29 квітня 2026 року актова зала Університету Григорія Сковороди в Переяславі стала епіцентром «дорослої розмови». Близько півтисячі студентів та ліцеїстів, здобувачів майже всіх закладів освіти міста, зібралися, щоб зустрітися з громадським діячем та волонтером Сергієм Притулою в рамках проєкту «Відкритий університет».

Це був другий візит волонтера до нашого закладу, і якщо у грудні 2018-го він, успішний шоумен, радив молоді «чітко розуміти, чого хочете від життя», то через вісім років і тисячі днів великої війни акценти змістилися – тепер мова йшла про те, як зберегти країну, не збожеволіти від внутрішніх чвар та чому освіта сьогодні є стратегічним сегментом національної безпеки. Переповідаємо усе найцікавіше з розмови.

Сергій Притула розпочав зустріч, яка в форматі «secret place» (у межах безпекових заходів про її проведення усіх охочих здобувачів освіти краю сповістили т.зв. «сарафанним радіо» – прим.авт.) одразу ж по завершенню повітряної тривоги, сигнал про яку на Київщині пролунав за півгодини до початку розмови. Без жодного зайвого офіціозу, під бурхливі оплески присутніх, одразу акцентувавши, що не планує читати лекцій, Сергій Дмитрович задекларував мету цієї розмови – почути молодь, яка сьогодні перебуває на роздоріжжі між бажанням виїхати та обов’язком залишитися.

«Я завжди на таких зустрічах кажу, що я приходжу не давати поради, тому що це дуже марна справа – будучи людиною 40+ років, давати поради тим, кому 18-17. У очах цієї молодої людини ти вже «динозавр», ні на що не спроможний в сенсі порад. Але мій життєвий шлях був доволі цікавий і з нього можна щось почерпнути, якщо захочеться», – розпочав Сергій Притула.

Надалі близько двох годин присутні працювали в живому режимі запитань та відповідей.

«Чому я тут? Бо нас стало менше в Україні з огляду на війну. Я дуже багато ваших ровесників зустрічаю за межами України під час відряджень у справах фонду або адвокації. Мені цікаво спілкуватися з вами не тільки в Україні, бо часто больові точки і запитання співпадають, незалежно від того, де молоді українці знаходяться. Минулого року в межах двох тижнів я мав зустріч зі студентами Дніпровської політехніки і студентами-українцями університету Пенсильванії у Філадельфії. І я бачив однаковий зріз проблеми: молодь дезорієнтована, бо їй ніхто не розказує, що її чекає в майбутньому. Ті, що в Америці, хотіли почути щось, щоб прийняти рішення повернутися. Ви – щоб прийняти рішення залишитися. Тому я чекаю пас від вас», – продовжив відомий громадський діяч і волонтер.

Перше запитання стосувалося того, що українцям варто було зрозуміти ще на початку вторгнення, аби зберегти психіку та єдність. Відповідь Сергія перетворилася на маніфест про ментальну різницю між українцями та росіянами.

«Можливо, моя відповідь видасться занадто простою, але я так відчуваю: українцям треба було б зрозуміти, і це не пізно станом на сьогодні, що окрім нас у нас більше немає нікого. Платник податків у США чи француз не прокидається з думкою «що я можу зробити для України?». Бельгієць не буде перейматися питанням, як відбудувати фельдшерський пункт десь біля Тростянця. Ми маємо відрізнятися від росіян максимально. Яка філософія кацапа в якійсь Сизрані? Він живе в лайні, вбиральня на вулиці, він у мікрокредитах, п’є «баяришнік» і знає, що «просвєту» немає. Його дратують усі, хто живе краще. І кожен «русскій» хоче, щоб навколо нього люди теж жили в лайні. Українець має бути навпаки», – відповів Сергій Дмитрович та навів близький усім приклад:

Уявіть: стоїть кілька будинків, у яких немає світла. І ось тут один будинок, у якому світло є (зал засміявся). Ви засміялися? Бо знаєте, що відбувається далі. Люди, в яких немає світла, роблять усе, щоб і в тому будинку його не стало. «Ми страждаємо, хай і ті страждають». Переверніть філософію! Сприймайте це так: «Слава Богу, що там є світло». Бо там якась бабця підніметься ліфтом, а не пішки з баклагою води на дев’ятий поверх. Там мама приготує дитині їсти в комфорті. Використайте це світло як можливість: прийдіть у гості, зарядіть телефон, наберіть води. Шлях турботи про іншого кращий для кожного з нас і для держави, аніж шлях, де українець в українцеві бачить підставу для срачу».

Надалі студентів цікавило направду нагально-практичне питання: як відрізнити справжніх волонтерів від фейкових, що наживаються на війні. Притула, чий фонд перетнув позначку в 12 мільярдів гривень зібраних коштів, поділився свіжою історією.

«Завтра Національна поліція вийде з повідомленням про арешт та екстрадицію до України лідера угрупування, який два роки наживався на військових, видаючи себе за представника нашого фонду. Він збирав купу грошей, обіцяв транспорт і зникав. Він сяде, і сяде надовго. Як відрізнити? У мене немає іншої поради, окрім глибинного вивчення. Довіра – це кит, на якому стоїть волонтерство. Чому нам довіряють? Бо вісім років до 2022-го я щомісяця показував результати: що зібрано, що куплено, як я особисто передавав снайперські комплекси чи автівки.

• Маєте мозок і інтернет – пробивайте.
• Якщо просять на підрозділ – знайдіть представників цього підрозділу і запитайте. Перевірте картковий рахунок.
• Використовуйте Google-пошук по фото: чи ця фотографія з передачею майна не була опублікована кимось іншим два роки тому?

Станом на 2026 рік ситуація краща, бо було кілька гучних скандалів, і людей покатали на «шакалячому експресі». Але росіяни методично б’ють по волонтерах, бо знають: якщо донор розчарується, він припинить фінансувати армію», – застеріг Сергій Дмитрович.

Відповідаючи на запитання про плани на політичну кар’єру, Притула виявився емоційним та різким.

«Український парламент зараз у критичній стадії, люди там демотивовані, ходять і кажуть: «ми втомилися тиснути на кнопки». Очевидно, суспільство засумувало за виборами. Але коли я слухаю розмови про коаліції та списки, у мене складається враження, що я спілкуюся з безсмертними людьми. Ми живемо в країні, де ніхто не застрахований, що завтра в твою хату не прилетить балістика. У мене на фонді 120 людей, які щодня працюють на одну задачу: вбити якомога більше ворогів і зберегти життя наших військових. Це наша Біблія. Я вважаю самі розмови про політику зараз шкідливими. Ніщо так не роз’єднує, як передвиборчі процеси. Ти можеш чудово спілкуватися з людиною, але раптом виявляється, що ви прихильники різних лідерів – і все, ви вороги. Я присвячую життя тому, щоб давати платформи для об’єднання, а не роз’єднання», – підкреслив Сергій Притула.

Одне з запитань стосувалося найяскравіших моментів волонтерства. Історія про «Народні Байрактари» стала вже легендарною, але Притула додав деталі про закулісся.

«Це був прецедент: 602 мільйони гривень за три доби. Коли збір закінчився, турецька компанія «Baykar» написала, що вони в захваті і дають три літаки безкоштовно. Моя перша думка була: «русскіє їх хакнули». Бо такого не буває – це подарунок на 15 мільйонів доларів. Я того вечора в «Zoom» дивився такими очима на Халюка Байрактара, а він такими ж – на чувака, який за три дні зібрав таку суму. Ми заощадили бюджет і два тижні билися з Міноборони, як його витратити. Вирішили купити супутник. І по сьогоднішній день люди розказують, що супутника не існує. Нещодавно в «Х» один «експерт» мені каже: «стаття у виданні «Українська Правда» для мене не авторитет». Я даю посилання на офіційний сайт ГУР з результатами роботи супутника – людина зникає. Потім інша каже: «ви «Спартани» втридорога купували». Я даю посилання на звітність фонду з кожною платіжкою. Проти фактажу не попреш, якщо у людей є критичне мислення», – відверто розповів гість сковородинівцям.

Найбільш резонансна частина зустрічі стосувалася майбутнього. Притула навів жорсткі цифри про демографічну ситуацію та стан освіти.

«Ви – «горловина пляшки». Вас фізично дуже мало. Одна з причин нашого опору в 2022-му – те, що в нас було найбільше чоловіків у віці 40-50 років. Вісім мільйонів! Середній вік воїна – 45 років. Через 20 років вас, тих, хто зможе захищати країну, за підрахунками, буде в 3,5 раза менше». Нас не врятує кількість – тільки якість і інновації. А в нас рівень освіти просідає. Прохідний бал НМТ став нижчим, ніж шість років тому. Розрив між сільською школою та обласним центром вже складає понад 4 роки навчання. Це катастрофа. Я говорю «великим дядькам» у владі: освіта – це основа національної безпеки. На неї треба стільки ж грошей, скільки на оборонку. Бо робити ракети – це добре, але нам потрібні люди, які будуть вміти їх робити. Коли ви закінчите навчання і прийдете на роботу з червоним дипломом, власник бізнесу скаже: «Покажи його мамі, вона тебе похвалить. А де твій досвід?». Ідіть працювати вже зараз. Поєднуйте. Досвід важить більше за диплом. Вам доведеться спати по 4 години на добу зараз, щоб мати можливість спати 6 годин, коли вам буде 40», – відверто поділився Сергій Дмитрович.

Майже наостанок дівчина з залу запитала, як знайти свою професію, якщо не знаєш, що любиш. Відповідь Сергія Притули базувалася на власному досвіді трудової еміграції.

«Я був вантажником у Лондоні на фабриці соків. Ми з хлопцями з Гани та Бурунді завантажували на конвеєр по 80 тонн цитрусових за зміну. Кожен з нас своїми руками перекидав 12-16 тонн за день. Здавалося б, що тут хорошого? Але я виходив з душу і думав: «О, кубики є, біцуха на місці, форма – супер». Я бачив у цьому позитив. Був у мене знайомий Міша, якому тато віддав готельний комплекс у Карпатах. Він ненавидів людей, бо він хотів крутити гайки в мотоциклах. Він цілий день крутив гайку в мопеді, а готель загинався. Міша був нещасний. Не робіть так. Гроші – це похідна. Перша причина – ваш комфорт від того, що ви робите. Знайдіть щось, що ви любите, і станьте в цьому найкращим».

Наприкінці майже двогодинної розмови Сергій Притула звернувся до присутніх у залі, зокрема присутніх вихованців КЗ КОР «Переяславський військово-спортивний ліцей «Патріот».

«Я бачу тут хлопців та дівчат у військовій формі. Дякую за ваш вибір. Присягнути Україні під час війни – це вчинок. Ви, студенти, навчаєтеся тут лише тому, що піксельна смужка воїнів на фронті виграє для вас час ціною свого життя. Ваша вдячність їм – це не тільки донати, а й ваше навчання. Якщо ви знехтуєте можливістю стати профі, то це неповага до тих, хто загинув. Мій горизонт планування став дуже коротким. Тому я намагаюся не сваритися з тими, кого люблю, і не відкладати слова «я тебе люблю» на завтра. Бо я не знаю, чи буде в мене така нагода. Будьте свідомими, будьте крутими українцями. Дякую за розмову», – завершив розмову Сергій Дмитрович та зробив спільне селфі з залом на згадку. Також висловив надію, з часом, зустрітися знову.

Наостанок зустрічі її організатори, Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукове товариство студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених (за активної підтримки соціально-гуманітарного відділу) подарували гостю подарунки на згадку про альма-матер, а проректор з навчально-методичної роботи Володимир Носаченко від імені всього колективу виконав приємну місію – вручив гостю високу університетську відзнаку «Волонтер України».

Сергій Притула залишив залу під аплодисменти, щиро зізнавшись – поспішає на виставу до доньки, і ще раз, вже практично, довівши: життя не має зупинятися і у той час, у який ми за нього боремося. Врешті, за враженням присутніх, розмова стала гідним заходом у межах відзначення 40-річчя поступу університету. Її повна відеоверсія найближчим часом з’явиться на youtube-каналі університету, повний фотозвіт – вже завтра.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі висловлює щиру вдячність пану Сергію за змістовну зустріч, приділений для неї у своєму графіку час, чесність та відкритість до діалогу, вагомий внесок у підтримку України. Продовжуємо підтримувати захисників і тримати світоглядний тил рідної Батьківщини!

Університет Григорія Сковороди в Переяславі продовжує свій новий зірковий проєкт «University Live Stage», що стартував місяць тому. У прийдешню середу, 15 квітня, нашим черговим гостем  стане відомий український музикант, автор пісень, фронтмен гурту «Нумер 482» та військовослужбовець «Культурних Сил» Віталій Кириченко.

Творча зустріч та виступ о 17:00 на вже знайомій завсідникам наших зустрічей локації – у молодіжному просторі «ТВіСТ», що розташований в укритті, що знаходиться під навчальним корпусом університету №2.

Віталій Кириченко – постать, яка не потребує зайвих представлень для шанувальників українського року. Його хіт «Добрий ранок, Україно!» став справжнім гімном оптимізму для українців. Проте сьогоднішня діяльність Віталія – це не лише про музику, а й про безпосередній захист нашої держави у лавах ЗСУ.

Під час зустрічі у форматі «живого спілкування» Віталій ділитиметься думками про трансформацію мистецтва під час війни, досвід служби в «Культурних Силах» та те, як музика допомагає підтримувати бойовий дух на передовій. У програмі вечора – як улюблені драйвові композиції гурту «Нумер 482», так і щирі розмови про важливе.

Ініціаторами та організаторами такого формату зустрічей, за підтримки ректора Віталія Коцура, є Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, Наукове товариство університету та соціально-гуманітарний відділ. Цього разу захід пройде у тісній співпраці з «Культурними Силами» – об’єднанням діячів культури, які зібралися не лише для підтримки та розвитку прифронтових громад, а й задля розвитку критичного мислення та громадянської свідомості українців через активну участь у формуванні культурного середовища, що безпосередньо резонує цінностям які ми закладаємо у проєкт «ULS».

Варто нагадати, що вхід на всі події в межах проєкту «University Live Stage» є вільним, проте кожен захід передбачає благодійну мету. Традиційно присутні зможуть долучитися до збору коштів на потреби підрозділів Сил Оборони України, яким опікуються гості та організатори – цього разу підтримаємо потребу «Культурних Сил».

Приходьте за порцією якісної української музики та незламної енергії, яку подарує ця зустріч. Зустрінемося у «ТВіСТі» – культурно відпочинемо та допоможемо війську разом!

Як знайти опору, коли здається, що земля під ногами зникла? Де шукати нові сенси після досвіду, що змінив усе? Як не втратити себе у «мирному житті», яке зовсім не схоже на повернення додому?

Про це відверто говорить Юрій Ващенко – фахівець Центру ветеранського розвитку, ветеран, тренер, людина, яка знає ціну тиші, присутності й руху вперед. У відвертому інтерв’ю він ділиться тим, як ветерани можуть відновити свою внутрішню силу, знайти підтримку в тілі, спільноті та простих щоденних ритуалах.

Юрію Юрійовичу, з чого починається шлях ветерана до нових сенсів після повернення з війни?

Шлях починається з визнання – перед собою й іншими – що життя справді змінилося. Те, що було нормою на фронті, у цивільному світі може не працювати. І це не слабкість, а інший контекст.

Перше, що я раджу: зупинитися. Дати собі право на паузу. Бо багато хто одразу кидається «жити як раніше», а тіло, нервова система, психіка ще не встигли оговтатись.

Сенси зʼявляються не в поспіху. Вони приходять у моменти тиші, коли починаєш чесно себе питати: Хто я тепер? Що мені важливо? Для чого я живу зараз? І саме тут потрібне оточення, яке не тисне, а тримає.

Які внутрішні опори допомагають ветерану відчути ґрунт під ногами у новій реальності?

Є три ключові опори, які ми часто обговорюємо в Центрі: перша – тіло, друга – спільнота, третя – свій ритм життя.

Тіло – це про відновлення. Просте, але фундаментальне: сон, харчування, рух. Через тіло приходить відчуття присутності в реальності, повертається контроль.

Спільнота – це ті, хто розуміє. Не обов’язково колишні побратими, але люди, з якими можна говорити без маски.

А ритм – це коли ти сам вирішуєш, у який час що робити, які навантаження тобі посильні, коли потрібна тиша, а коли – дія. Інакше легко згоріти в «боротьбі з миром».

Що робити, коли ветеран не відчуває сенсу в тому, що робив до війни – професія, стосунки, хобі здаються порожніми?

Це дуже частий запит. Війна змінює масштаб сприйняття. Те, що раніше було важливим, здається тепер дріб’язковим. Я пропоную дивитися не на форму, а на суть. Наприклад, якщо людина була вчителем, але не хоче повертатись у школу – може, її суть не «навчати», а «передавати знання». І тоді нова форма – менторство, тренерство, робота з підлітками. Сенс – це не завжди велика місія. Іноді це просте відчуття: «Я сьогодні зробив щось, що має значення для когось».

Яку роль у цьому пошуку відіграє фізична активність і спорт? Ви ж сам працюєте з ветеранами саме через рух.

Фізична активність – це мова, якою тіло говорить: «Я живий». Особливо для тих, хто відчуває себе ніби «замороженим» після травматичного досвіду. Спорт, рух, навіть звичайна зарядка – це не тільки про м’язи, це про відновлення довіри до себе. Багато ветеранів приходять у зал не за формою, а за відчуттям цілісності. Через спорт вони знову відчувають, що можуть – діяти, перемагати, відновлювати.

А ще це дає просту, але цінну річ – структуру дня.

Яку роль відіграють сім’я, близькі люди? Як їм підтримати ветерана і не втратити себе?

Після повернення додому найскладніше – це зустріч двох світів. Ветеран і родина – обоє змінились, але очікують «повернення до того, як було». Я завжди кажу: Вас тепер двоє нових. Познайомтесь заново.

Підтримка – це не контроль, не поради. Це: «Я поряд. Я бачу твою боротьбу. Я вдячний, що ти живий». І дуже важливо, щоб сім’я мала власні ресурси: терапію, коло підтримки, час на себе. Бо якщо родина вигорає, ніхто не виграє.

Яке ваше головне побажання кожному ветерану, який зараз шукає свій новий шлях у цивільному житті?

Пам’ятай, що ти не зобов’язаний бути «героєм», який усе витримує. Ти маєш право бути вразливим, сумніватися, шукати, змінювати плани.

Життя – не змагання, а процес повернення до себе. І це не «назад», а вперед – у нову версію себе. Шукай не правильні відповіді, а свої запитання, які резонують.

І ніколи не соромся звертатися по допомогу. Це не слабкість, це – зрілість.

Бо справжня перемога – це не тільки вижити. А прожити своє життя по-справжньому.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.

Що тримає людину після втрати? Що допомагає вставати знову і знову – попри біль, втому, темряву?

У сьогоднішньому інтерв’ю Юрій Ващенко – фахівець Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі, ветерана, майстер спорту з боксу розповідає про силу волі як тиху, щоденну силу, що рятує життя.

Це розмова про гідність, про підтримку, про те, що відновлення – не шлях героїзму, а шлях вибору. Про людей, які надихають не словами, а своєю присутністю. І про те, чому справжня реабілітація починається не в лікарні, а там, де тебе бачать і чують.

Юрію, у вашій роботі ви постійно стикаєтесь із людьми, які пережили важкі травми. На вашу думку, що таке сила волі в контексті відновлення?

Сила волі – це не про те, щоб одразу стати сильним. Це про вибір кожного дня – вставати, говорити, дихати, не здаватися. Вона проявляється у дрібницях: коли людина після травми сама знову береться за ложку, коли дозволяє собі піти на вулицю, довіритись іншому. Це кроки, які ніхто не бачить, але саме вони творять відновлення.

Чи є різниця між психологічною та фізичною реабілітацією? Як сила волі проявляється в кожній з них?

Різниця є, але одна без іншої не працює. Тіло і психіка, як дві руки: обидві мають бути включені. Після фізичної травми дуже важливо не тільки навчитися ходити чи рухати руками, а й повірити, що життя все ще має сенс. Сила волі допомагає знову повірити в себе, прийняти нову реальність, не втратити гідність.

Ви працюєте з ветеранами. У чому сила цих людей?

Їхня сила не в тому, що вони ніколи не бояться. А в тому, що навчилися не зупинятись навіть у страху. Багато з них повертаються не лише зі шрамами, а й із втратою частини себе – буквальної чи символічної. Але попри це, вони приходять до нас, говорять, допомагають іншим. Це для мене і є справжнє обличчя сили волі.

Як громада може підтримати силу волі у тих, хто відновлюється після травми?

Найголовніше – не удавати, що нічого не сталося. Людина має право бути вразливою, мати важкі дні. Але поруч має бути хтось, хто скаже: «Я бачу тебе. Я з тобою». Це може бути друг, психолог, волонтер. Сила волі зростає там, де є підтримка, а не тиск.

Яку роль у цьому відіграє Центр ветеранського розвитку?

Ми створюємо не просто кабінет допомоги. Ми створюємо простір, де людина може бути собою. У нас немає «правильних» історій – у кожного свій шлях. Але головне, що ніхто не проходить його сам. Ми підтримуємо фізичну реабілітацію, організовуємо психоемоційні зустрічі, даємо можливість включитись у життя громади.

Що ви сказали б людині, яка втрачає надію після психологічної чи фізичної травми?

Скажу чесно: ти маєш право бути слабким. Але прошу не залишайся в цьому надовго. Шукай людей, які витримають твою тишу. Дай собі дозвіл рухатись у своєму темпі. І головне – не порівнюй себе з іншими. Твоя воля у твоєму темпі, не в чужому.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.

Наостанок навчального року Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукове товариство університету, в рамках формату «Платформа можливостей», подарували крафтову зустріч для завсідників зустрічей в альма-матер – днями до Університету Григорія Сковороди в Переяславі завітала впізнавана акторка дорослого кіно, призерка AVN Awards та XBIZ Europa Awards, волонтерка Юлія Сенюк більш відома за псевдонімом Джозефін Джексон.

Попри те, що зустріч не було завчасно і публічно анонсовано, це не завадило зібратися у залі кільком десяткам спраглих до спілкування сковородинівцям. Протягом години Юлія відверто розповідала про свою освіту та причини вибору професійного шляху, хейт і медійну впізнаваність, здійснені мрії й волонтерство, важливість підтримки поранених захисників та багато іншого. Звісно ж, щиро відповідала на запитання присутніх. Пресслужба університету відібрала для вас найголовніші та найважливіші тези, історії та поради від Джозефін Джексон, які можна сміливо винести з цієї розмови.

Перед початком безпосередньої розмови Сенюк подякувала організаторам за запрошення зазначивши, що для неї велика приємність і честь виступати перед сковородинівцями. Акторка дорослого кіно висловила сподівання, що розмова з нею принесе користь учасникам цієї події.

«Це перший раз, після закінчення університету, коли я прийшла в заклад вищої освіти. Уже після вашого запрошення, мені, навіть, писали з власного університету, який хотів мене запросити, щоб я розповіла, які мені навчалося. Але, попри це, сьогодні я тут. Бо Ви маєте перспективний заклад! Дякую за запрошення, мені приємно! Це велика честь і відповідальність – сьогодні тут виступати. Я трішки хвилююся, але відкрита до будь яких питань», – зазначила гостя, яка має освіту магістра за напрямом «міжнародні економічні відносини». Пригадує, що однією з ключових, опанованих під час навчання, компетенцій було вивчення іноземних мов. Нині вона радить неодмінно вчити мови та на власному прикладі доводить, що це може сприяти побудові успішної кар’єри світового рівня. «Не знати англійської – то як бути без рук», – підкреслила Юлія.