9 вересня 2026 року молодіжний простір «ТВіСТ», що в укритті Університету Григорія Сковороди в Переяславі, наново наповнився особливою енергетикою. Сюди у межах проєкту «University Live Stage» та у тісній співпраці з платформою «Культурні Сили України» до сковородинівців завітав музикант, автор пісень, фронтмен гурту NAZVA, військовослужбовець, учасник платформи Культурні Сили України Павло Гоц.

Зустріч стала першою подією формату в новому навчальному році. Замість звичного для гурту студійного звучання альта й контрабаса, Павло постав перед аудиторією в максимально камерному, акустичному форматі – лише він, гітара та живий діалог зі слухачами.

За кілька годин до анонсованого виступу Павло Гоц вже був у Переяславі та завітав до Меморіального музею Григорія Сковороди та Музей «Заповіту» Т.Г. Шевченка НІЕЗ «Переяслав». Гоц ознайомився з локальними історичними даними щодо перебування двох відомих українців на Переяславщині, а також  артефактами минулого, які, маємо надію, наихнули його на нові образи для пісень.

По поверненню Павло прогулявся територією альма-матер, залишив автограф на дверях Офісу Наукового товариства університету, а вже о 17:00 розпочав свою творчу зустріч із кількома десятками студентів та охочих у затишному просторі «ТВіСТ».

Зустріч розпочалася зі вступного слова модератора, провідного фахівця відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Максима Левченка, який привітав присутніх з початком нового сезону зустрічей та анонсував збір для підрозділів «Культурних Сил». Безпосереднє спілкування Павла Гоца з аудиторією одразу ж почалося з відповідей на запитання студентів про витоки творчості. Павло зізнався, що музику відчув ще в ранньому дитинстві. Його мама, піаністка і композиторка, якось посадила чотирирічного сина за фортепіано і зіграла «Хворобу ляльки» Чайковського.

«Я пам’ятаю, як я розридався під час того. Мама вирішила не травмувати дитину, перегорнула сторінку і зіграла «Нову ляльку» в мажорі, і мене одразу попустило. Тоді я зрозумів, що маю високу емпатію до музики», – пригадав артист.

Попри те, що згодом він здобув три освіти (режисера, актора театру і кіно та журналіста), опанував гітару, фортепіано, контрабас, флейту й ударні, музика залишилася його головним покликанням. На закиди хейтерів та поради писати «простіше» Павло завжди відповідав упертістю: «На історії мистецтв вивчають тих, хто зробив щось унікальне. Якщо Бог творець, то він нас усіх створив творцями. Треба просто визнати це в собі».

Звісно, аудиторія чекала на виконання головного вірусного хіта гурту «NAZVA» – пісні «Сіґеле-міґеле». Артист розкрив сковородинівцям справжній сенс цього треку, який насправді є описом традиційного маланкового вертепу.

«Я люблю Різдво більше за свій день народження. Ми святкуємо його два тижні. У нашій родині готують на свята виключно чоловіки, жінки відпочивають. Я готую всі 12 страв. Оскільки у вертепі є персонаж жида, який розмовляв мовою їдиш, то фраза «цигале мігале» перекладається просто як «біла коза»», – поділився Павло.

Він також розповів про культурні відмінності: у рідній для його колеги по гурту Ярослава Горлівці традиції Маланки були винищені радянською владою, як і в родині самого Павла, частину якої свого часу депортували зі Львова до Сталінграда, де за святкування Різдва могли донести в КДБ.

Особливо щемливим став блок, присвячений військовій службі. Павло розповів, що навіть у найважчі дні на полігоні під час так званого «нульового дня» інструктори впізнавали його і просили фото для своїх дітей. Тепер музикант носить із собою спеціальні подарункові шеврони для тих, хто його впізнає.

Виконуючи проникливу композицію «Чужію я», він поділився історією її створення. Після тривалої відсутності через службу Павло приїхав до сестри. Його маленький племінник, який до цього ще не вмів розмовляти, звернувся до нього повними реченнями: «Павло, тебе так довго не було. Де ти був?»

«Я зрозумів, що все міняється, а ти за цим не встигаєш. Я усвідомив: у чужім стані я вдома точно бути не хочу. Тому не чужійте. Пишіть мамам, татам, родичам – це дуже важливо», – звернувся до присутніх військовослужбовець.

Не оминули й тему окопного братерства. Павло зізнався, що на війні рятує гумор, зокрема й чорний: «Ви стаєте другою родиною. Якщо тих колег знаходиш – ти себе добре почуваєш, якою б складною не була задача, чи то на нулі, чи за 15 кілометрів від лінії зіткнення. А батьки на моє рішення піти у військо відреагували класично: плакали і пишалися».

Напередодні виступу Павло Гоц відвідав музей Григорія Сковороди, де наново надихнувся ідеями філософа про «сродну працю». Тож символічно, що зі сцени пролунала пісня «Щастя», написана на слова нашого патрона. Музикант зауважив, що текст, якому майже 300 років, сьогодні звучить абсолютно сучасно.

Ексклюзивом вечора стала прем’єра абсолютно нової пісні. За словами Павла, через стрес на службі він не писав пів року, а потім склав трек із цитат, почутих на вулицях і передовій. Рядки «Квіти всі колючі, є найбільш живучі» (напис, який він побачив на стіні в Запоріжжі) та «Люди для людей – то дощ» глибоко зрезонували з аудиторією.

Відповідаючи на запитання про Нацвідбір на Євробачення з треком «Slavic English», Павло зізнався, що ідея виникла після створення англомовних мультфільмів для Америки про українських дітей. Трек є маніфестом прийняття нашого акценту, яким ми розповідаємо світу про українські винаходи (від камери на крані для зйомок «Титаніка» до вертольотів Сікорського та CD-дисків). До речі, команда Нацвідбору спочатку пропонувала зробити візуал про буквального «персонажа Славіка», але гурт відстояв свою інтелектуальну концепцію.

Павло Гоц виявився надзвичайно різнобічною особистістю з цікавими захопленнями. Відповідаючи на бліц-запитання студентів, він розповів, що не вірить у натхнення, а лише у багаж знань. У його плейлисті органічно вживаються «Tenacious D», «Eels», «DakhaBrakha», «Esthetic Education» та Адріано Челентано. Він обожнює мультфільми від Pixar (саундтреки яких збирає на вінілі), «Gravity Falls», аніме «One Piece», фільм «Шоу Трумена» та стрічки Параджанова.

З відеоігор музикант відзначив «Red Dead Redemption 2», «Brutal Legend» (заради якої купив PS3) та легендарну серію «GTA». А найбільшою гордістю для геймерів стало те, що пісні Павла відтепер можна почути на внутрішньому радіо у довгоочікуваній грі «S.T.A.L.K.E.R. 2».

Щодо гастрономічних вподобань, артист зізнався в любові до простої сільської кухні: вареників, борщу, баношу та галицької «мандибурки» (запеченої картоплі з салом і часником). А вдома на нього завжди чекає улюблений лабрадор на ім’я Кобза.

Наприкінці вечора Павло виконав пісню-присвяту військовим побратимам, а завершив основну програму класикою Володимира Івасюка «Пісня буде поміж нас», яку співав увесь зал. Після гучних вигуків «на біс» артист ще раз заспівав «Чужію я».

Традиційно, організатори зустрічі віддячили гостю пам’ятним «Щорічником Сковороди» та картиною від митців університету.

Ще з півгодини після офіційного завершення зустрічі присутні фотографувалися з Павлом, рефлексували про його творчість, знімали тіктоки та, навіть, дарували на дорогу мамині закрутки. Головною ж місією заходу стала благодійність: протягом усього вечора учасники зустрічі донатили на потреби «Культурних Сил України».

Уже незабаром усі ті, хто з тих чи інших причин, не зміг бути присутнім на виступі Павла зможуть побачити його у відеоформаті на youtube-каналі університету. Наразі наполегливо радимо переглянути фотозвіт з події від Ірини Середи: https://8623-irina.gallera.io/pavlo-goc

Ініціаторами формату «University Live Stage» є Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, Наукове товариство університету та соціально-гуманітарний відділ за підтримки ректора Віталія Коцура. Як і було обіцяно, подібні зіркові зустрічі у цьому форматі проходитимуть у надвечірній час, аби до них могло долучитися якомога більше охочих мешканців громади. Анонси нових зустрічей – вже за деякий час.

Перший тиждень навчального року добігає завершення – час видихнути та підготуватися до перших вихідних. А аби очікування нового тижня було цікавішим, маємо для вас неймовірний зірковий анонс – у прийдешню середу, 9 вересня 2026 року, гостем університету стане відомий український музикант, автор пісень, фронтмен гурту «NAZVA» та військовослужбовець, учасник платформи «Культурні Сили України» Павло Гоц.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі продовжує свій зірковий проєкт «University Live Stage» у новому навчальному році. Це вже третя подія в межах формату загалом та перша цієї осені, яка є чудовим продовженням співпраці з платформою «Культурні Сили», що розпочалася цієї весни.

Павло Гоц  яскравий представник сучасної незалежної української сцени. Його галицько-донбаський гурт «NAZVA» (створений спільно з Ярославом Яровенком) завоював серця мільйонів слухачів унікальним звучанням, де поєднуються альт, контрабас і неймовірна енергетика. Настав час почути творчі набутки хлопців у акустичному гітарному форматі і сковородинівцям!

Творча зустріч та виступ Павла розпочнуться о 17:00 на вже знайомій завсідникам наших зустрічей локації – у молодіжному просторі «ТВіСТ», що розташований в укритті під навчальним корпусом університету №2 – жодна повітряна тривога не повинна завадити нашій зустрічі з мистецтвом.

Творчість музиканта на слуху у багатьох українців завдяки кільком культовим трекам, які, маємо надію, лунатимуть і в Переяславі та його університеті:

• «Сіґеле-міґеле» – головний вірусний хіт гурту, який свого часу лунав із кожного чарту та підкорив український TikTok.
• «Щастя» – глибока та атмосферна композиція на слова нашого патрона Григорія Сковороди, музику до якої написав сам Павло Гоц.
• «Тихо-тихо» та «Твій сміх» – ліричні треки, що стали саундтреками до багатьох особистих історій українців.
• «На краю світів» та колаборації з іншими відомими артистами (зокрема, треки «На дно» з KRUTЬ чи спільні роботи в межах платформи «Культурні Сили».

Проте сьогоднішня діяльність Павла – це не лише про велику сцену та музичні експерименти, а й про безпосередній захист нашої країни в лавах ЗСУ та культурну дипломатію на передовій.

Під час зустрічі у форматі «живого спілкування» Павло ділитиметься думками про роль музики й артистів під час війни, досвід служби в лавах «Культурних Сил» та те, як творчість допомагає триматися українцям у найважчі часи. У програмі вечора – знайомі композиції, щирі розмови про важливе та неймовірна енергія незламності.

Ініціаторами та організаторами такого формату зустрічей, за підтримки ректора Віталія Коцура, є Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, Наукове товариство університету та соціально-гуманітарний відділ. Цей захід проходить у тісній співпраці з «Культурними Силами» – об’єднанням діячів культури, які зібралися задля підтримки військових, розвитку критичного мислення та громадянської свідомості українців через активну участь у формуванні культурного середовища, що безпосередньо резонує цінностям, які ми закладаємо у проєкт «ULS».

Варто нагадати, що вхід на всі події в межах проєкту «University Live Stage» є вільним, проте кожен захід передбачає благодійну мету. Традиційно присутні зможуть долучитися до збору коштів на підтримку підрозділів Сил Оборони України – цього разу допомагаємо потребам «Культурних Сил».

Приходьте за порцією якісної української музики та світлої енергії, яку подарує ця зустріч. Зустрінемося у «ТВіСТі» – культурно відпочинемо та підтримаємо українське військо разом!

У прийдешній четвер, 30 квітня 2026 року о 10:00 у конференц-залі імені В. О. Сухомлинського відбудеться творча зустріч із відомою письменницею, блогеркою та випускницею Університету Григорія Сковороди в Переяславі Іриною Говорухою. Авторка презентує свою нову книгу «Гойдаша».

Захід пройде в межах проєкту «Клуб випускників університету» за ініціативи сковородинівської наукової книгозбірні та приурочений до 40-річчя поступу університету.

Роман «Гойдаша» – це глибока історія, над якою авторка працювала тривалий час. За сюжетом, Емма планувала для себе щасливе життя. Воліла закінчити педагогічний, вдало вийти заміж, сервірувати стіл витонченою порцеляною. Подавати канапки та суп харчо. Насправді все склалося інакше: дівчина стала бухгалтеркою, побралася з любителем віртуального світу, народила двійко «йоржистих» дівчат і небезпечно розгойдала свій життєвий човен. Зрештою опинилася на Сицилії, поближче до апельсинників та остерій. Поміж рибалок, продавців джелато і виноробів. Саме там віднайшла себе й позбирала докупи персональних привидів. Узгодила неузгоджене, поховала непоховане й відслужила свій найважливіший «сорокоуст».

• Реальне підґрунтя: Героїня роману має спільну дату народження з авторкою, а роботі над текстом передували щоденні розмови з прототипом протягом пів року.
• Психологізм: Під час написання письменниця консультувалася з психотерапевтами, щоб розкрити «синдром переплетіння» — ситуацію, коли онука несвідомо проживає долю своєї бабусі.
• Атмосфера та деталі: Для достовірності авторка досліджувала італійські правописи 1960-х років, світлини монастирів та автентичні записники з молитвами й народними рецептами.
• Сюжетні штрихи: У книзі переплітаються життя в Україні та Італії, сімейні традиції та пошук власного шляху.

 Це вже третя зустріч із письменницею в стінах університетської бібліотеки з початку повномасштабного вторгнення. Раніше Ірина Говоруха презентувала в Переяславі романи «Плахта», «Велетень з блакитними очима» та книгу «Код нації», які отримали щирий відгук серед студентів та викладачів.

«Спілкування з Іриною Говорухою – це завжди емоційна подія, яка не залишає байдужим жодного слухача», – зазначають організатори.

 Запрошуємо всіх охочих долучитися до щирої розмови про літературу, творчість та коріння!

У понеділок, 10 листопада 2025 року, в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, в межах проєкту бібліотеки закладу під назвою «Університетські зустрічі», відбулася довгоочікувана творча зустріч із народним артистом України, культовим актором, режисером і справжньою легендою українського мистецтва Богданом Бенюком.

Розмова з впізнаваним та улюбленим кількома поколіннями народним артистом України, яку сковородинівцям та містянам анонсували ще 22 вересня, переносилася кілька разів через виправдано навантажений графік актора – він активно грає в театрі, очолює столичний Театр на Подолі та кафедру в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, активно знімається і має лише один вихідний у тижні, який незрідка теж зайнятий справами або виставами, які переносяться через повітряні тривоги. Врешті, кількамісячні зусилля директорки книгозбірні Ольги Шкири справді було вартим того, і знайшли відгук у кількох десятків присутніх сковородинівців та містян, зокрема музейників. Пресслужба університету вже готова переповісти та показати якою видалася ця зустріч.

Варто зауважити, що напередодні зустрічі Богдан Михайлович поспілкувався з ректором Віталієм Коцуром та директоркою книгозбірні Ольгою Шкирою та, за давньою традицією, лишив автограф у залі інформаційних технологій «Чумацький шлях».

«Є люди-особистості, які несуть сенси, змушують плакати, думати, дивитися на світ інакше. Сьогодні з нами саме така людина – справжній українець-патріот Богдан Михайлович Бенюк!», – представив гостя на початку розмови у конференц-залі імені Василя Сухомлинського модератор зустрічі, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін, свідомо оминаючи десь три сторінки розписаного тексту, підготовленого організаторами для представлення актора.

Надалі слово надають ректору Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктору історичних наук, професору Віталію Коцуру:

«У цей ранок ми раді вітати в стінах нашого університету Людину з великої літери, справжнього українця. Де б не був – він несе українську ідентичність. Я неодноразово бачив його під час своєї роботи у Верховній Раді України, і знаю як він ревно відстоював проукраїнську позицію – гадаю, це надихало й молодь, яка потім пішла на Революцію Гідності й відстоювати свою державу з початком війни. В Університеті Григорія Сковороди в Переяславі є почесні нагороди, які ми вручаємо достойним українцям. Олександр Юрійович обмовився про три сторінки регалій і згадок про нагороди – ми хотіли б почати четверту, і вручити Богдану Михайловичу університетську відзнаку «Орден Володимира Мономаха», який 20 років княжив у Переяславі», – підкреслює Віталій Вікторович та, під оплески присутніх, вручає відомому гостю цю нагороду. Разом з тим дарує плід праці кількох поколінь переяславських та українських сковородинознавців – колективну монографію «Вічно сучасний: життя, філософська, педагогічна та літературна творчість Григорія Сковороди». Наприкінці літа її презентували в Національному заповіднику «Софія Київська» під час гуманітарного форуму «Сковорода і свобода: внутрішня незалежність як основа державності», організованого Університетом Григорія Сковороди в Переяславі спільно з Благодійним фондом «МХП-Громаді».

Рефлексуючи на нагороди й подарунки Бенюк одразу ж жартує:

«Онуки питають: «Дідусю, що це за ордени?» Кажу: «Потім колись подивитеся». Це ж вже є – ставлю на полицю й думаю, що попереду. Бо якщо надуватися від премій, можна луснути від гордості й нічого більше не зробити. Жити треба ритмом повсякденності, обов’язками – це головне».

Надалі сідає за стіл і зізнається, що ця зустріч, попри чималу попередню їх кількість,  є своєрідною прем’єрою у подібному форматі – з конференц-мікрофонами, екранами й колонками, за великим столом – «ніби на своєрідному з’їзді» (жартує).

«Народився я в Івано-Франківській області, село Битків – найкращому в цілому світі. Там, де, як кажуть, пуповину закопано під поріг хати, і куди ніби тягне магнітом. Мама – зі Львівщини, Сокальський район, село Тартаків. Батьки познайомилися остарбайтерами в Німеччині, під час Другої світової. Попали до нормальних німців – мама казала: «Три найкращі роки життя». Ходили на вечорниці, мама посилала посилки рідним. Потім американська зона, мама вагітна старшим братом Петром. Ризик Сибіру, але врятувало: «Вагітна – хай їде додому». Фотографій тих часів мало. Іграшок не було. Одна машинка-самоскид. Бавився до сьомого класу: купа піску, тунелі, мости. Фантазія – важлива риса для актора. Книжка, яку зачитав чи не до дір: «Пригоди Цибуліно» Джанні Родарі, від видавництва «Веселка»…», – розпочав оповідь Богдан Михайлович.

«Брат Петро на 11 років старший, я все намагався повторювати за ним. Пишався його фотографіями у автобусі, тому й обрав цю професію – вступив у театральний. Хотів бути як він. Тато помер, коли я був півторарічним – знаю про нього більше від братів. Мої двоє братів – народні артисти, Петра й Миколи вже немає. Я найменший у родині. Мама нас трьох підняла».

Надалі Богдан Бенюк згадав зйомки у своєму першому кінофільмі – стрічці «Ати-бати, йшли солдати…» яке зрежисерував Леоніда Бикова. Згадує, як після першого курсу асистенти привели його до Леоніда Федоровича. Бенюк розповів режисеру про страхи дитинства – щоб мама не померла, щоб в житті не було похорон і траурної музики. Биков це використав і вплинув на емоцію починаючого актора – під час зйомки Бенюку, якого перед тим мало що проймало в кадрі, ввімкнули похоронну музику, і сльози в кадрі пішли…

За мить на екрані у залі – кінофрагмент цієї відомої стрічки: молодий Бенюк за роллю у формі, сльози, два шматки господарського мила який, за сценарієм, мав переслати матері яка в тилу помирала з голоду:

«При перегляді мама в залі плакала: «Ай, сину, нащо ти вкрав то мило?» – це втрапляло в десятку до моєї життєвої ситуації, певною мірою. І те, що ти навіть своїх рідних переконав на сцені чи на екрані – це найкраща похвала для актора», – констатує нині народний артист України та надалі згадує історії про хороші картини, режисерів, зароблену працею квартиру і все те, що спіткало у акторській долі.

Початок вторгнення припав на день народження доньки Богдана Бенюка Лесі – у цей день вивозили родину: 4 онуки, собаку Пеппу, три коти. Згодом його син Богдан-Гордій, закінчивши навчання в аспірантурі, приєднався до лав війська.

Також Бенюк розповів, що коли театр став на паузу, він возив машини для війська через кордон. Одна з них, до слова, виявилася краденою. Але польська митничка зрозуміла, що актор «чесний, як джерельна вода», і пропустила – хоч, мабуть, і зрозуміла що щось йде не так. Зізнається, що гордість за цей вчинок донині розпирає його. У даній ситуації усі ми маємо бути або у війську, або для війська.

«2007 рік, зйомки фільму «Кандагар». Історія втечі екіпажу ІЛ-86 з афганського полону. Знімали два з половиною місяці в Марокко, був хороший сценарій, гарний акторський склад, чудові умови праці і гонорар («купили мене кацапи» – жартує). На один із днів зйомок припав мій 50-річний ювілей, планувалася з цього приводу вистава у театрі яку ми перенесли. Думав, москалі не знають. А вони влаштували сюрприз», – підвів Богдан Михайлович до наступного кінофрагменту: паранджа, танець живота, факір, зброя, синьо-жовті прапори які зшили навмисне, крики «Україна», братання, мій гопак, торт.

«У мене до них змінилося ставлення за секунду. Ми та нація, яка вміє прощати все – але чи можна нам це робити, особливо за цих обставин які ми маємо? Режисер цього фільму Андрій Кавун, львів’янин, після 2014-го поїхав з Москви, зняв фільм про Іловайськ, тепер воює під Донецьком».

Також Богдан Бенюк розповів про свої вікові ролі, зокрема зйомки у стрічці Зази Буадзе «Мій карпатський дідусь» де, за сюжетом, внук-італієць, який нічого не знає Україну, привозить батьку прах доньки-гуцулки, яка трагічно загинула і з якою вони не спілкувалися. Аби його розвіяти треба відновити вежу карпатської царівни, яку колись батько збудував для доньки і яка завалилася. За два-три тижні в Карпатах дід і онук знаходять спільну мову. Психологічна боротьба перевертає світ двох поколінь родини.

На підкріплення учасникам зустрічі показали фрагмент фільму, де дід врятував внука зі струмка й кричить – «Чому ж ти не говориш по нашому? Ти ж гуцул, наполовину! Що ж ти так ненавидиш ту другу свою половинку?». За словами Бенюка, хлопець який зіграв роль його внука, тепер навчається у театральній школі в Нью-Йорку. Каже, за час зйомок, серед іншого, навчив його ще й кільком коломийкам.

Надалі Бенюк прочитав власну поетичну композицію за мотивами творчості Расула Гамзатова і Василя Симоненка: «Синочки мої соколята, доріг є на світі багато, та тільки одна у вас мати – на цілому світі одна…».

Ще розповів історію, коли угорці запросили його зіграти роль Брежнєва у стрічці «Лайко». За ним виявляється, що першим у космосі був циган Лайко, а не Гагарін. Також обмовився про участь у стрічках «Хазяїн» та «Ліловий туман». І якщо першу вже побачило кілька мільйонів українців, то в другій, меш відомій нашому загалу, він зіграв енкаведиста, який рятував людей.

Позаяк розповідь була вичерпною і цікавою, у слухачів не виникло зайвих питань. Натомість слово взяла директорка бібліотеки Ольга Шкира:

«Наш проєкт «Університетські зустрічі» – дуже успішний, дуже цікавий. Завжди ми відшуковуємо дуже цікавих людей, саме головне – наших славних українців. І є в житті отакі моменти випадкові, невипадкові. Наша випускниця Олена Білоус нині працює у відділі кадрів університету Карпенка-Карого. Я розповіла про наші традиції, і висловила своє бажання познайомити університет з Богданом Бенюком.  Вдячна їй за нашу комунікацію. Богдане Михайловичу, я дуже вдячна, що ви знайшли час для нас, погодилися відповісти на наше запрошення. Хотілось би, щоб наша дружба продовжувалась, зокрема між університетами. Якщо це можливо, хочу щоб ваші студенти і ваше керівництво, можливо, відгукнулися і приїхали до нас з виставою», – підсумувала зустріч Ольга Іванівна, натякнувши на можливе продовження комунікації і співпраці.

Ще зо двадцять хвилин після зустрічі гість приділяє на автографи й світлини з усіма охочими. Від екскурсії містом вимушено відмовляється – поспішає до Києва на виставу. Врешті, це нагода, згодом, ще раз завітати до Переяслава і, звісно ж, його університету.

Безумовно усі присутні щиро вдячні організаторам – бібліотеці університету за ці дві години щирості, сміху й сліз від людини, чиї ролі давно стали частиною української душі.

5 травня 2025 року, в межах проєкту «Відкритий університет» до Університету Григорія Сковороди в Переяславі завітав Богдан «Тавр» Кротевич – символ незламності, справжньої відданості Україні та один із тих, хто формує громадську думку і впливає на розвиток сучасного українського війська.

Зустріч із «Тавром» (попри відсутність анонсу пов’язану із особистими безпековими заходами гостя – прим.авт.), зібрала понад сотню зацікавлених слухачів у конференц-залі імені Василя Сухомлинського, які прагнули поспілкуватися, поставити запитання та дізнатися більше про цю вагому постать. Переповідаємо вам найважливіші тези, проговорені гостем.

Перед тим як почати спілкування з гостем до вітального слова запросили ректора Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктора історичних наук, професора, член-кореспондента НАПН України Віталія Коцура:

«Дуже приємно бачити в нашому університеті таких людей, як Богдан. Це унікальна можливість для живого спілкування та обміну досвідом. Подібні зустрічі надихають і мотивують, адже не кожен має змогу почути особисту історію людини, яка пройшла через горнило війни. Вони допомагають краще зрозуміти складні процеси в суспільстві, національну ідентичність, виховання сучасної молоді. Університет Григорія Сковороди завжди підтримує діалог і створює платформу для таких важливих розмов, що формують громадську думку, зміцнюють патріотизм і любов до держави».

Зустріч модерував випусковий редактор сайту та мультимедійних платформ університету, провідний фахівець відділу інформаційних технологій і зв’язків з громадськістю Максим Левченко. У своєму вітальному слові він підкреслив особливу символічність цієї дати, адже рівно 11 років тому саме 5 травня було створено Добровольчий полк «Азов», а у 2014 році Кротевич вступив до лав батальйону міліції «Азов» на посаду стрільця, а згодом пройшов шлях від командира піхотного відділення до начальника штабу – першого заступника командира полку.

«Тавр», що завітав до альма-матер, брав участь у боях за Широкине, Світлодарську дугу, Мар’їнку, Красногорівку, а також керував підрозділами контрдиверсійної та снайперської боротьби, за що неодноразово нагороджувався, зокрема всіма ступенями знаку «Козацький хрест». Під час повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році керував обороною Маріуполя, зокрема в умовах повного оточення на «Азовсталі», після чого провів чотири місяці в полоні в московській в’язниці «Лефортово» й був звільнений у вересні 2022 року. Після повернення тимчасово очолював полк «Азов», який у січні 2023 року був реорганізований у 12-ту бригаду спеціального призначення Національної Гвардії України, де Кротевич виконував обов’язки командира, займався її підготовкою та логістикою, а також став одним із засновників фонду AZOV.one. Брав участь у боях під Великою Новосілкою, Малою Токмачкою, у Серебрянському лісництві, а з серпня 2024 року – на Нью-йоркському напрямку.

У 2024 році Богдан Кротевич отримав звання підполковника, виступав у Великій Британії та США, де лобіював підтримку України та бригади «Азов». Відомий критикою бездіяльності посадовців, 24 червня подав заяву до ДБР на генерала Содоля щодо провалів в обороні Маріуполя. 26 лютого 2025 року завершив службу в Силах оборони, залишивши посаду начальника штабу 12-ї бригади.

«Насправді, я не готуюсь до виступів і лекцій, вважаю себе абсолютно звичайною людиною. Я завжди про це говорю, і справді так вважаю. Сподіваюся, сьогодні у вас будуть питання, на які я обіцяю відповісти – або чесно, або скажу, що не хочу відповідати. Я колись обіцяв собі, що не буду брехати людям, і намагаюся дотримуватись цього слова. Дякую вам за те, що запросили. Я приїхав поспілкуватися з вами, адже, можливо, це для мене цікавіше, ніж вам. Я вірю, що молодь – це майбутнє. Багато порад, яких мені не вистачало в дитинстві, я отримав вже на практиці, і тепер хочу поділитись ними з вами. Якщо у вас будуть питання, особливо з цього приводу, я намагатимусь дати ті поради, яких сам не отримав. Думаю, серед вас є люди, які можуть змінити країну, і, можливо, зроблять це вже сьогодні чи завтра. Якщо хоча б на 1% я зможу вплинути на світогляд молодої людини в хорошому напрямку, я вважатиму це своїм досягненням», – з таких слів розпочав свою промову Богдан «Тавр» Кротевич в стінах альма-матер.

Безпосередню ромову розпочали з питання про український Крим, дитинство, і те, як цей період вплинув на формування особистості Богдана, який проживав у Сімферополі: «Чим саме наш український Крим вирізнявся в твоєму сприйнятті?»:

«У мене був дуже крутий учитель німецької мови Алієв Делівер Осінович у 9-й гімназії Сімферополя. Я досі його добре пам’ятаю. Він справді вплинув на моє мислення, бо дозволяв нам «демагогствувати», філософствувати й дискутувати. Хоч я люблю філософію і роздуми про життя, буття й інше, на деякі речі дивлюсь просто. Я народився в незалежній Україні, я – українець, тому люблю Україну.

У Криму завжди було багато неоднозначності. Дехто казав: «Є Крим, а є Україна» – так, ніби це щось окреме. Мене дратували написи на стінах типу «Полуостров Россияночка». Справді, моє оточення тоді було здебільшого проросійським. Але я намагався зрозуміти – чому? І дійшов висновку: більшість батьків моїх знайомих були росіянами, які переїхали після розпаду СРСР бо в Україні було краще жити, дешевше. А потім, як це часто буває, вони паразитували: приїхали туди, де краще, а зробили гірше.

Мене ж формувала простота й упертість. Я живу в Україні, отже, Крим – це Україна. Я одного разу сказав: «Крим ніколи не стане російським». А тепер він під окупацією. І з того часу я пообіцяв собі більше ніколи не казати «ніколи». З географічної точки зору все було очевидно. Крим з’єднаний з материковою Україною. Але, як бачимо, в житті бувають несподіванки».

Слідом прозвучало запитання про освіту: «На кого ти навчався? Адже, як часто буває, не всі працюють за здобутою спеціальністю. Наскільки тобі в житті стали в пригоді ті знання, які ти отримав – як у межах формальної освіти, так і через неформальне навчання? Загалом, яке місце освіта займає у твоєму житті та наскільки ти вважаєш її цінною?»:

«Я навчався в трьох школах. Спочатку в художній – це була Сімферопольська школа мистецтв, потім перейшов до 9-ї англомовної гімназії, де вивчав англійську й німецьку, а закінчив 24-ту загальноосвітню школу. Велике значення для мене мали вчителі – вони реально формують світогляд. Щодня, йдучи до гімназії, я проходив повз бюст Шевченка тому він став для мене символом.

У 11 класі я не знав, ким хочу стати. Батьки були викладачами творчих спеціальностей, тато – художник, мама – викладач театральної режисури. Я подав документи на інженерні спеціальності, вступив до кількох університетів і зрештою обрав Київську державну академію водного транспорту. Хотів незалежності й самостійного життя. Саме гуртожиток і колектив в університеті сформували мене як людину. Я навчився жити самостійно, брати відповідальність за себе.

Навчався на факультеті судноплавства, пройшов практику на Дніпрі, зокрема вперше побував у Переяславі – саме тоді ми зупинялись на судні та відвідали музей під відкритим небом.

За фаховою освітою я не працюю, але вона вплинула на мій розвиток. Після подій Революції Гідності й окупації Криму я востаннє був там 5 травня 2014 року. Побачив російські прапори, закриті сайти, відчув тиск пропаганди. Тоді сказав батькам, що якщо вони не виїдуть з Криму я припиню з ними спілкування. Вони залишили там усе й переїхали до Києва. Зараз вся моя родина тут. Тому освіта, самостійність, події в країні – усе це стало частиною мого становлення».

Позаяк нещодавно в університеті проходив форум ветеранів, і там активно обговорювалося питання поваги до воїна в сучасній Україні, а також у зв’язку із загальнодержавними дискусіями щодо необхідності формування певного етичного кодексу чи моделі взаємодії між військовими та цивільними, у Богдана Кротевича запитали про його особистий досвід адаптації та дії, які повинно чинити суспільство задля його конструктивності.

«Яких порад ви б дали цивільним у спілкуванні з ветеранами, зокрема з тими, хто може мати бойовий чи психологічний досвід? Чи потрібен нам узагалі такий етичний кодекс і як його можна було б напрацювати?», – запитали в залі.

«Я вважаю, що у будь-якому конфлікті з військовим найрозумніше не вступати в суперечку, а просто подякувати за службу й піти. Ми всі різні, і кожен переживає війну по-своєму. Є ті, кого вона зламала, є ті, хто тримається, але цивільні повинні бути дорослішими в цих ситуаціях. Не завжди людина у формі поводиться адекватно, але ми не знаємо, через що вона пройшла. Можливо, вона справді горіла в танку, втратила побратимів, або її життя розсипалося після фронту. Це не виправдання, але пояснення.

Поважати не означає погоджуватися з усім. Це означає розуміти контекст і вміти зробити крок назад заради миру. Якщо бачите, що військовий поводиться агресивно – не доводьте свою правоту, не провокуйте. Скажіть: «Дякую за службу», –  і спокійно йдіть. Це не слабкість, це мудрість.

Я завжди намагаюся бути «старшим» у розмові – не за віком, а за позицією. Іноді це означає поступитися навіть принципами, якщо це допоможе уникнути конфлікту або зберегти чиюсь гідність. Поводьтеся з розумінням. Людина у формі – це завжди окрема історія. Її не треба виправдовувати, але її варто почути й не засуджувати з порога» .

Також «Тавр» поділився життєвими історіями, через які показав, як важливо виявляти повагу й розуміння до військових, незалежно від їхнього життєвого шляху:

«Одного разу я їхав потягом до Львова, і поруч сиділи двоє військових: один десь за 60 років, з 155-ї бригади, а другий (молодший) з Житомира – мобілізований продавець SIM-карт, який потрапив під Курськ. Один з них був дуже знервований, матюкався на весь вагон, хоча поруч були діти. Але я чудово розумів, що ця людина не просто «груба». У нього, як виявилося, обсесивно-депресивний розлад, й він проходить через важке розлучення, його життя розсипається на очах. Я не робив зауважень. Лише сказав: «Я піду за чаєм, будете?» і пригостив. Через якийсь час ми спілкувались уже в коридорі. Він виговорився. Я дозволив йому випустити пару, аби він не зірвався на комусь іншому. Мені стало важко, я вийшов звідти, як вижатий лимон, але я знав, що, можливо, завдяки цій розмові він не зробив гірше ні собі, ні іншим.

Бачив якось і військового, який лежав просто на лавці у Києві. Зупинив машину, підійшов, поговорив. Виявилось, що це демобілізований стоматолог, життя якого розвалилось після війни: дружина пішла, з дому вигнала. Я подзвонив його дружині, поговорив, дізнався більше. Такі історії часто непомітні, але вони трапляються щодня. І все, що треба це просто підійти, не з позиції «я правий», а з людською повагою: «Друже, як тобі допомогти?».

Я підходжу навіть як цивільний, хоч і сам військовий. Я ніколи не починаю з того, хто я. Я не очікую, що мене впізнають чи поважатимуть. Я просто поводжуся як людина. І часто цього достатньо».

Наступне питання, яке викликало значний інтерес, було таке: «Як вам з побратимами вдавалося триматися й не втрачати бойовий дух на Азовсталі всі ці 86 днів, попри явну перевагу противника?»:

«Дякую за правильну цифру, адже багато хто не знає точної. 86 днів – це саме той час. Хтось навіть говорить: «Я хотів дотягнути до сотки, але сталося, як сталося». Знову ж таки, є речі, на які можна впливати, а є ті, на які не можна. І треба розуміти, що багато людей просто зламалося. Дехто втрачав надію, хтось сходив з розуму, і навіть робив не дуже гарні вчинки. Але важко сказати, як би ти себе поводитимеш в тій чи іншій ситуації, доки не потрапиш у неї. Це той момент, коли треба бути дорослим. Я вперше потрапив у таку ситуацію в 2014 році під час контрнаступу. Ми опинилися на перехресті, серед бронетранспортерів і військових з різних підрозділів, і не було зв’язку чи чітких команд. Я був командиром ЗУ-23 на КамАЗі, зенітної установки, яку ми використовували для стрільби по наземних цілях. І до мене почали підходити люди і питати, що робити, і я почав командувати, хоча за посадою не мав цього робити. Люди часто не можуть приймати рішення самі, і їм треба сказати, що робити. І в Маріуполі на Азовсталі була схожа ситуація. Люди підходили до мене, задавали питання, і я намагався їм допомогти. Коли ми вже були в оточенні, я жартував, що святкуємо моє день народження прямо на Азовсталі. Але насправді на той момент усе стало дуже серйозно. У якийсь момент я сів, схопив голову і подумав, що мені дуже страшно, не знаю, що робити. Це було важке рішення, але через кілька хвилин я зрозумів, що треба продовжувати. Не було ні розчарувань, а лише момент, коли я зрозумів, що треба йти далі, і все стало на свої місця. Людям треба приклади, їм треба розуміти, що робити, навіть коли ситуація здається безвихідною. Мої побратими бачили, що я залишаюся і продовжую боротися, навіть коли здавалося, що всі ми загинемо. І насправді, коли думаєш, що загинеш, все стає дуже простим. І хоча багато людей намагалися просто вижити, це не допомагало, бо не можна думати тільки про себе. Ти маєш думати про побратима, і тоді він буде думати про тебе. У Маріуполі ми мали дуже низькі втрати серед особового складу, і це частково завдяки тому, що ми думали один про одного. І навіть хоч ідея з полоном й була важка, вона була правильним вибором, бо зараз більшість з нас живі й повернулися до війська».

Були й анонсовані гостем питання щодо порад, які б він дав собі під час навчання:

«Мені завжди було важко через свою принциповість та прагнення до правди. Хоч я й не вважаю себе дурною людиною, я часто себе критикую. Одне з найважливіших, що я б хотів зрозуміти ще в дитинстві – це що таке добре, а що таке погане. Це філософські питання, на які кожен шукає свою відповідь. Життя дає вибір: бути чесним, принциповим, навіть якщо це важко, або йти шляхом нечесності, корупції, зрад і інтриг. І хоча той шлях може здатися легшим, в довгостроковій перспективі він завжди призводить до невдач. Люди, які обирають шлях негідності, зрештою зраджують і втратять усе. Це складний, але важливий вибір, за який кожен несе відповідальність. Вибір бути чесним – це не просто, це надзвичайно важко. Але це те, що варто обирати, щоб бути щасливим. Щастя неможливе без принципів, і я переконаний, що у негідників не буває справжнього щастя. Це той шлях, до якого треба йти, навіть коли здається, що всі навколо живуть краще, обираючи простіший шлях».

Обговорювали й мовне питання. Студентка поцікавилася точкою зору Кротевича щодо ситуації з російською мовою в Україні та, зокрема, у війську:

«Я вважаю, що в Україні повинна бути українська мова, і ми повинні спілкуватися нею. Щодо військових, то не варто критикувати їх за мову. Це важливе питання, особливо в армії. І коли ви бачите людину в цивільному, яка, ймовірно, є військовим, краще не робити їй зауважень. Я вважаю, що мова має бути не нав’язаною, а популяризованою через приклад. Я особисто намагаюся спілкуватися українською. Колись моя українська була далекою від ідеалу, але з часом я перестав соромитися», – зазначив «Тавр» та пригадав випадок, коли працював в Маріуполі, де більшість спілкувалася російською. Каже, там намагався говорити українською, а одна офіцерка з Львівщини, яка працювала в частині, зробила зауваження.

«Мене це дуже обурило. Я нікому не дозволяю давати мені подібні зауваження, окрім моїх командирів. Але навіть тоді, коли я зіткнувся з такими ситуаціями, я продовжував говорити українською, бо вважаю, що це важливо. Мова – це не лише питання держави, це частина культури. У нас повинна бути мова творчості, і зараз українська мова все більше звучить у шоу-бізнесі, серед митців і волонтерів. І хоча зараз українська мова не є мовою бізнесу, важливо, щоб ми розуміли її цінність. Я не засуджую тих, хто говорить російською, але вірю, що зі зростанням рівня і амбіцій вони все одно будуть змушені перейти на українську, якщо хочуть досягти чогось більшого. Усі повинні мати право вибору, але я намагаюся надати приклад, а не нав’язувати свою думку. Бо, зрештою, кожен має обрати шлях сам».

Запитували у відомого «азовця» й про поради для молоді, яка прагне обрати військову кар’єру:

«Я справді дуже поважаю людей, які свідомо обирають військову кар’єру. Я ніколи не прагнув бути військовим, і, чесно кажучи, я не можу себе уявити в цій ролі. Але мені завжди імпонували ті, хто вибирає цей шлях, адже це вимагає великої відданості. Реформи в армії, зокрема в військових навчальних закладах, є надзвичайно важливими. Я вважаю, що еліта суспільства повинна складатися в першу чергу з контрактних військових, оскільки це забезпечує безпеку країни: військові отримують краще забезпечення, навчання, і, відповідно, можуть ефективніше виконувати свою роль.

Зараз ми повинні знову відновити статус військових як еліти в суспільстві, і це має відбуватись завдяки людям, які йдуть до військових навчальних закладів. Наше завдання – створити належні умови для них. Я був свідком ситуації, коли курсанти не отримували належного забезпечення. Наприклад, в умовах бойових дій, коли ворог підходив до Києва, вони не отримували ніякої компенсації, хоча активно брали участь у захисті. Я підняв це питання, і завдяки цьому вдалося ініціювати зміни на законодавчому рівні.

Я не був курсантом, але це показує, що навіть якщо ти не займаєшся чимось особисто, можна змінювати ситуацію, головне бути активним громадянином. Моє захоплення людьми, які обирають шлях військових, безмежне. Я бажаю їм удачі, і якщо їм потрібна допомога, я завжди готовий надати її на волонтерських засадах, виконуючи це з відчуттям боргу. Щодо порад – робіть те, що робить вас щасливими. Сподіваюся, що це буде вірний і морально правильний шлях».

Присутні ствердилися у думці, що війна обов’язково, раніше чи пізніше, завершиться. У Богдана Кротевича запитали, якою він бачить Україну через 10-15 років та якою є роль молоді у формуванні її майбутнього.

«Це ваш вибір, а не мій. Я вірю, що кожен має право обирати, де жити, але я вже старий для цього. Я вважаю, що з віком людям, скажімо, після 60-70 років, варто позбавити деяких прав, і я ставлюся до себе так само. Бо вам жити в цій країні, вам і вирішувати, де жити. Я не знаю, яким я буду через 10, 20 чи 30 років, але, споглядаючи як змінюються люди, іноді мені страшно, навіть за себе. Коли війна закінчиться, я займуся своїми справами. Якщо запитають, за кого я голосував або що хочу побачити, я відповім або не відповім. Але це ваше рішення, в якій країні жити. Якщо ви захочете змінити щось у країні, наприклад, носити рожеве волосся чи окуляри зі стразами – це ваше рішення, і вам всім жити з тим. Я знайду собі спокійне місце за містом і буду жити. Важливо розуміти, що відповідальність лежить на кожному з нас. Моя відповідальність – допомогти вам прийняти рішення вільно і свідомо вибирати майбутнє країни. Я спробую зменшити свій вплив на прийняття рішень, але буду радити та ділитися думками. Я також буду говорити з тими, з ким можу поговорити, щоб країна врахувала голос молоді, яка зараз підростає. Щодо свідомості – ми, можливо, найсвідоміші в світі. І навіть якщо ви не розумієте, що таке бути свідомим, робіть своє, і своїм прикладом показуйте, як це – бути відповідальними. Усі мають шанс змінитися, і навіть я колись був несвідомим. Тому не списуйте нікого з рахунків. Робіть свою справу і допомагайте будувати краще майбутнє».

Наприкінці до розмови долучилася кандидатка психологічних наук, доцентка, завідувачка кафедри практичної психології Вікторія Вінс, зазначивши:

«Ви кажете, що вже старий, але, гадаю, йдеться швидше про психологічне вигорання. Вам лише 32 роки, та військову кар’єру ви розпочали в 21-річному віці. Ви згадали, що мали чудових учителів – а я хочу підкреслити, що саме через учительство ми формуємо свідомість нових поколінь. У нашому університеті ми готуємо вчителів, які зможуть посіяти зерна патріотизму й відповідальності в українському суспільстві. Слухаючи ваші скромні відповіді, я відчуваю, яка колосальна праця за ними стоїть. У вашій скромності велика сила духу, і ми щиро вам вдячні за те, що передаєте її нам», – зазначила Вікторія Анатоліївна та, як психолог поставила низку важливих запитань: «Як вам вдалося пережити полон? Цікавить також, якою була ідеологія та психологія представників ФСБ: як вони до вас ставилися, чи намагалися через спілкування з вами зрозуміти українську ментальність? Окремо хочу запитати про роль психологічної культури в нашій державі. Якою, на вашу думку, є позиція керівництва щодо її розвитку? І як, на вашу думку, варто готувати майбутніх психологів, зокрема тих, хто працюватиме з військовими? Адже часто цивільних спеціалістів не допускають до таких завдань. Які ключові елементи має включати їхня підготовка, щоб вони були здатні ефективно допомагати людям із бойовим досвідом?»:

«Щодо ФСБ – вони дійсно намагаються нас вивчити. Можливо, мені «пощастило», бо я людина принципова й пряма. Вони намагалися схилити до співпраці, ставили навідні питання – мовляв, чи стріляли ТРО по своїх, чи були вбивства цивільних. Іноді вдягалися у футболки з українською символікою. Я їм прямо сказав: «Ви – ворог. Можете катувати, я не знаю, як поведу себе в цій ситуації, але просто так – ні». Після цього мене помістили на чотири місяці в повну ізоляцію – одиночна камера, без спілкування, без людей. Це було складно. Але я залишався впертим і принциповим. Згодом мене показали у російській телепередачі як одного з «топ-7 нацистів України» – десь на 3 чи 5 місці. Це показує, що вони дійсно спілкувалися з ФСБ. Я не русофоб, я проста людина. Але росія напала на нас й вона повинна за це відповісти. І завдання мінімум – зробити так, аби вона більше ніколи не могла напасти. Для цього потрібно дестабілізувати цю систему, зруйнувати імперію. Це не про ненависть, мене більше обурюють воєнні злочини, ґвалтування, звірства. Є конкретні російські підрозділи, за якими я слідкую – з ними треба щось робити. ФСБ поводяться зверхньо, вони реально вірять у свою «вищість». Їхня ідеологія це не просто ненависть, це щось глибше, огидніше. Вони вбивають і ґвалтують не з люті, а з переконання, що «так треба», що це частина їхньої місії. Вони вважають українців молодшими братами, які просто помиляються. Це гнилизна, яку не вилікувати. Її можна лише зруйнувати. І ми маємо це зробити. Але паралельно ви, тут, маєте будувати країну – кожен на своєму фронті.

Щодо психологічної підтримки тут складно. У «Азові» після полону багато хто потребував допомоги, але не всі готові її приймати. Часто військові більше довіряють приватним спеціалістам, а не армійським психологам. Бо все одно є недовіра: мовляв, розкажуть командиру. Навіть найсильніші приходили й відкривались. І отут важливо – приватна психологія працює краще. Наприклад, боєць казав, що звертався до психолога через ПТСР, бо це почало впливати на сім’ю. Чоловіки, як правило, звертаються тільки тоді, коли вже критично. Я теж думаю звернутись. Бо іноді моя прямолінійність і жорсткість заважає. Для мене, якщо людина не помирає, то це ще не проблема. Але я розумію, що це знецінення чужого болю. І це треба в собі виправити, щоби краще розуміти інших і не травмувати їх».

На згадку про зустріч в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі Богдан отримав у подарунок щорічник Григорія Сковороди з цитатами на кожен день та книгу «Воюючий Шевченко: мала світоглядна книжка українського воїна», а також патч університету й сталеву кружку. Про зустріч з «Тавром» в альма-матер нагадуватимуть автографи на стіні зали інформаційних технологій «Чумацький шлях» та дверях офісу Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених, а також відвідав ветеранський простір в мережі укриттів УГСП.

Ще близько години тривало неформальне спілкування та фотосесія з охочими сковородинівцями – спільні світлини від Ірини Середи знайдете за цим посиланням: https://gallera.io/g/8623-irina/311714-05052025

Зустріч із Богданом Кротевичем залишила глибокий слід у серцях усіх присутніх. Його щирість, глибокі роздуми та сила прикладу стали важливою подією для університетської спільноти. Це була не просто розмова – це був урок мужності, людяності й відповідальності. Такі зустрічі формують світогляд нових поколінь, зміцнюють віру в майбутнє та підсилюють усвідомлення цінності людського життя, свободи й національної єдності.

Захід проведений з ініціативи Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукового товариства університету. Наступні анонси – незабаром.

Улюбленці молоді, пісні яких набирають, щонайменше, десятки тисяч прослуховувань на стрімінгових платформах, а квитки на концерти розкуповують в перші ж дні від анонсу. Ті, чию манеру виконання неможливо сплутати ні з чим. І якщо ви чули пісню про собаку на ім’я Джессіка, Лаванду та прикмету «Північ бачить місяць», то ви точно знаєте на прийдешню зустріч з ким ми натякаємо.

У найближчу середу, 3 квітня 2024 року, на численні прохання сковородинівців, в стінах альма-матер відбудеться творча зустріч з гуртом «Schmalgauzen». Початок о 17:00 в актовому залі університету.

Творча формація працює у жанрі пісенного мистецтва, в якому поєднуються театральні вистави і драматургія. Фактично, це синтез музики й акторської майстерності в гармонійному співвідношенні, адже учасники бенду свого часу були студентами Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Зі слів соліста Влада Михальчука, вони були звичайними акторами, які на першому курсі отримали завдання придумати й заспівати пісню. Стати музикантами вони тоді і не мріяли.

Планується, що зустріч пройде у теплому колі спілкування, де хлопці охоче відповідатимуть на ваші питання. Це нагода надихнутися історією становлення гурту, довідатися про те, що надихає їх творити нові пісні та багато іншого.

Зустріч відбудеться за ініціативи Відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю й Наукового товариства студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених університету в рамках формату «Open University». Серед партнерів, без яких було б неможливо уявити проведення цього заходу – соціально-гуманітарний відділ університету та Відділ культури і туризму Переяславської міської ради й КЗ «Переяславський ЦКМ».

Вхід на подію – вільний. Беріть друзів та приходьте, адже такий івент просто неможливо проґавити!