28 жовтня 2025 року, у день 50-річчя від дня народження Ярослава Потапенка – українського історика, доктора історичних наук, професора Університету Григорія Сковороди в Переяславі, учасника Революції Гідності та волонтера, життя якого обірвалося на початку 2016 року, в альма-матер провели низку меморіальних заходів, присвячених його пам’яті. За їх перебігом незмінно слідкувала пресслужба університету.

Вшанування пам’яті Ярослава Олександровича розпочалося о 13:00 спільною молитвою та відвідинами його могили на Підварському кладовищі. О 14:40 біля головного корпусу УГСП зібралося кілька десятків побратимів і посестер Ярослава Потапенка, його родина, колеги та друзі аби відкрити меморіальну дошку на його честь на фасаді закладу.

«Кожен день віддаляє буремні події 2013-2014 рр., які журналісти й політологи назвали «зимою, що нас змінила» – та ця дефініція надзвичайно вузька: після тієї зими Україна вже не була такою як раніше. Такі люди, як Ярослав Потапенко, як наш ректор Віталій Коцур, як десятки викладачів і студентів, чітко усвідомили: банда Януковича зі своїми кремлівськими кураторами хоче примусити нас іти сценарієм Білорусі, остаточно зробити колонією росії. З того часу минуло багато років. Ми в горнилі кривавої війни, платимо найвищу ціну за свободу й незалежність. Але не можемо забувати тих, хто тоді повстав і не дав країні зійти з європейського, демократичного шляху», – зазначив модератор заходу, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін.

Надалі присутні спільно виконали Державний Гімн України та схилили голови у хвилині мовчання й скорботі за тими, хто своїм життям забезпечує кожну нашу днину, хто заплатив найвищу ціну за майбутнє дітей і онуків, за майбутнє України.

З вітальним словом до присутніх звернувся ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктор історичних наук, професор Віталій Коцур:

«Шановні колеги, побратими й посестри! Саме так ми говорили з Ярославом на Майдані – там, де не було байдужих і чужих. Навіть незнайомця, зустрівши серед нічних барикад, відчував близьким по духу, по свідомості, по ідеологічних і політичних поглядах, по баченню майбутнього. Саме там карбувалося майбутнє української нації. Ярослав Олександрович Потапенко – яскравий представник покоління, народженого в Радянському Союзі, але вихованого в незалежній Україні. Покоління, яке чітко усвідомлювало шлях і майбутнє своєї держави. Як педагог і соратник, наставник і спортсмен, громадянин, небайдужий до долі України, Ярослав формував нове покоління українців на засадах сковородинівського людиноцентризму, глибокої національної самосвідомості, утверджуючи національну та громадянську ідентичність. Для мене велика честь, що ця меморіальна дошка віднині встановлена саме тут – у серці нашого університетського простору. Нехай кожен вступник, кожен першокурсник, складаючи присягу на цій площі, бачить і усвідомлює, які постаті творили дух переяславців і формували українське суспільство. Його слова, думки й настанови назавжди закарбувалися в мені. Я сповідую їх, бо вони – про наше світле майбутнє, про Україну, яку він любив і якою жив», – зазначив Віталій Вікторович та додав, що багато студентів та спортсменів, яких навчав Ярослав Потапенко, уже не з нами – з початком російсько-української війни у 2014 році та з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році вони стали до лав війська та повернулися «на щиті».

«Ярослав Потапенко доторкнувся до свідомості багатьох із тих, хто рухає суспільство вперед, наближає перемогу. Хто нині не здається, не ламається, не опускає рук. Ми можемо годинами говорити про фізичне й ментальне здоров’я, але мусимо шукати в собі сили, як він вчив: попри все рухатися й боротися. Ця війна – ще один показник того, що незалежність далась нам надто просто й безкровно. Тепер ми пожинаємо плоди й реально її виборюємо. Про це Ярослав говорив на всіх мітингах – під час Революції Гідності, після й до. Ми – велика нація з великим минулим і ще більшим майбутнім. Слава Україні!», – додав ректор УГСП.

Надалі слово тримала дружина Ярослава Олександровича, доцент кафедри історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін Руслана Потапенко:

«Сьогодні – дуже пам’ятна дата: Ярославу виповнилося б 50, але, на жаль, він навіки залишився 40-річним. Важливими словами для мого чоловіка, якщо ви його пам’ятаєте чи спілкувалися з ним, були слова: «Рабів до раю не пускають». Він цим лозунгом жив, проносив його через себе й заражав інших – не побоюся цього слова. Казав: «Потрібно постійно викорінювати з себе раба, позбуватися рабської позиції». У сучасному світі меморіалізація публічного простору надзвичайно важлива – особливо зараз. І це місце в університеті з’являється недаремно: він був педагогом за яким йшла молодь, студентство. Студенти зліталися до нього як метелики на поклик: зателефонував Потапенко – за 15–20 хвилин вони вже тут, готові йти за ним. У цьому й була його сила – вміти поєднувати людей, які в реальному житті не могли б зійтися. Така в нього особливість. Як педагог і людина зі стержнем, його самоствердження відбулося саме в Переяславі – сакральному місці, що дало багато національних героїв всеукраїнського масштабу. Тут сталося його становлення: як педагога, як людини, як борця за національну свідомість і Україну. Він завжди казав: «Як викладач дисциплін суспільно-гуманітарного блоку я не можу сидіти на місці – інакше що я буду вчити студентів, що говорити, якщо своїм прикладом не покажу, як діяти?» У цьому – його величезна сила. Дякую всім, що пам’ятаєте його, що завжди мене підтримуєте. Слава Україні!», – підкреслила Руслана Михайлівна.

Надалі фахівчині соціально-гуманітарного відділу університету Діана Антоненко та Ольга Богданець виконали почесну місію – поклали квіти до могили ювіляра.

За мить ректор Віталій Коцур та дружина Руслана Потапенко зняли завісу з меморіальної дошки і на усіх присутніх поглянув портрет Ярослав Олександровича майданівських часів з викарбуваними датами життя та смерті і його відомою і донині актуальною цитатою «Хтось втомився, розчарувався, зламався, виснажився, «перегорів» – але багато хто знаходить в собі сили рухатися далі, досягати успіхів, рятувати країну. Честь і хвала цим людям! Мусимо перемогти й подарувати нащадкам кращу, чеснішу, справедливішу державу».

Близько 15:00 у конференц-зал імені Василя Сухомлинського розпочався вечір спогадів однодумців, рідних та близьких. Вони поділилися теплими історіями про життя, досягнення та непересічну особистість Ярослава Олександровича. Бібліотека університету, спільно з родиною підготувала мініекспозицію пам’яті – наукові праці, медалі, роботи здобувачів під його керівництвом та багато іншого.

Перед початком розмови переглянули відео, у якому промайнула фоторетроспектива світлин ювіляра – як науковця, громадського діяча, майданівця, волонтера, спортсмена.

28 жовтня 2025 року виповнюється 50 років з дня народження українського історика, доктора історичних наук, професора кафедри історії та культури України Університету Григорія Сковороди в Переяславі, учасника Революції Гідності  та волонтера Ярослава Потапенка, життєвий шлях та поступ якого обірвався на початку 2016 року.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі, з яким нерозривно була пов’язана доля Ярослава Олександровича, береже пам’ять про невтомного вартового української нації та готує на цей день низку заходів його пам’яті.

• 13:00 – Спільна молитва та відвідини могили Ярослава Потапенка на Підварському кладовищі
• 14:40 – Урочисте відкриття пам’ятної дошки на честь Ярослава Потапенка на фасаді головного корпусу університету
• 14:50–16:00 – Спогади однодумців, рідних та близьких, які поділяться теплими історіями про життя, досягнення та непересічну особистість Ярослава у ході вечора пам’яті у конференц-залі імені Василя Сухомлинського.

Ярослав Потапенко – видатна постать в новітній історії Переяслава, науковець, викладач, громадський діяч і моральний авторитет, чия діяльність залишила глибокий слід у житті кількох поколінь його вихованців у спорті та на історичному факультеті. З 2014 року його ім’я стало символом честі, рішучості та відданості Україні, впливаючи на студентів, колег, бійців, волонтерів і містян. Потапенко був активним учасником Революції Гідності 2013-2014 років, де його промови на Народних віче в Переяславі надихали людей на боротьбу за справедливість і утвердження української незалежності.

Як викладач, Ярослав Потапенко виховував студентів на засадах аналітичного мислення, людиноцентризму та активної громадянської позиції. Його заняття були нетиповими: замість сухих лекцій він вів бесіди-обговорення, використовуючи якісну періодику та монографії, пропонуючи творчі завдання, що формували український погляд на світ і глибоке розуміння історичної пам’яті. Він залишався наставником для студентів навіть після завершення їхнього навчання, надаючи поради та підтримку.

Ярослав Потапенко став співініціатором створення волонтерської організації «Серця Переяславщини» у 2014 році, яка підтримувала українських захисників на Сході. Він також заснував «Самооборону Переяславщини», що сприяла збереженню порядку в місті під час складних постмайданних часів. Його діяльність охоплювала численні суспільно-політичні акції, спрямовані на встановлення справедливості та захист інтересів України. Пам’ять про нього увічнена в перейменованій на його честь вулиці, його наукових працях, спортивній і науковій школі, а також у діяльності його студентів та послідовників, які продовжують його справу.

УГСП радо чекатиме у цей день в своїх стінах усіх, хто знав Ярослава Олександровича за одним чи кількома вимірами його діяльності у науці чи спорті, волонтерстві чи житті, аби разом згадати цю непересічну особистість людину, чиї ідеї та дії нині продовжують надихати на боротьбу за вільну Україну.

20 лютого 2025 року за ініціативи бібліотеки Університету Григорія Сковороди в Переяславі відбувся захід присвяченого вшанування Героїв Небесної Сотні, згадуючи трагічні дні масових розстрілів протестувальників під час Революції Гідності 2013–2014 років. Пам’ять про подвиг Небесної Сотні вшановується під гаслом «Вдячні за свободу!».

У цей день в залі зібралися ліцеїсти, викладачі, очевидці Революції Гідності та Настоятель храму Вознесіння Господнього, отець Михайло, щоб нагадати, якою ціною виборювалася свобода. Адже, як зазначила одна з учасниць: «Майдан – це не просто географічна точка в Києві. Це місце, де вирішувалася доля України».

Серед очевидців та активних учасників Переяслава тих буремних подій були присутні Ганна Токмань, Наталія Заїка, Світлана Шевченко, Олена Гичко та Інна Марченко.

З вступним словом до присутніх звернувся проректор з наукової роботи Василь Дудар:

«Події, про які ми говоримо, слід розглядати в історичному контексті, адже ще з 90-х років, із Революції на граніті, почалася наша боротьба. Україна здобула незалежність не як подарунок, а потом і кров’ю. Майдан, Помаранчева революція, Революція Гідності стали черговими кроками на цьому шляху. Історія дала нам урок. Сьогодні стоїть питання нашого існування, бо Україну хочуть стерти разом із її історією та культурою. Але вони не розуміють, що українців неможливо зламати».

Особливу атмосферу заходу створили виступи очевидців подій, які на власні очі бачили всі жахи Майдану. Доктор педагогічних наук, кандидат філологічних наук, професор, учитель-методист Ганна Токмань поділилася спогадами про одну з найстрашніших ночей у її житті – ніч з 18 на 19 лютого 2014 року:

«Світло-шумові гранати вибухали щосекунди, намети горіли. Афганці, які стояли поруч, казали, що навіть в Афганістані не бачили такого жаху». 

Вона також згадала про зустріч з Оленою Гичко, яка стала для неї символом людської стійкості:

«Я розуміла, що зараз або я, або вона можемо загинути. Я запитала: «Скажіть ваше прізвище». Вона відповіла: «Олена Гичко». Я сказала: «А я – Ганна Токмань». Ми були готові до найгіршого».

«20 лютого 2014 року Майдан перетворився на місце жаху. Кулі снайперів убивали протестувальників. Я кинула пари і побігла на автовокзал. Я знала, що маю бути на Майдані – вмирати разом з ними. Вночі по центру Києва вивозили тіла загиблих. Вперше Україною їхали машини з «двохсотими». Ми стояли на колінах та лунала «Пливе кача». Тоді Майдан не просто втратив своїх людей – він перетворився на точку неповернення», – згадує Ганна Леонідівна.  

Майдан дав початок руху, який триває досі. Волонтерка Інна Марченко, яка і тоді допомагала пораненим, і зараз їздить на передову, розповіла:

«Ми почали з того, що збирали все для хлопців на Майдані, потім для армії. А зараз це вже стало справою життя».  Вона зазначила, що головне – не бути байдужими:  «Якщо бачите людину, якій важко, просто підійдіть і обійміть. Це важливіше за будь-які слова». 

Особливо пронизливими стали слова Олени Гичко про те, що означала перемога Майдану для простих людей:

«Ми тоді вистояли не лише тому, що нас було багато, а тому, що ми знали, допомога прийде. Я пам’ятаю ранок після штурму. Автобуси з заходу під’їжджали, і з них виходили чоловіки, ставали в стрій і йшли на Майдан. Ми знали, що не одні. І ми вистояли. Ми вистоїмо і зараз, тому що це наша земля, і ми маємо право бути вільними. Сьогодні Україна знову платить високу ціну за свою незалежність. Але ми знаємо наша країна вистоїть».

Також до слова долучилась дружина професора Ярослава Потапенка, PhD, доцент кафедри історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін Руслана Потапенко. Вона наголошує, що боротьба за європейські цінності була не просто політичним вибором, а фундаментальним цивілізаційним кроком:

«Наша країна постійно стикається з загрозою з боку тих держав, що прагнуть викривити або зовсім стерти українську історичну пам’ять. Ми вже не одне століття боремося за право бути почутими в історії. І зараз Путін прагне забрати нашу історію, щоб знищити нас як націю. Одним із найбільш драматичних моментів цієї боротьби був Євромайдан – символ свободи та протесту проти авторитаризму Віктора Януковича. Все почалося зі студентських виступів, які шукали відповіді на питання, чому так сталося, що ми дійшли до цього».

З 30 листопада 2013 року, коли на Майдані відбувся перший розгін студентів, ситуація набула нового масштабу.

«Мій чоловік Ярослав Потапенко, один із перших професорів, хто був на Майдані, на початку цього процесу. І навіть на нього особисто нападали силовики. Того дня було важливо показати, що ти стоїш за правду, за кращі ідеали, навіть якщо це дорого коштує», – згадує Руслана Михайлівна також акцентуючи на тому, що в той час українці не воювали з росіянами, а з власними силовиками «беркутівцями», які виконували накази. Але навіть попри це, вона підкреслює важливість боротьби за демократію і свободу, особливо для молоді.

Водночас попри труднощі, які переживає Україна через війну, Руслана не сумнівається у перемозі. Хоча інколи світ відвертається від нас, вона вірить, що духовна сила українців, продемонстрована під час Майдану, знову переможе.

«Тоді ми говорили, що ми сильні і переможемо. Стояли з камінцем проти зброї, з дерев’яним щитом. І гинули. І зараз ми знову в цій боротьбі», – ці слова Руслани Михайлівни відображають глибину її патріотизму та відданості захисту України, її гідності та свободи. Вона впевнена, що історія циклічна, і Україна, як завжди, вийде переможцем.

Захід став важливим нагадуванням про ту велику ціну, яку заплатили українці за свою незалежність, і про силу духу тих, хто віддав своє життя, а також тих, хто продовжує боротьбу за майбутнє України.

20 лютого 2014 року, під час подій Революції Гідності, загинуло найбільше її учасників, а всі революційні події зими 2013-2014 років забрали життя у понад ста їх активістів. Уже наступного дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких у жалобних промовах назвали «Небесною Сотнею», а під час прощання з ними лунала пісня «Плине кача…», яка стала українським народним реквіємом.

Попри війну, хай навіть під загрозою обстрілів та в умовах повітряної тривоги, Україна не зрадила пам’яті Героїв Небесної Сотні. В Університеті Григорія Сковороди в Переяславі незмінно провели зібрання пам’яті, запалили свічки та згадали про тих, хто відкрив лік Героїв прийдешньої російсько-української війни. Віддати шану Героям в укритті закладу зібралося керівництво закладу, декани факультетів, викладачі та студенти.

У вступному слові ведучий зібрання Андрій Іващенко зазначив, що на наше покоління випало дуже багато випробувань які лежать у площині боротьби за наше національне самовизначення. Він нагадав хронологію подій на Майдані, які почалися з вияву громадянської позиції небайдужого студентства – людей, які вже тоді розуміли, що їм готують майбутнє у ярмі російського панування. Що було далі – знає увесь світ… Ці кадри облетіли земну кулю та оголили правду про велику біду, яка сталася у серці нашої країни, у центрі нашої столиці. Яка, на жаль, триває досі. Серед учасників Революції були й студенти та викладачі нашого університету. Багато хто з них продовжив боротьбу на Сході чи став до лав захисту Батьківщини після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року – хтось воює нині, а хтось, отримавши травми, проходить курс реабілітації. На превелике горе, є й ті, хто повернувся «на щиті»…

«У ту лютневу ніч і ті буремні дні зими наш народ не тільки постав проти режиму Януковича, а й заявив про своє право жити у вільній, незалежній та демократичній країні. Нині ми продовжуємо виборювати це право – велика вдячність за це нашим захисникам. За період тих протистоянь полягло 107 осіб. Наймолодшому загиблому у протистояннях було лише 17. Тяжко уявити, які цифри втрат Героїв ми почуємо наприкінці війни. Ми повинні завжди пам’ятати про цей шлях і наші втрати, не дозволяти бути байдужими собі й тим, хто поряд нас. Не маємо права мовчати про факти несправедливості, де б вона не відбувалася. Сприймаймо з гідністю усі ті проблеми, які у нас є. Ми українці і завжди повинні про це пам’ятати», – зазначив проректор із навчально-методичної роботи Вячеслав Різник.

Невіддільно від спогадів про Революцію Гідності в УГСП завжди згадують й українського історика, доктора історичних наук, професора кафедри історії та культури України, учасника Революції Гідності та волонтера, справді визначного переяславця та українця, пасіонарія та поборника української державності, невтомного вартового нашої нації Ярослава Потапенка. Він був серцем переяславського Майдану, активним учасником подій у горнилі вогняної зими, людиною, яка йшла і вела за собою. У цей день своїми думками зі сковородинівцями поділилася дружина Ярослава Олександровича – викладачка університету Руслана Потапенко.

«Небесна Сотня є першими героями російсько-української війни. Вони першими зрозуміли, куди котиться наша країна та політична ситуація в ній. Ярослав Потапенко завжди відстоював свою позицію, позицію своєї країни. Навіть особистих ворогів не мав – його вороги були національними. Де б він не був, він популяризував українську ідею та українську націю. За ним активно йшли студенти – найперше, історики та політологи. Навіть у найтяжчі дні Революції Гідності вони були пліч-о-пліч з ним, під зливою снайперських куль. Революція Гідності – це черговий етап нашої національно-визвольної боротьби. Вона нас переформатувала, змінила наш менталітет, вплинула на наш загальнонаціональний цивілізаційний вибір. Тепер майданівські лозунги на кшталт «Україна понад усе» чи «Рабів до раю не пускають» знають чи не у всьому світі. Нині усі ми з вами маємо, щонайменше, говорити українською мовою, популяризувати свою культуру, знати свою історію та й надалі волонтерити. Тоді у нас все вийде. Я вірю, що ми обов’язково переможемо і здобудемо кращу державу», – зазначила Руслана Михайлівна.

Наостанок зібрання присутні виконали гімн України, запалили свічки пам’яті та вшанували хвилиною мовчання усіх Героїв, які полягли за Україну від початку Революції Гідності й донині внаслідок російсько-української війни.

По обіді в тому ж таки укритті для всіх охочих відбувся показ документальної кінострічки «МАЙДАН. Шість літер нашої свободи» авторства Олени Зашко та Анни Єресько, які показали історії людей, життя яких радикально змінилося після Революції Гідності. З екрану сковородинівцям розказали про маму загиблого на Майдані Романа Гурика, показали розповідь координаторки «Євромайдан-SOS» Олександри Матвійчук, стрімера Майдану Андрія Дубчака, представника Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Рівненській області Андрія Преподобного і митця Олексія Сая. Кожна літера зі слова «майдан» є назвою однієї з шести глав, яка символізує тему, дотичну до подій Революції Гідності, спогади, якими діляться герої фільму. Без перебільшень, історії з фільму продемонстрували основні події Революції Гідності, де учасники подій могли віднайти власні спогади.

«Про події на Майдані розказано вже багато. Але, за нашими відчуттями, за ці роки деталі стираються, якісь речі забуваються або навіть більше – вчинки знецінюються. Цим фільмом ми хочемо нагадати про те, чим був Майдан. Можливо, це пафосно звучить, але ми розказуємо історії різних людей, життя яких кардинально змінилося після Революції Гідності. Роблячи цей фільм, ми на собі відчули, наскільки живими й болючими лишаються наші майданівські переживання. Сто відсотків: цю історію ми ніколи не зможемо «проїхати», забути, сприймати як формальну дату в календарі», – коментують автори стрічки.

Революція Гідності стала надзвичайно складним іспитом для нашої нації. Вистоявши під час цих подій, ми засвідчили усьому світові свою європейськість та неймовірне прагнення до свободи. Продовжуємо робити це в умовах повномасштабної війни на території України. Нині найголовнішим завданням для всіх нас залишається не зрадити пам’яті Героїв, залишатись відданими цінностям та ідеалам, за які вони вже дев’ять років віддають свої життя. Не забуваймо та не зраджуймо цієї Пам’яті!

По опівдні минулої суботи, 10 липня 2021 року, присутність та увага усіх прихильників кікбоксингу нашого міста і не тільки була зосереджена навколо актової зали Університету Григорія Сковороди в Переяславі, де протягом шести годин відбувався Турнір з кікбоксингу пам’яті Ярослава Потапенка. Зібравши спортсменів не лише з Київщини, а й навіть з віддаленої Миколаївщини, він був означений п’ятьма десятками напружених та видовищних поєдинків представників обох статей різних вікових та вагових категорій. Яким видався цей день – у огляді нашого сайту.

За традицією боксерських поєдинків, які відбуваються в університеті, перед офіційним стартом зібрання, поки гості гуртувалися і налаштовувалися на змагальний день, а спортсмени реєструвалися та проводили жеребкування, нетлінними рок-хітами у власному інструментальному виконанні усіх присутніх дивував та зачаровував старший викладач кафедри мистецьких дисциплін і методик навчання, художник та музикант, колишній боксер Роман Мотузок. У його приємній музичній компанії очікування видовища справді видалося не таким тривалим та, водночас, неймовірно цікавим та натхненним.

Після того як усі присутні переглянули змістовний відеоролик про Ярослава Потапенка як лідера Євромайдану, волонтера, громадського діяча науковця та сім’янина, наданий його друзями, ведучий зібрання Андрій Іващенко запросив до вітального слова представників організаційного комітету турніру в особі його дружини, близьких друзів, очільників міста та університету: доктора історичних наук, професора Віталія Коцура, заступницю міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради (соціально-гуманітарного напрямку) Оксану Степаненко, дружину Ярослава Олександровича Руслану Потапенко, близьких друзів і депутатів Бориспільської районної та Київської обласної рад Юрія Бобровніка й Тараса Костіна (відповідно).

«Приємно, що ми відновили цей турнір, який було започатковано у 2019 році, і який вперше проходив на центральній площі нашого міста. Потім постійно виникало питання «а чому ж ви не продовжуєте?» – на це були різні причини. Відтепер, сподіваємося, цей турнір, який нині відбувається на базі нашого університету, буде постійним. Коли знову дивимося на ті світлини і згадуємо усі події, які ми проходили з Ярославом Потапенком, то хочеться вкотре і вкотре говорити про те, що це людина великої української національно-патріотичної ідеї¸ яка відстоювала нашу державність протягом усього свого життя – було це і в спорті, і в науці, і в освіті, і в життєвій позиції. Він об’єднував величезну кількість людей. Приємно бачити нині в залі його учнів, які прийшли підтримати цю ініціативу. Нині ми тут аби передати його дух усім, хто тут присутній» – зазначив Віталій Коцур.

«Коли у родині педагогів Олександра Івановича та Ганни Іванівни Потапенко народився син Ярослав, то ніхто не міг уявити, що з плином часу це прізвище ототожнюватиметься не лише з педагогічними книгами чи гарною поезією, а й стане назвою вулиці, патріотизму, активізму, волонтерства й спорту. Передаю усім учасникам найщиріші вітальні слова від міської влади та побажання перемоги сильнішим» – додала Оксана Степаненко.

«Сьогодні у Переяславі відбувається надзвичайно знакова подія, адже це не просто турнір, а свято спорту у пам’ять людини, яка жила у цьому місті, жила цим містом, жила для цього міста. Ми знали його в різних іпостасях. Колись Ярослав казав мені: «Коли я виходжу на ринг, я видавлюю з себе раба», – завжди складно достойно відбоксувати, складно триматися в боях і не отримати нокаут. Хочу подякувати організаторам за те, що навіть через п’ять років від дня, коли Ярослав пішов у засвіти, його ім’я пам’ятають. Живих пам’ятати простіше – до них можна доторкнутися. Пам’ятати про тих кого вже немає – складніше і важливіше. Нині ми віддаємо шану його пам’яті. Успіхів усім спортсменам – хай тут запалають зірочки кращих!» – сказала Руслана Потапенко.

«Попри свою скромність та вихованість, Ярослав Олександрович завжди був на передовій. Він був справжнім другом, справжнім сім’янином, чудовим професором, був кращим у всьому, за що брався. Я пишаюсь, що доля звела мене з ним. Він завжди у моєму серці. Нехай цей Турнір з року в рік продовжує нашу пам’ять про цю людину» – відмітив Тарас Костін.

«Мені й досі складно говорити про Ярослава в минулому часі. Таке враження, що він образився на мене і просто десь уникає зустрічі зі мною. Є враження, що він десь поряд, просто кудись поїхав на кілька годин чи днів. Говорити про Ярослава – це говорити про людину, яка відноситься до когорти тих, які останні тисячу років тримають на своїх плечах Україну. Йдеться про унікальне поєднання сили, розуму, мужності і витривалості. Я ніколи не бачив страху у його очах, хоч він і говорив що іноді йому таки було страшно. Коли в ці очі дивилися його вороги чи суперники, вони бачили там лише одне – те, як вони здають свої позиції. Ярослав Потапенко об’єднував навколо себе людей, які за якихось інших обставин ніколи б не потоваришували і не об’єдналися. Ми згадуємо унікальну людину, яка змінювала долі і вела за собою. Я переконаний, що він з нами і все це бачить – він направду достойний цієї пам’яті.  Бажаю усім перемоги, проте не забувайте слова Ярослава про те, що «ринг це не про бійку, а про інтелектуальні рішення, прийняті вашим мозком, після якого блискавично працюють руки, ноги і корпус» – вичерпно підсумував Юрій Бобровнік.

Надалі Гімн України у акапельному виконанні Анастасії Петрової разом з усім залом сповістив про початок безпосереднього змагального дня. Проте перед тим присутні переглянули відео пам’яті про Ярослава Потапенка, авторства Літературного товариства, яке носить його ім’я, після чого вшанували пам’ять Ярослава Олександровича хвилиною мовчання.

Після оголошення суддівського складу Турніру, склад якого, відповідно до регламенту проведення, складався з головного судді змагань Віктора Юрченка, його заступника Ігоря Юрченка та головного секретаря Ігоря Матвійчука відбувся парад спортсменів – неодмінний чин, притаманний будь-якому змаганню такого плану. Загалом бої обслуговувала суддівська бригада з 10 арбітрів – переважно вона складалася із представників ГО «Всеукраїнська кікбоксерська асоціація «ВКА».

Поки до боїв лишалося ще трохи часу, з настановчим словом до учасників звернувся один із суддів змагання Віктор Мельник, після чого своїми талантами гостей свята кікбоксингу радували найталановитіші вокалісти університету: Роман Харченко, Людмила Стрілець, Єлизавета Маслякова, Анастасія Петрова та ведучий заходу Андрій Іващенко.

Попереду учасників Турніру чекало 50 гострих боїв та справді непересічне видовище від чоловіків і жінок у категоріях «молодші юнаки», «юнаки», «юніори» та «дорослі». Учасники у безлічі вагових та вікових категоріях 10-11, 12-13, 14-15, 16-17, 18-39 років показали направду запеклі двобої, багаті впертістю українського духу. Змагання проходили згідно міжнародних правил кікбоксингу WKA за олімпійською формою вибуття переможеного після першої поразки. Формула поєдинків у всіх розділах відбувалася згідно цих правил. Серед категорій дисциплін, що проводилися в рингу: фул-контакт, лоу-кік, К-1.

Позаяк Турнір радше мав формат вечора пам’яті і став святом кікбоксингу різних категорій, він не мав беззаперечних переможців – за фактом кожного з трьохраундних двобоїв усі учасники отримували дипломи та медалі відповідно до факту результативності свого бою. Їм вручали грошові премії чи заохочувальні призи. Себто, тут не було однозначних переможців чи переможених – тут була атмосфера братерства та здорового духу боротьби.

Прикінцево за яскраві бої й високі технічні показники команду сковородинівських спортсменів та потужну команду з Миколаївщини було нагороджено Кубками. На відміну від господарів (про спортивний поступ, яких ми ще неодмінно розповімо у наступних публікаціях – прим. авт.), миколаївці були представлені, хоч і маленьким, але помітним складом із 5 спортсменів, які показали направду чудові результати: Пахомова Альона (лоу-кік – 1 місце, бокс – 1 місце), Шевцова Ангеліна (лоу-кік – 1 місце), Чигрин Радомир (лоу-кік – 1 місце, бокс – 1 місце), Меріков Єгор (лоу-кік – 2 місце), Коршунов Анатолій (бокс – 1 місце). Принагідно, гості подякували переяславським господарям Турніру за теплий прийом, вищого рівня організацію, здобутий досвід та емоції, всю приділену їм увагу і допомогу, нові знайомства, за цікаву екскурсію чудовим містом. «Кожен спортсмен, без виключення, залишився задоволеним та хотів би ще не раз побувати в цьому чудовому місті – Переяславі» – додає їх тренер Анатолій Коршунов.

Врешті, якщо ви прогавили цю важливу спортивну подію у календарі нашого міста та університету, пропонуємо вам зануритися у атмосферу Турніру з допомогою відеосюжетів від інформаційних партнерів заходу – інтернет-видань «Інформатор» та «Новий погляд»:

Фестивальне літо в Україні у самому розпалі! А це означає, що від вікенду до вікенду у активних молодих українців є час та безліч нагод для незабутніх поїздок, нових знайомств, безсонних ночей біля багать, якісної музики, позитиву і безмежного драйву. Не може не тішити той факт, що для випускників Університету Григорія Сковороди цей час не лише означений відпочинком, а й можливістю вести просвітницьку роботу – доносити до молодих українців своє слово, позицію, мотивувати до змін в країні. У цій публікації ми розповімо про те, на яких фестивалях вже заявили про себе сковородинівці та куди планують завітати найближчим часом.

Уже не вперше чи не найактивніше на фестивальних сценах заявляють про себе представники Літературного товариства імені Ярослава Потапенка – молодого літературного угрупування, що у 2016 році зародилося на тодішньому історичному факультеті нашого університету та нині дає старт новій генерації письменників та поетів, публікуючи їхні творчі напрацювання у щорічних літературних альманахах, які презентують на впізнаваних українських фестивалях де є гутіркові та літературні сцени. Славну традицію заклали у 2019 році презентацією своєї збірки «Ліхтар» на фестивалі «Тарас Бульба» у Дубні, про яку ми розповідали на нашому сайті. Після цього був «Бандерштат», потім – традиційна жовтнева презентація в рідному університеті. Готуючи до друку свій перший міжнародний україно-білоруський альманах «Межа» лтяп-івці розраховували на міні-тур Україною та Білоруссю, і, звісно ж, звичне підкорення українських фестивальних сцен. Проте пандемія та події у сусідній країні вимушено поламали ці плани – у 2020 році сковородинівські літератори заявили про себе лише у форматі ексклюзивної радіопрезентації у прямому етері одразу двох помітних українських станцій – «UA: Українське радіо» та «Громадське радіо», а також, втиснувшись між карантинними обмеженнями не відмовили собі у задоволенні підтримати традицію презентацій у рідному університеті. Сплинув рік, і ось активні співзасновники-випускники університету Тарас Сафонюк, Єлизавета Томашевська та Максим Левченко акумулювали зусилля для друку п’ятого міні-ювілейного альманаху новел та поезій «Маяк» та вирушили з ним низкою українських фестивалів, які підтримують культуру, пропагують патріотизм та здоровий спосіб життя. Нині тур у розпалі, а розпочався він на фестивалі нескореної нації «Холодний Яр», який відлунав у позаминулі вихідні, з 2 по 4 липня 2021 року, у Суботові, на Черкащині.

«Завжди складно розпочинати щось наново після затяжної перерви, обмежень і карантину. Проте ми раді, що таки не побоялися, знайшли нагоди відродити наші фестивальні виступи і почали новий виток виступів.  Фестиваль «Холодний Яр», навіть попри два дощові вечори, був для цього старту чи не найпрекраснішим місцем – найперше, там дуже цільова аудиторія яку, переважно, складали наші добровольці і захисники на Сході України, здорові українські націоналісти. Ми не бачили аби ще якийсь фестиваль був настільки пронизаний такими сенсами. Багато фестивалів, які це декларують у своїх анонсах, насправді вже втратили свою гостроту. Тут же вона зберігається. Якщо говорити про сам виступ то приємно вразила аудиторія – вона була активна, жваво коментувала усе що відбувалося, була щедрою на оплески. Люди підходили після виступу, дякували, активно купували книжки. На разі вважаємо, що це був наш найкращий виступ за усю історію ЛТЯП. До слова, на фестивалі було багато драйвової української музики, цікавих зустрічей і презентацій, а також – трейловий забіг RunЯр на дистанцію у 11 кілометрів і турнір з ММА. Хедлайнерами фестивалю були відомі гурти «Кому Вниз», «Коzак System», «Тінь Сонця», «Вій», «Yurсash», «Чумацький шлях», «Karna», «Пирятин». У спілкуванні чи не з більшістю з названих музикантів, зокрема з фронтменом «Козаків» Іваном Леньо, виявилося, що нині українські музиканти мають запит до літераторів на гарні якісні україномовні тексти – відтак, на наступний рік взяли собі за мету допомогти їм з цим. Хтозна, можливо сковородинівська поезія вже наступного року залунає і з музичних фестивальних сцен у виконанні якихось відомих музикантів. А поки пропонуємо вам переглянути відеозвіт про цю подію, яку ми підготували на цих вихідних» – коментують свій творчий поступ на Черкащині лтяп-івці та діляться відео:

У прийдешню суботу, 10 липня 2021 року, у актовій залі Університету Григорія Сковороди в Переяславі відбудеться Турнір з кікбоксингу пам’яті Ярослава Потапенка. Ярослав Олександрович був не лише видатним громадським діячем, професором, а і – багаторазовим чемпіоном України, майстром спорту з кікбоксингу, кандидатом у майстри спорту з боксу, призером Чемпіонатів Європи і Світу, тренером, який підготував багатьох талановитих спортсменів. Початок заходу анонсовано на 12:00.

Серед організаторів заходу Федерація кікбоксингу Київської області та Університет Григорія Сковороди в Переяславі в особі адміністрації закладу та його науково-педагогічних працівників, що знали та співпрацювали з Ярославом Потапенком в усіх напрямках його діяльності.

Планується, що на турнір з’їдуться команди і бійці з різних куточків України, а наше місто буде гідно представлене бійцями з місцевих спортивних шкіл з боксу, кікбоксингу, теквондо. На усіх прихильників спорту у цей день очікує шість годин гострих боїв та справді непересічне видовище, багате впертістю українського духу та яскравою програмою.

Здорова і спортивна нація – непереможна, відтак закликаємо вас підтримати та долучитися до Турніру, адже такі заходи дуже важливі і стимулюють інтерес молоді до спорту та заохочують долучатися до здорового способу життя. Сподіватимемось, що проведення Турніру стане гарною й неперервною традицією.

Не віриться, що сьогодні промайнуло вже п’ять років від того 14 січня 2016 року, коли в святковий старо-новорічний ранок сковородинівського університету, міста Переяслава та багатьох куточків України, увірвалася трагічна звістка про раптовий відхід у засвіти  українського історика, доктора історичних наук, професора кафедри історії та культури України нашого університету, учасника Революції гідності  та волонтера, справді визначного переяславця та українця, пасіонарія та поборника української державності, невтомного вартого нашої нації Ярослава Олександровича Потапенка.

Здавалося б, за п’ять років можна встигнути сповна висловити усю повагу й вдячність та навіть, бува, частково призабути про людину, земний шлях якої обірвався, не багато не мало, пів десятиліття тому – пригадувати її виключно в якісь пам’ятні дні і жодного разу окрім того. Проте, з багатьох причин, не можна, позаяк і донині багато хто з нас не зустрічав на земному шляху, особисто чи за переказами когось, більш великого в розмаїтій правильності своїх думок та багатогранній широті своєї діяльності українця. Світла висока постать Ярослава Олександровича і досі є камертоном для звіряння думок і позицій кількома поколіннями його студентів, колег, друзів та земляків, науковців та спортсменів, бійців на Сході та волонтерів, майданівців та навіть окремих прижиттєвих недругів й політичних пристосуванців, які апелюють до пам’яті про нього аби додати собі репутаційних балів чи більшої ваги. «Я підпишусь під кожною справою, де звучить ім’я Ярослава», «Допоможи мені, бо ти знав Ярослава, а він би мені допоміг» – фрази, які не зрідка протягом цих кількох років мені доводилося чути від сильних світу цього. Проте нині не це про це, а про пам’ять – світлу згадку про велику людину, з якою мене судилося звести долі, і яка, за достатньо короткий час, справила на мене непересічний вплив, й приклад життєвого шляху якої, в якійсь мірі, визначив і мій життєвий шлях.

З Ярославом Потапенком нас тісно познайомила вогняна зима 2013-14 років, коли ми з Вами були живими очевидцями та безпосередніми учасниками подій Революції Гідності, що понесли за собою низку невтішних але таких потрібних, для остаточного утвердження молодої української Незалежності, подій та явищ. На прикрість, тоді мені, на відміну від деяких моїх сьогоднішніх друзів та колег, з різних причин, забракло духу безпосередньо стояти пліч-о-пліч з Ярославом Олександровичем по один бік барикад в моменти важливих та переломних для української історії днів та ночей, та, з іншого боку, на мою долю, в силу історичного моменту, теж випало чимало різноманітних цікавих та суттєвих суспільно-політичних атракцій, завдяки яким мені вдалось ближче пізнати цю Людину, пересвідчитись в правильності її думок та рішучості дій, попри те, що, на той момент, Він, навіть, ще не вів у мене лекцій чи практичних занять. Я ніколи не забуду ті мудрі Народні віче в центрі Переяслава, що завжди були багатими на глибокі промови Ярослава Олександровича, що, здавалося, були здатними розбудити навіть самі приспані серця переяславців.

Переконливість у словах, впевненість та чоловіча рішучість у діях, надійність у справах – всі ці риси вирізняли Ярослава Потапенка з-поміж когорти інших людей якісного штибу, яких, за всю свою багатолітню історію, виплекала переяславська земля. Він дійсно був моральним авторитетом для свідомої частини містян, своїх колег, і чи не найбільше – для всіх поколінь власних студентів, що навіть після закінчення університету не розривали з ним зв’язків, що, для всіх, був і залишиться чимось більшим ніж просто тандем «викладач-студент». До нього йшли за розрадою та порадою і знали, що неодмінно отримають її. Його завжди вистачало для всіх, і раптом його не стало…

Не піддаються моєму забуттю і ті безпосередні протестні дії задля встановлення істинної справедливості у нашому місті, непоодинокі виїзди та пікети в столиці проти недобитків режиму регіоналів, інші різноманітні суспільно-політичні події, які впродовж кількох пост-майданних років ми переживали разом з Ярославом Олександровичем . А як не згадати весну 2014 року, коли з ініціативи Ярослава Потапенка у місті було сформовано формацію «Самооборона Переяславщини», що складалась з небайдужих містян та парубоцького студентства. Країну лихоманило, тому вкрай важливо було зберегти законність та порядок в нашому місті. Окремі історії із тих часів навіть варті окремої книги, яка, переконаний, колись таки побачить світ. Усім нам тоді випала доля пізнати переяславське життя таким як воно є, без прикрас і, подекуди, цензури. На наших очах і за нашої участі несправедливість ставала справедливістю. Поклавши руку на серце, я та багато моїх товаришів сумуємо за тими світлими часами, і дуже хотіли б зараз, хоч на один вечір, вийти на вечірнє патрулювання Переяслава. Але, на прикрість, час невблаганний, та і більшість людей які ще вчора були поряд об’єднані спільною позицією та спільними справами, з різних причин, нині, розкидані по всій країні. Аналізуючи мій, поки, нетривалий життєвий шлях, я констатую, що багато важливих і доленосних знайомств у моєму житті не відбулися б без свідомої чи підсвідомої участі у цьому процесі Ярослава Олександровича, вже навіть після закінчення його земного шляху. Він був і лишається тим магнітом що поєднував навіть самих непоєднуваних між собою людей. Повік не забудеться, як, одного разу, мотивуючи до участі у одному з суспільно-політичних зібрань, він сказав мені «Ви, Максиме, як людина творча – людина творча, можете сказати щось метафоричне. Тому маєте бути неодмінно». Безпомильно, ці слова вже багато років ведуть мене життям й, іноді, справді, приводять туди, де моє влучне слово матиме вагу.

Саме Ярослав Потапенко був рушійною силою започаткування у Переяславі, в силу загарбницьких дій московитів в Криму та на Сході нашої країни, навесні 2014 року, волонтерської ініціативи «Серця Переяславщини», що починаючи від Революції Гідності і закінчуючи сьогоднішнім днем, так чи інакше, проводить титанічну працю по забезпеченню всім найнеобхіднішим земляків-переяславців, що навіть просто зараз перебувають на східному рубежі, і роблять все можливе і навіть часто неможливе задля того, аби завтра війна не постукала вже безпосередньо в наші двері.

А ще я постійно згадую такі завжди нетипові і чи не найцікавіші в цілому світі заняття, які проводив Ярослав Олександрович. То не були сухі академічні лекції чи практичні, позаяк Наставник завжди вважав, що теоретичний матеріал завжди можна прочитати в підручниках, а в, відведені розкладом, години доречно говорити про те, що Україна і світ переживає нині. На викладацький стіл завжди лягали номери кваліфіковано-якісної української періодики, численні змістовні монографії, а, напередодні, спільно обиралась тема майбутньої розмови. Зустрічі проходили у форматі бесід-обговорень, на які ми готували ті самі, знайомі абсолютно всім студентам Ярослава Олександровича, творчі роботи чи не найрізноманітнішої тематики: «Україна: дві абівалентності», «Російська пропаганда у комічному вияві (написати власний випуск російських новин)», «Коли порох відсирів…», «Причини тотальної маргіналізації молоді» – ось лише кілька тем, що пригадуються мені як творчі завдання, нотатки з яких і досі зберігаються в моїх зошитах з його предметів, і без написання яких я навряд чи був би тим, ким є нині. Аналітичне мислення, український погляд на світ, людиноцентризм, важливість історичної пам’яті про своє минуле, побудова планів на майбутнє, і саме головне – активна особиста суспільно-політична участь кожного викладача та студента в житті України. На цих засадах він виховував своїх студентів, зокрема політологів. Саме на таких позиціях він стояв у спілкуванні зі своїми колегами. Усім нам, очевидно, було б цікаво дізнатися, що сказав би Ярослав Олександрович сьогодні про все що відбувається з нашою країною і світом. Ті, хто знав його особисто, та розділяв його позиції, напевно, приблизно, уявляють загальні концепції його відповідей на ці питання. Але, на прикрість, нам вже ніколи не почути цього з уст Ярослава, тим більш в такій гострій та правдивій подачі в якій міг сказати лише він.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі налічує безліч традицій, однією з яких безперечно стала щорічна презентація в ньому нових книг Літературного товариства імені Ярослава Потапенка – мистецької формації випускників історичного факультету нашого університету, які нині є помітними учасниками літературного процесу в Україні, видають власні книжки, гуртують навколо себе талановиту молодь. Цей рік – не виключення. Попри пандемію, у середу 28 жовтня 2020 року, співзасновники Товариства знову завітали до рідної альма-матер, аби нарешті презентувати сковородинівцям та містянам свою нову збірку, яка має назву «Межа». Це четверте видання випускників-літераторів за ліком і, водночас, їх перше міжнародне видання, над створенням якого цього разу натхненно працювало понад півсотні авторів з України та Білорусі.

Як і попередня, ця презентація була присвячена черговій річниці від дня народження українського історика, доктора історичних наук, професора університету, волонтера та учасника Революції Гідності Ярослава Потапенка. Пішовши у засвіти в досить молодому віці, ця людина зуміла лишити по собі неоціненний скарб: свої праці, погляди та думки з якими й досі звіряються сковородинівці, а також свої справи, які незрадливо на всіх рівнях продовжують активні містяни. Врешті, він лишив велику кількість своїх учнів, які нині продовжують просвітницьку місію розпочату Ярославом Олександровичем, реалізують власні творчі ініціативи та поширюють добру славу про безсумнівно-значимого переяславця та українця, який, попри свою фізичну відсутність, лишається для них дороговказом та прикладом.

Чому ж саме «Межа»? Про це автори розповіли у передмові до альманаху:

«Переважна більшість авторів цієї збірки живе в Україні та Білорусі, і попри те, що на півночі у нас все таки є кордон, який ми перетинаємо аби потрапити одне до одного в гості, насправді ніяких кордонів між нами не існує – ми в чомусь однакові у боротьбі за свою ідентичність, ми солідарні в тому, що не хочемо ніяких інтеграцій, які нині активно нав’язує обом країнам наша «східна сестра» та недолуге, закомплексоване в своїй імперській величі її  керівництво. Іменуючи цей альманах «Межа» ми, водночас, повідомляємо світу, що ніяких меж у здорових виявах дружби та співпраці між українцями та білорусами бути не може, але й акцентуємо увагу спільноти на тому, що ми однаково не любимо коли внутрішня права колона та зовнішній сусід-ворог перетинає межі нашого терпіння чи, ще гірше, територіальні межі, як це сталося в Україні у 2014 році і на прикрість триває й досі».

Презентація збірки розпочалась із вступного слова одного з співавторів альманаху та співзасновника ЛТЯП-у (так скорочено іменують своє Товариство його творці – прим.авт.), випускника університету, фахівця Відділу PR-технологій та зв’язків з громадськістю Максима Левченка:

«Нам сьогодні дуже приємно бачити багато рідних очей, на зустріч з якими ми, безперечно, чекали увесь цей рік, який видався дуже складним для всіх і, зокрема, для нашого Товариства. Звісно, багато із запланованого, у зв’язку з пандемією, таки не вдалося, але сьогодні ми будемо говорити тільки про хороше, будемо згадувати про Ярослава Олександровича, адже, найперше, нині річниця від дня народження нашого наставника».

Після вступного слова виявила бажання привітати Літературне товариство імені Ярослава Потапенка доктор педагогічних наук, кандидат філологічних наук, професор кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання Ганна Токмань:

«Я вітаю всіх, хто, по-перше, шанує Ярослава Потапенка, в його особі шанує традиції Революції Гідності і, по-друге, всіх тих, хто любить поетичну, художню творчість. Це люди, які мені близькі. Ярослав Потапенко – мій товариш як гуманітарій, професор нашого університету і як майданівець. Це людина, на яку можуть рівнятися люди різних поколінь, бо він – зразок того, що можна називати українською сучасною, модерною, науковою і громадянською елітою, яка має професійність, європейський культурний світогляд, сміливість, чесність, патріотизм»

Користуючись нагодою, Ганна Леонідівна зробила подарунок історикам сковородинівського університету – книгу «Українство поза Україною», яку передала через неї нашому університету вдова відомого вченого, головного редактора журналу «Пам’ятки України» Олександра Рибалка, Катерина Рибалко. У цій книзі зібрані спеціальні випуски журналу «Пам’ятки України», присвячені проекту, який здійснював Олександр Рибалко протягом 13 років – він досліджував етнічні українські землі, які знаходяться поза кордонами України.

Подарувавши книгу, Ганна Леонідівна звернулася до молодих літераторів:

«Ви, пишучи художні твори, збагачуєте своє життя. Ви створюєте нові художні світи зі своїм простором, своїм часом, своїм населенням, тому ви – духовно багаті люди. Я бажаю вам творчих успіхів. Хай живе літературна студія і її прекрасні учасники!».

Після цього слово знову мав Максим Левченко:

«Межа» – це вже четверта наша збірка. Ви можете побачити те, як росло і розвивалось Літературне товариство імені Ярослава Потапенка, поглянувши на експозицію попередніх наших збірок (стояли на столі перед авторами – прим.авт.) – починаючи від «Коду нації» та «Характерника» і закінчуючи «Ліхтарем» та «Межею». Ми вже вийшли на всеукраїнський рівень, охопивши всі регіони України. Як же з’явилась ідея створити «Межу»? Я думаю, ви всі погодитесь з тим, що всі найкращі ідеї завжди з’являються спонтанно. Так і ця ідея зародилася на берегах одного з найглибших у Литві озер – Асвея, де я спільно з понад сотнею активних людей з Білорусі, України, Литви та Росії приймав участь у проєкті «Inspired BY 2019». Ввечері ми зібралися, аби поспілкуватись і провести «Вільний мікрофон». А позаяк в мене є звичка возити з собою наші збірки, я запропонував провести літературний вечір. Зібралось багато людей і ми в досить «ламповій» атмосфері зачитували поезію, і саме тоді ми дійшли до спільної ідеї, що треба якось нам об’єднуватися творчо. Тоді, по суті, почалася робота над «Межею», проте згодом з’явились невеликі проблеми, тому що з деякими охочими білорусами у нас не співпала візія подальшої співпраці, тож десь у грудні ми зрозуміли, що білоруських митців відверто мало.  Почали думати над тим, як долучити інших яскравих білоруських авторів, і серед їх когорти співпрацювати з нами зголосився білоруський музикант, поет, перекладач Алєсь Плотка. Саме йому українці можуть завдячувати перекладами на білоруську книги «Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса» Івана Семесюка, поезій Юрка Іздрика. Поміж тим, якщо ви чули нову пісню гурту Пирятин «Чырвоная і Белая» то її написав саме Алесь. Я радий, що у Алеся сьогодні знайшовся час долучитися до нашої презентації у онлайн-форматі, і залюбки передаю йому слово».

Сам Алєсь у своїй промові відмітив, що ми живемо в часи, коли на слово «братерство», після останніх подій, ми всі дивимось вже зовсім по-іншому. Білоруський митець висловив велику вдячність від усіх білорусів, які відчувають занепокоєння і підтримку завжди протестного українського народу, подякував за те, що українці підтримують зв’язки та налагоджують мистецькі мости з білорусами, адже всі кордони та перепони малює виключно наша уява і кожен з нас, не зважаючи на місце свого перебування на мапі, у синергії з кимось іншим може робити багато важливого та корисного.

На прохання присутніх у залі людей, письменник зачитав свою поезію «Код Х», яка нікого не залишила байдужою, після чого у Алєся запитали, чи написав він щось під впливом подій, які зараз відбуваються на його Батьківщині. Він відповів: «Я ще не зміг відрефлексувати цю ситуацію, а хайпувати на темі, яка багатьом болить, не хочу. Якщо не можу сказати, то краще помовчати».

Наступним у онлайн-форматі із Чернівців до презентації долучився поет, боєць Добровольчого українського корпусу, захисник України, ще один із співавторів «Межі» Сергій Скальд, який висловив щире задоволення від того, що альманах було створено саме у співпраці із нашим братнім білоруським народом, а також подякував за запрошення долучитися до презентації збірки. Звісно ж, поет не міг не зачитати кілька своїх творів, адже хто, як не автор, зможе передати всю палітру емоцій та почуттів, вкладених в свої рядки.

Митці-співзасновник Товариства Тарас Сафонюк, Єлизавета Томашевська, Наталія Толочко та Максим Левченко також поділилися частинкою своєї душі і прочитали свої нові авторські поезії, кожна з якої відрізнялася від попередньої. Якби у когось з присутніх попросили обрати вірш, який сподобався найбільше, це зробити було б неможливо, адже кожен з творів був по-своєму особливим, неповторним і усі вони викликали дуже різні емоції, тож презентація видалася неймовірно атмосферною.

Не обійшлася презентація і без привітань кандидата історичних наук, доцента кафедри політології і кафедри історії та культури України Лесі Коцур, декана факультету гуманітарно-природничої освіти і соціальних технологій, доцента кафедри публічного управління та адміністрування, доктора історичних наук Віталія Коцура та викладачки кафедри історії та культури України і дружини Ярослава Олександровича Руслани Потапенко – людей, які від самого початку підтримували ЛТЯП, а тому і в цей день не могли не завітати, аби подякувати творчим хлопцям та дівчатам, випускникам нашого університету, за те, що вони бережуть та примножують пам’ять про Ярослава Потапенка.

По завершенні презентації, яка відбувалася у форматі «Клуб випускників університету», співавтори збірки як завжди залюбки підписали свої книги усім, хто виявив бажання їх придбати, а вже ближче до вечора побували біля могили Ярослава Потапенка.

На момент написання цих рядків стало відомо, що перший наклад «Межі» вже розійшовся, проте усі охочі нині ще можуть придбати останні примірники попередньої книги Літературного товариства імені Ярослава Потапенка «Ліхтар. Нова генерація», яку, нагадаємо, творчі випускники презентували в  альма-матер рівно у цей же день минулоріч та, трішки раніше, – на фестивалі «Тарас Бульба» у Дубні, про що ми теж Вам розповідали.

Нагадаємо, що, як і завжди, частина з виручених коштів від продажу альманаху піде на волонтерську допомогу українським бійцям ООС.

Книгу можна придбати у Відділі PR-технологій та зв’язків з громадськістю / Науковому товаристві університету.

Надзвичайно приємно, що випускники Університету Григорія Сковороди в Переяславі – талановиті люди, на яких можна рівнятися. Адже вони не тільки словом, а й ділом активно займаються культурно-просвітницькою роботою і дійсно є сподвижниками ідей, які пропагував Ярослав Олександрович. Бажаємо членам Товариства нових крил натхнення і подальших творчих злетів. Нехай ніщо не стане перешкодою на шляху до втілення Вашої спільної мети!

У прийдешню середу, 28 жовтня 2020 року, промайне 44-та річниця від дня народження українського історика, доктора історичних наук, професора університету, волонтера та учасника Революції Гідності Ярослава Потапенка. Пішовши у засвіти в досить молодому віці ця людина зуміла лишити по собі неоціненний скарб: свої праці, погляди та думки з якими й досі звіряються сковородинівці, а також свої справи, які незрадливо на всіх рівнях продовжують активні містяни. Врешті, він лишив велику кількість своїх учнів, які нині продовжують просвітницьку місію розпочату Ярославом Олександровичем, реалізують власні творчі ініціативи та поширюють добру славу про безсумнівно-значимого переяславця та українця, який, попри свою фізичну відсутність, лишається для них дороговказом та прикладом.

Непересічною подією на культурній карті міста є щорічна презентація у нашому університеті нових книг Літературного товариства імені Ярослава Потапенка – мистецької формації випускників історичного факультету нашого університету, які нині є помітними учасниками літературного процесу в Україні, видають власні книжки, гуртують навколо себе талановиту молодь. Не зраджуючи своїй традиції, попри пандемію, у цей день вони традиційно завітають до рідної альма-матер, аби нарешті презентувати сковородинівцям та містянам свою нову збірку, яка має назву «Межа», і є цікавою ще й тому, що це четверте за ліком і, водночас, перше міжнародне видання випускників-літераторів. Над книгою та висловленням власних думок у поетичній та прозовій формах цього разу натхненно працювало понад півсотні авторів з України та Білорусі.

Відтак, вже за декілька днів, саме 28 жовтня 2020 року о 12:00 у конференц-залі імені Василя Сухомлинського вітайте митців-співзасновників Товариства: Тараса Сафонюка, Єлизавету Томашевську, Максима Левченка та Наталію Толочко. Крім того, за попередньою домовленістю, у відео-форматі до заходу долучаться й білоруські митці-співавтори збірки.

У ході зустрічі, яка пройде у форматі «Клуб випускників університету», молоді літератори презентують свою нову збірку, наочно розкажуть Вам про те чим жили та чого досягли протягом цього пандемійного року, прочитають свої нові та вже улюблені вами, з попередніх презентацій, авторські поезії. Крім того, залюбки підпишуть вам свої книги, які сподіваються, ви матимете бажання придбати у ході презентації. «Поговоримо й про відзначення п’ятої річниці ЛТЯП та формат вшанування пам’яті Ярослава Олександровича Потапенка, від втрати якого у січні так само сплине п’ять років – на нього у нас є певні предметні плани, якими неодмінно поділимося та порадимося щодо них з близькими нашим серцям людьми. Попри певні протиепідеміологічні обмеження спробуємо зберегти ту традиційну теплу атмосферу радісної зустрічі друзів, однодумців, побратимів та посестр по духу, позиції та слову. Сподіваємося, ніщо не завадить це зробити!» – зазначають лтяп-івці, запрошуючи усіх на зустріч з щирим та правдивим українським словом.

Захід відбудеться з дотриманням протиепідеміологічних вимог. У зв’язку з введенням дію нового епідемічного зонування, згідно якого Переяслав потрапив до «помаранчевої зони» фізично на заході зможуть бути присутніми не більше 20 осіб, відтак для всіх охочих долучитися фізично обов’язковою є реєстрація тут – https://cutt.ly/Agcx51K (до 17:00 27 жовтня 2020 року).

Усі хто не потрапить на зустріч фізично зможуть долучитися до заходу на платформі Microsoft Teams за посиланням.

Отож, неодмінно чекатимемо вас на території мистецтва, здорового патріотизму та відмінного настрою. Буде літературно!