Віталій Коцур народився у 1986 році – саме тоді, коли в Переяславі було засновано філію Київського державного педагогічного інституту, яка згодом трансформувалася в сучасний Університет Григорія Сковороди, який він нині очолює.

З’явився на світ 4 жовтня, якраз у День працівника освіти. Народження у відомій родині освітян, починаючи від бабусі з дідусем і закінчуючи відомим науковим подружжям Віктора та Надії Коцурів, символічно визначило його подальший життєвий та професійний вектор.

Як зізнавався Віталій Вікторович у одному з інтерв’ю, у дитинстві він хотів стати футболістом (навіть, полюбляв мультик «Як козаки у футбол грали» – прим) або дипломатом, щоб подорожувати світом. По суті, обидві мрії збулися, адже ректор має причетність до ФК «Матадор-Університет» та часто буває в міжнародних відрядженнях.

Брав активну участь в загальноосвітніх та спортивних заходах, як на місцевому, так і на всеукраїнському рівнях. Переможець конкурсів художньої та літературної творчості, всеукраїнських шкільних олімпіад та конкурсів-захистів науково-дослідних робіт учнів членів Малої академії наук з історії (2000-2003 рр.).

У 1999 році Віталій Коцур з відзнакою закінчив Переяславську художню школу імені Петра Холодного. Цьогоріч велику ретроспективну експозицію робіт випускників з нагоди 35-річчя школи прикрасили й роботи Віталія Вікторовича.

У 2003 році успішно закінчив загальноосвітню школу №1 у Переяславі. За свої знання та наполегливість отримав золоту медаль, яка стала першою сходинкою до серйозних академічних вершин

Відданість Віталія Вікторовича альма-матер доводить той факт, що трудовий шлях він розпочав ще зовсім юнаком у 2003 році саме тут, одразу після школи ставши провідним фахівцем відділу комп’ютерної техніки та інформаційних технологій (нині – відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю) університету. Також серед яскравих неофіційних підробітків студентських років згадує розвантаження фур із китайськими світильниками

Віталій Коцур, за нашими скромними підрахунками, має щонайменше шість вищих освіт. Першу з них  здобував в престижному Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де навчався з 2003 по 2007 рік, заклавши міцний фундамент для майбутньої міжнародної діяльності університету. У 2003 році вступив на історичний факультет ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», який екстерном, з відзнакою закінчив у 2006 році, здобув спеціальність викладача історії та правознавства. У 2009 році розширив свій професійний профіль, здобувши кваліфікацію інформаційного аналітика-міжнародника та перекладача у стінах Хмельницького національного університету. Розуміючи важливість економічних законів для ефективного управління, у 2010 році отримав ще один диплом Хмельницького національного університету – цього разу за спеціальністю «Фінанси». У 2018 році продовжив самовдосконалення, здобувши ступінь магістра в нашому університеті як політолог та викладач суспільно-політичних дисциплін. Останньою на сьогодні вищою освітою стала магістратура з права, яку Віталій Вікторович успішно завершив у 2022 році в Академії праці, соціальних відносин і туризму.

Своє розуміння західних стандартів Віталій Вікторович почав формувати ще у студентські роки. У 2006 році пройшов інтенсивне стажування в Німеччині, де здобував практичний досвід у Deutsche Angestellten-Akademie, паралельно відшліфовуючи іноземну в авторитетній бременській мовній школі CASA Internationale Sprachschule.

Компетенції Віталія Вікторовича виходять далеко за межі вітчизняного наукового простору. Ще з 2010 року він є дійсним членом авторитетної Європейської асоціації наук з безпеки (European Association for Security), що слугує беззаперечним підтвердженням його фаховості та інституційного визнання на високому міжнародному рівні.

Патріотизм Віталія Коцура – це не лише слова з трибуни, а безкомпромісна громадянська позиція, доведена реальними діями. Під час Помаранчевої революції він був активним учасним протестних подій, а вже десять років, під час Революції Гідності, був в епіцентрі протестів, відстоюючи європейський вектор розвитку держави. Під час найжорсткіших протистоянь отримав поранення, довівши свою готовність ризикувати життям заради майбутнього країни.

Турбота Віталія Вікторовича про рідний Переяслав ніколи не обмежувалася лише академічними стінами, а завжди мала чіткий практичний вимір. Займаючи проактивну позицію щодо захисту громади, він тривалий час працював секретарем громадського формування з охорони правопорядку «Самооборона Переяславщини», безпосередньо координуючи зусилля небайдужих містян для підтримки спокою та законності на вулицях міста.

Після Революції Гідності, у 2014–2015 рр. працював головним консультантом Управління забезпечення зв’язків Президента України з Кабінетом Міністрів України та центральними органами виконавчої влади Адміністрації Президента України, м. Київ.

Безумовно дослідницький потенціал Віталія Коцура має беззаперечне визнання на найвищому державному рівні. Як перспективний науковець, він тричі виборював престижні стипендії для молодих вчених: двічі від Кабінету Міністрів України (у 2012-2014 та 2018-2020 роках) та від Національної академії наук України (2014-2016), що є рідкісним показником стабільної та високої якості академічної роботи.

З 2014 року був одним із головних рушіїв повернення місту історичної назви Переяслав, долаючи опір навіть консервативних старих істориків. Саме він є співавтором офіційного обґрунтування для міськради, яке викликало таку істерику в рф, що цей текст розбирали на цитати та «розпинали» в ефірах російських пропагандистських шоу (зокрема у Соловйова). До слова, згодом цей досвід знадобився при перейменуванні міста Володимира на Волині.

У 2017 році виступив ключовим ініціатором створення та засновником Громадської ради при виконавчому комітеті Переяславської міської ради. Він не просто запустив цей важливий інструмент контролю та взаємодії між містянами і місцевою владою, а й взяв на себе відповідальність за його ефективність, особисто очолюючи раду до 2019 року.

Експертність ювіляра та його вплив визнані далеко за межами України. Починаючи з 2018 року, він виконує відповідальну місію репортера консультативної неурядової організації при Організації Об’єднаних Націй – Cercles Nationaux de Réflexion sur la Jeunesse. Цей статус дозволяє йому не лише тримати руку на пульсі глобальних змін, а й безпосередньо впливати на формування молодіжної та освітньої політики на найвищому міжнародному рівні.

Розуміючи стратегічну вагу неформальної освіти, Віталій Коцур став співзасновником масштабних суспільно-просвітницьких проєктів «Відкритий університет» та «Політичні студії», безпосереднім автором цих назв. Завдяки цим ініціативам заклад трансформувався з класичної академічної установи у динамічний майданчик для публічних лекцій та зустрічей із національними лідерами думок. Цей крок остаточно зламав стереотипи про академічну закритість, стер бар’єри між вищою школою та суспільством і перетворив університет на центр вільного інтелектуального діалогу.

Віталій Коцур очолив Університет Григорія Сковороди у віці 35 років, оновивши попередній рекорд та ставши наймолодшим ректором в Україні. При цьому він є одним із наймолодших вчених, які захистили докторську дисертацію.

Вийшовши за межі управління одним закладом, він став одним із найдієвіших молодих функціонерів ГО «Спілка ректорів закладів вищої освіти України». На цьому загальнонаціональному майданчику він виконує роль потужного адвоката регіональних університетів – системно та принципово відстоює їхні інтереси, автономію та право на гідне державне фінансування, доводячи, що якісна наука та освіта успішно розвиваються не лише в столиці.

З 2018 року діяльність Віталія Вікторовича висвітлювалася на офіційному сайті та в соціальних мережах закладу близько 1000 разів. Така безпрецедентна кількість згадок свідчить не про штучний піар, а про тотальну щоденну залученість ректора в усі процеси – від локальних студентських ініціатив до стратегічних міжнародних проєктів.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі під керівництвом Віталія Вікторовича значно покращив свої позиції та посів 112 місце за підсумками ювілейного двадцятого академічного рейтингу закладів вищої освіти України – «Топ-200 Україна 2026». Хронологію зростання засвідчують такі цифри: 135 місце у 2025 році, 165 місце – у 2024-му.

Віталій Вікторович особисто проводить співбесіди з кандидатами на посади, приділяючи велику увагу людським якостям та здатності до викладання і роботи в тій чи іншій сфері. Водночас він приділяє велику увагу омолодженню кадрів в закладі, працевлаштовує талановитих студентів.

З початком великої війни він узяв на себе відповідальність за безпеку регіону, ставши одним з ініціаторів створення Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ), яке з початком війни стояло на блокпостах та патрулювало місто з готовністю дати гідну відсіч ворогу, а нині на його рахунку понад шість десятків успішо збитих ворожих цілей.

У найскладніші дні лютого-березня 2022 року Віталій Коцур виявив виняткові лідерські якості, блискавично перетворивши університет з класичного освітнього закладу на потужний гуманітарний хаб та інформаційний штаб громади. Під його керівництвом навчальні корпуси та гуртожитки стали надійним прихистком і транзитним пунктом для сотень вимушених переселенців із зон активних бойових дій. Одночасно він зумів миттєво згуртувати колектив та студентство та розгорнути безперебійну волонтерську роботу для забезпечення потреб фронту в найбільш критичний для держави час.

Віталій Коцур перетворив заклад у ефективний майданчик утвердження національної та громадянської ідентичності на локальному, регіональному та загальнодержавному рівнях.

Розуміючи стратегічну вагу вищої школи для малих міст, він виступив ініціатором створення унікальної Асоціації містоутворюючих закладів вищої освіти України. Ця амбітна платформа об’єднала ректорів-однодумців з усієї країни навколо нової концепції: регіональні університети поза межами великих мегаполісів – це не просто місця для отримання диплома, а потужні економічні, культурні та інтелектуальні центри, які є головними драйверами розвитку і збереження своїх громад.

Завдяки переговорному хисту Віталія Коцура університет вибудував потужну мережу партнерств, уклавши за ці п’ять років загалом близько 300 договорів про співпрацю. Особливою гордістю є понад 20 масштабних міжнародних угод із провідними європейськими інституціями, які інтегрували регіональний заклад вищої освіти у європейський освітній та науковий простір.

Здобувши посаду ректора, Віталій Коцур відмовився від застарілих пострадянських моделей управління і провів докорінну структурну реорганізацію закладу. Кілька разів УГСП було ефективно оптимізовано і приведено у відповідність до сучасних європейських стандартів: нині розрізнені підрозділи консолідували у 6 потужних профільних факультетів, що зробило інституцію мобільнішою, а сам освітній процес – максимально адаптованим до реальних вимог ринку праці.

За ректорської каденції Віталія Вікторовича в УГСП здійснили безпрецедентний цифровий стрибок, остаточно відмовившись від застарілої паперової рутини. У закладі було системно впроваджено електронний документообіг, запроваджено онлайн-журнали та розгорнуто сучасні дистанційні освітні платформи, що гарантувало безперебійність, прозорість та високу якість навчального процесу навіть у найскладніші періоди пандемії та воєнного стану.

За керівництва Віталія Коцура обличчя студмістечка трансформувалося у ще більш сучасний і комфортний простір. З ініціативи ректора поблизу закладу розгорнувся дендропарк, було відновлено знаковий фонтан та збудувано новий баскетбольний майданчик. Проте реновація торкнулася не лише візуальної естетики чи спорту: університет став повноцінно інклюзивним, а капітальне оновлення навчальних корпусів супроводжувалося розбудовою надійної розгалуженої мережі укриттів, що стала критично важливою для безпеки колективу та студентів в умовах війни.

За вагомий особистий внесок у розвиток вищої школи та вітчизняної науки Віталій Вікторович був не просто обраний членом-кореспондентом Національної академії педагогічних наук України (НАПН), а й нещодавно увійшов до складу її Президії – керівного органу, що визначає стратегічні вектори розвитку всієї педагогічної освіти в державі.

Віталій Коцур є потужним амбасадором вітчизняної історичної науки на міжнародній арені. У червні 2026 року у складі офіційної делегації МОН України представляв державу на симпозіумі в Афінах під егідою Обсерваторії з викладання історії в Європі (OHTE) при Раді Європи, до якої входить УГСП. Саме під його керівництвом в університеті стартували масштабні національні консультації, які лягли в основу нових європейських рекомендацій з модернізації освіти. Його головна місія на цьому майданчику – деколонізація методології, безкомпромісна протидія російським імперським наративам та остаточна інтеграція української історії у європейський контекст.

За час своєї професійної діяльності на посаді ректора здійснив 36 вагомих міжнародних відряджень Європою. Кожна з цих поїздок стала не просто географічною позначкою на карті, а стратегічним кроком: складними перемовинами, укладеними партнерствами та реальними діями для інтеграції університету у світовий освітній та науковий простір.

Захоплення спортом для Віталія Вікторовича не обмежується кабінетною підтримкою чи перерізанням стрічок на змаганнях. Як завзятий футболіст-аматор, він особисто і неодноразово виходив на поле і стояв біля самих витоків формування сучасного футбольного руху на Переяславщині. Саме його ініціативність та безпосередня участь як ідейного натхненника допомогли створити успішний місцевий футбольний клуб «Матадор-Університет», що став справжнім спортивним магнітом для талановитої молоді та студентства.

Віталій Вікторович переконаний, що ШІ не зможе замінити людину, оскільки він не володіє емоціями, переживаннями та унікальним життєвим досвідом, які необхідні для навчання та консультування інших. На підтвердження цих слів він підтримує внутрішню та міжнародну студентську мобільність та впровадження бізнес-симуляцій, щоб студенти здобували практичні навички вже з першого курсу.

Віталій Коцур є активним учасником донорського руху, і під час п’ятої масштабної акції зі збору крові на базі університету в лютому 2026 року йому навіть урочисто вручили офіційне посвідчення донора. Для нього системна здача крові – це не публічний піар, а практичне втілення гідності та служіння суспільству в умовах війни, яким він особисто мотивує студентство та містян рятувати життя поранених захисників і цивільних.

Авторитет Віталія Коцура має чітке суспільне та медійне підтвердження. За версією видання «Інформатор Переяслав», він двічі – у 2021 та ювілейному 2026 роках – здобував статус найвпливовішої людини Переяславщини. При цьому його управлінська та громадська вага давно вийшла за межі міста: ректор є стабільним і незмінним фігурантом престижних рейтингів «Топ-100 найвпливовіших людей Київщини».

Ректор Віталій Коцур наголошує, що університет – це велика родина. Саме це відчуття єдності допомогло колективу та студентам вистояти у найскладніші дні після початку повномасштабного вторгнення.

Серед численних і найвагоміших відзнак Віталій Вікторович нагороджений такими: відзнакою Європейської асоціації з безпеки (European Union. Krakow, 2012). Має подяку Секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони (2016). За заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви нагороджений Орденом Святого Архістратига Михаїла (2017), Орденом Святого великомученика Юрія Переможця (2023), Орденом Святого Миколая Чудотворця (2023). Відзначений почесними грамотами НАН, НААН та НАПН України (2026), Верховної ради України (2023), Мінмолоді та МОН України (2023).

Шановний Віталію Вікторовичу!

У час глобальних трансформацій вищої освіти Ви стали для нашої альма-матер не просто очільником. У Вашій особі ми маємо проникливого стратега і водночас щирого друга, який завжди вислухає, підтримає та допоможе. Ви володієте унікальним даром – об’єднувати людей довкола спільних ідей, створюючи в колективі атмосферу взаємоповаги та довіри.

Завдяки Вашій далекоглядності та невтомній праці УГСП сьогодні – це не лише про академічні знання. Це сучасний простір, де народжуються нові сенси, де кожен – від першокурсника до поважного викладача – має змогу розкрити свій потенціал. Ви вмієте бачити таланти, надихаєте прагнути до досконалості та власним прикладом показуєте, як потрібно любити свою справу.

У цей святковий день ми хочемо сказати Вам величезне «Дякую» за відданість університету, за людяність та ті непохитні цінності, які Ви несете в нашу спільноту.

Від усієї душі бажаємо Вам міцного здоров’я, родинного тепла, гармонії та невичерпного джерела натхнення! Нехай доля буде до Вас щедрою, усі сміливі плани перетворюються на успішні проєкти, а поруч завжди крокують вірні друзі та надійні однодумці. І найголовніше – нехай усі майбутні перемоги та здобутки відбуваються під мирним небом нашої вільної України!

Ви – рушійна сила нашого університету. Пишаємося, надихаємося і впевнено йдемо до нових вершин разом із Вами!

Многая і благая літа, шановний пане ректоре!

З ювілеєм!

З найкращими побажаннями, любов’ю та глибокою повагою, родина
Університету Григорія Сковороди в Переяславі

Поза тим учасники зйомок, випускники та студенти Університету, поділилися з нашим сайтом своїми міркуваннями про те, що для них означають слова Україна і незалежність та як це – були поколінням незалежності:

Іван Обезюк

«Ми народились уже у вільній та незалежній Україні, тому бути залежним це не про нас. Покоління незалежності – це покоління енергійних та патріотично налаштованих людей. Я пишаюся тим, що живу в країні з такою багатою історією та традиціями.

Мені радісно і млосно в грудях від усвідомлення власної значущості для України. Бо саме наше покоління буде допомагати покращувати комфортне життя для українців.

Україна – країна неймовірної краси, але з важкою долею. Вона мужньо переносить випробування, коли гинуть мільйони її синів і дочок. І кожен раз встає з колін, виховуючи нові покоління закоханих у рідний край лицарів правди та свободи. Мабуть, найкращим пам’ятником для всіх, хто загинув за Україну, буде наше бажання будувати суверенну, вільну, незалежну державу. Тож усіх нас з Днем Незалежності!».

Наталія Заболотня

«Бути поколінням незалежності досить нелегко, оскільки країна переживає часи змін. З кожним роком ми спостерігаємо все більшу міграцію населення за кордон як на заробітки, так і для відпочинку. Але, попри все, я залишаюсь в Україні, оскільки люблю та ціную наші землі та наш народ. Для мене, бути незалежною – отже, бути вільною людиною, котра має право на безперешкодне висловлення своїх думок та дій в межах закону.

У 1991 році Україна здобула незалежність, тому бажаю народу країни щасливого та мирного життя! Віддано любити та оберігати  свою Батьківщину, бо лише від нас залежить її майбутнє. Нехай Україна не знає важких часів, нехай для країни не буде ні ворогів, ні заздрісників».

Максим Сушко

«Найперше, Незалежна країна – це вільна людина і я, безперечно, радий народитись і бути її вірним сином. Україна – це ти! Незалежність – це ти! Тому стараюсь цінувати свою свободу, свободу громадян і хочу, щоб кожен цінував її в повній мірі! Всіх вітаю зі святом Незалежності України і хочу, щоб кожен цінував свободу і розумів, що починати розвиток потрібно в першу чергу із себе, бо розвиток країни в цілому – відповідальність кожного».

Марія Супрунова

«Жити в незалежній Україні – це, в першу чергу, пишатися своєю державою та народом, гордо несучи звання «українець» чи «українка». Це шана звичаям та традиціям наших предків. Це любов та відданість Україні-ненці.

Вітаю усіх з днем Незалежності України! Нехай не тільки в цей день, але завжди над головами українців світить яскраве сонечко, а в душі панують гармонія та любов.  Усім українцям бажаю щастя, радості, миру і свободи!».

Свято Української Незалежності – це день, у якому щорічно зустрічаються минуле і майбуття України. І якщо минуле має вселяти мудрість, то майбуття повинно виховувати в нас відповідальність за прийняття рішень. Творення історії Батьківщини, її сьогодення і майбутнього – обов’язок кожного з нас, усього народу. Закликаємо вас спільно й непохитно і далі відстоювати суверенність нашої держави, примножувати її традиції та блага, як того вимагає совість і сумління. З днем незалежності, молода Українська державо!

«На початку нашої діяльності ми мали тут справжній демократичний лад, адже разом зі студентами облаштовували нашу територію, діставали наші перші книги, збирали меблі, влаштовували дозвілля – це була дуже толерантна і доброзичлива атмосфера. Та «педагогіка співробітництва», яка пропонується в країні нині, в нашому університеті почалася 35 років тому. Я думаю нам багато що вдалося – за обидвох ректорів, світлої пам’яті Іванові Стогнії та Вікторові Коцурові наш заклад помітно зміцнився, наростив свій кадровий потенціал, фахово зріс. Фактично, нині ми маємо собі гідну зміну з молодих талановитих науковців, яких невпинно готували ще від перших років діяльності університету.

Приємно, що ми маємо свої власні славні традиції – щорічно зустрічаємося з нашими випускниками, зокрема, на філологічному факультеті. Багато з них нині є чудовими педагогами, методистами, директорами та завучами шкіл, мають звання заслужених працівників освіти України, працюють у багатьох державних відомствах. Усі вони згадують нас  та тепло відгукуються про нас. Приміром, незабаром, має відбутися зустріч з першими випускниками нашого факультету, і це вже не перша гарна зустріч, яку подарує цей рік. Горді за кожного з наших випускників, і дякуємо їм за цю співпрацю яка триває вже по кілька десятиліть.

Колись я написав гімн університету, де є приблизно такі слова «храм науки і духу восславим вовік» – я хотів би, аби наш університет, який вже став храмом науки і духу, приділив увагу не лише здобуттю нашими студентами відповідних кваліфікацій, а й розвивати духовність, культуру, естетику і т.д. Власне, в цьому і полягатиме моє побажання усім сковородинівцям».

«У 1987 році я була переведена сюди з інституту Горького (нині Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова – прим.авт.), де я перед тим пропрацювала п’ять років. Ми усі приїхали сюди з різних міст колишнього СРСР – геть різні за своєю ментальністю і мовою, за своїм походженням та науковими школами й університетами, де працювали до цього. Нове місто, новий заклад, абсолютно новий і неусталений колектив, який ми з нуля будували і наповнювали традиціями. Коли ми почали розбудовувати те, що ви нині бачите, тут майже нічого не було – усе це ми робили і садили власними руками, спільно з нашими першими студентами. Звісно, не всі дерева приживалися – ми їх часто пересаджували. Але, врешті, ви прекрасно бачите яким ошатним є подвір’я нашого університету. Хочеться згадати у цей день Івана Петровича Стогнія – на тих початках він був дуже зацікавлений у розвитку університету, дбав про матеріальне забезпечення та озеленення цієї території, не шкодував грошей на це.

Уже не викреслити з історії університету і не забути вовік того ставлення людей до розбудови нашого закладу – як філії, самостійного інституту, університету. Ставлення ентузіастів, небайдужих людей, зацікавлених у зростанні нового сучасного перспективного закладу вищої освіти. Нині такого ставлення вже майже не знайдеш у молодих поколіннях викладачів, які приходять нам на підмогу.

Нині ми рухаємося у дуже правильному і перспективному напрямку – не лише розвиваємо науку і активно заявляємо про себе у світовому співтоваристві (себто, публікуючись у науково-метричних базах Scopus і Web of Science – прим.авт.), а й дбаємо про акредитацію усіх існуючих освітніх спеціальностей та про відкриття нових. За рахунок докторських і кандидатських рад, ми готуємо нових науковців, оновлюємо кадри, розвиваємо якість освіти і нашу конкурентоспроможність, приділяємо велику увагу особистісному розвитку наших здобувачів – тих, хто далі піде працювати в соціум.

Колектив університету для мене є родиною, з якою я перебуваю усі 35 років, як то кажуть, день у день на одному «п’ятачкові» – ми справді зріднилися і неначе приросли одне до одного, а відтак мені хочеться побажати всім того, що зазвичай бажають рідним і близьким людям: міцного здоров’я, благополуччя та достатку усім колегам та їм сім’ям. Творчих успіхів, креативності і процвітання університету і всім, хто тут працює і навчається!».

 «Наші перші дні роботи були чимось новим і незвіданим, адже заклад вищої освіти на теренах Переяславщини був явищем унікальним: ми вникали в роботу, освоювали нові підходи, мали прагнення до саморозвитку і наукового зростання, рівнялися на передових науковців. Поруч з тим як з роками міцнів і потужнішав університет, набирала нових обертів і моя професійна діяльність – я прийшов сюди простим викладачем і пройшов шлях до першого проректора. Саме завдяки оцій мотивації, яка була в нашому науковому середовищі, я мав мотивацію захистити дисертацію, отримати наукові звання, виконувати інші функції завдяки яким, сукупно, і вніс ту маленьку дещицю у становлення нашого закладу. Нам вдалося сформувати потужну матеріально-технічну базу, потужний науковий колектив та наші наукові школи, акредитувати та ліцензувати багато спеціальностей та розширити мережу факультетів, здійснити структурні переорієнтації та залучити молодь. Врешті, знайти нові підходи і бачення й викристалізувати команду університету на чолі з нашим ректором Віктором Петровичем Коцуром. Я віддаю йому належне, адже все це відбувалося якраз завдячуючи йому. Зараз ми йдемо в ногу з нашим європейським вибором, сучасними тенденціями і підходами, баченням вищої освіти на теренах України і зарубіжжя.

 Говорячи про наші основні здобутки, передусім, я завжди відзначав ініціативу студентства – гордився ним та його досягненнями. Кожен університет існує саме заради студентів та завдяки ним. Студент – це наш основний стейкхолдер, який визначає місію та майбутнє закладу. Усе, що ним досягнуто ніяк не можна забувати і применшувати, бо це підносить наш заклад на новий щабель – це іміджеві моменти, наша популяризація. Водночас, дякую усьому педагогічному колективу, який зумів втримати свої позиції у жорсткій освітянській конкуренції, а відтак ми продовжуємо займати своє чільне місце, зокрема, серед педагогічних закладів.

 Університету бажаю процвітання, зміцнення, реалізації закладеної стратегії та здійснення усіх планів та задумів. Я думаю, що наша командна робота, дух нашої взаємодопомоги та підтримки й надалі даватиме свої результати. Я покладаю надії на нашу молоду команду, і завжди при потребі їй допоможу, аби ми крокували у майбутнє виключно впевненими кроками!».

«35 років університету – це ціла епоха мого життя, не зважаючи на зміни назв нашого закладу, свідком яких я звісно ж була. Я сюди прийшла працювати в бібліотечну систему геть молодою дівчиною, рівно 35 років тому. Тоді бібліотека з її книгосховищем та читальними залами була ще в першому корпусі – у нинішніх приміщеннях нашого музею та кафедри дошкільної освіти відповідно. Пишаюсь, що через мої руки і моє бачення пройшло кілька поколінь студентів та викладачів, студентів, які згодом стали тут викладачами. Пригадую на чиє ім’я було виписано перший формуляр – це була наша психологиня Галина Олексіївна Хомич. З особливим теплом ставлюся до всіх тих, хто працює разом зі мною у нашому закладі з перших його днів. Я залюбки згадую усю історію книгозбірні нашого університету, в іменах, датах і подіях, проте малий обсяг цього коментаря, на прикрість, не дасть змоги переповісти її повністю. Бібліотека – це серце університету. Я щаслива тим, що все моє життя прив’язане до тої молодої енергетики, яка тут панує, і спільно з якою ми можемо втілювати усі задуми та проєкти в нашому бібліотечному просторі!

Хочу відзначити що колектив нашої бібліотеки є мобільним, мандрівним та дуже творчим. Наша родзинка полягає у тому, що ми оперативно та ефективно реагуємо на усі виклики часу. Нам завжди важливо бачити бібліотечну картину в Україні, самовдосконалюватися та переймати досвід. Відтак, вже багато років поспіль ми двічі на рік намагаємося подорожувати кращими книгозбірнями нашої Батьківщини, зокрема, її освітніх закладів. У цих поїздках ми не лише вивчаємо історію, знайомимося з цікавими людьми, переглядаємо безцінні надбання нашої землі, але й пропускаємо через себе увесь досвід, який потім враховуємо у своїй роботі. Тривалий час ми мріяли про появу в нашому університеті копії «Пересопницького Євангелія», вивчали його історію та навіть мали нагоду якось переглянути в бібліотеці Вернадського його оригінал з підписом гетьмана Мазепи на адресу Переяславського колегіуму. І от цієї зими ця мрія, нарешті, здійснилася. Звісно ж, ми маємо багато планів, які, з різних причин, досі перебувають у процесі реалізації, чекають свого часу та відповідних фінансових можливостей. Переконана, що все нам вдасться.

Побажаю усьому нашому колективу здоров’я та миру. Нехай зростають наші надбання, хай за кожним перепочинком на нашому шляху завжди буде сплеск нових перспектив та свіжого бачення, хай не міліють наші джерела. Хай все найкраще, що сталося з нами на цьому 35-річному шляху завжди буде з нами і тільки примножується!».

 «Я сьогодні, наскільки мав час, сидів і пригадував перші цікаві кроки нашого університету. Я зберігаю мішок альбомів, вступних робіт, зокрема, братів Кличків, веду різні записи. Приміром, перший конкурс краси, який відбувався в нашому місті виник саме в нас – на педагогічному факультеті університету. Пам’ятаю ім’я найпершої красуні університету – Олена Тарасевич з Яготина, а віце-міс стала Інна Кобилінська. Пригадую час, коли у підвалі університету, де нині тренуються наші борці та репетирують артисти, відбувалися дискотеки, які для перших сковородинівців організовували Олександр Ісак та Олена Семененко. До слова, усі зображення, які там можна донині побачити оформлював випускник педагогічного факультету Василь Казанцев. Також я був свідком зародження днів факультетів, які тоді мали назву «Педфак-шоу» чи «Фізфак-шоу» – якраз на цих факультетах вони й зароджувалися, решта приєдналася дещо пізніше. У ході їх проведення відбувалися благодійні аукціони на яких продавалися книжки викладачів, їх капці, якісь додаткові бали до заліків, «дух професора Бондаря», який міг допомогти під час іспитів та сесії. Якщо ж згадати КВК, то були часи коли певні факультети у своєму складі мали одразу по шість конкурентних команд. Коли не було стадіону то грали у футбол на лузі, а з часом мали на стадіоні власний басейн – маю відеодокази своїх слів. Про все це можна розповідати довго, але ми обмежені в обсязі цього коментаря.

Головним здобутком університету за ці роки я б сміливо назвав нашого ректора, який повів цей університет вперед. Не знаю, хто б окрім Віктора Петровича міг би це зробити. Змінилося багато президентів, міністрів, векторів і напрямів руху в країні та освіті, підходів до безлічі процесів. На кожному з етапів діяльності нашої альма-матер було багато ризиків – його могли з кимось об’єднати, закрити, не акредитувати або що. Під його чітким керівництвом ми долали усі ці загрози. Поруч з тим у нас завжди була команда – певне ядро, яке бачило куди має рухатися університет, не відділяло інтересів певних структурних підрозділів від загальноуніверситетських, не перетягували на себе ковдр. Важливими завжди були і студенти – з ними робити будь-що завжди набагато простіше, у плані їх підтримки та розуміння.

Серед наших перспектив надалі діджиталізація нашої діяльності – пандемія мине, а усі цифрові процеси, які ми освоїли, лишаться. Приміром, особисто я вже ніколи не відмовлю собі у задоволенні читати лекції в он-лайні – за статистикою на нині їх переглядали 20 000 разів. Я не знаю, скільки мені років було б потрібно працювати наживо, аби охопити таку аудиторію, яка переглянула б хоч шматочок моєї розповіді. Серед їх глядачів – наші випускники, партнери з інших університетів та спортивних федерацій, які мають запит на певні теми, наші здобувачі-спортсмени, які можуть знаходитися на тренувальних зборах у будь-якій точці світу і переглядати мої лекції у вільний час чи в дорозі, зокрема, й по кілька разів. Бо лекція прочитана в мережі зберігається там багато років і може переглядатися по кілька разів. У той же час, важливо аби лектор перетворювався на консультанта – час показує, що завчені класичні лекції стають атавізмом, і нині такі заняття мають проходити у формі бесіди. Всесвітня мережа – це швидкий доступ до різних тематичних статей, з якими мають ознайомлюватися наші фахівці-педагоги. Словом, без цифровізації нам вже нікуди.

Наостанок зичу всім нам запасу бажань і енергії піднімати свою життєву траєкторію успіху і перемог. А якщо не вдається, то суто вийти на пік і довго там триматися!».

«Я дуже добре пам’ятаю свій перший день в університеті, співбесіду з тодішнім ректором Іваном Петровичем Стогнієм, після якої мені запропонували посаду старшого лаборанта кафедри природничих дисциплін. Тоді у нас було не так багато факультетів і спеціальностей, проте університет невпинно розвивався – будував свої гуртожитки, корпуси, нарощував свою матеріально-технічну базу, формував педагогічні кадри, які згодом поповнили ряди працівників нашого університету. Я рада, що доля звела мене з цим колективом – я рада співпраці з усіма своїми колегами. Багато хто вже відійшов у вічність, із тих хто починав усі ці процеси.  

Наше найбільше досягнення за ці роки – потужний науково-педагогічний колектив, який поповнив скарбничку наших здобутків. Звісно ж, це і відділ аспірантури та докторантури університету. Наші спеціальності, наші факультети. Змінювався університет – розширювався, ставав дедалі ошатнішим. Але основна заслуга – це люди, які наповнюють ці стіни життям.

Хочу побажати усім своїм колегам – усім педагогам та співробітникам – здоров’я, терпіння та удачі. Життя не є простим, а відтак усім затишку та добра. Процвітання сковородинівській альма-матер! Хай все добре неодмінно триває та примножується!»

         

«Я займаю посаду головного бухгалтера університету з 1998 року. Пригадую, що коли приступала до своїх обов’язків то ми мали надзвичайно велику заборгованість – по заробітній платі, стипендіях, комунальних платежах. Період був справді важкий, університет переживав недофінансування коштами загальнонародного фонду, мав мізерні надходження до спеціального фонду (контрактна форма навчання ще лише запроваджувалася – прим.авт.). Проте з року в рік надходження збільшувалися, і сьогодні я впевнено можу сказати, що університет не має жодних заборгованостей – він розвивається, вчасно виконує свої фінансові зобов’язання.

Наш основний здобуток за ці роки, на мій погляд, полягає у зміцненні матеріально-технічної бази. За нашими плечима роботи капітального характеру, поточні ремонтні роботи – усе це виконувалося за рахунок власних надходжень, і все це є заслугою нашого колективу. Якщо говорити про перспективи, то нині ми маємо продовжувати нарощувати власні надходження, розширювати перелік платних послуг, адже якщо навчальний заклад має бюджет то йому все під силу.

З нагоди нашого свята бажаю усьому нашому колективу міцного здоров’я, оптимізму, фінансової стабільності, витримки і впевненості в завтрашньому дні».

«Звісно ж мої перші кроки в університеті згадуються мені як час, коли усі аксакали нашого колективу були молодими та завзятими. Тоді, після досвіду роботи в школі, я по новому дивився на проблеми підготовки студентської молоді – моя робота була мені справді, як то кажуть, «в радість». Я досить часто пригадую наших перших випускників університету – вони про нас не забувають, підтримують зв’язки з рідною альма-матер. Поза навчальною діяльністю, яка була є і буде головним завданням нашого університету, було цікавим і наше дозвілля – відзначення цікавих дат, проведення різнотематичних виховних заходів, численних екскурсій. Усе це сприяло всебічному розвитку особистості студента. Прикро, що нині, в силу часу і різних обставин, цього стало набагато менше. Турбують і виклики сьогодення – я, так би мовити, із когорти «старої школи» викладачів, звик спілкуватися зі студентами, безпосередньо, в аудиторії. Нині ж ми вже рік вимушені переважно зустрічатися зі здобувачами в режимі он-лайн. Попри все, ми намагаємося застосовувати різні види робіт, які викликають зацікавлення у студентів.

Хочеться, аби надалі в університеті було дедалі більше нових студентів. Вірю, що серед них будуть дуже цікаві особистості, з якими буде в радість працювати і, які досягнуть успіху і принесуть добру славу нашій альма-матер. Здоров’я та наснаги усім нам – нехай прийдешні відпустки та канікули відновлять наші сили, хай буде все гаразд у кожного хто нині читає ці рядки!».

«Я прийшла в університет у 2002 році на кафедру географії, екології та методики навчання, без будь якого наукового ступеня чи вченого звання, і одразу ж зрозуміла, що це сучасний освітній заклад, який має дуже гарне інфраструктурне розташування, з привабливим студентським містечком та гарною бібліотекою. Тут був молодий фаховий колектив, який щойно починав займатися науковою діяльністю під керівництвом нашого нинішнього ректора. Відтоді і донині ми вдосконалюємо свою діяльність, практикуємо нові підходи, нарощуємо свій науково-педагогічний потенціал за рахунок наших випускників. Тут кожен закладає для себе ціль, і швидко й впевнено рухається до неї.   

З нагоди цієї скромної дати хотілося б побажати нашому університету ті величезні перспективи, які він має і ставить перед собою. Творчих нам злетів, наукових здобутків та покращення наукового потенціалу нашої держави!».

 «З 2001 року я пов’язав свою долю з Університетом Григорія Сковороди в Переяславі – тоді він ще був інститутом. Студентів було настільки багато, що потрібно було стояти в черзі, аби зайти на пари вранці – черга була довжиною 20-25 метрів. Переважна більшість студентів проживала в гуртожитках, і бувало так, що на баскетбольних майданчиках дві команди грали, а ще дві стояли в черзі. Загалом, І курс навчання запам’ятався мені величезною кількістю спортивних змагань і дискотек у підвалі другого корпусу університету. До слова, студентське самоврядування університету у тому, вигляді, який ми зараз маємо, з’явилося у 2005 році за ініціативи Дениса Мірошниченка, Антона Петруся, Артема Петруся і мене.

Основною перевагою нашого університету я вважаю управлінську команду. Той інститут 2001 року і університет 2005 року – це два різні навчальні заклади. Адже у професійному та викладацькому складі університет значно виріс, змінилося все – починаючи з аудиторій і бібліотек. У 2001 році, наприклад, серед нас, істориків, були такі книги, які були тільки в одному екземплярі. У 2005 році таких видань було уже дуже багато і можна було без проблем навчатися.

Майбутнє університету залежить від нас, викладачів, від студентського самоврядування та управлінської команди, але, на жаль, демографічна ситуація і загальнодержавні тенденції теж впливають на контингент студентів. Зараз відчувається конкуренція із великими ЗВО і в тому числі європейськими. Тому все залежить від нас і від того, як ми спрацюємо. Але мені здається, що сама структура навчання все-таки буде змінюватися, адже університет останні кілька років демонструє динаміку по зростанню кількості аспірантів, спеціальностей в аспірантурі та докторантурі. Велика кількість людей, які навчалися в нашій аспірантурі чи докторантурі, захищаються. Тож, можливо, це буде один із тих напрямків, де університет себе досить виразно і якісно проявить. А щодо педагогічних спеціальностей, я думаю, що будуть з’являтися нові освітні програми, яких раніше у нас не було, адже протягом останніх 20 років з’явилося багато нових спеціальностей, яких у 2001 році ще не було – це залежить від ринку праці.

Те, що мій день народження співпадає із днем народження університету – це, мабуть, все-таки просто співпадіння. Але, якщо зараз озирнутися і поглянути на своє життя, із 37 років, 20 я фактично проживаю в університеті. Любов до Переяслава у мене виникла саме завдяки альма-матер. Тому я можу сказати, що університет – це те місце, яке змінює людей, як правило, в позитивну сторону, і формує долі.

У цей день хочу побажати Університету Григорія Сковороди в Переяславі лише процвітання!».

Редакція нашого сайту доєднується до усіх теплих слів та побажань на адресу нашого університету та бажає усім хто гордо несе імена сковородинівців нових наукових звершень та відкриттів, блискучих ідей і їх успішного втілення, збереження і примноження накопиченого унікального досвіду, оптимізму, талановитих і відданих студентів, професійних випускників, гідного продовження і розвитку славних традицій університету. Історія триває, творімо її разом!

Спілкувався Максим Левченко