10 липня 2026 року на благодатних нивах Переяславщини відбулася знакова та глибоко символічна подія – «Воєнні зажинки – 2026». Цьогоріч старовинний український обряд першого снопа приймало фермерське господарство «Святослав» землі якого розташовані на території Дівичківської громади. Організаторами масштабного дійства традиційно виступили Фонд Миколи Томенка «Рідна країна», Університет Григорія Сковороди в Переяславі та місцева громада.

Глядачами та учасниками свята стали численні гості, серед яких народна артистка України, переможниця багатьох пісенних конкурсів Жанна Боднарук, композитор та лауреат музичних конкурсів Анатолій Карпенко. Особливої значущості заходу додала присутність військовослужбовців 43-ї окремої артилерійської бригади та бійців Міжнародного міжвідомчого багатопрофільного центру підготовки підрозділів НГУ на чолі з командиром полковником Гратнюком. Духовну підтримку забезпечували капелан військової частини А2399 протоієрей Сергій та капелан 47-ї окремої артилерійської бригади священник Дмитро Волошин.

Зустріч розпочалася з пошанування мирної праці хлібороба. Ведучий заходу Олександр Молоткін наголосив, що жодне публічне зібрання сьогодні не може розпочатися без хвилини мовчання та схилених у невимовній жалобі голів перед пам’яттю тих, хто віддав життя за Україну. Він підкреслив, що вічна слава належить козакам і козачкам, які своїми тілами створюють неподоланну лінію, яку ніколи не здолає ворог, і саме вони дають надію нашій державі та дітям на світле майбутнє.

Ідейний натхненник відродження давніх традицій, відомий український історик та очільник фонду «Рідна країна» Микола Томенко розповів, що сучасні зажинки проводяться вже всімнадцяте. Ініціатива, що зародилася у 2008 році, мала на меті стерти радянські наративи та повернути українцям їхнє справжнє духовне коріння. У своєму виступі він звернув увагу на глибокий символізм того, що відбувається довкола:

«Сьогодні, у п’ятий рік повномасштабної війни, ми проводимо саме воєнні зажинки. Ворог не припиняє обстрілів ані на хвилину, але так само невтомно, ні на мить не зупиняючись, працює український хлібороб. Подивіться навколо: синє небо та золота пшениця зливаються в наш національний стяг. А під нашими ногами – плодючий український чорнозем, за який проливають кров наші захисники. Це і є наш червоно-чорний стяг незламної боротьби за право жити на своїй землі, говорити рідною мовою та плекати власну культуру».

Виняткову роль збереження історичної пам’яті у формуванні молодої генерації підкреслив ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур. Він зауважив, що утвердження національної ідентичності є місією, яку університет щоденно втілює в життя:

«Часто доводиться чути, що сьогодні першочерговим є вивчення точних наук. Безперечно, математика вкрай потрібна, щоб розраховувати траєкторії та запускати ракети. Проте саме знання історії визнає, куди і навіщо ці ракети мають летіти. У генетичному коді українців споконвіку нерозривно переплетені дві великі місії – невтомний землероб і незламний борець за свободу. Тому найперше, що повинна реалізовувати наша нація в ці буремні часи, – це міцно тримати в руках зброю і глибоко знати свою історію».

Теплі слова підтримки хліборобам висловив очільник Дівичківської громади Олександр Слюсар. Він із гордістю зазначив, що перший сніп врожаю зажинається саме на їхній землі, та нагадав, що Переяславщина традиційно славиться високими врожаями і є визнаним лідером в аграрному секторі. Голова громади побажав Божого благословення на перший сніп, а всім фермерам – легкого початку зажинків та успішного збору врожаю під мирним українським небом.

Його слова доповнив командир Міжвидового центру підготовки підрозділів НГУ полковник Гратнюк, акцентувавши на єдності фронту та тилу:

«Поки військові міцно тримають у руках зброю та захищають кордони, українські аграрії виконують свою надважливу місію – вирощують хліб, щоб годувати армію, народ та наших дітей. Щиро бажаю всім господарям зібрати цей врожай під безхмарним небом».

Будь-яка велика справа в Україні починається з молитви. Чин освячення ниви та молитву за українське військо провели капелан військової частини А2399 протоієрей Сергій та капелан 47-ї окремої артилерійської бригади священник Дмитро Волошин. Звертаючись до громади, отець Дмитро нагадав, що зажинки є не лише святом врожаю, а й величним днем вшанування праці на благо Батьківщини. Згадавши важкі перші роки повномасштабного вторгнення, коли ворог безжально палив наші поля і знищував хліб, він закликав Господнє благословення на добрі справи кожного присутнього та попросив сили для захисників. Після цього духовні наставники окропили поле свяченою водою, закликаючи Божу опіку над кожним колоском.

Автентичну магію стародавнього обряду неперевершено відтворив Народний аматорський колектив української пісні «Калинонька» із села Єрківці під керівництвом Миколи Робахи. Жінки вийшли в поле під супровід прадавніх пісень та замовлянь сплітаючи колосся, вони зробили символічний хрест на знак пам’яті про початок війни. Згодом перший, пишно заквітчаний сніп нового врожаю був урочисто переданий господарю поля Святославу Білоуську як символ достатку та розквіту.

Золотою кульмінацією цьогорічного обряду стала знакова зміна вікової традиції. Якщо століттями почесне право першого покосу довіряли найстаршому та найдосвідченішому господарю села, то в умовах воєнного часу ця місія абсолютно справедливо перейшла до головних людей нашої держави – українських захисників. Під щирі оплески та слова безмежної вдячності військовослужбовці взялися за коси й зробили перші впевнені кроки полем, вправно скошуючи налите сонцем колосся. Цей глибоко символічний жест став найвищим виявом народної шани до справжніх титанів сучасності, які на своїх плечах тримають українське небо і залишаються непохитними навіть там, де плавиться метал і кришиться бетон.

«Воєнні зажинки – 2026» стали не просто давньою традицією, а потужним ствердженням нашого майбутнього. Доки українські воїни боронять кордони, хлібороби невтомно працюють на землі, а освітяни бережуть духовну спадщину нації – наша держава залишається нездоланною. Щоб відчути особливу атмосферу єдності, почути автентичні пісні та побачити, як українські захисники роблять символічний перший покіс на благодатній ниві Переяславщини, пропонуємо переглянути відеоверсію події за посиланням:

Сьогодні, 2 червня 2026 року, у Переяславі відбулася знакова історична подія – остаточне звільнення Свято-Михайлівського собору від ідеологічного впливу «руського міра» та відновлення української духовної традиції. Національна святиня отримала нове дихання, а участь у знаковому богослужінні взяв ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктор історичних наук, професор Віталій Коцур, вкотре засвідчивши нерозривний зв’язок нашої альма-матер із духовним, громадським та культурним життям міста.

Цього дня у стінах оновленого храму архієрейське освячення та першу Божественну літургію звершив Митрополит Переяславський і Вишневський Олександр Драбинко. Відтепер під стародавніми склепіннями Михайлівської церкви вільно й щиро лунає справжня українська молитва – за воїнів-захисників, за спокій Переяславської громади та за швидку й беззаперечну перемогу України.

11 травня цього року комплекс Михайлівської церкви було офіційно повернуто у фактичне управління держави, що ознаменувало завершення багаторічної боротьби за звільнення національної святині від незаконного користування УПЦ (МП). Цей складний шлях тривав ще з 2014 року, коли навколо храму спалахнули скандали через самовільні надбудови, а започатковував процес повернення святині попередній генеральний директор НІЕЗ «Переяслав» Олексій Лукашевич. Тепер повернення пам’ятки XI-XVIII століть дозволить нарешті почати її реставрацію та відновити роботу унікального Музею народного одягу Середньої Наддніпрянщини.

Потужним символом відновлення історичної справедливості стала спільна молитва, яка об’єднала духовенство, музейників, освітян та громаду. Цю знакову мить разом із переяславцями розділили й присутні на молебні Віталій Вікторович, міський голова Вячеслав Саулко та нинішня в.о. генеральної директорки заповідника Марина Навальна.

Для Університету Григорія Сковороди в Переяславі питання збереження історичної правди та формування національної ідентичності завжди стоїть на першому місці. Підкреслюючи феномен об’єднання зусиль різних інституцій навколо відродження святині, ректор УГСП наголосив:

«Особливо важливо, що в Переяславі сьогодні склалася унікальна модель взаємодії, коли місцева влада, сфера культури, освіта та релігійні інституції об’єднані навколо спільної мети – збереження культурної спадщини, повернення власної історії, захисту історичної правди та утвердження української національної і громадянської ідентичності. Саме така єдність громади дозволяє не лише зберігати наше минуле, а й формувати міцний фундамент для майбутнього», – переконаний Віталій Коцур.

Відновлення історичної та духовної справедливості у Переяславі продовжується. Сковородинівська родина й надалі активно підтримуватиме ініціативи, що очищують наш простір від ворожих наративів і плекають українське слово, культуру та віру. Дякуємо всім причетним до цієї великої та світлої справи!

21-22 травня 2026 року міський парк імені Тараса Шевченка та центральна алея Університету Григорія Сковороди в Переяславі в ювілейний, п’ятий, раз почергово перетворилися на місце сили, пам’яті та єдності. Принагідно до Всесвітнього дня вишиванки тут незмінно відбулася благодійна акція «Одягни вишиванку – підтримай захисника».

Як і у всі роки проведення, захід став можливим за ініціативи кафедри соціальних комунікацій, документознавства та інформаційної діяльності та підтримки міського голови Переяславської ОТГ Вячеслава Саулка й активної участі фракції політичної партії «Слуга народу» у Переяславській міській раді, Відділу культури і туризму Переяславської міської ради й КЗ «Переяславський ЦКМ».

У перший день акції наукова бібліотека Університету Григорія Сковороди в Переяславі запросила університетську спільноту, жителів та гостей міста на захід «Точка, лінія, простір. Інтуїтивна графіка Тетяни Мартинової». Подія відбулася в читальній залі імені Сигізмунда ІІІ у межах проєкту «Університетські зустрічі» та приурочена до Дня вишиванки.

У 2026 році мисткиня, відома своєю багаторічною роботою над дослідженням та створенням традиційних українських оберегів, зокрема вишитих сорочок та ляльок-мотанок, презентувала своє нове творче захоплення. Відвідувачі мали нагоду побачити її графічні малюнки з глибоким етнічним підтекстом, які авторка називає візуальним щоденником своїх думок та емоцій.

Філософія Тетяни Мартинової базується на метафоричному сприйнятті творчості, де голка з ниткою виступають лінією, що кодує людську долю. Її нова виставка через абстрактні форми передає сучасне бачення української ідентичності, трансформуючи традиційні символи у графічний простір. Більше деталей про цю акцію чекайте вже з понеділка на сайті бібліотеки альма-матер.

Із самого ранку парк імені Тараса Шевченка у Переяславі наповнився барвами вишитих сорочок. Діти, молодь, дорослі та люди поважного віку одягнули вишиванки, демонструючи багатство українських орнаментів та гордість за свою ідентичність. По 11:00 акції було задано офіційний старт – подякували захисникам, виконали Державний Гімн України, вшанували полеглих хвилиною мовчання.

«У 2026 році ця акція – особлива. Вона ювілейна, адже п’ять років кафедра соціальних комунікацій, документознавства та інформаційної діяльності об’єднує нас у середмісті. І знаєте, попри ювілейну дату, на душі сьогодні трохи гірчить… Гірчить від того, що за ці п’ять років наша мета не змінилася. Ми все так само збираємо кошти, все так само покладаємо великі надії на наших воїнів. Але ця гіркота лише загартовує нашу лють і нашу підтримку – сьогодні ми тут, аби вкотре продемонструвати її своєю небайдужістю і донатами!», – підкреслив у вітальному слові ведучий, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Максим Левченко, який цьогоріч повноцінно склав компанію вже незмінним ведучим свята, студентам факультету гуманітарної освіти та соціальних технологій Дар’ї Рудь та Вадиму Юрченку.

Ювілейний захід увібрав в себе старі традиції, доповнивши їх новими елементами. Приміром, проведення заходу незмінно відкрили найменші артисти – кілька груп вихованців дитячого садка «Любавонька» та їх мами, які дарували присутнім свої щирі і безпосередні танці.

Надалі промову мав очільник Переяславської громади Вячеслав Саулко та проректор з наукової роботи та інноваційної діяльності Університету Григорія Сковороди в Переяславі, кандидат історичних наук, доцент Василь Дудар.

«Українські вишиття – це одні з найголовніших символів нашої Батьківщини. Наша мрія лише одна – аби якнайскоріше наші діти більше ніколи не почули страшні слова «війна» чи «тривога». Зі святом Вас!», – зазначив Вячеслав Саулко та обдарував вихованців «Любавоньки» невеличкими подаруночками.

«Задумуючи цю акцію ми не думали, що нам знову і знову доведеться проводити її в обставинах війни. Сьогодні ми бачимо тут велике різноманіття вишиванок і технік, у яких вони виконані. Ми об’єднані Україною, і дякуємо нашим захисникам і захисницям за те, що ціною власного життя вони дають нам змогу одягнути вишиванку і говорити українською мовою. Підтримуйте, донатьте – кожна гривня має значення. Нехай вишиванка стане символом майбутньої Перемоги української нації», – додав Василь Дудар.

Надалі у програмі виступали вихованці Будинку художньої творчості дітей, юнацтва та молоді: вокальні студії «Гармонія» (керівниця Алла Захарченко) та «Акорд» (керівниця Наталія Данчук). Також вразили глядачів хореографічні номери від студій «Фантазія» (керівник Тетяна Ковшун) та «Шоколад» (керівниця Анна Мукоїда). Серед дітей, які дарували свої таланти у цьому блоці: Вікторія Заболотна, Вікторія Стадник, Дана Мушенок, Емма Сірик, Мілана Тертична, Софія Нагайко, Зоряна Буторіна та Марійка Бутенко.

Свято продовжилося «вільним мікрофоном», який цьогоріч був сповнений десятком українських пісень та віршами Тараса Шевченка. Присутні мали змогу насолодитися вокальною майстерністю Софії Леонової, Марини Мірабян, Софії Хорошун та дівочого квартету «Дівчата з України», а також поезією від маленької Софії Синенко. Проявив себе і вже незмінний модератор формату – сковородинівець Максим Левченко, подарувавши присутнім заключну пісню.

Надалі «вишиванкову» естафету підхопили артисти КЗ «Переяславський ЦКМ» та запрошені гості, які подарували глядачам яскравий калейдоскоп талантів. Творчу програму відкрила Софія Малишко з піснею «Україна» (керівник Ганна Мельник), а вихованки вокальної студії «Сузір’я» (керівник Юлія Денисенко) порадували сольними виступами: Софія Мудрик виконала композицію «Бабусина вишиванка», Анжела Піскун заспівала «Благословенна земля», а в дуеті Ганна Апанович та Софія Мудрик зворушили слухачів піснею «Вірте люди у дива». Особливим гостем свята став представник Березані, вихованець вокально-театральної студії «Believe in you» Владислав Шеренговський (керівник Оксана Ковальчук). Яскравих вокальних барв додали Каріна Лябах із піснею «Вишиваночка» (керівник Тетяна Чайка) та керівниця студії Юлія Денисенко, яка проникливо виконала композицію «Моя Земля».

Танцювальний драйв та грацію дарували хореографічні колективи: вихованці ансамблю «Фаворит» під керівництвом Ганни Чирко представили номери «На селі» та «Марічка», а зразкова акробатично-хореографічна студія «Міраж» (керівник Олена Левченко) вразила глядачів постановкою «Українські викрутаси». Потужну фольклорну енергетику продемонструвало любительське хореографічне об’єднання «Переяславські викрутаси», презентувавши запальні танці «Гандзя» та «Полька». Справжньою прикрасою заходу став виступ аматорського ансамблю української пісні «Берегиня» (художній керівник – Раїса Лучина, музичний керівник – Олександр Тонконог), які презентували розгорнуту та колоритну програму із п’яти творчих номерів.

Протягом дня діяли різноманітні майстер-класи: виготовлення патріотичної символіки, листівок, браслетів та багато іншого. Разом з тим Об’єднання родин зниклих безвісти та полонених захисників Переяславщини облаштувало на локації смачний фуд-корт. Як зазначила представниця організації Марина Хандошко, виручені кошти у сумі 9000 гривень спрямують на купівлю автівки для бійців 34-ї окремої бригади морської піхоти.

Серед тих, кого можна було зустріти на ярмарку: представниці творчої спілки майстрів Переяславщини «Мистецтво життя»; Переяславська художня школа; Центр надання соціальних послуг та соціальної інтеграції; ЗП(ПТ)О «Переяславський  професійний коледж»; майстрині Університету Григорія Сковороди в Переяславі (Інна Рубан, Ірина Гагаріна, Тетяна Носаченко); майстрині з Переяславського БХТДЮ; заклад дошкільної освіти № 10 «Любавонька»; громадська діячка Ірина Присіч; Надія Різник та «Kraft Cake»;; Яна Найденко, та Лариса Будай.

Загалом цього дня зібрали 61 тисячу 500 гривень: Ірина Присіч – 15 080 грн.; Заклад дошкільної освіти (ясла – садок) комбінованого типу 10 «Любавонька» – 13 500 грн.; Центр надання соціальних послуг та соціальної інтеграції – 12 000 грн.; Переяславське об’єднання родин безвісти зниклих та полонених захисників 9000 грн.; Надія Різник та «Kraft Cake» – 4000 грн.; майстрині Університету Григорія Сковороди в Переяславі (Інна Рубан, Ірина Гагаріна, Наталія Крецул, Тетяна Носаченко) – 2550 грн.; Переяславська художня школа імені Петра Холодного – 2510 грн.; ЗП(ПТ)О «Переяславський професійний коледж» – 2000 грн.; Лариса Будай (smakoliki_pastila) – 500 грн.; Яна Найденко (мікровишивка) – 200 грн.; майстрині творчої спілки майстрів Переяславщини «Мистецтво життя» – 160 грн.

З самого ранку алея університету замайоріла барвами української вишивки, що незмінно стала головним символом заходу – символом нескореності, національної пам’яті та духовного спротиву. О 9:30 на центральній альма-матер вирувало життя – кілька десятків гостей, викладачів, студентів та всіх небайдужих зголосилося долучитися до спільної мети: частувалися на благодійному ярмарку зі смачними стравами від факультетів університету, купували вироби ручної роботи, робили пам’ятні знімки біля фотозон, що приваблювали яскравими етно-декораціями.

Провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін, який став ведучим заходу у цей день, тепло привітав сковородинівську спільноту зі святом і наголосив, що у цей день кожна гривня, витрачена на ярмарку, перетвориться на реальну допомогу для наших воїнів. Він закликав присутніх активно долучатися до збору, адже саме в такій щирій згуртованості криється справжня сила та незламність українського тилу.

Після виконання Державного Гімну України та хвилини мовчання за загиблими Героями, серед яких щонайменше чотири десятки здобувачів та випускників університету, до слова ректора Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктора історичних наук, професора Віталія Коцура:

«Щиро вітаю всю нашу університетську спільноту із Днем вишиванки – святом, яке уособлює незламний дух, багаті традиції та глибинну культуру українського народу. Одягаючи сьогодні національне вбрання, ми вкотре засвідчуємо нашу славну сковородинівську сродність, нашу єдність та вірність українським цінностям. Цю єдність ми щодня доводимо не лише в авдиторіях чи на робочих місцях, а й через невтомне волонтерство, донорство крові, підтримку військових та активну громадянську позицію. У цей знаковий день кожен із нас має замислитися і чесно відповісти собі на питання: який особистий внесок я сьогодні роблю у збереження нашої держави, української ідентичності та які цінності продукую для майбутніх поколінь? Саме цю надважливу місію має свідомо плекати кожен здобувач освіти, викладач і працівник нашого університету. Тож єднаймося навколо наших традицій, культури та спільної відповідальності за майбутнє України. Щиро бажаю всім миру, наснаги, сили духу та нових звершень!», – наголосив Віталій Вікторович та запросив всю сковородинівську родину активно долучатися до заходів з нагоди 40-річчя поступу Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Яскравим підтвердженням того, що українська пісня – це голос нашого народу, його душа та історія став виступ студентки факультету мистецтва, менеджменту, педагогіки та психології Анастасії Чуприни з піснею «Пісня буде поміж нас».

Слід зауважити, що активну участь у ярмарку взяли не лише факультети, які облаштувати фуд-корт з найрізноманітнішими автентичними українськими наїдками, а й керівниця відділу документообігу та діловодства Ірина Гагаріна та старша викладачка кафедри мистецької освіти і візуальних музичних практик Інна Рубан які незмінно представили власні в’язані вироби ручної роботи. Підтримала акцію й Лариса Будай, запропонувавши присутнім смачні вироби з пастили.

У межах благодійної акції до Дня вишиванки для учасників діяв простір психологічної підтримки, відновлення та спілкування, де кожен охочий міг долучитися до тематичних терапевтичних сесій.

• Арттерапевтична сесія «Моя самоцінність – запорука життєстійкості» під керівництвом Світлани Коломієць, керівниці Центру опіки і піклування дітей дошкільного віку, була спрямована на формування відчуття внутрішньої цінності як основи психологічної стійкості. Через творчі практики учасники досліджували власне ставлення до себе, відновлювали контакт із емоціями та вчилися формувати підтримувальне внутрішнє середовище.
• Гарденотерапевтична сесія «Нові сенси як психологічна опора», яку провела Ірина Варивода, допомогла присутнім через взаємодію з природою знайти внутрішню рівновагу, переосмислити власні цінності та відчути нові життєві орієнтири.
• Під час глинотерапевтичної сесії «Ініціація своєї сили» психолог університету Тетяна Кузьменко через роботу з глиною сприяла тілесно-емоційному відновленню учасників, допомагаючи їм символічно віднайти образ внутрішньої сили, впевненості та здатності діяти.
• Завершувала програму звуко-вібраційна сесія співочими чашами «Резонанс спокою: шлях до внутрішньої гармонії» від Ксенії Лебедєвої, яка через акустичні та вібраційні практики допомагала знизити рівень тривожності, досягти психоемоційного розвантаження, внутрішньої рівноваги та ментальної стабільності. Усі активності стали важливою складовою атмосфери підтримки, єдності та турботи про психологічне благополуччя учасників заходу.

Другий день проведення завершився сумою у 31 170 зібраних гривень: благодійна ярмарка страв від факультетів виручила  30 610 гривень: факультет гуманітарної освіти і соціальних технологій – 8 150 гривень; факультет природничої освіти – 3 250 гривень; факультет фізичної культури, спорту і здоров’я спільно з факультетом української та іноземної філології – 3 850 гривень; факультет фінансово-економічної і професійної освіти – 1 788 гривень; факультет мистецтва, менеджменту, педагогіки і психології – 4 320 гривень;  факультет технологічної і математичної освіти – 9 252 гривень. Майстрині-сковородинівки Інна Рубан та Ірина Гагаріна виручили 560 гривень.

Уже ввечері в парку Тараса Шевченка атмосферу відзначення Дня вишиванки у Переяславській громаді доповнив виступ Національного Президентського оркестру. Цей величний концерт під віртуозною орудою диригента, підполковника Сафета Джемалядінова, став яскравим завершальним акордом великого травневого туру духового колективу містами Київщини. Музичну подію, що проходить у рамках масштабного мистецького проєкту «З Україною в серці», символічно приурочили до прийдешнього Дня Героїв.

Головна мета цього проєкту, як зазначає керівництво оркестру, – підтримати емоційний стан українців, подарувавши їм розраду та внутрішню силу. Свій виступ колектив розпочне із проникливого та щемливого виконання пісні «Плине кача», вшановуючи пам’ять тих, хто віддав життя за Україну. Надалі на слухачів чекала багатогранна музична подорож. Зі сцени лунав золотий фонд української класики, зокрема композиції Мирослава Скорика, Віктора Косенка та Анатолія Кос-Анатольського, а також глибокі філософські твори Валентина Сильвестрова.

Окрім національної спадщини, публіку мистецьки збагатили світові оперні шедеври Франца Легара та Гаетано Доніцетті, витончені балетні сцени Домінчена, а також запальні й темпераментні італійські та іспанські вокальні номери. Особливу емоційність творам, які присвячені сучасним випробуванням і непохитній вірі в перемогу, подарували талановиті солісти оркестру – Сергій Гурець, Ірина Кулик та Вікторія Осадчук. За вечір акумулювали 10 000 гривень, які увійшли в офіційний залік акції.

Під час благодійної акції «Одягни вишиванку – підтримай захисника» загалом вдалося зібрати за два дні. За перший день акції 61 тисячу 500 гривень, а другий – 41 170 гривень. Разом сума зібрана у ході акції – 102 670 гривень.

У коментарі пресслужбі університету Алла Зленко щиро подякувала всім, хто долучився до організації та проведення благодійної акції у 2026 році. Захід вкотре довів, що українська вишиванка – це не лише символ нашої ідентичності, а й уособлення єдності, підтримки та незламності народу в умовах війни.

Організатори висловлюють глибоку вдячність за всебічне сприяння спільноті університету: ректору Віталію Коцуру, факультетам, кафедрам, соціально-гуманітарному відділу та відділу інформаційних технологій. Також велика подяка лунає на адресу міської влади Переяслава, зокрема міському голові Вячеславу Саулку, секретарю міськради Лідії Оверчук, Оксані Степаненко, відділу культури і туризму, КЗ «Переяславський центр культури і мистецтв» та представникам партії «Слуга народу».

За створення теплої атмосфери, яскраві творчі виступи та активну участь у ярмарку організатори щиро дякують колективам дитсадка №10 «Любавонька», Центру надання соціальних послуг, Переяславському БХТДЮМ, а також Художній школі імені Петра Холодного та Переяславському професійному коледжу за неймовірні фотозони, майстер-класи й вироби ручної роботи. Окрема подяка Надії Різник та кав’ярні «Kraft Cake» за традиційну солодку підтримку, яка вже не вперше допомагає об’єднувати людей заради великої доброї справи.

Особливу вдячність адресовано тим, чиї зусилля принесли вагомий фінансовий результат для ЗСУ. Ірина Присіч, яка з 2022 року координує плетіння маскувальних сіток, зібрала найбільшу суму – 15 080 гривень на необхідні матеріали. Переяславське об’єднання родин безвісти зниклих та полонених захисників поповнило збір на 9 000 гривень для придбання автомобіля 34-й окремій бригаді морської піхоти. А майстрині університету Інна Рубан та Ірина Гагаріна завдяки продажу власних в’язаних виробів додали до загальної скарбнички понад 2 000 гривень. Дякуємо кожному за відкриті серця та невтомну підтримку наших воїнів.

Разом ми творимо добро і єднаємося у важливих справах для Перемоги та збереження нашої культури. Родина Університету Григорія Сковороди в Переяславі вкотре довела: українська культура – це жива, дієва сила, яка гуртує, надихає та підтримує в найскладніші часи.

P.S: Неодмінно шукайте себе на світлинах Ірини Середи за посиланням:  https://8623-irina.gallera.io/642019-den-visivanki

11 травня 2026 року, у Національній академії аграрних наук України відбулася урочиста подія, присвячена 40-річчю поступу Університету Григорія Сковороди в Переяславі та відновлення традицій вищої школи на Переяславщині.

Цей день став знаковим етапом у підбитті підсумків багаторічного партнерства НААН України, Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН України та Універиситету Григорія Сковороди в Переяславі, що об’єднало провідні наукові та освітні інституції держави. З радістю ділимося усіма деталями цієї вагомої зустрічі.

Ректору університету Віталію Коцуру, згідно рішення Президії Національної академії аграрних наук України було вручено почесну відзнаку НААН України, а на адресу закладу надійшла вітальна адреса з нагоди нагоди 40-річного ювілею Університету Григорія Сковороди в Переяславі. У листівці за підписом ноовобраного президента Ігоря Гриника, заклад відзначають як потужний сучасний осередок освіти, науки та національної культури, що успішно поєднує вірність сковородинівським ідеалам із вимогами сучасної європейської вищої школи. У вітальному тексті увага акцентується на системній модернізації університету та його вагомому внеску у зміцнення духовних засад суспільства, а також окремо підкреслюється стратегічне значення багаторічної плідної співпраці з Національною науковою сільськогосподарською бібліотекою НААН у розвитку наукового потенціалу та підготовці висококваліфікованих фахівців. На завершення НААН України висловлює глибоку шану професіоналізму сковородинівців і бажає колективу невичерпного натхнення, нових інтелектуальних звершень, миру та подальшого процвітання в ім’я розбудови України.

Також НААН України висловила подяку колективу нашого закладу за вагомий внесок Університету Григорія Сковороди в Переяславі у розвиток освіти і науки України, підготовку висококваліфікованих кадрів, зокрема й для аграрної галузі, збереження національних освітніх традицій.

Ще за рішенням Президії НААН України, за особистий внесок у розвиток вітчизняної науки, групу відомих науковців Університету Григорія Сковороди в Переяславі було нагороджено пам’ятною ювілейною медаллю «100 років Національній академії аграрних наук України». Почесні відзнаки отримали: проректор з наукової роботи та інноваційної діяльності, кандидат історичних наук, доцент Василь Дудар; кандидат історичних наук, доцент кафедри екології, географії і методики навчання Катерина Ковальська; завідувачка кафедри здоров’я і безпеки життєдіяльності, професорка Надія Коцур; декан факультету фізичної культури, спорту і здоров’я, професор кафедри природничих дисциплін і методики навчання Віктор Куйбіда; PhD, доцентка кафедри історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін Руслана Потапенко; кандидат історичних наук, старший викладач кафедри теорії і методики технологічної освіти та комп’ютерної графіки Оксана Пильтяй; завідувач кафедри політології і журналістики, кандидат історичних наук, доцент Леся Коцур; кандидат історичних наук, викладач кафедри загальної історії, правознавства і методик навчання Михайло Бойко та кандидат педагогічних наук, професор кафедри географії, екології і методики навчання Борис Чернов. Саме ці фахівці мають безпосередню причетність до утвердження та розбудови тісної співпраці між університетом та академічними установами.

Особливий акцент під час зібрання було зроблено на 25-річчі плідної співпраці, що пов’язує університет із Національною науковою сільськогосподарською бібліотекою НААН. Ця співпраця, закріплена спільним договором, не лише не втрачає актуальності, а й предметно розвивається дотепер.

Непроминальним здобутком цього партнерства стало створення спільного дослідницького центру регіонального спрямування та відкриття спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій. Результатом її ефективної роботи стали десятки успішних захистів, зокрема за спеціалізацією «Історія науки і техніки», що дало потужний поштовх розвитку історико-наукової школи в Переяславі.

За багаторічну співпрацю з УГСП, підтримку наукової та дослідницької діяльності, турботу про академічну спільноту, збереження інтелектуальної спадщини українського народу та з нагоди 40-річчя відновлення традиції вищої школи на Переяславщині подяками університету були відзначені:

• Колектив Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН України – унікальної та єдиної в державі спеціалізованої бібліотеки, що є науково-методичним центром та фундаментом інформаційного забезпечення аграрної галузі.
• Віктор Вергунов – доктора сільськогосподарських наук, доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника сільського господарства України, академіка НААН України, почесного академіка НАПН України, директора Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН України, чия турбота про збереження інтелектуальної спадщини українського народу є взірцевою.

Урочистості відвідала і делегація представників Національної академії мистецтв України (яка теж отримала нагороду з нагоди свого 30 річчя – прим.авт.) на чолі з президентом Віктором Сидоренком й віцепрезидентами Валерієм Бітаєвим та Олександром (Олесем) Саніним. Спілкування з видатним українським режисером Саніним стало теплим нагадуванням про давню дружбу з університетом, де він свого часу презентував свій культовий фільм «Поводир». У ході спілкування з ректором Віталієм Коцуром було досягнуто домовленості про майбутню гостьову лекцію та творчу зустріч пана Олеся зі сковородинівською спільнотою.

Загалом зустріч вкотре підтвердила: сільське господарство – це найважливіша галузь народного господарства, а аграрна наука – її фундамент. Університет Григорія Сковороди в Переяславі, інтегруючись у єдиний світовий інформаційний простір разом із партнерами, продовжує забезпечувати цей фундамент висококваліфікованими кадрами та глибокими науковими дослідженнями.

Вітаємо нагороджених та зичимо нових звершень на благо української науки та освіти!

28 жовтня 2025 року, навздогін Дню української писемності та мови, у конференц-залі імені Василя Сухомлинського Університету Григорія Сковороди в Переяславі відбулася жива розмова про українську мову. Тут, у рамках проєкту «Платформа можливостей» відбулася зустріч із Ольгою Дубчак – співзасновницею видавництва «Віхола», головною редакторкою, кандидаткою філологічних наук і авторкою серії мовознавчого нон-фікшну «Мова – твердая криця». Незмінно ділимося з вами ключовими тезами цієї важливої, цікавої, фахової розмови.

Протягом півтори години розмови, яку модерував гостьовий редактор проєкту, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, мовний омбудсмен закладу Максим Левченко, Ольга Дубчак поділилася історією свого професійного шляху, заснування видавництва, детальним описом кожної книги серії та відповіла на численні запитання аудиторії.

Пані Ольга розпочала зустріч із привітання з Днем української писемності та мови та роздумів про цьогорічний диктант національної єдності.

«Цьогорічний диктант викликав дуже багато жвавих дискусій, жвавих обговорень. І, як на мою думку, все прекрасно. Я, на жаль, сама не змогла його писати, тому що робота не скасовувалась і тому довелося працювати, а не писати. І так у мене що щороку складається, насправді. Я та людина, яка жодного разу не писала диктант національної єдності, хоча вважаю, що це дуже дуже круте явище. Якщо ви писали, можливо, ви хочете поділитися враженнями трошечки про це?», – почала комунікацію з аудиторією фахова гостя.

А поділитися сковородинівцями справді було чим, адже  у 2025 році навколо написання Радіодиктанту національної єдності в стінах УГСП згуртувалося близько сотні викладачів, здобувачів освіти та співробітників. Відтак кілька хвилин усі охочі обговорювали з Дубчак слова диктанту «пітятко», «кияхи», «між’яр’я», «допіру» та багато інших, які притаманні або ні тим чи іншим регіонам України. Не оминули при цьому обговоренні й швидкості читання дикторкою цьогорічного тексту, пропуск при зачитуванні речення, інші аспекти.

«Мене звати Ольга Дубчак. Наразі я є головною редакторкою та співзасновницею видавництва «Віхола». Чи чули ви про таке видавництво? Ми київське видавництво засноване в 2020 році. Я вже 20 років займаюся редагуванням. Цю цифру доволі страшно називати, але це правда. 20 років я працюю з текстами, 20 років я їх редагую. Починала свій редакторський шлях із навчального видавництва «Генеза». Цілком може бути, що ви вчилися за тим підручником, який редагувала саме я. Я 15 років редагувала підручники з української мови», – розпочала розповідь про свій професійних і життєвий шлях Ольга Дубчак.

Надалі говорила про досвід на посаді головної редакторки в видавництві «Наш формат» – серед іншого, воно займається книговиданням перекладного нон-фікшену (література про реальну дійсність, зокрема з Америки чи Європи – це науково-популярна й мотиваційна література, біографії, автофікшн). Проте дороги Дубчак і кількох її колег розійшлися у 2020 році.

«У мене і ще в кількох членів колективу стався конфлікт із власником видавництва, і ми змушені були піти. Пікантності цій історії додає те, що це 2020 рік. Я тільки народила, в мене місячне немовля на руках. Я собі планувала побути в декреті, але в декреті мені побути не вдалося. Конфлікт стався на ґрунті того, що власник видавництва захотів видавати російську авторку в українському перекладі. І я спочатку взагалі думала, що то жарт, але це виявилося не жартом, і тому ми дуже сильно з ним посварилися, я змушена була йти. За мною пішов весь керівний склад видавництва Наш формат: директорка, я – головна редакторка, маркетингова директорка, арт-директорка і піарниця. Пішли в нікуди і вирішили, що треба щось робити. Подумали, що ми вміємо робити і вирішили, що нічого, крім як видавати книжки, ми більше робити й не вміємо. Тому  нам треба створювати власне видавництво. І це в розпал коронавірусу, коли не можна навіть виходити з хати. Оцей карантин, ось ці от такі дуже непевні часи. Що робити? Звичайно, створювати власне видавництво в цей час!», – з  посмішкою згадує пані Ольга.

Співзасновниця видавництва «Віхола» розповіла, що ця назва виникла випадково. Усі хотіли  якесь суто українське слово. Перепробували багато різних варіантів. Віхола просто спала пані Ользі в якийсь момент на думку, вона запропонувала це в робочому чаті. Колегам сподобалося, і всі погодились.

«У 2020-му українського нон-фікшну майже не було. На той час знайти такого автора на українському ринку було чимось майже нереальним. Ринок був абсолютно завалений російськомовною літературою і перекладами. Ми були навчені нашим попереднім власником, що українські автори не вміють і не можуть писати нон-фікшн. Мовляв, вони до цього не здатні, у них нібито немає якогось життєвого досвіду для цього. Ми вирішили з цим посперечатися», – інтригує видавчиня та підтверджує успіх задуму тим, що у 2024 році «Віхола» потрапила до топ-100 успішних малих компаній України за версією «Forbes».

«У топах продажів – Володимир Станчишин «Стіни в моїй голові» (перша книга, п’ять років у топах), Катя Бльостка (мегауспіх через аудиторію блогерки), Андрій Сем’янків «Медицина доказова і не дуже» та  медичний триллер «Танці з кістками» (Книга року BBC, третій рік у топах), Андрій Сагайдак «Болота українського Полісся» (екскурсії, участь автора у телешоу «Ле Маршрутка»), – говорить видавчиня про це.

Ольга Дубчак сказала кілька слів і щодо видавничої серії книг «Неканонічний канон», яка почала свій відлік у 2022 році, коли шестеро видавців роз’їхалися країною і залишалися на зв’язку дистанційно, думаючи що українцям зараз не до книжок. Як виявилося, дуже сильно помилилися – ця серія, попри складний час, теж виявилася дуже успішною і буквально врятувала цей видавничий бізнес. Почали з Миколи Хвильового і далі продовжили Валеріаном Підмогильним, Іваном Багряним і т.д.

«У березні під Києвом стоять орки. Нам прилетіло неподалік від нашого складу, в складі повибивало вікна. Ми думали, що це вже кінець. Але як виявилося, якраз тоді українцям дуже було потрібно читати книжки. Нас втримала на плаву книжка Віри Павлівни Агеєвої «За лаштунками імперії», – додає з цього приводу.

Надалі говорили про серію книг «Мова – твердая криця». За словами Ольги Дубчак, ідея цієї серії виникла з досвіду редагування підручників:

«Всі ж вчили українську мову в школі. Вам було цікаво вивчати українську мову в школі? Думаю, не дуже. А чому? Основна претензія до підручника – не цікаво. Я ще готувала свого часу учнів до ЗНО, і вони приходили до мене на заняття і завжди говорили, що ну як так от, що ми приходимо в школу, і нам не цікаво. Я мала претензії до підручників з української мови. Я завжди хотіла дочекатися підручника, який би я захоплено прочитала. Коли я свою дисертацію писала, мені траплялися такі роботи російські, які реально було цікаво прочитати. Бо і весело, і дотепно написано, і легко. І от я думаю, ну чому у нас ніхто такого не створив? Українська мова, вона дуже гідна того, щоби її вивчати, щоб нею цікавитися, щоб її, зрештою, любити. Чому про це ніхто не пише? Основна проблема тих, хто вивчає українську мову в школі: я вчу українську мову для того, щоб скласти ЗНО. Все. Далі вона мені не потрібна. Це абсолютний міф. Зараз українська мова – це соціальний ліфт», – висловила переконання авторка.

За її словами, було заплановано три книги за рівнями мови – невеличкі, аби не відлякувати читачів «великою цеглиною». Повномасштабне вторгнення у 2022 році дало ідею і поштовх для появи четвертого видання.

Книжка «Чути українською» не змушує вчити правила чи зубрити мовні закони. Завдання книжки – пояснити, за якими правилами й закономірностями працює звукова система, а ще – чому наша абетка майже досконала. І, звісно, переконати читача, що українська мова – це надзвичайно цікаво, легко і місцями навіть корисно.

«Виявляється, що звукова система кожної мови відрізняється. Немає однакових звукових систем, якщо це однакові звукові системи, це означає, що це одна мова. Українська абетка за такими світовими показниками вважається однією із тих, що наближена до ідеалу. Чому? Бо буква «Ґ» є. Її ж не було певний час, потім повернулася. Майже кожна літера відповідає якомусь звуку. Тільки одна літера не відповідає ніякому звуку – м’який знак. Він лише позначає м’якість. А в російській мові є ще літера, яка позначає твердість – твердий знак. А у нас такої літери немає, однак у нас є знак, який позначає твердість – апостроф. Якщо ми не пишемо без нього, то оце слово з радіодиктанту «між’я’ря» мало би бути «міжяря». Проте в нас є літери, які позначають два звуки: я, ю, є, ї. Я в своїх книжках дуже багато жартую. Буває, жартую на межі фолу. Інколи читаю в соцмережах, що ніби книжка непогана, тільки треба менше жартувати, тому що це ж ніби святе – українська мова. Так, можна жартувати і навіть треба, тому що мене дуже дратує оцей стереотипний міф, що українська мова – це завжди про біль, сльози і страждання. Так, звісно, в неї дуже непроста історія, але українська мова – це дуже крута, нормальна європейська мова, яку вчити реально цікаво», – говорить з цього приводу авторка.

Книжку «Бачити українською» присвячено найголовнішій одиниці мови – слову. Саме воно дає нам змогу порозумітися (і посваритися), передати важливу (і неважливу) інформацію, висловити почуття (і навіть просто подумати про них). А загалом – саме зі слова почалося буквально все. А що «все»? – спитають читачі. Щонайменше – ця книжка, а щонайбільше – людська свідомість. І це не жарт, бо жартів у книжках про мову не буває.

«Це найбільша книжка із серії. Я просто взяла програму до ЗНО з морфології та з інших наук і просто за нею йшла, тому що про слово можна писати безкінечно. Слово живе своїм життям, слово вступає в зв’язки з іншими словами. Слово відображає наше бачення цього світу. Чому ця книжка називається «Бути українською»? Тому що я є палкою прихильницею теорії мовної картини світу. Згідно з теорією мовної картини світу вважається, що ми всі бачимо світ так, як нам нав’язує його бачення наша мова. Через ті слова, які ми засвоюємо з дитинства і через ту мову, яку ми вважаємо рідною. Мовна картина світу відрізняється від мови до мови. Мовна лакуна – це поняття, яке є в певній мові і немає в жодній іншій мові світу. Наша улюблена «паляниця» – вона є лише в українців. Для росіян важко зрозуміти, що це таке. Оце і є та мовна лакуна. У нас теж є моменти, яких немає в інших. Ми ж хліборобський народ. Я пишу там таку доволі зухвалу річ про те, що найкрутішою частиною мови є дієслово. З цим можна сперечатися»,   – каже Дубчак про друге видання серії.

Мова ненависті – річ погана, але під час війни – цілком добра й навіть необхідна. Як ми називаємо ворога? За якими мовленнєвими особливостями легко його розпізнаємо? Чи вміємо ми воювати словом? Чи достатньою є наша русофобія? Авторка книжки «Перемагати українською» намагається розібратися з усіма цими питаннями й доводить, що воювати на мовному фронті так само важливо, як і безпосередньо на полі бою. Також ця книга про плекання українського слова й прагнення берегти його попри все.

«Ця книжка не була запланована. Сталося повномасштабне вторгнення. Я змушена була з родиною трохи переїхати в Черкаси, тому що вже за 10 км від нас була загроза окупації. І тоді нікому не було просто. Мене осяяла ідея написати якусь таку книжечку про українську мову, яка підтримала би і мене і читачів, а особливо тих, хто планує перехід на українську мову. Бо у 2022  році відбувся масовий перехід українців на українську мову. Перша частина цієї книжки – це суцільний «hate speech». Я пишу тут про мови ненависті, про те, що ми зараз маємо право на цю мову ненависті. Нашого ворога є дві давні прізвиська – «москалі і «кацапи», але є і купа сучасних: «орки», «русня», «рашисти». І коли я це написала, я подумала, що цього замало. Треба ще і про мову любові написати. Українська мова – це якраз та мова, яка має повне право називатися мовою любові. Основний засіб – це демінативні суфікси або суфікси зменшувально-пестливі: малесенький, маціпусенький, далеченько, близенько, ходімо спатуляти, хочу їстоньки. За допомогою таких суфіксів можна утворити від будь-якої частини мови. Оці от суфікси – це унікальна особливість української мови. Такої кількості і таких можливостей немає в жодній іншій. Як результат, у російської мови таких особливостей щось близько 10-12, а в української мови – 86, якщо брати точно. Можливості творення фемінітивів – це знову ж таки особливість української мови», – ділиться пані Ольга деталями цієї книги.

Книжка «Бути українською» – четверта й остання в серії, присвяченій українській мові. Вона містить захоплену, а подекуди й суперзахоплену синтаксично-пунктуаційну розповідь про особливості українського речення, його структуру, типи ускладнень і, звісно, розділові знаки, що їх ми використовуємо і наприкінці, і в середині цього чарівного мовного творіння. Авторка переконана, що після прочитання ми ще більше й назавжди полюбимо свою українську мовоньку.

«Остання книжка, яку я нарешті дописала цього року. Це книжка присвячена найвищому рівню мови – реченню. Чому він найвищим вважається? Тому що за допомогою речення ми висловлюємо власні думки. За допомогою звука ми нічого не висловлюємо, за допомогою слова ми щось позначаємо, а от за допомогою речення ми висловлюємо власну думку. Це мій найулюбленіший рівень і моя найулюблена книжка, тому що я дуже люблю український синтаксис. Люблю, бо він супер-мега логічний. Усе, що в реченні стоїть чи не стоїть, це все логічно обґрунтоване. Перша половина присвячена власне реченню, друга половина – розділовим знакам. Я занурилася в історію розділових знаків. Крапка – це взагалі найдавніший знак будь-якої писемності. Крапку винайшли спершу для того, щоб розділяти слова. Бо раніше мовлення записували суцільним потоком. Тепер крапка зчитується як вияв пасивної агресії. Знак оклику – непристойно. Якщо ти зараз в своєму листуванні будеш ставити знак оклику, то що з тобою щось не так. Три знаки оклику – психуєте. Три крапки – зловживання. Дужка у нас позначає емоцію, посмішку. Але в деяких містах, як-от у Вінниці, дужку ставити зараз теж не прийнятно, тому що це зчитується як пасивна агресія. Один розділовий знак у межах речення, не в кінці – тире. Нахабний, який лізе скрізь. Замість двокрапки завжди вилазить тире. Його можна поставити скрізь і сказати: «Це мій авторський знак». Є одна схема на цілу сторінку, зроблена до вірша Сергія Жадана, який написаний одним багатоскладовим складнопідрядним реченням», – говорить мовознавиця, коментуючи свій новодрук.

У другій частині зустрічі аудиторія поставила гості понад десяток цікавих питань, охопивши теми видавничої справи, редагування, мовних особливостей та особистої мотивації. Розповімо вам про найцікавіші з них:

• Відповідаючи на питання про конкуренцію за авторів і переклади між видавництвами, спікерка розповіла, що це справжня битва: видавництва часто вихоплюють авторів з-під носа, переманюючи грошима, що свідчить про пожвавлення українського ринку нон-фікшну, якого в 2020 році майже не існувало.
• Молодим авторам, які мають бажання публікуватися, пані Ольга порадила надсилати рукописи через google-форму на сайті «Віхоли», запевнивши, що рукописи не крадуть, а розглядають шестеро редакторів, що іноді призводить до внутрішніх дискусій і голосувань. Натомість науковцям, які хочуть монетизувати монографії, вона рекомендувала перетворювати їх на наукпоп, переробивши стиль для широкої аудиторії, і зазначила, що видавництво «Віхола» готове їм у цьому допомогти.
• На самому початку кар’єри редакторки Ольга Дубчак редагувала підручник української мови, який був недописаний, тож довелося самостійно дописувати розділ про частки, попри зауваження, що редактор не повинен цього робити; згодом п’ятнадцять років вона редагувала підручники з української мови авторства Олександра та Віктора Заболотних.
• Переоцінених книжок, за словами гості, вистачає, але «краще недопродати, ніж видати погане». Роль видавця – це місія, але без продажів не вижити.
• Найпоширеніша помилка навіть у журналістів – росіянізми на кшталт «ЗСУ нанесли удар».
• Зворушливі відгуки які надходили авторці були такими: вчителі використовують її книги на уроках, підлітки сміються над жартами, хоч і є зауваження про схеми (яких у новій, четвертій, книзі багато).
• Для перечитування радить ««Фанатка. Біполярна історія»» Христини Морозової, твори Ірини Вільде та поезію Світлани Поваляєвої – вважає ці книги надто недооціненими в увазі і продажах.

Після діалогу учасники зустрічі мали змогу придбати книги й отримати іменні автографи, а також зробили пам’ятні світлини з гостею.

Організатори, від імені родини Університету Григорія Сковороди в Переяславі, вручили пані Ользі  квіти та подарунки на згадку.

Також Ольга Дубчак відвідала бібліотечний простір, зокрема зал інформаційних ресурсів «Чумацький шлях» де поспілкувалася з директоркою Ольгою Шкирою та залишила автограф для проєкту «Закарбовані миті» та, за традицією проєкту, підписала двері офісу Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених, прогулялася мистецькими аудиторіями та поспілкувалася з старшим викладачем Романом Мотузком.

Проєкт «Платформа можливостей» незмінно реалізується відділом інформаційних технологій та зв’язків із громадськістю та Науковим товариством студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Незабаром анонси нових зустрічей – дочекайтесь.

З нагоди Дня української писемності та мови,  в рамках університетського проєкту «Платформа можливостей», запрошуємо вас на зустріч із Ольгою Дубчак, співзасновницею видавництва «Віхола», мовознавицею, авторкою серії мовознавчого нон-фікшну «Мова – твердая криця» («Чути українською», «Бути українською», «Перемагати українською»).

Зустріч під назвою «Будьмо українською» відбудеться у вівторок, 28 жовтня 2025 року, об 11:40 у конференц-залі імені Василя Сухомлинського (Університет Григорія Сковороди в Переяславі, вул. Сухомлинського, 30).

Ольга Дубчак – це голос, який робить українську мову близькою, живою і веселою. Її книги – це не сухі підручники, а захопливі подорожі у світ української мови, нашого «дому буття», зброї проти ворога та любові до всього свого. Через легкі історії, гумор і практичні поради Ольга вчить, як чути, бути й перемагати українською, розкриваючи багатство рідної мови. Видавництво «Віхола», яке вона співзаснувала, стало домом для сучасного українського нон-фікшну, де кожна книга – це крок до осмислення себе й своєї культури.

• Секретами створення книг, які роблять українську мову улюбленою для тисяч читачів.
• Історіями заснування «Віхоли» – видавництва, що популяризує сучасний український нон-фікшн.
• Порадами, як через мову плекати свою ідентичність і протистояти викликам сьогодення.

Як зробити українську мову не лише модною, а й рідною для кожного серця? Як через гумор і легкість розкривати її багатство й силу? Чому мова – це не лише слова, а й наша зброя, дім і любов, що єднає покоління? Як створювати книги, які надихають молодь говорити українською і пишатися своїм корінням? Про це та багато іншого – від секретів мовознавчого нон-фікшну до ролі видавничої справи в популяризації української культури – говоритимемо відверто, натхненно й із любов’ю до мови.

Чекайте щирих розмов, живого діалогу, теплих обіймів і, можливо, несподіваних сюрпризів! Не пропустіть шанс зарядитися любов’ю до української мови та познайомитися з людиною, яка робить її твердою крицею в наших серцях.

Проєкт «Платформа можливостей» реалізується відділом інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Науковим товариством студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Приходьте, буде щиро, натхненно й по-українськи!