Не встигли сковородинівці забути післясмак прекрасної розмови з військовим та журналістом Павлом Казаріним у вівторок, як п’ятниця 10 листопада 2023 року, подарувала нову зустріч. Цього разу із блогером, громадсько-політичним діячем, викривачем корупції, учасником російсько-української війни, важкопораненим ветераном Збройних Сил України Олегом Симорозом. Протягом півтори години десятки охочих наживо відвідати захід діалогували на тему «Громадянське суспільство в умовах повномасштабної війни. Кожен важливий!».

Попри те, що у жовтні 2022-го Симороз підірвався на протитанковій міні під Кремінною й втратив ноги, пошкодив руки та обличчя, а лише минулого місця його виписали з лікарні після першого етапу лікування та реабілітації, боєць продовжує боротьбу та активне, зокрема громадське, життя – у Переяслав приїхав за кермом автівки, яку майстри спеціально переобладнали під потреби пораненого воїна. Задля зручності, пересів у візок і одразу ж оцінив інклюзивні переваги Університету Григорія Сковороди в Переяславі – зручний та просторий пандус й інклюзивну вбиральню. Слід додати, що нині альма-матер дбає про розвиток Центру ветеранського розвитку і докладає усіх зусиль аби він був «зручним для наших військових не на папері». Увечері поділився враженнями у соціальних мережах, натякнувши на те, що «комусь в Києві варто повчитися». Співпадіння чи ні, але наступного дня, виступаючи з лекцією в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка поділився з підписниками враженням про те, що, на жаль, «Шева повністю не інклюзивна». Додав, «Університет Сковороди в Переяславі зміг, а кращий університет країни не зміг…».

У ході зустрічі Симороз поділився своїм досвідом активізму, впливу на громадянське суспільство, військового досвіду. Але про все по черзі. Розповідь Олег почав зі шкільних спогадів де вперше зіткнувся з несправедливістю у житті що збудило його до активізму. У 16 років хлопець разом з друзями вже був учасником подій Революції Гідності, «нанюхався газу та долучався до студентських протестів проти януковича». Побачив «прогнилу систему з середини» стажуючись у Київській міській раді. Тоді відчув, що має сили, здібності та характер це все описувати та боротися проти цього. У своєму арсеналі має як більш, так і менш успішні кейси боротьби – детальніше розповів про них.

«Після війни, враховуючи цілу низку негараздів в країні, і попри те, що не хочу нікого лякати, ми матимемо продовження історії про громадську боротьбу – кожен повинен бути готовим об’єднуватися, щось змінювати», – на перших же хвилинах закликав Симороз.

Олег розповів, що, ще до повномасштабного вторгення, думав про війну – мав багато друзів, які служили. Каже, «станом на тоді (роки перед повномасштабним вторгненням – прим.авт.) професійні військові вже могли це все тягнути». У перші години повномасштабного вторгнення, перебуваючи у столиці, Симороз «відчував себе максимально не комфортно і розгублено». Прийняв рішення йти захищати своє місто, як блогер і активіст показати приклад того, що він не виїзджає зі свого міста, «дати пошвтовх – бо хто ж його міг би дати, якщо не активісти». У черзі до військомату зустрівся зі своїм батьком, і, зізнається, це його дещо наснажило, як і черга яка «без пафосу, тягнулася десь на кілометр». Розумів, що на такий «приклад» не варто розраховувати від високопосадовців, які згодом здебільшого «долучалися до спротиву задля піару». Уже згодом був на ірпінському напрямку, а пізніше воював під Кремінною. 20 жовтня 2022 року, виконуючи бойове завдання, на своєму пікапі, наїхав на протитанкову міну. Коментує це так, «було дуже неприємно, бо полетів двигун цілуватися зі мною, а ноги пішли гуляти окремо від мене. Руки, зуби, ніс поламався. Але нічого – життя триває. Могло бути гірше. Я не дуже щодо цього запарююсь, адже розумію – вижити після протитанкової міни та залишитися «з головою», з руками, пробувати шкандибати на протезах це досить непогано», – ділиться Симороз.

«Життя одне, коротке. Я дуже люблю життя, і не можу собі дозволити вставляти в нього якусь фігню. Якби, звісно ж, у мене було ще одне життя, то я б витратив його на страждання і писав вірші про тяжку військову долю. Але мені подарували друге життя, і я хочу прожити його веселіше. Тим більше що лік йшов на хвилини, евакуація була складна – ми лишилися без зв’язку, за 20 кілометрів від стабілізаційного пункту. Хлопці мої були з контузією, осколками в обличчі. Наклали мені турнікет, коли роздуплилися. І було вже добре. Тягнути мене на собі в стабілізаційний пункт означало б вірну смерть, і це ще якщо б без обстрілів. Прийняли вірне рішення, без бойового досвіду як такого, пробувати знайти транспорт – 81-ша бригада ДШВ, наші сусіди їхали теж на евакуацію зі своїм пораненим. І отак сталося що в межах години я вже був на стабілізаційному пункті – під крапельницею і штучним диханням, «пічкаючи наркотою». Це справді диво. Бо в тому місці не часто їздить транспорт, і аби у 81-шої не було цієї машини мене було б мене, скоріше за все», – розповідає Олег Симороз свою тяжку, надцікаву історію порятунку. Зізнається, надалі було дуже важко і страшно приходити до тями. Радий був вже тим, що залишився зір. А далі були два надскладні тижні в реанімації, де боролися за його життя. Каже, особливих шансів рідним не давали. Лише через чотири місяці зміг повернутися на бік і поспати «у своє задоволення». Мріяв про відновлення, марив протезами. У цьому ключі згадує про історію, коли до нього, геть слабкого, у реанімацію, після першого ж різкого допису щодо містобудівного законопроєкту який «розв’язував руки будівельній мафії», увірвалася голова політичної партії «Слуга народу», народна депутатка Олена Шуляк аби «вияснити стосунки». Каже, радий що тоді зміг сказати їй в очі думку суспільства, яка, згодом, набула розголосу. «Якби не ця позиція, то цей би закон тоді таки підписали», – припускає Олег.

«Громадське суспільство – це як душа країни. Якщо вона нормальна, і якщо вона, взагалі, є, то це чудово. Якщо людина правильних поглядів, має принципи, то вона направляє демократію. Тут важливе просвітництво – пояснювати людям чому так, а не інакше. 15 років тому ми ще, навіть, нормально сприймали «гречкосійство». Нині люди вже, сподіваюсь, стали розуміти що це не нормально – а звідки гроші, а яка твоя біографія, а розкажи свою програму тощо. Люди мають більший «спрос» з політиків. Але, загалом, ситуація залишається посередньою – ми ще не мега розвинуте громадське суспільство, не дуже цим цікавимося з історичної точки зору. Дива не станеться, якщо не будемо дивитися на цивілізовані країни, не будемо зважати на їх досвід, не будемо цікавитися політикою і процесами довкола нас. Маємо прийти до соціально-орієнтованих політичних партій, вкладатися в політиків аби в них не вкладалися олігархи, як це є в нас. Тоді лише й ми зможемо від них чогось вимагати. Тоді десятиліттями не будуть сидіти під куполом парламенту усім нам відомі депутати. Усе це залежить від громадського суспільства – задавати планку, не дозволяти політикам зайвого, реагувати на багато речей», – розкрив Симороз ключову тему зібрання та, з власного досвіду і спостережень, проговорив те, яким є громадське суспільство в умовах повномасштабного вторгнення. Підкреслив, що основою суспільства майбутнього є молодь, яке «задає тон». Навіть в умовах війни, з повагою до їх допомоги військовим і те що «корупціонери, нібито, теж пішли воювати», не слід забувати про їхнє минуле і «відбілювати їх через це» – переконаний Симороз. Каже, геть байдуже якщо через цю думку ти не будеш «рукопотискним» для влади, не отримаєш від держави якихось заслужених нагород. Позиція і принципи важливіші. «Після війни я б теж хотів писати, мемуари, обіймати кохану і грати в комп’ютерні ігри. Але я не хочу аби країну міняли мої внуки, якщо це можу зробити я. Маємо, не вдаючись в політику, говорити підростаючому поколінню вчити їх розрізняти добро і зло, бути більш відповідальними», – підсумовує активіст.

У блоці питань присутні проговорили з Олегом Симорозом захист прав внутрішньо-переміщених осіб, подвійні стандарти молодих людей і високопосадовців, розрив між владою і народом у плані матеріального забезпечення. Згодом повне відео розмови з’явиться на youtube-каналі університету. Повірте, прослухати усе це ще раз й, поготів, вперше буде надзвичайно цікаво.

Після зустрічі Олег ще певний час залюбки спілкувався та фотографувався з присутніми, надихав на службу і боротьбу підростаюче покоління учнів ліцею-інтернату «Патріот». Пізніше прогулявся територією Університету Григорія Сковороди в Переяславі, відвідав середмістя. Увечері на своїх сторінках в соцмережах уточнив, що його  приємно порадував Переяслав, склавши на нього враження доглянутого та атмосферного міста.

«Дуже крута розмова, дуже круті молоді люди й освітяни. По хорошому заздрю їм, бо тут є всі можливості здобувати якісну освіту. Громадське суспільство, дуже сподіваюсь, змінюватиме нашу країну на краще. Приємно вражений нормальною інклюзивністю – здавалося б банальні, але дуже важливі для мене. На жаль, це поки що позитивні винятки. Мав велику честь приїхати, поділитися думками і обмінятися досвідом. Бажаю усім наснаги. Вчіться і змінюйте цю країну!», – додав, наостанок, у коментарі пресслужбі університету.

Захід було втілено в межах проєкту #МолодьТУТ програми USAID «Мріємо та діємо» IREX Ukraine та ГО «Молодіжна платформа».

У четвер, 6 квітня 2023 року, до Університету Григорія Сковороди в Переяславі завітає відомий український письменник Юрій Андрухович. Зустріч під назвою «Війна та творчість: відверта розмова про майбутнє української літератури та культурну дипломатію» розпочнеться о 13:00 в конференц-залі імені Василя Сухомлинського. Вхід вільний.

Сковородинівці та усі охочі матимуть унікальну нагоду поговорити з патріархом сучасної української літератури про його творчість до та під час війни, культурну дипломатію України, активним учасником якої є автор, про майбутнє української літератури. Цілком можливо, що на ваші прохання автор зачитає щось із своїх нових, ще не опублікованих текстів.

Говоритимемо й крайній роман автора «Радіо Ніч» – найгостросюжетніший, а водночас найліричніший твір Андруховича, що вже встиг стати одним із найзначущих видань за останній час.

Ще у 1985 році Андрухович співзаснував поетичну групу «Бу-Ба-Бу», яка одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціокультурного міту. Він є одним із засновників постмодерністської течії в українській літературі. Автор 6 поетичних збірок, 8 збірок оповідань та есе, 7 романів, найактуальніший з яких – «Радіо Ніч» (2020). Лауреат престижних українських та міжнародних премій, таких як Angelus, Премія Віленіци, Премія імені Ганни Арендт, Премія Гейне міста Дюссельдорфа. Також здобув Медаль Ґете.

Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Врешті, приїзд Юрія Андруховича до Переяслава є подією геть неповсякденною, значимою і вагомою для культурного процесу міста. Ви точно не маєте права не скористатись цією історичною нагодою.

Подія відбудеться в рамках партнерського проєкту «Відкритий університет» який з 2017 року реалізує Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукове товариство студентів, аспірантів і молодих вчених університету.

У 2023 році проведення цього проєкту стане можливим ще й завдяки програмі «Мріємо та діємо», що впроваджується за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) та виконується IREX.

Вхід на захід – вільний!

Всесвітній день поезії, 21 березня 2023 року, в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі був сповнений тепла та затишності – до нашого закладу вперше і, хочеться вірити, не востаннє завітала українська поетка, фронтвумен гурту VLASNA, волонтерка, громадська діячка Тетяна Власова.

Зустріч, яка відбулася в рамках партнерського проєкту Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів та молодих вчених «Відкритий університет» справді виправдала свою назву «Ефект близькості» – це була відверта та щира розмова про життя, любов та війну. Тут стало місця слушним роздумам, життєствердному настрою та, звісно ж, душевній поезії. Пропонуємо вашій увазі найслушніші нотатки розмови з поеткою, яку модерував працівник університету Максим Левченко:

Тайм-менеджмент та поступ Тетяни під час війни:

«Я трішки соромлюсь коли в мене зараз запитують про те, як я все встигаю. Кожен з нас нині живе в такому самому темпі. Іноді ми всі відпочиваємо, іноді – включаємося в роботу. Будую, як ви бачили в мене в сторіз графік аби іноді не забувати що ж я собі запланувала. Тайм-менеджмент – це те що я люблю. Я знаю завжди де коли й що встигнути, і коли ще й поспати вночі, бажано більш як три години. Зараз, на щастя, більше займаюсь своїми віршами. Більше нині, мабуть, читаю ніж пишу. Маю трохи поетичних вечорів коли читаю їх сама, або в компанії своїх друзів. Такими благодійними івентами заробляємо гроші для Збройних Сил України. У цьому для мене є така собі символічність, адже слова зараз не лише емоційно рятують і підтримують, а й дуже допомагають і мають певну прикладну функцію. Себто акумулюють не лише людські емоції, а й людські гроші які, потім, допомагають нашим бійцям вбивати наших ворогів»

Чи на часі культурні заходи, і чому це не про розваги?

«Я вже, переважно, не пояснюю людям якісь очевидні речі. Мені особисто такого не казали, бо всі наші, заходи, переважно про війну. Але я чула ці думки. Буває, заходжу в соцмережеве болото де це обговорюється і починаю читати якісь коментарі з цього приводу, намагатися дискутувати з людьми. 90% людей, які пишуть, що «не на часі веселитись», як свідчать їхні сторінки, самі прекрасно проводять час в піцеріях, на днях народженнях та концертах які їм здаються доречними. І от якраз через це у мене виникає певний когнітивний дисонанс. Думаю, що час жити є завжди, і зараз він повинен бути. Ми повинні зараз кожен день проживати просто максимально – мені б цього дуже хотілося. Але при цьому не забуваючи ні на хвилину, що в нашій країні йде війна. Усі мої друзі – музиканти, поети дуже тонко її відчувають. Усі концерти, на яких буваю й роблю сама, мені здається, не про дозвілля, а про підтримку одне одного, про обійми, емоції».

Як Тетяна Власова стала поеткою?

«Вірші я пишу із 2013 року. Перший з них був написаний мною під час Революції Гідності. Перший його рядок був таким: «Моя мама чує новини і дуже хвилюється». І це була правда, бо мама постійно телефонувала, хвилювалася як там і де там ми. Склала його за кавою, виклала його на сторінки у соцмережах, пішла в офіс і забула про це. А ввечері відкриваю Facebook, який у мене тоді взагалі був «не прокачаний», а там вже пішла якась шалена кількість репостів, повідомлень. Мені писали багато особистих коментарів, бо люди тоді були дуже чутливими до такого, впізнавали у таких віршах себе. Сам по собі цей вірш був класним, і навіть не тому що я його написала. Зараз я собі розумію що він може бути трішки наївним, але в цей момент він був дуже потрібним і мені й людям які, мабуть, себе впізнали в ньому. Так мені почали потім «писатись вірші» – усе це якось органічно дуже сталося. Пізніше сталася книжка – «Ефект близькості». Вона вийшла два роки невеликим накладом у 500 примірників. Як для першої книги це нормальний наклад. Думаю, що будуть і наступні книги. Не знаю чи буде додрук цієї («Ефекту близькості» – прим.авт.), бо мені здається що я її вже трішки переросла. Це квінтесенція всього того що я писала ці кілька років, і мені просто потрібно було це все десь поєднати та видати їх, щоб закрити для себе цей гештальт. Це я і зробила. Зараз мені хочеться чогось іншого».

Чим надихається Тетяна Власова?

«У мене написання поезій є абсолютно природним процесом. Тобто не буває такого, що сиджу чекаю натхнення або чимось надихнулась і це все вилилось у вірш. Ні, бо десь якийсь рядок може спасти на думку десь надворі або в дорозі, або зранку за кавою, як я вже розповідала. Я дуже швидко пишу, бо нетерпляча, тому великі твори – це не для мене. Я поки що не пишу романів чи повістей. А вірш – це якась така емоція зараз: вибудувала в голові, сіла, швидко-швидко написала і все. Це якісь такі маленькі пологи. Поки вони тривають, поки я пишу то я випадаю. Чоловік щось говорить, а я у якійсь прострації. Натхнення я набираюсь, щоб в принципі щось робити. Наприклад, нашою зустріччю класно надихнулась, але це не означає, що зараз же напишу десять віршів, і навіть один чи два – ні. Проте це мені дало сили та емоції, щоб далі щось робити з якимось позитивом та легкістю».

Що Власова думає про критиків і хейтерів?

«Хтось може вже й трішки боїться мені щось писати, бо я ж можу й відповісти. Мабуть, немає такого, щоб мене зовсім критикували. І це вже зараз, коли мене почали називати ще й блогеркою і я почалася висловлюватися на зовсім різні теми які мене хвилюють і де я захищаю якісь важливі для мене цінності, приходять люди різні, яким хочеться або просто подискутувати або написати, приміром, «Ти кончена». І це ж не хейт. Ти просто розумієш що в цей момент людині захотілося емоційно поділитися з кимось цим «знанням» своїм. А за вірші постійно критикують, бо поезія ж взагалі річ суб’єктивна. Я ж не можу подобатися всім. Якщо ви почитаєте мої вірші, то ви, може, потім подумаєте «А для чого ми її взагалі тут слухали цілу годину, якщо вона таке пише?». І це нормально. Ми ж шукаємо оці ключики. До когось їх знаходимо, а до когось ні».  

Хто з українських поетів першим збере НСК «Олімпійський», і коли поети поставлять національний рекорд?

«По-перше, я сама хочу зібрати «Олімпійський». Це ж дуже круто, і, принаймні, ще ж ніхто такого не робив. Уже вас всіх запрошую.

На початок березня 2022-го року ми планували зробити  найдовший поетичний марафон і Книга рекордів України, як ми вже домовились, мала це зафіксувати. Це мав бути 25-годинний марафон – тобто понад добу. Я та поет Павло Матюша мали бути ведучими всього цього безумства. Читати у нас мали понад 120 поетів з усієї України включаючи і Юрія Андруховича, і Катерину Калитко, і Катерину Бабкіну. Зібрали і початківців, і метрів й метринь. І ми це не зробили через те, що в нас такий кончений сусід який зміг це все «наламати». Тому у нас буде марафон Перемоги, ми все одно це зробимо. Я готова не спати три доби, аби це було масштабніше. Можливо зберемо ще більше поетів. Бо якщо робити – то марафон, якщо збирати – то всіх»

Як ставиться до тези, що люди почали менше зважати на війну?

«Це є нормально, адже коли ми не чуємо цю війну за нашими вікнами ми, звісно, починаємо жити, начебто, нормальним життям. Тут не можна нікого звинувачувати утому, що ми, все-таки, хочемо жити спокійно – без якихось шумів. Звісно, не кожному вдається втримати в собі цю відповідальність за нашу Перемогу. А ми всі за неї відповідальні й повинні працювати на це. Я не думаю про таке, бо в моєму оточенні розчарувань не було ні в кому і все воно на це працює – хтось більше, хтось менше, хтось з-за кордону. Хтось тут, хто прямо на фронті. Я намагаюсь своїми виступами та дописами закликати до того, показувати та нагадувати своїм прикладом що триває війна. Водночас нікого не засуджую. Бо маю право робити лише те, що залежить від мене. Не знаю історії цих людей, як і хтось не знає моєї. Хоча водночас я не знаю як забути про війну, якщо твоя стрічка у соцмережах складається з суцільних некрологів. У всіх нас, мені здається, є знайомі в гарячих точках або ті, які загинули. То ж, мабуть це перебільшено, що ми забули про війну. Просто живемо своїм життям, завдяки Збройним Силам України. Пам’ятаючи якою ціною це нам дається».

Чим нині живе українське кіно та що подивитися?

«Українське кіно зараз живе. Але ми ризикуємо зайти далі трішечки в штиль, адже те що зараз йде в кінотеатрах і те, що зараз буде виходити в прокат це те що було знято до повномасштабної фази війни й, подекуди, дороблялося у її перші місяці. Нині знімальні процеси зупинені, і ми розуміємо що далі на нас чекає така-собі провалина у фільмах які й не буде за що знімати, і не буде кому знімати, бо багато хто воює або роз’їхався чи, навіть, загинув. Я б порадила фільм над яким наша команда працювала «Життя на межі». Це документальна стрічка про війну яка знімалася з 2014 року, він нині йде в прокаті і зовсім скоро буде доступний для онлайн-перегляду. Обов’язково його подивіться. На думку військових, які його бачили, він має такий терапевтичний ефект. Він про наш спротив. Про те які ми класні і як ми приборкуємо це зло. З того що вийде, то я б порадила фільм від творця стрічки «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Як його дивилася вже тричі, і він дуже класний. Це комедія знята ще до 24 лютого. Там трішки сумно, трішки весело».

Якою Тетяна Власова бачить нашу перемогу?

«Я бачу нашу перемогу в тому, аби вони (росіяни – прим.авт.) зрозуміли, що до нас не треба лізти. Щоб вони боялися, бо ми можемо й «дати по зубах». Ми воюємо з ними вже сотні років. Сама ж росія нікуди не дінеться – вона й далі буде за двадцять кілометрів від Харкова. Після перемоги ми всі маємо якось відновлюватися психологічно, не зачіпаючи навіть фізичний аспект. Ми особлива нація. Навіть коли Сі полетів в кремль і щось там мутив з путіним, а ми говорили про дівчинку зі скакалкою і бабусю. Ми так звикли кататися на цих емоційних гойдалках. Стільки вже лайна ми разом пережили й переживаємо. Так, ми можемо безмежно «сратися» між собою через щось, сваритися, блокувати один одного. Але коли у нас є якийсь зовнішній ворог ми єднаємось і такі «ми вам зараз покажемо». Це українці, і це страшенно класно – бути частиною нашого такого от безумного товариства. Якби ми не були такі, по доброму, їб*нуті то не знаю що б сталося з нами як в лютому, так і 9 років тому. Те що ми можемо генерувати меми з чого завгодно – це кайф».

Зустріч транслювали на офіційній сторінці Університету Григорія Сковороди в Переяславі, а відтак ви маєте гарну нагоду надолужити втрачене:

У четвер, 2 березня 2023 року, в життєплин сковородинівської родини повернувся, без жодних перебільшень, їх улюблений проєкт «Відкритий університет. Весняний сезон відкривав не аби хто, а талановитий український музикант, унікальний письменник та поет, мислитель-новатор, запальний фронтмен гуртів «Пирятин» та «Ukiez», неповторний ведучий світоглядного ток-шоу «Інструкція. Війна» на youtube-каналі «Антропологія» Іван Семесюк.

Зустріч, зважаючи на бажання організаторів поексперементувати з локацією, проводили у хоровому класі імені Миколи Леонтовича. Понад годину гість, використовуючи доволі химерну і, подекуди, присмачену помірною українською лайкою лексику, виголошував досить неординарну лекцію на тему: «Метафізика індивідуальної свободи та українська ідентичність». Вона була переповнена метафізичними діалогами, які охоплювали new age, буддизм, християнський містицизм і сторінки витоків українства. Не оминули й президентство Кучми та новітні розмови щодо того, як штучний інтелект трансформує наше життя.

«Наш формат демократичний. Насправді я не науковець, а інтелектуальний шахрай. Маю ремісничу освіту, яка навіть не є гуманітарною, як у кожного нормального художника. Я можу дозволити собі, по суті, молоти ахінею, чим я скористаюсь, і поділюсь з вами своїм життєвим досвідом», – доволі самокритично почав зустріч Семесюк.

Розмову Іван розпочав з розповіді про свою художню діяльність – «Жлобарт» як першу спробу розібратися у тому, хто такі українці по ієрархії знизу догори – від всього тваринного або демонічного, що є в українцях, до небесного і, так би мовити, янгольського, що є перед нами. Зазначив, що за рік повномасштабної війни в Україні все демонічне відійшло, а небесне проявилося.

Надалі лекція повернула в бік думок щодо національної ідентичності. З точки зору метафізики зазначив, що її віссю для українців є свобода як така. Коли ми говоримо про неї, то завжди маємо на увазі щось – чи то економічні, чи то політичні, культурні, гендерні чи статеві свободи. Кожна з них «втикається» в обумовленість іншими свободами. На думку Семесюка, ми можемо гратися чи імітувати свободу. Мусимо звернутися до навчання головного європейця всіх часів і народів Платона, який вигадав. що за кожною низкою явищ стоїть ідея про цю річ. Якщо є ідея про чайну чашку, то вона одна – це чайна чашка. Їх можуть бути мільярди, і вони всі дуже різні, але їх об’єднує ідея про чайну чашку.

«Я довго думав, що ж таке свобода сама по собі. Якщо довго колупатись в собі, то ми виходимо на першоматерію свободи. Ми перебуваємо в просторі, що складно заперечити, тому що ми його бачимо і відповідно в часі. У просторі постійно щось змінюється і виникає ілюзія часу. Ілюзія не означає, що часу немає. Це означає, що час – не те, чим здається», – переконаний мислитель.

Семесюк поділився своїми міркуваннями щодо того, що український народ багато десятиліть подавали як народ, здебільшого, селянський, який втратив аристократичні традиції, аристократичну тяглість, відтак державність, відтак і високу культуру. Каже, історично українці – це народ аристократії, а 1/5 з присутніх, статистично, прямо фізично, більшою чи меншою мірою, мають аристократичне походження безвідносно до того, що хтось виїхав з села, хтось – із галицького містечка тощо.

«Спадок Речі Посполитої в Україні досі не дає нам спокою. Якщо подивитися на те, як розвивався проєкт під назвою Україна, то можемо чітко визначити, що це республіканський проєкт, котрий існував в протореспубліканському вимірі ще до монгольської навали. Це конкурентне середовище, яке оформилось остаточно із приходом Речі Посполитої, як наддержавного видання. Ми фактично республіка, що мала свій ідеал. Вважаю, Україна є одним з прямих ідеологічних спадкоємців Риму», – підкреслив далі Семесюк та поділився своїми спостереженнями щодо цікавих досліджень та журналістських розвідок, на які звернув увагу останнім часом. Каже, на початок ХVII століття до 25% населення в Україні, зокрема на Волині, або були гербовою шляхтою або вважали себе такими. Себто,  джерелом фізичних українців є Волинь. Натомість тип людини, який заселяє Лівобережну Україну є козацьким.

Перебуваючи в осередку сковородинівського духу, Іван Семесюк не зміг не згадати про відомого мислителя та по-своєму протрактував його відомі слова «Світ ловив мене та не спіймав»:

«Що це означає? Моя думка, що колективне намагається зробити тебе, як окрему індивідуальність, частиною свого проєкту. Щоб колективна ідентичність людини, означала більше, ніж твоя індивідуальна ідентичність. Сковорода говорив, на мою думку саме про це, він вислизнув з лап колективних ідентичностей. Він побудував і став тим храмом індивідуальної своєї присутності тут і зараз, поза часом і простором. Сковорода був видатним містиком, який спирався на німецьку містичну традицію. Це була ціла лінія передачі істини, яка існувала паралельно із католицькими церквами чи східного обряду».

У річницю повномасштабного вторгнення росіян на територію України не могли не оминути й цю тему. На цей рахунок у Семесюка наступні думки:

«Москаль зараз «он же за родину бьётся». У нього це основна категорія – «бешеная мать-алкоголичка», котра народила його для того, щоб він її захищав і здох. А українець, хоча і артикулює Україною, але він ставить пріоритет не на цей материнський образ, а на свободу як на цінність. І взагалі в українській культурі свобода у різних вимірах дуже сильно проартикульована. Це головне слово нашої української спільноти. Свобода, свобода, сводоба – це наш невроз. Ми не можемо інакше, нас «плющить». Якщо десь буде хоч якийсь натяк на рабство – одразу повстання. А у москаля, в російській культурі поняття «свобода» фактично нема. Вони знають це слово, і вони ним навіть оперують, але як поняття вони його майже не використовують. Тут я говорю про росіян як про повну антитезу українського архе. У цьому сенсі вони наші повні антиподи. Адже для українця головне – це його особиста індивідуальна свобода, а відповідно – його індивідуальна ідентичність … Як і 500 років тому, Україна б’ється бойовою шляхтою, а московити б’ються бойовими холопами – нічого не змінилося».

Серед найнестандартніших думок, озвучених Іваном Семесюком, була, приміром, думка про те, як за допомогою пупа «скинути мішок буряків» зі своїх плечей:

«Я задумався над тим, що пуп – це те, через що ми були пов’язані зі зовнішньо-невідомим, коли лежали всередині мами. Ми через це місце були пов’язані з чимось для нас, маленьких, безкінечним. Ймовірно, ця така біологічна пам’ять – вона присутня. І насправді, якщо ви спробуєте іноді направляти свою увагу на місце, де у вас пуп, і попрактикуєте деякий час (у когось це багато часу займе, у когось – ні), ви відчуватимете, як вас «відпускає». Знаєте відчуття, коли ви несете мішок з буряками все життя, але не знаєте про це. І ви ніколи про це не думали. Ви народилися з цим мішком буряків – ви ідете, ідете, ідете… А потім – бац, і він падає, зникає. І от оце відчуття, коли цей мішок звалився з ваших плечей, схоже на те, коли ваше прекрасне его на якийсь момент «відвалюється» від вас. Це те дивне відчуття, коли ваша свідомість, умовно кажучи, стає в десятки разів більш прозорою, і ви це дійсно відчуваєте».

Ближче до завершення розмови відомий і нестандарний гість підсумував свою лекцію слушними думками про «смисл України»:

«Смисл України – це артикуляція і маніфестація свободи людству, створення певного орієнтиру, котрий нагадав би про цю цінність під назвою «свобода». Про що може говорити українська думка цьому світу? На мій погляд, очевидно, про свободу. Про свободу як філософську категорію – найбільш практичну з усіх філософських категорій. Люди є звичайні, а є просвітлені – будди. Це ті, хто досягли певного просвітлення, котрі «скинули свій мішок буряків з плеч» назавжди. Так от, Україна зараз – це країна-будда, тому що тут відбувається битва за свободу, битва з антитезою свободи, і це битва за індивідуальні свободи. Це неймовірно круто», – говорить Семесюк виводячи наступну тезу:

«Україна – це, фактично, як книга. Напевно, як Святе Письмо, як Біблія, як Трипітака, як Коран. І от, мені хочеться донести таку думку – ми зобов’язані напрягтися, але таки дати відповідь на запитання, що таке індивідуальна свобода».

Безумовно, неординарний та антинауковий підхід лекції справив на присутніх направду приємне враження. Знаючи, що хтось із вас, цілком ймовірно, прогавив цю лекцію наживо, ми навмисно зберегли її запис на сторінці Наукового товариства університету в Instagram: https://bit.ly/3y2DFZ4

«Я взагалі чого приперся сюди? Хочу освідчитися в глибокій любові до Вас як українців! Те, що Ви народилися українцями – найкраща форма народження в людстві взагалі», – мабуть ніхто б не підсумував свою зустріч щиріше, ніж Семесюк.

По завершенню зустрічі Іван Семесюк щедро фотографувався з охочими, відповідав на запитання, натхненні його лекцією, неформально проводив час зі сковородинівцями. Як і завжди, зустріч стала можливою завдяки Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Науковому товариству студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

А тим часом нові зіркові зустрічі у форматі «Відкритий університет» не змусять на себе довго чекати. Уже цієї неділі, 5 березня, з безкоштовним концертом до УГСП вперше завітає відомий гурт Kozak System. Початок благодійного виступу о 17:00 в актовій залі альма-матер (вулиця Сухомлинського, 30).

Максим Левченко, за матеріалами ЗМІ

За останні кілька років до Університету Григорія Сковороди в Переяславі приїздили чимало медійних персон, лідерів думок і особистостей, які мають про що розповісти молоді. Усе це – завдяки партнерському проєкту відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю і Наукового товариства університету. У вересні «Open University» відзначив свою 5-ту річницю.

23 вересня 2022 року в УГСП завітав відомий український шоумен, радіо та телеведучий, автор відомого You-Tube-каналу «Зе Інтерв’юер», ведучий ранкових шоу «Happy Ранок» на ХітFM, «Сніданок з 1+1», «Ранок з Україною» й інших телепроєктів Анатолій Анатоліч. Говорили про «Невтрачене покоління». 

Спершу Анатолій Анатоліч розповів кілька цікавих фактів про себе. Зокрема, про те, що навчався в тій самій гімназії міста Кривого Рогу, що і нинішній президент з майбутньою першою леді. Розказав і про те, як починав працювати на радіо, потім потрапив на телеканал 1+1, вів Red Room в перших двох сезонах відомого телешоу «Голос країни», працював у ранковому етері на каналі «Прямий», а пізніше телеканалі «Україна». Чотири роки тому він створив канал «Зе Інтерв’юер», який і досі розвиває.

Спікер також привідкрив завісу своїх майбутніх проєктів. Одним з них буде «Невтрачене покоління», головне завдання якого – продемонструвати, що саме молодь є нині рушійною силою на фронті, у волонтерстві, бізнесі, шоубізнесі – в абсолютно всіх сферах.

«У вашому віці для вас відкритий весь світ. Я зараз не про міграцію, я б це казав вам і пів року тому. А особливо зараз, коли українців знає весь світ, я дуже хочу, щоб ви цим користувались. Зважаючи на те, що на вас нині дуже велика відповідальність і саме вам відбудовувати нашу країну, я хочу, щоб ви були обізнані в цьому. Щоб ви знали, як усе влаштовано у світі і робили тут ще краще. От якби мені хтось сказав: «Анатоліч, порадь щось собі 20-річному», я сказав би: «Більше мандруй, навчись грати на гітарі, вивчи англійську». Ну гра на гітарі – це для мене, її можна прибрати. А інші дві речі справді відкриють вам абсолютно весь світ. І повірте мені – у вас не буде питання про гроші», – порадив Анатолій Анатоліч.

На завершення гість запропонував зняти спільний відеоролик, а потім усі охочі робили з ним світлини і ще більш неформально спілкувалися. Пообіцяв, що ще неодмінно, разом з сім’єю завітає до нашого міста й його університету після нашої перемоги.

Усі хто прогавив зустріч наживо тепер мають нагоду переглянути її у відеозаписі – це подарунок команди відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю до Різдва. Віримо ви вже підписані на канал, увімкнули «дзвіночок» аби першими дізнаватися про нові відео там – тепер з вас лайки, поширення та коментарі:

«Відкритий університет», який минулого тижня відзначив 5-річчя, продовжує свій поступ і розширює формати проведення. Наступний четвер, 6 жовтня, проведемо музично – запрошуємо вас на благодійний музичний вечір на підтримку ЗСУ з відомим українським етно-електро проєктом «GG ГуляйГород», що поєднав український фольк із сучасною денс музикою EDM.

За сприятливої погоди зустрінемося о 18:00 біля пам’ятника Григорію Сковороді навпроти центрального корпусу університету, якщо задощить або буде тривога – в укритті під корпусом №2, яке у цей вечір стане музичним.

За плечима проєкту «GG ГуляйГород» – три альбоми, відеокліпи, концерти у Польщі, Естонії, Греції, Єгипті та Індії, участь у великих українських фестах, зокрема Atlas Weekend, Respubica FEST, Faine Misto, Gogol Fest, Khortytsia Freedom, Країна Мрій та інших. Крім того, ви могли бачити їх як учасників телепроєкту «Голос країни 2022» та музичних конкурсів М2 Хітконвеєр 2021, 2018 і Українська Пісня 2021, 2016. Вперше гурт став відомий широкій аудиторії з випуском спільного альбому Тартак – ГуляйГород (2005). Його треки неодноразово були в ротації найвідоміших радіостанцій України (KissFM, DJFM, Країна ФМ та інших). Особлива енергетична суміш проєкту – це запальні DJ-мікси у поєднанні з народним вокалом, скрипкою та сопілкою.

Слухайте треки гурту та готуйтесь до запального вечора на улюбленій платформі:

YouTube Music: https://bit.ly/3y116CG

Spotify: https://spoti.fi/3UOKMOP

Apple Music: https://apple.co/3UMqPs4

«Це буде неймовірне благодійне музичне шоу наскрізь пронизане атмосферою автентичного українського духу. Ви не можете прогавити це свято музики, єднання у спільному пориві допомоги Збройним Силам України. 100% зібраних коштів розділимо між волонтерськими ініціативами міста – їх буде спрямовано на потреби переяславців, які захищають нашу Батьківщину на Сході. Про усі витрати буде прозвітовано», – зазначають організатори.

Якщо у вас немає можливості відвідати благодійний вечір або ж вам зручніше перераховувати кошти онлайн, можете зробити донат за волонтерськими рахунками організаторів:

 Банка: https://send.monobank.ua/jar/9K3PisVg8w

 MONO: 5375 4141 3245 7028

 ПРИВАТ: 4149 4993 9122 2757

 PayPal для донатів з-за кордону: levchenkopaypal@gmail.com

Вечір відбудеться за ініціативи Університету Григорія Сковороди в Переяславі, зокрема Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, Наукового товариства університету, соціально-гуманітарного відділу, а також молодіжного простору «Зустріч» і ГО «Серця Переяславщини». Інформаційно захід підтримують «ProSlav», «Інформатор» та «Переяслав.City».

«Відкритому університету» – 5 років. Ніби вчора Наукове товариство університету і Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю університету взялися за амбітну мету знайомити сковородинівців із суспільно-політичними та культурними діячами, громадськими активістами, митцями та вченими, а вже сьогодні ми гордо констатуємо, що проєкт, в рамках якого нас відвідало кілька десятків найяскравіших представників української та зарубіжної інтелектуальної і творчої еліти, відбувся. І навіть в умовах викликів сьогодення наша історія повинна тривати.

У зв’язку з війною і тим, що більшість із ваших улюблених чи нових бажаних, як для такого формату, спікерів наразі воює, волонтерить або займається іншими корисними справами ми вимушено відклали на «після нашої Перемоги» великий та гучний «Open University Fest», який збере в сковородинівському університеті когорту найкращих людей країни (у шорт-листі спікерів, яких попередньо було запрошено до участі – понад 50 найкрутіших імен). Але, з іншого боку, лишити вас у таке свято без приємної, змістовної, зіркової та наснажуючої на боротьбу та діяльність зустрічі ми вас теж не могли.

Уже завтра, 23 вересня 2022 року, о 15:00 збираємося в атмосферній авдиторії «Innovation Training & Tech Transfer Center» (корпус №1, 114 аудиторія), де еклюзивно зустрінемося з українським шоуменом, радіо та телеведучим, автором відомого youtube-каналу «Зе Інтерв’юер» та, донедавна, ведучим ваших найулюбленіших ранкових шоу «Happy Ранок» на ХітFM,  «Сніданок з 1+1» та «Ранок з Україною» й інших телепроєктів Анатолієм Анатолічем. «Невтрачене покоління» – надважлива та надактуальна тема, на яку будемо говорити.

Навіть якщо ви не дивитеся телевізор, б’ємося об заклад, що вам хоч раз в житті траплялося бачити відео українського youtube-каналу «Зе Інтерв’юер», автором якого є Анатоліч. Проєкт, в рамках якого наш гість спілкується з найвідомішими українцями, цієї весни також відзначив своє п’ятиріччя. Складно злічити кількість зірок, у яких брав інтерв’ю наш гість направду складно – KALUSH, Андрій Бедняков, NK, TVORCHI, Еліна Світоліна, Дмитро Комаров, Юлія Саніна, Андрій Хливнюк, Сергій Притула та, звісно ж, наша рідна Alyona Alyona. Нині, в умовах війни, канал розвінчує фейки та сприяє медіагігієні українського інформаційного простору.

Поза тим, Анатолій Анатоліч ставав найкращим гравцем телесезону інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?» та має найпочеснішу українську премію «Телетріумф» у номінації «Ведучий/ведуча ранкової/денної інформаційно-розважальної програми». Він та його дружина, відома піарниця Юла працює та товаришує чи не з усіма вашими улюбленими зірками та знає про них багато цікавого. Анатолій має великий бекграунд подорожей, безліч неймовірних хобі, зокрема пробіг кілька десятків найвідоміших марафонів України та світу. Словом, опускаючи усі найцікавіші деталі сміливо запевнюємо – запитати у Анатоліча вам точно буде про що.

Зверніть увагу, що у разі повітряної тривоги захід відбудеться в укритті корпусу №2.

Приходьте аби відзначити 5-річчя «Відкритого університету» та влетіти у прийдешні вихідні на хвилі гарної розмови та чудового настрою разом з нами. Віримо в ЗСУ та Україну й цікаво проводимо дозвілля!

Попри пандемійні перипетії Університет Григорія Сковороди в Переяславі завершує жовтень з приємними спогадами про яскраві події, враження та гостей нашого закладу. Наживо чи у онлайн-режимі вони долучалися до розмови зі сковородинівцями у рамках проєктів «Відкритий університет» та «Платформа можливостей» або у рамках проведення конференцій чи форумів. На часі згадати хто був гостями університету на екваторі осені та про що вони говорили.

Вахтанг Кіпіані. «Україна – цивілізована країна, вона нікого не вбиватиме»

7 жовтня, на запрошення Наукового товариства та Відділу PR-технологій та зв’язків з громадськістю Університету Григорія Сковороди в Переяславі до нашого міста завітав український журналіст, публіцист, історик, головний редактор інтернет-видання «Історична правда», однойменного тележурналу, викладач магістерської програми з журналістики Українського католицького університету у Львові та кафедри «PR» у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», засновник Музею-архіву преси Вахтанг Кіпіані. Зустріч, яку організатори планували протягом кількох років, вперше за понад рік, відбулася в рамках університетського проєкту «Відкритий університет». Захід відбувався з дотриманням протиепідемічних вимог, але це не завадило завітати на зустріч гостям з інших міст Київщини, зокрема Яготина. Ті хто не міг долучитися наживо приєднувалися до зустрічі у онлайн-форматі на сторінках Університету в соціальних мережах Instagram та Facebook.

У ході зустрічі гість презентував дві книги – вже знану «Справу Василя Стуса» та новинку «Країна жіночого роду». Перша є дайджестом матеріалів, які пояснюють як і за що насправді судили українського поета і дисидента. Книга містить велику кількість документів з колишнього архіву КДБ – протоколи судових засідань, обшуків і допитів. Також там є покази свідків, спогади товаришів і листи поета з тюрми. «Ця книжка не лише проливає світло на кримінальну справу, а й дає зрозуміти якою Василь Стус був людиною – серед іншогозазначив її  упорядник Вахтанг Кіпіані.

У свою чергу, «Країна жіночого роду» – це 26 історій про відомих українських жінок ХХ століття. Кожна з них має свого автора, а Вахтанг Кіпіані пишу тут історію присвячену долі відомої українки Лесі Гонгадзе (Корчак), мами журналіста Георгія Гонгадзе. Решта статей написані істориками, політиками, людьми різного фаху, які були і є авторами видання «Історична правда». Книга побачила світ у серпні цього року. «Видатні українки XX століття часто лишаються непомітними. Про долю деяких жінок цієї книжки хтось, можливо, почує вперше, однак їхню роль в українській історії не варто применшувати. Це лікарки, вчительки, учасниці національно-визвольного руху, політув’язнені, журналістки, культурні діячки… Без них – сильних, активних, відданих – сторінки нашого роду були б зовсім інакшими», – зазначається в описі до книжки.

Блок відповідей гостя на питання аудиторії тривав близько півтори години. Звісно ж, найбільше хотіли дізнатися про перипетії навколо видання «Справа Василя Стуса», особисту оцінку Вахтанга Кіпіані його постаті, ставлення гостя до фільму «Заборонений» та багато іншого.

Поза тим, Вахтанг Теймуразович висловив дуже важливу думку з приводу задавненого конфлікту на Сході країни, з яким складно не погодитися. Гадаємо, це і є те найважливіше, що варто винести з цієї зустрічі:

«Україна – цивілізована країна, вона нікого не вбиватиме. Але ми маємо ставити умови: ті, хто є депутатами так званих «народних собраній», беруть участь в управлінні окупованою територією, міністри «ДНР» чи «ЛНР», люди, які керують там ЗМІ, всі цивільні, які взяли зброю до рук, мають бути внесені в списки на виселення з України. Росія має їх забрати до того, як ми прийдемо на ці території. Вони ж громадяни Росії, то нехай і живуть на її території. Ми маємо право без пояснення причини попросити їх виїхати із нашої країни. Це не стосується простих цивільних людей, тих же підприємців, бо в них справді може бути складніша ситуація».

Переглянути повну розмову можна у двох частинах на сторінці Університету Григорія Сковороди в Переяславі у Facebook: