У кожному українському місті діти нині знають як звучить сигнал повітряної тривоги, люди мають досвід як спускатися в укриття під час повітряної атаки, у всіх є знайомі які воюють і знайомі їм загиблі. Нова історія, яка карбується на наших очах, стає важливішою за все те, що було до цього», – підкреслює журналіст та військовий трансформацію. Каже, про війну не можна судити з досвіду комп’ютерних ігор та фільмів де всі повсякчасно стріляють. У реальних умовах аби зблизитися з противником на 300-500 метрів мають бути, хіба що, штурмові дії. Специфіка ж роботи Казаріна полягала у тому, що він тривалий час тягав автомат «немов заячу лапу».  Згадує, його перший стрілковий бій відбувся лише цьогоріч у Бахмуті.

«Ми з вами живемо в країні, в якій не дуже працюють прогнози. Переконуюсь в цьому й нині, переконувався до повномасштабного вторгнення. Нам дуже часто здається, коли ми обертаємося назад, що все було логічно, все можна було передбачити. Що все було прогнозовано, і якщо хтось помилявся, то це були лише його особисті проблеми – бо він не міг дивитися фактам в очі. Але ні. Я проілюструю. Мій особистий нічний кошмар – прокинутися в жовтні 2013 року, немов у фільмі «День сурка». І ти знаєш про все, що буде далі. От що б ми робили з цим знанням тоді?  Хто нам повірить, якщо ми почнемо розповідати про те, що нас чекає в найближчі місяці і роки? «Президент Грузії буде губернатором Одещини» – мої знайомі, напевно, викличуть швидку після цих слів, бо ці зміни тоді були настільки карколомними, що ніхто з нас на них не очікував. Навіть після 2014 року, хто б і що не казав, ми ще не були усі на одній хвилі. Давайте припустимо, що ми прокидаємося в травні 2016 року – анексія Криму і окупація Донбасу вже відбулися, усе перейшло в формат конфлікту низької інтенсивності. І от ми тоді комусь кажемо те, що Надія Савченко не є героєм України (а тоді її рейтинг сміливо дозволяв чи не в першому турі виграти президентські вибори – Казарін), а наступним президентом буде Зеленський. Нам би теж тоді викликали швидку, бо тоді про свої президентські амбіції, мабуть, не думав і сам Володимир Олександрович. Ніхто ще в листопаді 2021 року не міг повірити в його іміджеві метаморфози і те, що, приміром, через кілька місяців, в черзі на інтерв’ю до нього стоятиме Девід Леттерман. Це теж історія про те, що нам сучасним буде вкрай важко домовитися з нами ж самими з нашого нещодавнього минулого. Іноді обставини нашого життя дуже карколомно змінюють наше уявлення про реальність, яка нас оточує. Перенесімось, умовно, в листопад 2025 року – відкривається портал і до нас зараз виходить людина яка розкаже про те як розвиватимуться далі події. Мені здається, ми б їй не повірили і теж подумали про те, що їй треба викликати швидку. Ми живемо в країні з непередбачуваним майбутнім. Іноді виникає спокуса сказати «було зрозуміло, що події розвиватимуться саме так». Проте щоразу, коли ми були всередині подій, ми й гадки не мали про те, як вони розвиватимуться далі. Чим довше ти живеш в країні, тим відчутніше ми розуміємо, що не знаємо яке майбутнє на нас чекає попереду. Єдине, що нам залишається – робити те, що ми можемо, аби спробувати досягнути результату, якого прагнемо. Враховуючи те, що 20 місяців тому нам казали мовляв ми протримаємося три дні, а ми протрималися більше ніж 600, то, мені здається, що ми непогано виступаємо в цій дисципліні», – розповів Павло Казарін і запропонував присутнім поспілкуватися.

Звісно ж, описане в цьому матеріалі є навіть не половиною із того, про що розповів Павло Казарін – незабаром на youtube-каналі університету вийде повна версія розмови з гостем аби задовольнити цікавість тих, хто, з різних причин, не зміг завітати на неї фізично. Там почуєте про довоєнний Крим та перші місяці після його анексії; способи побудови журналістської кар’єри, зокрема підхід «продавати час в «розніцу»»; багато військових історій та рефлексій Казаріна про службу і те, хто напише книги про цю війну («спойлер – це будуть не нинішні письменники, а ті хто до того геть не писав» – Казарін); як у війську ставляться до одностатевих стосунків; зміни в Європі у зв’язку з нашою війною та нове розуміння впливу НАТО як не «клубу дорослих», а спільної відповідальності усіх хто впливає на колективну безпеку; відмінність нашого протистояння від нещодавніх війн у світі та військових конфліктів, описаних у мемуарах про ці події;  новий військовий досвід який дає наша війна світу і про який згодом напишуть усі військові підручники, тощо.

«Бажаю усім нам живити і берегти свою менталочку», – побажав наостанок свого перебування у колі сковородинівців Павло Казарін та пообіцяв, з часом, неодмінно повернутися до нашого міста та альма-матер.

Слід зазначити, що ще перед початком зустрічі гість мав змогу ближче познайомитися із закладом, оглянути музей університету. Після зустрічі ж оглянув бібліотечний простір, підписав придбані учасниками зустрічі книги та автограф-простори у залі інформаційних технологій «Чумацький шлях» та офісі Наукового товариства університету, отримав пам’ятні подарунки на згадку про зустріч і як аванс до наступних спілкувань.

Захід було втілено в межах проєкту #МолодьТУТ програми USAID «Мріємо та діємо» IREX Ukraine та ГО «Молодіжна платформа».