Віктор Сокол – ім’я, без якого складно уявити історію університету. Як перший фотограф alma-mater і знаний фотомайстер Переяслава, він став невід’ємною частиною його життя. Він не просто знімав – він оживив історію, роблячи її доступною для кожного сковородинівця. Людина з великим серцем, яка любила життя, рідне місто та університет та закарбувала їх вікопомні миті на порубіжжі ХХ-ХХІ століття.

О 13:00 конференц-зала імені Василя Сухомлинського стала місцем, де кожен міг докласти свій фрагмент до мозаїки пам’яті про людину, яка десятиліттями фіксувала життя міста та його університету – від урочистих подій і побутових моментів до мальовничих пейзажів Переяславщини. Значну частину з них, зібрану відділом інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, у цей день транслювали на екранах у залі.

Безпосередню зустріч пам’яті модерував друг Віктора Григоровича та провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін. У своєму емоційному, хвилюючому виступі він, найперше, подякував усім присутнім та нагадав, що Сокол писав фотоісторію університету ще в доцифрову еру: з плівковими камерами, величезними об’єктивами, фіксуючи кожен день.

«Ми тут, аби сказати один одному й усім, хто здатен нас почути, що була така людина, як Віктор Сокол – яку ми всі любили й яка, до певної міри, була легендарною особистістю. От зараз ми споглядаємо старі фото, де впізнаємо себе молодшими, друзів, ті далекі щасливі роки – ще задовго до ери, коли кожен став сам собі фотокореспондентом і журналістом, а ціла студія помістилася в кишені смартфона. Тоді світлини були чорно-білими. І от Віктор Сокол майже непомітно день за днем писав історію нашого життя в університеті, де був постійно — ніби завжди, як сам університет. Один із перших випускників, прийшов, коли це ще був філіал, залишився працювати. Мірилом популярності на КВК було, коли над тобою жартують — про Віктора Григоровича жартували другим після Куйбіди, він був улюбленцем аудиторії. Ми звикли, що кожна мить фіксується нашим дорогим Віктором. А найголовніший його талант — він завжди посміхався. Любив людей, роботу, нас усіх. Не пригадаю його сумним — навіть за тиждень до відходу, попри тяжку хворобу, він посміхався й розповідав веселі історії. Ось такий він був. І це прекрасно, що ми його пам’ятаємо. Бо люди живуть, доки ми пам’ятаємо, говоримо про них і дякуємо. Ми зібралися згадати Віктора, себе й подякувати йому за те, що назавжди залишилися молодими й красивими завдяки його роботі», – з-поміж іншого констатував Олександр Юрійович.

Племінниця ювіляра, випускниця університету Аліна Люта (Царенко) розчулено поділилася, що цей день мусив би бути святковим для її родини – на цей день, поза ювілеєм Віктора Сокола припадає й день народження її матері, з якою вони були двійнятами. На прикрість, вона вже теж у засвітах, і тому в цей день привітати ювілярів вона може лиш на двох кладовищах…

«Я племінниця дяді Віті, навчалася в нашому університеті на економічному факультеті з 2008 по 2013 рік. Також я маю молодшу сестру Ірину. Вона також навчалася в нашому університеті на педагогічному факультеті. Ми проживали в першому гуртожитку, і завжди коли починався весняний період, ми йшли до дядька допомагати в саду білити дерева. Не завжди це любили, бо тих дерев було багато. Але ми допомагали, бо й дядько нам завжди допомагав у всьому, чим міг. А найбільше мені запам’ятався випадок на посвяті на моєму першому курсі – одна моя одногрупниця наділа мою білу шубу і десь торкнулася рукавом фарбованої стіни так, що рукав став синій. Батькам не сказала, але пожалілася дядьку на проблему. Він заспокоїв, «Не переймайся, я все виправлю». За два дні повернув мені мою білу шубу – як нову. Не знаю, що він їй зробив, але там наче нічого і не було. Також згадую ті моменти, коли дядько приїздив до нас, і як подарував нам пральну машинку яка в нас досі працює. Хотілося б щоб всі люди, які його знали, пам’ятали про мого дядю. Він був завжди щирий, завжди приходив на допомогу. Був дуже добрий, як і моя мама. І в них є ще старша сестра, яка зараз хворіє, пережила складну операцію, тому вона не змогла приїхати. Як і моя 81-річна бабуся, мама наших ювілярів. Дякую всім, що зібралися і згадали Віктора Григоровича», – пригадала та поділилася пані Аліна.

Зазначимо, що у спогадах які вона попередньо надіслала на адресу альма-матер теж йшлося про те, що її дядько був людиною, яка вміла бачити світ особливо. Через об’єктив фотоапарата він ловив миті, що зникали, але завдяки йому залишалися назавжди. Його роботи – це не просто фото, це історії, почуття і світло його душі. Він залишив після себе не лише світлини, а й тепло, доброту й натхнення.

Надалі слово тримав ще один племінник ювіляра, кадровий військовий, захисник України Андрій Десятник. Поділився, що з 2010 року він у війську: спочатку потрапив до спецпризначення, потім – до 79-ї десантно-штурмової бригади в Миколаєві. На фронті з 2014-го. Констатує, дядько Віктор Григорович дуже пишався ним – і це відчувалося в кожному дзвінку, кожній зустрічі:

«Він підтримував не лише словами й добрими ділами, а й матеріально та фізично – завжди, коли було потрібно. Це була не просто допомога, це була любов, яка давала сили. Я навчався в нашому університеті з 2003 по 2008 рік – здобув тут фах вчителя біології та інформатики. Університет дав не лише диплом. чи вищу освіту, а й навчив комунікації з людьми, вмінню виживати в гуртожитку, і найголовніше – посмішці та любові до ближніх. Бо коли є що захищати – захищаєш із подвійною силою.

Пам’ятаю 2003-й. Я закінчив технікум, сиджу у бабусі на застіллі в селі, і дядько раптом: «Чуєш, а давай до мене. Відкривається нова професія – біолог, інформатик. Десь по житті пригодиться». Так я й потрапив сюди. Він мене переманив. Хоч я з дитинства мріяв про армію. Він знав. Але сказав: «Якщо є бажання – все вийде. Почни з цього, а далі йди за покликом». Так і сталося. Закінчив інститут – і пішов у армію. Усвідомлено», – розпочав спогади пан Андрій зазначивши, що Віктор Григорович й справді був таким як сокіл – літав і поспішав жити. Тим, хто усе знає, чия посмішка летить попереду, кому притаманні адреналін й ентузіазм.

«Я йому ще хлопцем казав: «Дядьку, не спішіть, давайте спокійніше, все встигнемо». Не слухав. Літав – в університеті, вдома, у бабусі. Скрізь. І ця його енергія запам’яталася мені назавжди. Навіть коли йому стало важко, думками він був тут – з університетом, зі студентами, колегами. Переяслав – це його життя. Я вже був поруч, просив: «Давайте, дядьку, спокійніше». Але той молодечий запал не згасав. Навіть наприкінці, коли трохи полегшало, казав: «Зберуся – і  поїду в Переяслав. Там усе моє». На жаль, хвороба таки підкосила. Серце, як казали лікарі, ніби на трьох людей. Спортивне і сильне. Але… якби трохи більше допомоги вдома – може, по-іншому склалося б. Маємо те, що маємо. Для мене він був другим татом. Завжди підтримував. І буде – у думках, з вишніх. Дуже пишався, коли я став офіцером у 2016-му – закінчив аеромобільний факультет академії. Приїжджав, розповідав усім: «Це мій племінник! У люди вибився!». Завдяки йому я тут опинився. Завдяки йому – живу. Дослужився до комбата. Мав у підпорядкуванні понад 400 людей. Але комунікація з університету + його підтримка – це те, що завжди допомагало», – з теплом і болем поділився племінник, комбат Андрій Десятник та пригадав, як два роки тому йому наснилося, що він в університеті:

«Дядько бігає на загальному фоні: «Андрію, іди сюди, тут гарні дівчата!». Ніби підсвідомість підказала – він тут. Живий. Таких людей я бачив мало. Мабуть, і не побачу. Бо Віктор Григорович – це золото. Єдине. Такого більше немає в світі. І наш Сокол завжди буде Соколом. Дякую вам за цю пам’ять!»

У свою чергу, заслужений тренер України, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри спортивних дисциплін і туризму факультету фізичної культури, спорту і здоров’я Тарас Кириченко уточнив – він прийшов у сковородинівське життя у 1987-му, яскраво влився і лишився в ньому донині в колектив факультету й університету. Зазначає, тодішній ректор Іван Стогній об’єднав хлопців після армії навколо себе та серйозних проєктів:

«Наприкінці 80-х – до середини 90-х у місті діяв військово-патріотичний клуб «АІС». Вітя був одним із фундаторів. Серйозна робота: з учнями шкіл, районів, сіл – філіали, спортивні секції, залучення студентів, переважно факультету фізичного виховання. Згадаю, принагідно, й Віктора Погребного, Бориса Лоя, Григорія Христюка, Володимира Чкалова, Сергія Ярмоленка та багатьох інших. Усім вистачало роботи. Ми їздили на всеукраїнські змагання, зокрема одного разу на всесоюзний зліт у Севастополі. Тоді стенди з його світлинами доходили й до Верховної Ради України. Щодо спорту – то він кандидат у майстри спорту з вільної боротьби. Вчив студентів і колег прийомам у невимушеній обстановці, але ніколи не демонстрував силу, не був агресивним. А ще – моржував. Ми, молоді викладачі в гуртожитку №1 – семеро-вісімеро однолітків: Погребний, Христюк, Сокол – щозими бігли в трусах, купалися, робили зарядку. Структуровано. Ректор пишався: «У мене є група моржів!». Віктор був людиною абсолютно позитивною. Навіть у найскладніших ситуаціях – не втрачав оптимізму. Ніколи не відмовляв – від прохання позичити «троячку» до прохання сфотографувати день народження чи весілля. Тоді знайти фотографа було непросто — а він приходив. Був він і на моєму весіллі 1989-го, земляк моєї дружини. Зауважу, що ця простота — не простакуватість. Він був начитаний, цікавий співрозмовник – з ним можна було говорити і фото, і про спорт. Невимушений, свій у будь-якій компанії, той хто не любив офіціозу», – тепло згадував Тарас Григорович та додав, що Віктору Григоровичу сподобався б формат його вшанування нині – тепло і від душі, з виставкою. Переконаний, що вся його фотоспадщина, по можливості, потребує систематизації. Це важливо для багатьох переяславців та сковородинівців.

Перед тим, як перейти до безпосереднього перегляду виставки у читальному залі, добрим спогадом про Віктора Григоровича поділилася директорка бібліотеки УГСП Ольга Шкира:

«Я працюю з першого дня цього університету. Тут у залі перші наші студенти – Людмила Миколаївна Погребна, Тарас Григорович Кириченко. Серед тих перших і Віктор, який прийшов до нас 1987-го року. Прізвище Сокол виправдане – він ніби й справді літав. Фотографував весілля, шкільні випуски, був домашнім фотографом. У мене в оселі величезний альбом сина Павла починаючи з 6 місяців. Щороку, перед Новим роком чи іншими святами, він стукав: «Ольго Іванівно, я прийшов фотографії зробити». Вчив позуванню: «Ану стань так, подивись сюди!». Любив знімати на столах – зверху кращий ракурс. Ловив родзинку, посмішку, погляд – щоб обличчя було красивим. Не просто клацав – вмів впіймати мить. У книгах більшості викладачів – його світлини з підписом «Фото Віктора Сокола». Таким чином він закарбований в історії університету документально. Якщо місця не вистачало – фотографував у наших читальних заласах: розставляв зонти, світло. Світла пам’ять йому й сестрі-близнюку – ниточці, що поєднувала. Він часто розповідав нам про неї пишався. Дякую родині за присутність з нами у цей день», – зазначила Ольга Іванівна та додала, що з бібліотекою його пов’язувала величезна дружба. Згадує, як приносив їм яблука чи сливи, пригощав плодами свого саду. Вдячний, веселий, життєрадісний – у всьому бачив позитив.

У читальному залі імені Сигізмунда ІІІ всі розглядали світлини: природу, обличчя, історію. Свого часу світлини Сокола прикрашали газети, книги, сайти, а у цей день стали основою спогадів та виставки під назвою «Незрівнянний світ природи та краси життя у об’єктиві Віктора Сокола», яку розмістили в читальному залі імені Сигізмунда ІІІ. Її основою стали фонди бібліотеки університету, а відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю оголосив збір фотографій авторства Віктора Григоровича – за цей час випускники, співробітники та переяславці передали туди понад сто кадрів.

Напередодні відкриття оглянути виставку завітав і ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур, який тепло відгукнувся про постать Віктора Григоровича відзначивши, що сковородинівцям дуже пощастило жити в один час з такою непроминальною постаттю, мати в своїх архівах світлини які слугують доброю згадкою про нього.

«Коли ми готували виставку в бібліотеці то мали трішки інший підхід. У конференц-залі імені Василя Сухомлинського на екрані можна бачити, здебільшого, обличчя. Але Віктор Григорович був закоханий у природу, у Переяслав. Тому наша виставка фокусується на його мистецькому напрямі: кожна квіточка, бджілка, колір – не просто фото, а мистецький погляд. Він бачив макро- та мікрокосмос глибоко. Тому там ми відібрали світлини саме з цієї сторони. Він – саме фотохудожник, не просто хронограф. Репортаж це відносно швидко. А він шукав ракурси, любов до природи й надихав бажанням жити. Любив життя, колег, усіх нас – за це любили його і ми. Він живе у наших серцях і спогадах», – додала в коментарі пресслужбі університету її упорядниця Ольга Шкира.

Варто зауважити, що протягом місяця на електронну пошту університету, на заклик ініціаторів, надійшло чимало спогадів про Віктора Григоровича від його знайомих і колег. Залюбки процитуємо фрагменти деяких з них у цій публікації:

«Віктор Григорович Сокол – це була людина-Сонце, яка  випромінювала тепло і доброту. Навіть коли був найпохмуріший день, дощило, і на зустріч ішов Віктор Григорович із посмішкою на обличчі, то цей день ставав яскравим і радісним. Його щиру посмішку на обличчі неможливо забути. Енергійний і харизматичний Віктор Григорович був організатором і натхненником мистецьких фотопленерів, численних майстер-класів. Жодне свято в університеті Григорія Сковороди не можна було уявити без його участі. Своєю майстерністю він ділився зі студентами Університету […] Об’єктив його фотокамери зафіксував час, зберіг чудові, неповторні миттєвості, з яких складається життя. Він був спроможний відзняти будь-що. Тому його фототвори ще довго хвилюватимуть людей. І хоча Віктора Григоровича вже немає серед нас, проте залишився його творчий спадок, дбайливо збережений для майбутніх нащадків», – написала асистент музею-архіву імені Юрія Бойка-Блохина Ольга Науменко.

«Віктор Григорович Сокол перейшов вічну межу й почав свій шлях сходження до вимірів Просвітлення. Митець дуже любив свою справу, свою країну, дорогих серцю земляків. Любов до природи у різні пори року він передав у серії неповторних фотокарток. Віктора Григоровича цікавила людина як феномен, її професійна діяльність, активний відпочинок, її моменти піднесення та особливі шляхетні порухи душі. З таких людей складався цілий народ. Його фотокартки та відео репортажі дають нині уяву молоді й дітям про минулі десятиліття кінця ХХ – початку ХХІ століття. Сокол залишив фотоматеріали не тільки в музеях та навчальних закладах Переяславщини, але й у закладах інших населених пунктів України. Його захоплювали культурні скарби столиці України. Відомо, що він виїздив у Київ для фотографування Києво-Печерської лаври та інших архітектурних перлин», – серед іншого, пишуть у своїй науковій праці Андрій та, світлої пам’яті, Ольга Будугай, за авторством яких на нашу адресу надійшло дві наукові статті, присвячені біографії цієї незабутньої постаті.

На думку ж автора рядків, які ви нині читаєте, Віктор Сокол навічно лишився в людській пам’яті як фотохудожник, людина, яка увіковічнювала історичну пам’ять нашого міста. Безмежно талановита особистість, яка зафіксувала багато знаменних дат людського життя – тутешні мальовничі краєвиди, життя кількох поколінь містян, багатьох з яких із тих чи інших причин теж сьогодні немає з нами, молоді пари, високоповажні люди (трішки менш відомою сторінкою життя Віктора Григоровича є те, що він фотографував весілля та ювілеїв – прим.авт.). Не вдасться підрахувати, скільки неповторних та прекрасних миттєвостей увіковічнив Віктор Григорович за своє життя. Напевно, у кожного, хто зараз читає ці рядки, є власна особлива та неймовірно дорога серцю світлина «від Сокола». За майже сорокалітню історію нашого інституту, а згодом університету було безліч подій, облич, історій – змінювалися фотоапарати, збільшувалися технічні можливості, але чорно-білі та кольорові знімки авторства Віктора Григоровича завжди нагадуватимуть нам про важливі й по справжньому особливі етапи становлення та розвитку університету.

Більше спогадів про Віктора Сокола знайдете у ще одній публікації, яка, свого часу, побачила світ до першої річниці світлої пам’яті Віктора Григоровича.

Наостанок усі присутні на зустрічі пам’яті, звісно ж, зробили спільне фото – на згадку про цей день, про повік незабутнього фотолітописця Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Віктор Сокол – не просто фотограф, а душа університету. Був, є і залишиться нею. Безумовно, його спадщина потребує систематизації – це тисячі фото і відео: пейзажі, побутові чи університетські події. Світла пам’ять, Вікторе Григоровичу. Ми пам’ятаємо!

Запис В УГСП згадували про його фотолітописця Віктора Сокола у день його 60-ліття та відкрили виставку пам’яті спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис У понеділок в УГСП проведуть зустріч пам’яті до 60-річчя фотолітописця альма-матер Віктора Сокола: триває збір фото і спогадів спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.