З глибоким сумом колектив Університету Григорія Сковороди в Переяславі сприйняв звістку про відхід у вічність Почесного жителя Переяславської громади, колишнього міського голови Переяслава (2006–2010 роки), відомого краєзнавця, громадського діяча та щирого друга нашого університету Івана Якименка. Його земний шлях обірвався сьогодні, 7 січня 2026 року.

Іван Петрович був людиною виняткової принциповості, мудрості та небайдужості до долі рідного краю. За часів своєї каденції на посаді міського голови він незмінно надавав дієву підтримку університету, допомагаючи відстоювати наші позиції у земельних і господарських питаннях, зокрема на обласному рівні. Його зусилля сприяли збереженню та розвитку інфраструктури закладу, зміцненню його матеріальної бази.

Протягом кількох десятиріч Іван Якименко був постійним і бажаним гостем на багатьох подіях університетського життя – наукових конференціях, краєзнавчих форумах, культурних заходах. Він брав активну участь у роботі Всеукраїнського історико-культурологічного форуму «Сікорські читання», що традиційно проводиться на базі нашого університету. У жовтні 2025 року Іван Якименко став одним із лауреатів премії імені Героя України Михайла Сікорського за вагомий внесок у розвиток музейної справи та збереження культурної спадщини – визнання, яке стало яскравим свідченням його подвижницької діяльності в царині краєзнавства.

Світла пам’ять про Івана Петровича Якименка назавжди залишиться в серцях викладачів, співробітників, студентів та випускників Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Він був для нас не лише надійним партнером, а й справжнім патріотом Переяславщини, чия відданість справі надихала багатьох.

Щирі співчуття родині, близьким, друзям та всій Переяславській громаді.

Вічна й світла пам’ять!

Сковородинівська родина з болем сприйняла звістку про те, що на 92-му році обірвалося життя доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника вищої школи України Василя Шевчука. Згадаймо у цю скорботну мить постать, чиє ім’я тісно переплетене з історією Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Відомий науковець і педагог Василь Петрович Шевчук зробив помітний внесок у дослідження та висвітлення історії українського народу. В умовах тоталітарної влади, коли обмежувалась та контролювалась творчість вчених, праці та лекції історика попри всі перешкоди відзначалися творчим пошуком і науковим підходом до аналізу історичних подій.

У роки незалежності України, в умовах переосмислення української історії та вільного доступу до архівних джерел, В.П. Шевчук поставив за мету об’єктивно розібратися у складних проблемах історії української державності. Використовуючи набутий досвід та новітні методи досліджень долучився до висвітлення наукової концепції історії України.

Сьогодні, 30 вересня 2024 року, помер учений у галузі літературознавства зарубіжної літератури, теорії та практики художнього перекладу, кандидат філологічних наук, професор кафедри філософії та політології Юрій Олександрович Мільошин.

Біографічна довідка. Народився 29.04.1939 р. у с. Харківці Гмелінського району Саратовської області (нині Волгоградська обл. російської федерації).

Після закінчення середньої школи в 1956 р. та Технічного училища в 1957 р. працював слюсарем на заводі ім. Урицького (м. Енгельс Саратовської обл.). У 1963 р. закінчив філологічний факультет Саратовського педагогічного інституту і до 1968 р. працював викладачем французької мови в середній школі № 2 м. Пугачова Саратовської обл. 3 1968 р. по 1970 р. працював на вищих педагогічних курсах підготовки викладачів іноземної мови вищої кваліфікації для вищих навчальних закладів Ленінградського педагогічного інституту ім. О. І. Герцена. 3 1970 р. по 1971 р. асистент кафедри німецької та французької мови Магнітогорського педінституту.

31971 р. аспірант кафедри зарубіжної літератури Ленінградського педінституту ім. О.Д. Герцена, де в лютому 1975 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: «Достоєвський і моральні проблеми у французькому романі (10–50 рр. ХХ ст.)». У 1974 1977 рр. старший викладач, доцент кафедри Магнітогорського педінституту, декан факультету іноземних мов.

У 1978 1985 рр. доцент кафедри російської та зарубіжної літератури, доцент кафедри французької мови, декан факультету, завідувач кафедри французької мови. У 1985 1988 рр. доцент кафедри української та зарубіжної літератури Криворізького педінституту.

У 1988-1994 pp. завідувач кафедри іноземних мов Переяслав-Хмельницького педінституту ім. Г.С. Сковороди.

У 1995-1998 рр. завідувач кафедри російської мови та літератури. 3 1998 р. до виходу на пенсію у 2003 р. професор кафедри теорії і методики викладання іноземних мов, професор кафедри філософії та політології.

Керівництво, професорсько-викладацький колектив, співробітники та випускники Університету Григорія Сковороди в Переяславі, колектив факультету української та іноземної філології у глибокій скорботі з приводу смерті видатного філолога та висловлюють найщиріші слова співчуття родині. 

Вічна та світла пам’ять!

 

Прощання з Юрієм Олександровичем відбудеться завтра, 1 жовтня о 11:30 у ритуальній залі Переяславської лікарні.

Червень багатий на знакові дати, пов’язані з подвигами сковородинівців полеглих у горнилі російсько-української війни. Пам’ять про Героїв, які поклали своє життя заради нашої свободи, назавжди залишиться в серцях українців. Їхня жертовність стала символом незламного духу та любові до рідної землі.

Ми зобов’язані берегти їхні імена та історії, передаючи їхній героїчний приклад майбутнім поколінням. Нехай світло їхньої пам’яті завжди освітлює шлях до миру та свободи для всіх нас.

У квітні є низка визначних дат, пов’язаних зі сковородинівцями, які віддали своє життя за Україну та її свободу. Вони стали символами національно-визвольної боротьби, і їхні вчинки залишаються в пам’яті народу назавжди. Наш обов’язок – зберігати їхні імена та історії, а також передавати їхній дух майбутнім поколінням. Нехай спогади про цих героїв завжди будуть світлою лампадою, що підсвічує шлях до миру та свободи для всіх українців.

З великим сумом повідомляємо трагічну звістку про смерть нашої шанованої колеги, науковиці та педагога, кандидата економічних наук, доцента кафедри менеджменту факультету мистецтв, менеджменту, педагогіки і психології Університету Григорія Сковороди в Переяславі Виноградньої Віти Михайлівни.

Віта Михайлівна була не лише висококваліфікованим фахівцем у своїй галузі, але й доброю, щирою людиною, яка завжди готова була допомогти студентам та колегам. Її внесок у розвиток нашого університету і педагогічної науки, вивчення фінансів, менеджменту в цілому неможливо переоцінити.

З вересня 2003 р. й донині Виноградня була викладачем/доцентом Університету Григорія Сковороди в Переяславі, у 2010 році захистила кандидатську  дисертацію на тему «Організаційно-економічний механізм управління вищими навчальними закладами», у 2013 році отримала вчене звання доцента кафедри фінансів, грошового обігу і кредиту, з вересня 2023 року почала роботу на кафедрі менеджменту.

З 2018 року Віта Михайлівна була членом всеукраїнської професійної громадської організації – Федерація аудиторів, бухгалтерів і фінансистів АПК України (ФАБФ), яка входить до складу Громадської дорадчої ради при Комітеті Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин, Громадської ради при Міністерстві аграрної політики та продовольства України, Громадської ради при Державній фіскальній службі України.

У ці тяжкі часи наші думки звернуті до рідних та близьких Віти Михайлівни. Хай вони знайдуть силу та підтримку у спогадах про неї та в життєвому дороговказі, який вона залишає. Нині численна родина Університету Григорія Сковороди в Переяславі, факультету мистецтв, менеджменту, педагогіки і психології, кафедри менеджменту, співробітники та студенти й випускники, схиляє голови в молитві, висловлює слова найщирішого співчуття з приводу цієї тяжкої втрати.

Пам’ять про Віту Михайлівну залишиться назавжди в серцях тих, хто мав радість та честь черпати з джерел її мудрості та доброти.

Чин похорону відбудеться у суботу, 24 лютого о 13:00 за адресою: вул. Остапа Вишні, 13  (мікрорайон «Борисівка»).

Вічна пам’ять!

Учора, 26 жовтня 2023 року, зупинилося серце українського вченого-літературознавця, доктора філологічних наук, професора, дійсного члена НАН України, завідувача відділу давньої української літератури, заступника директора з наукової роботи Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, Голови Наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина і сучасна художня література» Миколи Сулими.

Прощаємося з видатним українським літературознавцем, палким інтелектуальним публіцистом, умілим організатором наукової академічної діяльності, з чуйною, оптимістичною, товариською людиною, яку знали й любили. Внесок Миколи Матвійовича в медієвістику, теорію віршування, історію української літератури ХІХ і ХХ століть, у літературну критику й широку культурологію – неоціненний. Кожна праця вченого була відкриттям нового, свіжим несподіваним поглядом на художній текст і його місце у вітчизняному й світовому контекстах, поєднанням індивідуальної інтерпретації з переконливою науковою аналітикою.

Багатогранність натури і проявів творчості вражали: його однаково приваблювали суворість середніх віків і сороміцькі пісні «Бандурки», дисидентська сила сонету і актуальність футуризму, найславетніші персоналії – Сковорода, Шевченко, Леся Українка – і забуті, неславлені, ще або здавна маловідомі постаті рідної літератури. Так і у спілкуванні: був однаково уважний і добрий як до друзів, так і до ледь знайомих аспірантів, докторантів, поетів, котрі зверталися по допомогу. А тонкий гумор! А іронія й самоіронія! Політична зіркість щодо вітчизняних процесів і нищівний сарказм на міцній інтелектуальній основі щодо московії.

Літературознавці Університету Григорія Сковороди в Переяславі втратили близьку за духом людину. Цьогоріч ми з вдячністю слухали слова пана Миколи і пані Віри, присвячені пам’яті нашого колеги професора Миколи Корпанюка, опублікували спогади й чарівні молоді світлини друзів із далеких 1990-х. Місяць тому, 27 вересня, онлайн зустрілися на ужгородській конференції пам’яті Дмитра Кременя. Запам’яталися останні слова, почуті від добросердечного Миколи Матвійовича: «Запишіть у рішення конференції: надати імена Дмитра Кременя, Олекси Мишанича бібліотекам, навчальним закладам. Треба пам’ятати й шанувати!».

Добре серце не прохололо, зберігало людяність, любов до України і тих, хто працював задля неї, коли сили покидали тіло. І завжди поруч Віра Іванівна, з її турботою, відданістю і щирим «Миколко!» Царство Небесне, дорогий колего, українець з верховин національного духу, інтелекту, ментальності.

Миколу Матвійовича із навчально-науковим Центром сковородинознавства Університету Григорія Сковороди в Переяславі пов’язує багаторічна співпраця у дослідженні творчої спадщини та популяризації вчення Григорія Сковороди.

Уперше Сковородинські читання відбулися в Переяславі 1984 року, а з 1985 року Микола Сулима був незмінним учасником конференцій. Його наукові літературознавчі розвідки розкривали проблематику рими, строфіки в поезії Григорія Сковороди; на матеріалі етнографічно-фольклорних записів медієвіст узагальнював перекази про криниці, пов’язані з народною пам’яттю про Григорія Сковороду, розкривав любов до любомудра та поетизацію її в місцевій мікротопоніміці села Сковородинівки та інших поселень Харківщини тощо.

Микола Сулима був членом редакційної колегії збірника наукових праць «Переяславські сковородинівські студії» у секції «Філологія».

Університет Григорія Сковороди в Переяславі вшановує пам’ять Миколи Матвійовича Сулими – світоча науки, вірного товариша. Ми схиляємо голови у смутку й глибокій повазі до наукового доробку видатного вченого та світу його душі, світло якої завжди буде сяяти в наших спогадах і книгах Майстра з розуміння давнини й майбутнього.

Ректор Університету Григорія Сковорди в Переяславі Віталій Коцур,

Голова Вченої ради університету, академік Віктор Коцур,

Доктор педагогічних наук, професор Ганна Токмань,

Декан факультету української та іноземної філології Оксана Тютюнник,

Кандидат філософських наук, доцент, завідувач

кафедри філософії і соціальної антропології імені професора І.П.Стогнія Сергій Рик,

Керівник Центру Сковородинознавства Наталія Юхименко.

Учора Переяслав сколихнула гірка звістка – на 39-му році життя раптово пішла у засвіти відома переяславська спортсменка, тренерка баскетбольної команди «Переяслав», випускниця факультету фізичної культури, спорту і здоров’я Університету Григорія Сковороди в Переяславі Ірина Бикова. Напередодні переяславська спортсменка потрапила до реанімації і боролася за життя з підступною хворобою. Без мами лишилася шестирічна доня.

 

«Менше місяця тому ми мали змогу поспілкуватися особисто, ми ділилися спортивними планами на майбутнє,  з посмішками на обличчі згадували часи коли грали в одній команді.  Не вірю, і до останнього сподівалась що це помилка. Нам тебе не вистачатиме, ми тебе завжди пам’ятатимемо. Мої співчуття родині Бикових та усій баскетбольній родині Переяслава» – поділилися у соцмережах майстер спорту міжнародного класу, член збірної команди Київської області та Збірної України з сумо, викладач кафедра спортивних дисциплін, ігор і туризму Вікторія Царук.

Колеги з Федерації баскетболу України пригадують, що Ірина Сергіївна завжди надихала оточуючих своїм ставленням до справи та любов’ю до баскетболу. Багато своєї енергії віддала організації обласної дитячої ліги.

Факультет фізичної культури, спорту і здоров’я Університету Григорія Сковороди в Переяславі з теплом і сумом згадуватиме свою випускницю як майстра спорту, тренерку вищої категорії, чемпіонку Європи з баскетболу серед кадетів – талановиту представницю спортивної династії, вихованці якої ставали чемпіонами та призерами змагань. Врешті – зірки спортивної школи Переяслава, де Ірина працювала з 2002 року пліч-о-пліч з матір’ю та сестрою.

Висловлюємо найщиріші слова співчуття родині Ірини Бикової, усім тим хто знав зірку баскетболу та в кому формувала зірок вона.

Будемо пам’ятати. Світла пам’ять!

 Пресцентр факультету фізичної культури, спорту і здоров’я

Пізно ввечері, 8 вересня 2022 року, від отриманих поранень у госпіталі міста Дніпра помер випускник нашого університету Олександр Підборіжний. У липні йому виповнилося всього 27 років.

На початку цього тижня Олександр з побратимами вже вдруге потрапив під наліт дрону-камікадзе. І якщо першого разу вдалося обійтися майже безкровно, то другий приніс Олександру та його побратиму важкі поранення. За його життя кілька днів боролись у госпіталях Краматорська та Дніпра, але пізній вчорашній вечір назавжди забрав у нас вірного сина своєї країни, справжнього друга та сковородинівця, який вірив у щасливе майбутнє країни та з 2014 року ревно виборював її незалежність та сувереність, в тилу і на фронті боровся за правду і вірні українські цінності.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі, факультет гуманітарно-природничої освіти та соціальних технологій, рідна кафедра політології та одногрупники захисника висловлюють найщиріші слова співчуття та підтримки рідним та близьким, усім хто знав Олександра.

За словами побратимів, за життя Олександра вже відімщено у бою, але ми продовжимо досягати того, аби кожне життя військового та мирного жителя, за кожну сльозу українців росіяни неминуче отримали вирок.

Допомогти родині Олександра фінансово можна на карту волонтерки Інни Марченко: 5168 7427 2892 9724

Про дату і місце прощання з Олександром Підборіжним буде повідомлено найближчим часом. Планується, що місцем його останнього спочинку стане Переяслав.

Не забудемо і не пробачимо!

Національна пам’ять українців вміщає історію  про боротьбу, подвиги та жертовність українського народу на важкому, окропленому кров’ю шляху від Русі-України, лицарів Костянтина Острозького, козаків Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, воїнів Дієвої Армії Української Народної Республіки та Галицької Армії Західноукраїнської Народної Республіки, Антигітлерівської коаліції часів Другої світової війни, Української Повстанської Армії, який закінчився проголошенням незалежності України  24 серпня  1991 р. З 2014 року новітня історія знайшла своїх захисників та оборонців в обличчях Героїв Небесної Сотні, вірних присязі військових з анексованого Кримського півострова, учасників Антитерористичної операції та Операції Об’єднаних Сил на сході України.

Щороку 29 серпня в Україні відзначається День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Цей день встановлено Указом Президента України від 23 серпня 2019 року як нагадування про одну із найкривавіших подій війни на сході України – Іловайську трагедію.

29 серпня 2014 році, в ході російсько-української війни під Іловайськом розпочався вихід української групи військ з російського оточення. Після переговорів російське військове командування надало гарантії щодо безпечного виходу українських воїнів з оточеного Іловайська. Та росіяни, як завжди, порушили домовленості, розстрілявши колони на марші з засідок.  Тоді полягло 366 українських воїнів, 429 зазнали поранень, 158 зникли безвісти, 300 опинилися в полоні. Події розгорталися на жовтих  полях соняхів. Саме тому сонях став символом Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за Батьківщину.

Відтоді сплинуло майже десять років. На жаль, на Іловайську трагедію продовжують нашаровуватися не менш трагічні сторінки вже нових часів. Так вже судилося Україні, що чи не кожен рік вона терпить надлюдські випробування, які чинить російський агресор – підступний, брехливий, лукавий, слизький, Власне, він був такий завжди. У силу різних обставин тільки на певний час ховав своє справжнє обличчя, а при сприятливих обставинах знову виставляв свою нелюдську подобу.

У мільйонів українців душогуби забрали життя. Ми пройшли горнило репресій і голодоморів, тотального вивезення у неосвоєні росіянами дикі простори. Так було б і зараз, якби ворог зумів захопити Україну. А цього не сталося тільки завдяки мужності і героїзму наших співвітчизників. Хто вони? Наші друзі і знайомі, сусіди, а то й зовсім незнайомі люди, які близькі духом, люблять свою країну.

Згадаймо 2014 рік. 18 серпня українські воїни, які в основному складалися з добровольчих батальйонів, увійшли в Іловайськ і взяли під контроль частину міста. Втрутилися регулярні російські війська – 23-24 серпня у тил українського угруповання з території рф українські військові опинилися в оточенні.

– Розумів, що страшно, дуже страшно. Хлопці поранені і вбиті, втрачаєш побратимів своїх. Страшно було і тому,  що в мене дитина. Якраз в 2014 році, другий син ішов в перший клас.  Я молився, щоб дитину повести за руку в перший клас, просив про це Бога. Дякуючи йому повів дитину в перший клас – каже Леонід Закутайло, молодший інспектор державної прикордонної служби України.

З початком повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію нашої країни український народ зруйнував міф про непереможність російської армії та продемонстрував, що для нас ця війна – війна за свободу, цивілізованість, демократію та європейські цінності. Міць наших Збройних Сил є запорукою існування держави та мирного життя кожного з нас.

Свідчень про трагедію більше ніж достатньо. Безкарність ворога, потурання міжнародним співтовариством тільки розвило апетити російського агресора. Кінець лютого 2022 року цьому підтвердження.

… Ользі Тимошенко з Шепетівці на Хмельниччині у березні 2014  року виповнило дев’ятнадцять.  Успішно навчалася на політолога в нашому Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, паралельно – у військовому інституті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Як і кожна дівчина, мріяла облаштувати власне життя, вийти заміж за коханого, народити дітей. І, напевно ж, тоді навіть не думалося їй про трагічну долю.

Її ровесники можуть багато розповісти про цю вродливу, енергійну дівчину. Запам’яталася дещо й мені. Саме своєю організованістю, зваженістю, вміння сповна використати кожну хвилину.

…Ось вона скликає хлопців на пари, щось перекладає в рюкзаку на лавочці, телефонує. Так протікають непомітні щоденні клопоти. Кожен студент і викладач – у своїх справах. Хіба Сковорода у скверику підгляне, що ж то поробляють його шанувальники.

А вже в березні 2022 року у званні старшого лейтенанта Ольга  покликана на військову службу на посаду офіцера-психолога. Десь через тиждень в кінці цього ж місяця, пе­ре­бу­ва­ючи на пів­дні Ук­ра­їни, во­на ра­зом із поб­ра­ти­ма­ми їхала в автомобілі. Несподівано їх обстріляли рашисти.

Одержала неймовірні опіки. За її жит­тя бо­ро­ли­ся лікарі в гос­пі­та­лі Запоріж­жя, як могли і чим могли допомагали сковородинівці, колеги, побратими.

– З Ольгою я декілька разів розмовляла по телефону, – розповідає викладачка нашого університету, – Мова її була бадьора, звісно, долаючи нестерпні болі. Ольга вірила в лікарів, одужання. На жаль, опіки виявилися несумісні з життям.

Ось так, можна сказати на наших очах, не стало Ольги Тимошенко.  За осо­бис­ту муж­ність і са­мо­від­да­ні дії, ви­яв­ле­ні у за­хис­ті дер­жавно­го су­ве­ре­ні­те­ту та те­ри­то­рі­аль­ної ці­ліс­ності Ук­ра­їни, вір­ність вій­сько­вій при­ся­зі героїню відзначено орденом «Богдана Хмельницького». Нагороду от­ри­ма­ла роди­на за­гиб­лої.

Трохи не кожен день для українців починається з болючих новин, На полі бою, в житлових кварталах  вже загинули тисячі. А ще ж і кінця війни не видно. Але вибору в нас немає. «Для нас найстрашніше залізо – не ракети, літаки, танки, а кайдани. Не окопи, а окови» – каже наш президент. Російською неволею і справді протягом століть українці наситилися. Знаємо й інше – найменше послаблення у спротиві може закінчитися мільйонними поневоленнями. Як це вже було не раз в історії.

Вшанування загиблих теж ознака цивілізованості. Наших воїнів виходять хоронити села і міста. За ними плачуть матері, рідні.  Вбитих, поранених рашистів часто кидають у землю як собак, спалюють, а то й зовсім вони нікому не потрібні.  І пишаються, що російські матері ще народять гарматне м’ясо. А чи є там матері? Російських матерів, як показали останні події, більше цікавить не стан синів, а крадені ними унітази, електроплити тощо.

Мовчить і примудрена достоєвськими і толстими російська професура, покірно лиже криваве ідеологічне вариво дугіних і подібних. Пшик – і не більше маємо від вчорашніх, начебто, «старших» братів, друзів. Зігнулися вони в дугу, закам’яніли. Україна платить високу ціну свободи. Усвідомлює  цінність незалежності і свободи. Утвердження  верховенства права.  Волі  йти своїм шляхом у майбутнє.

Ми – інші. Інша культура, історія, молитва, цивілізаційний вибір. День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, теж є ознакою цивілізованості, яка несе повагу  до своїх героїв,  традицію поховання та увічнення полеглих. Жертовність в Україні завжди буде пошанована і на рівні держави, міста і найменшого села. Ми памятаємо про тих, хто зберіг нам життя, і нам берегти пам’ять, допомагати рідним і близьким і йти до Перемоги.

                                                                               Володимир Вакулич,
завідувач кафедри політології, доктор політичних наук, професор

На жаль, чимало сумних звісток приносить нам сьогодні не лише жорстока війна а й багато інших супутніх речей, які забирають від нас достойних і важливих нам людей. Увечері 25 липня 2022 року обірвалося життя академіка Академії вищої освіти України, відмінника народної освіти України, доктора філологічних наук, професора кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання факультету української та іноземної освіти, сковородинознавця, літературознавця-медієвіста, рухівця, просвітянина Миколи Корпанюка.

У середу, майже опівдні до стін головного корпусу університету на громадську панахиду зібралася міська та університетська наукова і творча інтеліґенція, представники влади, чи не увесь колектив альма-матер. З усіх куточків нашої Батьківщини з’їхались вдячні учні, колеги, науковці.

Першим слово сьогодні взяв керівник соціально-гуманітарного відділу університету Андрій Іващенко:

«Сьогодні ми зібралися у стінах університету через гірку втрату – втрату для Переяславщини, втрату для великої сковородинівської сім’ї. Микола Павлович був і моїм викладачем, він був вчителем для багатьох людей, він був дуже чудовим співрозмовником, він є і назавжди залишиться для кожного з нас взірцем справжнього Українця, тому що він був безкомпромісним борцем, дуже чуйним і добрим. І всі ви знаєте, як приємно було зустріти його вранці, коли він крокував своєю неспішною, але впевненою ходою на роботу. І він завжди запитував, як справи, завжди намагався порадити або розрадити, порадіти разом з нами, відвідував численні студентські заходи.

У нього були надзвичайно цікаві і захоплюючі лекції, під час яких він міг малювати словом великі картини тих подій, розказувати натхненно про Україну і українців такими, якими вони мають бути для нас і для світу. Дуже часто ми з вами втрачали думку, тому що відкладали його науку на потім. І у всі ці моменти великих потрясінь для України Микола Павлович був, у певному сенсі, для сковородинівської родини якимось провідником. Я просто пам’ятаю, як він переживав за Україну і за людей, які були на Майдані Гідності, як хвилювався, коли наші студенти ставали до лав Збройних сил України, як переймався смертями тих, хто і нині гине, борячись за вільну і незалежну Україну.

Микола Павлович – не тільки викладач. Він старший наставник, він друг, він дуже чуйна людина із глибокою душею. Ми не завжди знали, що за буревії і торнадо живуть у його душі, але він до останнього моменту завжди брав активну участь у житті громади, долучався до різних громадських активностей, робив максимум, що міг, аби запалити цей вогник надії і підтримати вогонь боротьби у душі кожного з нас. І кожної миті, як би йому не було складно, він ніколи не здавався. Він завжди визнавав, що він – українець, навіть тоді, коли це загрожувало його життю і свободі. Він завжди визнавав безкомпромісність боротьби українського народу і не відступав від своєї позиції, хто б і що б йому не говорив. Він завжди боровся на своєму фронті – кожної хвилини і кожного дня. Він завжди робив свій великий внесок, перш за все, у наше майбутнє, бо він працював із молоддю, яка нині боронить, яка нині будує, і яка, ми впевнені, збудує, ту нову Україну, про яку він мріяв.

Дуже складно сьогодні говорити, тому що Микола Павлович завжди чуйно ставився до всіх турбот і проблем колективу студентів, він завжди відгукувався на всі прохання, він був справді надзвичайною людиною – світлою. Але він також був безкомпромісним, суворим до несправедливості, до повзучого сепаратизму, до «какая разніца?». І на лекціях, і в житті він пояснював, що ми маємо позбутися, перш за все, своєї залежності від нашої історії у російській імперії. Тому що кожен день боротьби українців – це пролита кров, і коли ми кажемо «какая разніца?», ми нівелюємо боротьбу поколінь і стаємо на бік росії. Тому, панове, є велика різниця – жити в Україні і бути Українцем.

Сьогодні ми прощаємося з Миколою Павловичем, але не прощаємося з його справою. Тут багато його учнів, колег, друзів, молоді, яка з повагою і надалі нестиме світло його мрії – соборну, незалежну, вільну, демократичну Україну. Він зробив свій внесок, будуючи наші душі, а ми маємо у світлу пам’ять його душі будувати його мрію».

Зі словами пам’яті і співчуття виступив проректор з навчально-методичної роботи Вячеслав Різник:

«Це непоправна втрата для університету, його учнів, для колективу, для України. Микола Павлович завжди був викладачем від Бога, світлою людиною. Він завжди був толерантним, він завжди намагався всім допомогти, він завжди посміхався, він кожного ранку запитував, як справи, він будував плани, він кожного дня працював. Тому ми маємо зберегти світлу пам’ять про цю світлу людину, продовжувати справу його життя. Адже він своїм життям показав нам приклад. Вічна пам’ять душі Миколи Павловича!».

Провести свого доброго знайомого у цей сумний день прийшов і голова Переяславської громади Вячеслав Саулко: «Переяславська громада воістину понесла сьогодні велику втрату великої людини. Микола Павлович за своє життя заслужив велику славу у нашій громаді, і не лише громаді, а й в цілому в Україні. Я пам’ятаю перші дні незалежності України, коли Микола Павлович був одним із перших як справжній, щирий українець, як патріот України, який всі свої роки віддав за незалежність і за свободу нашої країни, за її буття, за те, щоб вона жила.

Мені випала доля багато років тісно з ним дружити, працювати. Ми разом були депутатами міської ради. Я бачив його у вищій мірі чітку позицію. Він ніколи не лукавив – завжди говорив щиро, завжди говорив правду. Його слово за незалежність про українців і про Україну – це було, мабуть, щось надвеличне. Коли почалася збройна агресія російської федерації в Україні, Микола Павлович на другий день вже був у мене в кабінеті як патріот, зі своїми друзями. І поставив питання «Як зробити так, щоб захистити Україну?». Він все робив для цього.

Так випало, що буквально останні дні ми практично були разом. Він переживав, він піклувався. Будучи великою людиною, як науковець, як академік, як професор, як філософ, людина, яка всім дала дорогу. Мабуть, не одній тисячі науковців, студентів, викладачів, показав шлях у їхньому житті. У міській раді він робив все для нашої громади. Громада ж високо оцінила його, обравши почесним жителем міста.

Ми сьогодні втрачаємо цю людину, він іде від нас. Але він залишиться назавжди в наших серцях і в нашій пам’яті. Я щиро вклоняюся перед цією великою людиною. Я йому щиро дякую за ту працю, яку він робив в нашій громаді. Вічна пам’ять Миколі Павловичу! Його ім’я завжди буде в наших серцях».

Від імені рідної пану Корпанюку кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання й від себе особисто спогадами поділилася завідувачка кафедри, доктор філологічних наук, професор Галина Мазоха:

«Мені сьогодні особливо важко. Микола Павлович мені дуже близький, бо він мій земляк. Ми разом з Франківщини, ми разом в один день прийшли сюди на роботу. Тому впродовж понад 30 років я разом з ним пліч-о-пліч крокую по роботі в цьому університеті. Для мене його втрата – це надзвичайно великий біль. Тому що на кафедрі це був не просто викладач, не просто колега – це був порадник, товариш у повному сенсі цього слова. Впродовж років, коли ми з ним працювали, він формував своєю особистістю дух на кафедрі. У всьому, що робилося, ми намагалися рівнятися на нього.

Я хочу сказати, що для мене він сформований трьома гранями особистості. Перша грань – невіддільна. Це прекрасний сім’янин – дружина, двоє діток, внуки. Буквально недавно він мені сказав: «Галино Степанівно, я щасливий! Привітайте мене – моїй правнучці 2 роки». Це було недавно, це була така радість, така гордість, що він дожив і досягнув цього.

З іншого боку, це справді педагог-науковець. Я не можу розрізнити ці два поняття, бо понад 30 років з того моменту, як він з’явився в Переяславі, він торував дорогу до того, що мало вилитися буквально через пару місяців, у 300-річчя Сковороди. Він готувався до цього, він формував колектив. І це складалося покроково, впродовж 30 років. Він формував цю громадську думку, він проводив оцю філософську думку Григорія Сковороди не тільки серед студентів, а й серед спільноти. Як педагог, мені здається, йому немає рівних. Тому що це людина, яка виховала не одну плеяду студентів, науковців і формував він це з величезною любов’ю. По крупинці, але він завжди проявляв надзвичайну наполегливість. Він ішов в глибину і в ширину заради того, що він хотів зробити в науці. Я не знаю іншої людини, яка могла б так делікатно, плавно, поступово, глибинно формувати медієвістику, тобто давню нашу літературу, її витоки. Оце, напевно, і сформувало його як людину.

І, звичайно, третя його грань, яка для мене була прикладом. Це людина-громадський діяч. Це справді не заради слова сьогодні, тому що ми згадуємо про Миколу Павловича. Я пам’ятаю, у 1988-1989 рр., коли були перші витоки української мови і потрібно було нашому університету підписати лист, практично ніхто його не підписав, бо всі боялися. І я пам’ятаю, як за цей лист нас розпинали. Для Миколи Павловича це не було перепоною, це була думка, це була ідея, це було прагнення досягнути і йти. Тому я розумію, наскільки він був чесним і порядним у цьому сенсі.

Він стоїть біля витоків народного руху України тут, у Переяславі. Він стоїть біля витоків просвіти у Переяславі. І я собі думаю, як йому вистачало  24 години на добу, аби це все встигнути. І при цьому всьому ніколи не було кривої посмішки або поспіху якогось, або поквапливості, або якоїсь неповаги – ніколи. Микола Павлович завжди був виваженим і стриманим. Пам’ятаю, що коли я в таких ситуацій була, він завжди підійде і скаже: «Галю, я тебе прошу, думай. Не треба так». І мені настільки це було рідно. І я думаю, що Микола Павлович навіть зараз відчуває нашу любов, нашу біль за ним. Вічна йому пам’ять! Ми не просто будемо його пам’ятати, а й продовжувати його справу».

Поділилася своїми спогадами й переживаннями і доктор педагогічних наук, кандидат філологічних наук, професор кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання Ганна Токмань:

«З Миколою Павловичем ми належимо до одного кола людей в Україні, які боролися проти Радянського Союзу в Радянському Союзі. Ми брали участь у створенні народного руху і просвіти. Нас переслідували КДБ, коли ми були студентами. Тільки він був в Переяславі, а я в Бердянську. Тому коли я приїхала сюди і прийшла в цей університет, я зустріла рідну душу – Миколу Павловича Корпанюка. Я ввійшла в рідне коло просвітян і рухівців міста Переяслава. І я дякую за це – за те, що була в мене була рідна душа в Переяславі з перших днів.

Микола Павлович – науковець, який писав про минуле. Але він писав про минуле, думаючи про майбутнє України. В його працях – заклик до мілітаризації України. Він знав, що буде війна. Він знав, що Україна має до неї готуватися і духовно, і фізично. Ви послухайте назви його монографій! «Дзвін предківської слави» – він вважав, що предки дзвонять нам і ми повинні почути їх заклик. Його монографія майже на 1000 сторінок «Слово. Хрест. Шабля» нагадує наше політичне наше гасло «Армія, мова, віра». Ті самі три поняття. І остання його монографія – «Перунова звитяга нації», де він досліджував ще в 2012 році мілітарні мотиви в українській літературі з IX по XVIII ст. Він відновлював імена героїв.

І хочу сказати про останній його активний день. Ми тоді теж були разом. 18 липня, коли трапилося це нещастя, він, власне, воював з московщиною. Він цю війну називав московсько-українською, не даючи назві країни-агресора корінь «рос-». Він зневажав московитів. Він ненавидів московію за її ставлення до України і за імперську сутність. І от, його останній активний день. Зранку, о 9:00 він уже на нарадах, де бореться за перехід церков з московського патріархату до Православної церкви України. Він – староста, який хвилюється, він бореться за українську церкву, без всякої перерви, тут же. Засідання топонімічної комісії – він бореться за те, щоб українські вулиці мали українські назви на честь українських героїв. І він в цей день, як завжди, готується до 300-річчя Сковороди. Це були його постріли – інтелектуальні, духовні постріли у цій війні. Він був на ліній фронту, ідеологічного фронту. У книжці «Майдан: сторінка живої історії» він писав: «Я до останнього подиху буду виходити на Майдан, буду брати активну участь, бо це моя честь, це моя гордість, це моє життя». Він так і прожив. Вічна йому пам’ять!».

Ще багато слів було сказано у цей день. Якісь з них, можливо, варто було б озвучити раніше, аби Микола Павлович зрозумів, наскільки він цінний для кожного з нас. Проте, на жаль, іноді у вирі життя ми забуваємо говорити такі важливі і потрібні слова. Усі, хто не встиг зробити цього раніше, сьогодні зі сльозами на очах поринали в спогади і ділилися ними в надії, що у цей момент пан Корпанюк десь поряд, чує їх і переживає ці емоції разом з ними.

І от прийшов час сказати професору останнє «прощай». Усі по черзі підходили до гробу Миколи Павловича, казали йому останні слова і дякували за те, що він був присутній у їхньому житті.

Ближче до обіду, після заупокійної служби тіло професора, людини, яку знали і поважали навіть далеко за межами нашого міста, навіки знайшло спокій на Підварському кладовищі нашого міста поблизу Переяславської загальноосвітньої школи №4.

Вкотре висловлюємо глибокі співчуття родині, колегам і друзям Миколи Павловича, усім, хто знав та працював з професором. Світла пам’ять про нього завжди житиме у наших серцях. Поділяємо ваше горе і сумуємо разом із вами у цей скорботний час.

Учорашній вечір обірвав життєвий шлях академіка Академії вищої освіти України, відмінника народної освіти України, доктора філологічних наук, професора кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання факультету української та іноземної освіти, сковородинознавця, літературознавця-медієвіста, рухівця, просвітянина Миколи Корпанюка.

Доброго, порядного, мудрого, інтелігентного та принципового Українця, який не лише любив свою Батьківщину відстоюючи її державні інтереси, а й вчив своїх студентів та своїм прикладом надихав переяславців любити її понад усе не стало на 73-му році життя.

Микола Павлович народився 5 березня 1950 року в селі Вербовець, на Прикарпатті. У 1981 році закінчив українське відділення філологічного факультету Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка, а за сім років захистив кандидатську дисертацію «М.О. Максимович – дослідник давньої української літератури», в 1997 – докторську за темою «Розвиток українського крайового (монастирсько-церковного) літописання XVI – XVIII ст.: тематика, проблематика, стилі» (обидві в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України). Був представником медієвістичної школи професора, члена-кор. НАНУ Олекси Мишанича.

У системі вищої освіти працював з 1984 р., пройшов шлях від лаборанта до професора, працюючи в Миколаївському педінституті  ім. В. Бєлінського до 1988 р., в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі з 1988 р. до останнього земного дня. Поза тим викладав історію давньої національної літератури в університеті «Україна», Національному педуніверситеті ім. М.П. Драгоманова.

Із 2006 р. очолював науково-навчальний Центр Сковородинознавства педуніверситету, був помітним членом і головою переяславської міськрайонної організації «Просвіти» ім. Т. Шевченка, Народного Руху України (лідер місцевого крила партії у 1989-2007 рр.), депутатом міської ради.

Ім’я Миколи Павловича золотими літерами вкарбоване у вивчення історії національного літописання XV-XVIII ст., максимовичо-і сковородинознавства, українсько-польського та українсько-російського літературного порубіжжя. У своїх студіях, монографіях він висвітлював взаємозв’язки давнього книжного письменства з усною народною творчістю.

«Учений відкрив цілий шар національної культури – літописи різноманітних типів, літературу порубіжжя, тему Коліївщини у фольклорі та книжних творах, мілітарну ідею в її пафосі та конкретиці образів героїв, був сковородинознавцем і незмінним організатором Сковородинівських читань … Його праця була спрямована в минуле і водночас – у майбутнє України, бо доводила глибину і міцність коренів нації, виносила уроки, попереджала про загрози і необхідність мілітаризації» – говорить про вагомість постаті Миколи Корпанюка в освітньому та науковому дискурсі його університетська колега та просвітянська посестра Ганна Токмань.

Саме він вчив численні покоління сковородинівських філологів історії давньої української літератури (IX-XVIII ст.); історії нової української літератури 1800-1860-х рр.; історії української літератури та української і зарубіжної літературної критики; майстерно вів спецкурси «Стилі національного літописання XVI-XVIII ст.», «Творчість Г. Сковороди» по праву будучи найголовніших амбасадором сковородинознавства в УГСП.

Пам’ять про Миколу Корпанюка залишиться з нами у понад 150 наукових і 40 публіцистичних працях, у 12-томній академічній «Історії української літератури», співавтором якої був, у численних захищених аспірантах до докторантах, серед яких, приміром, чинний Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь.

Серед нагород, якими за життя було удостоєно Миколу Павловича: медаль «За воїнську доблесть»; нагрудний знак «Гвардія»: Відмінник народної освіти України; Грамота Президії Верховної Ради України; медалі ім. Г.Сковороди, ім. М. Сікорського, 30 років університету Переяслава-Хмельницького ДПУ ім.Г. Сковороди; Почесний Хрест «За заслуги перед українським народом» Народного Руху України 2 ступеню; медаль «10 років Незалежності України»; грамотами МОНу, університету, міськради, облради; облдержадміністрації.

Незадовго до своєї смерті професор Микола Корпанюка поділився своїми думками з нагоди 115-річчя від дня народження Романа Шухевича. Це остання прижиттєва публічна відеоз’ява Миколи Павловича. Не проговореного з непересічним світочем інтелігентного українства лишилося куди більше.

Гірко, що найбільшому любомудру-сковородинознавцю, якого доводилося зустріти на земному шляху більшості з нас не судилося відзначити з нами 300-річчя Савича. Прикро, що людина яка віддала так багато зусиль українській справі, була поборником її незалежності та свободи, не судилося наживо побачити день великої Перемоги українського народу над росією, про ганебне історичне обличчя якої Микола Павлович знав і публічно говорив ще за довго до початку війни.

«… я до останнього подиху готовий підтримувати наші Майдани Гідності, брати в них активну участь, бо наше гасло «Слава Нації! – Смерть ворогам! – Україна понад усе!» – для мене – життя, честь, гідність, обов’язок» – завершив свою сторінку у одній із книг Микола Павлович. Завершив так, як і завершив земний шлях.

Уже з-за світів Микола Корпанюк буде незмінним вартовим української нації та назавжди залишиться в строю національної боротьби, у рідній Україні, якій присвятив всі сили своєї палкої душі. Нехай у небесному саді божественних пісень вас зустріне Григорій Сковорода, вивченню спадщини якого ви віддали багато снаги. Спочивайте в мирі, а молоде покоління підхопить та понесе вашу важливу місію та справу життя, докладе усіх зусиль аби не зрадити пам’яті про вас.

Колектив викладачів, співробітників, здобувачів, випускників Університету Григорія Сковороди в Переяславі висловлює глибокі співчуття родині, колегам і друзям Миколи Павловича, усім, хто знав та працював з професором. Світла пам’ять про нього завжди житиме у наших серцях. Поділяємо ваше горе і сумуємо разом із вами у цей скорботний час.

Прощання з Миколою Павловичем відбудеться завтра о 11:00 в холі корпусу №1 Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Свій останній спочинок Микола Корпанюк віднайде на Підварському кладовищі поблизу Переяславської загальноосвітньої школи №4 о 12:30.

Підтримати родину у їх горі можна коштами – усі охочі можуть передати їх до загального відділу університету або перерахувавши за номером карти 5168755450119330 (ПриватБанк).