Запис Слово співчуття УГСП з приводу смерті почесного жителя громади, екс-міського голови Івана Якименка спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Віктор Сокол – ім’я, без якого складно уявити історію університету. Як перший фотограф alma-mater і знаний фотомайстер Переяслава, він став невід’ємною частиною його життя. Він не просто знімав – він оживив історію, роблячи її доступною для кожного сковородинівця. Людина з великим серцем, яка любила життя, рідне місто та університет та закарбувала їх вікопомні миті на порубіжжі ХХ-ХХІ століття.

О 13:00 конференц-зала імені Василя Сухомлинського стала місцем, де кожен міг докласти свій фрагмент до мозаїки пам’яті про людину, яка десятиліттями фіксувала життя міста та його університету – від урочистих подій і побутових моментів до мальовничих пейзажів Переяславщини. Значну частину з них, зібрану відділом інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, у цей день транслювали на екранах у залі.

Безпосередню зустріч пам’яті модерував друг Віктора Григоровича та провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін. У своєму емоційному, хвилюючому виступі він, найперше, подякував усім присутнім та нагадав, що Сокол писав фотоісторію університету ще в доцифрову еру: з плівковими камерами, величезними об’єктивами, фіксуючи кожен день.

«Ми тут, аби сказати один одному й усім, хто здатен нас почути, що була така людина, як Віктор Сокол – яку ми всі любили й яка, до певної міри, була легендарною особистістю. От зараз ми споглядаємо старі фото, де впізнаємо себе молодшими, друзів, ті далекі щасливі роки – ще задовго до ери, коли кожен став сам собі фотокореспондентом і журналістом, а ціла студія помістилася в кишені смартфона. Тоді світлини були чорно-білими. І от Віктор Сокол майже непомітно день за днем писав історію нашого життя в університеті, де був постійно — ніби завжди, як сам університет. Один із перших випускників, прийшов, коли це ще був філіал, залишився працювати. Мірилом популярності на КВК було, коли над тобою жартують — про Віктора Григоровича жартували другим після Куйбіди, він був улюбленцем аудиторії. Ми звикли, що кожна мить фіксується нашим дорогим Віктором. А найголовніший його талант — він завжди посміхався. Любив людей, роботу, нас усіх. Не пригадаю його сумним — навіть за тиждень до відходу, попри тяжку хворобу, він посміхався й розповідав веселі історії. Ось такий він був. І це прекрасно, що ми його пам’ятаємо. Бо люди живуть, доки ми пам’ятаємо, говоримо про них і дякуємо. Ми зібралися згадати Віктора, себе й подякувати йому за те, що назавжди залишилися молодими й красивими завдяки його роботі», – з-поміж іншого констатував Олександр Юрійович.

Племінниця ювіляра, випускниця університету Аліна Люта (Царенко) розчулено поділилася, що цей день мусив би бути святковим для її родини – на цей день, поза ювілеєм Віктора Сокола припадає й день народження її матері, з якою вони були двійнятами. На прикрість, вона вже теж у засвітах, і тому в цей день привітати ювілярів вона може лиш на двох кладовищах…

«Я племінниця дяді Віті, навчалася в нашому університеті на економічному факультеті з 2008 по 2013 рік. Також я маю молодшу сестру Ірину. Вона також навчалася в нашому університеті на педагогічному факультеті. Ми проживали в першому гуртожитку, і завжди коли починався весняний період, ми йшли до дядька допомагати в саду білити дерева. Не завжди це любили, бо тих дерев було багато. Але ми допомагали, бо й дядько нам завжди допомагав у всьому, чим міг. А найбільше мені запам’ятався випадок на посвяті на моєму першому курсі – одна моя одногрупниця наділа мою білу шубу і десь торкнулася рукавом фарбованої стіни так, що рукав став синій. Батькам не сказала, але пожалілася дядьку на проблему. Він заспокоїв, «Не переймайся, я все виправлю». За два дні повернув мені мою білу шубу – як нову. Не знаю, що він їй зробив, але там наче нічого і не було. Також згадую ті моменти, коли дядько приїздив до нас, і як подарував нам пральну машинку яка в нас досі працює. Хотілося б щоб всі люди, які його знали, пам’ятали про мого дядю. Він був завжди щирий, завжди приходив на допомогу. Був дуже добрий, як і моя мама. І в них є ще старша сестра, яка зараз хворіє, пережила складну операцію, тому вона не змогла приїхати. Як і моя 81-річна бабуся, мама наших ювілярів. Дякую всім, що зібралися і згадали Віктора Григоровича», – пригадала та поділилася пані Аліна.

Зазначимо, що у спогадах які вона попередньо надіслала на адресу альма-матер теж йшлося про те, що її дядько був людиною, яка вміла бачити світ особливо. Через об’єктив фотоапарата він ловив миті, що зникали, але завдяки йому залишалися назавжди. Його роботи – це не просто фото, це історії, почуття і світло його душі. Він залишив після себе не лише світлини, а й тепло, доброту й натхнення.

Надалі слово тримав ще один племінник ювіляра, кадровий військовий, захисник України Андрій Десятник. Поділився, що з 2010 року він у війську: спочатку потрапив до спецпризначення, потім – до 79-ї десантно-штурмової бригади в Миколаєві. На фронті з 2014-го. Констатує, дядько Віктор Григорович дуже пишався ним – і це відчувалося в кожному дзвінку, кожній зустрічі:

«Він підтримував не лише словами й добрими ділами, а й матеріально та фізично – завжди, коли було потрібно. Це була не просто допомога, це була любов, яка давала сили. Я навчався в нашому університеті з 2003 по 2008 рік – здобув тут фах вчителя біології та інформатики. Університет дав не лише диплом. чи вищу освіту, а й навчив комунікації з людьми, вмінню виживати в гуртожитку, і найголовніше – посмішці та любові до ближніх. Бо коли є що захищати – захищаєш із подвійною силою.

Пам’ятаю 2003-й. Я закінчив технікум, сиджу у бабусі на застіллі в селі, і дядько раптом: «Чуєш, а давай до мене. Відкривається нова професія – біолог, інформатик. Десь по житті пригодиться». Так я й потрапив сюди. Він мене переманив. Хоч я з дитинства мріяв про армію. Він знав. Але сказав: «Якщо є бажання – все вийде. Почни з цього, а далі йди за покликом». Так і сталося. Закінчив інститут – і пішов у армію. Усвідомлено», – розпочав спогади пан Андрій зазначивши, що Віктор Григорович й справді був таким як сокіл – літав і поспішав жити. Тим, хто усе знає, чия посмішка летить попереду, кому притаманні адреналін й ентузіазм.

«Я йому ще хлопцем казав: «Дядьку, не спішіть, давайте спокійніше, все встигнемо». Не слухав. Літав – в університеті, вдома, у бабусі. Скрізь. І ця його енергія запам’яталася мені назавжди. Навіть коли йому стало важко, думками він був тут – з університетом, зі студентами, колегами. Переяслав – це його життя. Я вже був поруч, просив: «Давайте, дядьку, спокійніше». Але той молодечий запал не згасав. Навіть наприкінці, коли трохи полегшало, казав: «Зберуся – і  поїду в Переяслав. Там усе моє». На жаль, хвороба таки підкосила. Серце, як казали лікарі, ніби на трьох людей. Спортивне і сильне. Але… якби трохи більше допомоги вдома – може, по-іншому склалося б. Маємо те, що маємо. Для мене він був другим татом. Завжди підтримував. І буде – у думках, з вишніх. Дуже пишався, коли я став офіцером у 2016-му – закінчив аеромобільний факультет академії. Приїжджав, розповідав усім: «Це мій племінник! У люди вибився!». Завдяки йому я тут опинився. Завдяки йому – живу. Дослужився до комбата. Мав у підпорядкуванні понад 400 людей. Але комунікація з університету + його підтримка – це те, що завжди допомагало», – з теплом і болем поділився племінник, комбат Андрій Десятник та пригадав, як два роки тому йому наснилося, що він в університеті:

«Дядько бігає на загальному фоні: «Андрію, іди сюди, тут гарні дівчата!». Ніби підсвідомість підказала – він тут. Живий. Таких людей я бачив мало. Мабуть, і не побачу. Бо Віктор Григорович – це золото. Єдине. Такого більше немає в світі. І наш Сокол завжди буде Соколом. Дякую вам за цю пам’ять!»

У свою чергу, заслужений тренер України, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри спортивних дисциплін і туризму факультету фізичної культури, спорту і здоров’я Тарас Кириченко уточнив – він прийшов у сковородинівське життя у 1987-му, яскраво влився і лишився в ньому донині в колектив факультету й університету. Зазначає, тодішній ректор Іван Стогній об’єднав хлопців після армії навколо себе та серйозних проєктів:

«Наприкінці 80-х – до середини 90-х у місті діяв військово-патріотичний клуб «АІС». Вітя був одним із фундаторів. Серйозна робота: з учнями шкіл, районів, сіл – філіали, спортивні секції, залучення студентів, переважно факультету фізичного виховання. Згадаю, принагідно, й Віктора Погребного, Бориса Лоя, Григорія Христюка, Володимира Чкалова, Сергія Ярмоленка та багатьох інших. Усім вистачало роботи. Ми їздили на всеукраїнські змагання, зокрема одного разу на всесоюзний зліт у Севастополі. Тоді стенди з його світлинами доходили й до Верховної Ради України. Щодо спорту – то він кандидат у майстри спорту з вільної боротьби. Вчив студентів і колег прийомам у невимушеній обстановці, але ніколи не демонстрував силу, не був агресивним. А ще – моржував. Ми, молоді викладачі в гуртожитку №1 – семеро-вісімеро однолітків: Погребний, Христюк, Сокол – щозими бігли в трусах, купалися, робили зарядку. Структуровано. Ректор пишався: «У мене є група моржів!». Віктор був людиною абсолютно позитивною. Навіть у найскладніших ситуаціях – не втрачав оптимізму. Ніколи не відмовляв – від прохання позичити «троячку» до прохання сфотографувати день народження чи весілля. Тоді знайти фотографа було непросто — а він приходив. Був він і на моєму весіллі 1989-го, земляк моєї дружини. Зауважу, що ця простота — не простакуватість. Він був начитаний, цікавий співрозмовник – з ним можна було говорити і фото, і про спорт. Невимушений, свій у будь-якій компанії, той хто не любив офіціозу», – тепло згадував Тарас Григорович та додав, що Віктору Григоровичу сподобався б формат його вшанування нині – тепло і від душі, з виставкою. Переконаний, що вся його фотоспадщина, по можливості, потребує систематизації. Це важливо для багатьох переяславців та сковородинівців.

Перед тим, як перейти до безпосереднього перегляду виставки у читальному залі, добрим спогадом про Віктора Григоровича поділилася директорка бібліотеки УГСП Ольга Шкира:

«Я працюю з першого дня цього університету. Тут у залі перші наші студенти – Людмила Миколаївна Погребна, Тарас Григорович Кириченко. Серед тих перших і Віктор, який прийшов до нас 1987-го року. Прізвище Сокол виправдане – він ніби й справді літав. Фотографував весілля, шкільні випуски, був домашнім фотографом. У мене в оселі величезний альбом сина Павла починаючи з 6 місяців. Щороку, перед Новим роком чи іншими святами, він стукав: «Ольго Іванівно, я прийшов фотографії зробити». Вчив позуванню: «Ану стань так, подивись сюди!». Любив знімати на столах – зверху кращий ракурс. Ловив родзинку, посмішку, погляд – щоб обличчя було красивим. Не просто клацав – вмів впіймати мить. У книгах більшості викладачів – його світлини з підписом «Фото Віктора Сокола». Таким чином він закарбований в історії університету документально. Якщо місця не вистачало – фотографував у наших читальних заласах: розставляв зонти, світло. Світла пам’ять йому й сестрі-близнюку – ниточці, що поєднувала. Він часто розповідав нам про неї пишався. Дякую родині за присутність з нами у цей день», – зазначила Ольга Іванівна та додала, що з бібліотекою його пов’язувала величезна дружба. Згадує, як приносив їм яблука чи сливи, пригощав плодами свого саду. Вдячний, веселий, життєрадісний – у всьому бачив позитив.

У читальному залі імені Сигізмунда ІІІ всі розглядали світлини: природу, обличчя, історію. Свого часу світлини Сокола прикрашали газети, книги, сайти, а у цей день стали основою спогадів та виставки під назвою «Незрівнянний світ природи та краси життя у об’єктиві Віктора Сокола», яку розмістили в читальному залі імені Сигізмунда ІІІ. Її основою стали фонди бібліотеки університету, а відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю оголосив збір фотографій авторства Віктора Григоровича – за цей час випускники, співробітники та переяславці передали туди понад сто кадрів.

Напередодні відкриття оглянути виставку завітав і ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур, який тепло відгукнувся про постать Віктора Григоровича відзначивши, що сковородинівцям дуже пощастило жити в один час з такою непроминальною постаттю, мати в своїх архівах світлини які слугують доброю згадкою про нього.

«Коли ми готували виставку в бібліотеці то мали трішки інший підхід. У конференц-залі імені Василя Сухомлинського на екрані можна бачити, здебільшого, обличчя. Але Віктор Григорович був закоханий у природу, у Переяслав. Тому наша виставка фокусується на його мистецькому напрямі: кожна квіточка, бджілка, колір – не просто фото, а мистецький погляд. Він бачив макро- та мікрокосмос глибоко. Тому там ми відібрали світлини саме з цієї сторони. Він – саме фотохудожник, не просто хронограф. Репортаж це відносно швидко. А він шукав ракурси, любов до природи й надихав бажанням жити. Любив життя, колег, усіх нас – за це любили його і ми. Він живе у наших серцях і спогадах», – додала в коментарі пресслужбі університету її упорядниця Ольга Шкира.

Варто зауважити, що протягом місяця на електронну пошту університету, на заклик ініціаторів, надійшло чимало спогадів про Віктора Григоровича від його знайомих і колег. Залюбки процитуємо фрагменти деяких з них у цій публікації:

«Віктор Григорович Сокол – це була людина-Сонце, яка  випромінювала тепло і доброту. Навіть коли був найпохмуріший день, дощило, і на зустріч ішов Віктор Григорович із посмішкою на обличчі, то цей день ставав яскравим і радісним. Його щиру посмішку на обличчі неможливо забути. Енергійний і харизматичний Віктор Григорович був організатором і натхненником мистецьких фотопленерів, численних майстер-класів. Жодне свято в університеті Григорія Сковороди не можна було уявити без його участі. Своєю майстерністю він ділився зі студентами Університету […] Об’єктив його фотокамери зафіксував час, зберіг чудові, неповторні миттєвості, з яких складається життя. Він був спроможний відзняти будь-що. Тому його фототвори ще довго хвилюватимуть людей. І хоча Віктора Григоровича вже немає серед нас, проте залишився його творчий спадок, дбайливо збережений для майбутніх нащадків», – написала асистент музею-архіву імені Юрія Бойка-Блохина Ольга Науменко.

«Віктор Григорович Сокол перейшов вічну межу й почав свій шлях сходження до вимірів Просвітлення. Митець дуже любив свою справу, свою країну, дорогих серцю земляків. Любов до природи у різні пори року він передав у серії неповторних фотокарток. Віктора Григоровича цікавила людина як феномен, її професійна діяльність, активний відпочинок, її моменти піднесення та особливі шляхетні порухи душі. З таких людей складався цілий народ. Його фотокартки та відео репортажі дають нині уяву молоді й дітям про минулі десятиліття кінця ХХ – початку ХХІ століття. Сокол залишив фотоматеріали не тільки в музеях та навчальних закладах Переяславщини, але й у закладах інших населених пунктів України. Його захоплювали культурні скарби столиці України. Відомо, що він виїздив у Київ для фотографування Києво-Печерської лаври та інших архітектурних перлин», – серед іншого, пишуть у своїй науковій праці Андрій та, світлої пам’яті, Ольга Будугай, за авторством яких на нашу адресу надійшло дві наукові статті, присвячені біографії цієї незабутньої постаті.

На думку ж автора рядків, які ви нині читаєте, Віктор Сокол навічно лишився в людській пам’яті як фотохудожник, людина, яка увіковічнювала історичну пам’ять нашого міста. Безмежно талановита особистість, яка зафіксувала багато знаменних дат людського життя – тутешні мальовничі краєвиди, життя кількох поколінь містян, багатьох з яких із тих чи інших причин теж сьогодні немає з нами, молоді пари, високоповажні люди (трішки менш відомою сторінкою життя Віктора Григоровича є те, що він фотографував весілля та ювілеїв – прим.авт.). Не вдасться підрахувати, скільки неповторних та прекрасних миттєвостей увіковічнив Віктор Григорович за своє життя. Напевно, у кожного, хто зараз читає ці рядки, є власна особлива та неймовірно дорога серцю світлина «від Сокола». За майже сорокалітню історію нашого інституту, а згодом університету було безліч подій, облич, історій – змінювалися фотоапарати, збільшувалися технічні можливості, але чорно-білі та кольорові знімки авторства Віктора Григоровича завжди нагадуватимуть нам про важливі й по справжньому особливі етапи становлення та розвитку університету.

Більше спогадів про Віктора Сокола знайдете у ще одній публікації, яка, свого часу, побачила світ до першої річниці світлої пам’яті Віктора Григоровича.

Наостанок усі присутні на зустрічі пам’яті, звісно ж, зробили спільне фото – на згадку про цей день, про повік незабутнього фотолітописця Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Віктор Сокол – не просто фотограф, а душа університету. Був, є і залишиться нею. Безумовно, його спадщина потребує систематизації – це тисячі фото і відео: пейзажі, побутові чи університетські події. Світла пам’ять, Вікторе Григоровичу. Ми пам’ятаємо!

Запис В УГСП згадували про його фотолітописця Віктора Сокола у день його 60-ліття та відкрили виставку пам’яті спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис У понеділок в УГСП проведуть зустріч пам’яті до 60-річчя фотолітописця альма-матер Віктора Сокола: триває збір фото і спогадів спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис УГСП вшанував пам’ять історика, майданівця та волонтера Ярослава Потапенка з нагоди його 50-річчя спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис За тиждень професору Ярославу Потапенку виповнилося б 50 років: в УГСП проведуть заходи його пам’яті спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

У заході взяли участь представники Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Ректор університету, доктор історичних наук, професор Віталій Коцур у своєму виступі наголосив на особливому значенні постаті Марії Буряк для української культури та науково-освітнього середовища:

«Пам’ять про видатних майстрів, таких як Марія Пантелеймонівна, формує наше розуміння національної ідентичності. Її творчість – це не просто барвисті квіти на полотні, а живий голос української душі. Зберігаючи та популяризуючи її спадок, ми зміцнюємо духовні основи нашого суспільства і передаємо молодому поколінню приклад стійкості, любові до рідного краю та культури», – підкреслив Віталій Вікторович.

Кандидат педагогічних наук, доцент, в.о. завідувача кафедри образотворчого мистецтва і методики навчання факультету мистецтва, менеджменту, педагогіки і психології Ольга Стрілець презентувала документальний фільм «Марія Буряк» , який зняв режисер, оператор візуального сценарію Олексій Стрілець. Також розповіла про співпрацю художниці зі студентами університету, які мали нагоду переймати її творчу манеру й секрети майстерності.

«Мої студенти з Марією Буряк спілкувалися частенько, бували в неї, привозили їй фарби. Вона розповідала молодим художникам деякі секрети живопису: як спочатку малювала квіти на білому тлі, а потім уже додавала голубі кольори – це вечір, жовті – це сонячний ранок… Діти дуже багато взяли від неї. Думали, що копіювати її малюнки просто, а виявилося, що це дуже складно, бо мисткиня малювала не тільки пензликом. Вона брала паличку, намотувала на неї ганчірочку і нею робила мазки. Повторити це виявилося неймовірно важко. Я горда і щаслива з того, що мої студенти вчилися в такої славетної художниці, справжньої зірки», – згадала у ході зустрічі Ольга Володимирівна та нагадала, що на базі університету діє Лабораторія етнодизайну імені Марії Буряк, де зберігаються й розвиваються традиції українського народного мистецтва. Тут вивчається істинна, глибинна народну творчість – виготовлення ляльки-мотанки, писанкарство з різноманітними орнаментами і техніками, малярство на склі, мистецтво витинанки, ручне ткацтво. Сковородинівці прагнуть, щоб народне мистецтво розвивалося і процвітало – в цьому вбачають свою місію.

Як переповідає видання «Переяслав.City», під час урочистостей у Ковалині прозвучало чимало теплих слів про художницю від земляків, науковців та митців. У бібліотеці презентували виставку її творів, у місцевому клубі відбувся мистецький вечір із виконанням українських пісень і спогадами тих, хто знав мисткиню особисто. Особливу атмосферу доповнила виставка студентських робіт, виконаних у техніках, яким навчала Марія Буряк.

Також усі охочі мали змогу залишитися на пленері й відтворити на полотні мальовничий пейзаж, що відкривається за кілька кроків від хатини. Старший викладач кафедри образотворчого мистецтва і методики навчання факультету мистецтва, менеджменту, педагогіки і психології Роман Мотузок зобразив будинок художниці Марії Буряк, а українська журналістка Світлана Леонтьєва, яка цьогоріч була гостею Університету Григорія Сковороди в Переяславі, створила яскравий пейзаж, вразивши учасників реалістичністю виконання. Долучився і випускник спеціальності Роман Мацьовка.

Завершився день спільним відвіданням могили художниці та її оселі, яка зберегла унікальну атмосферу життя мисткині – від ткацького верстата й розписаних шаф до мальовничих пейзажів навколо.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі й надалі сприятиме вшануванню пам’яті Марії Буряк, адже її творчий спадок є невід’ємною частиною національної культурної спадщини, яку важливо берегти й примножувати.

Довідково. Марія Пантелеймонівна Буряк (1935 – 2008) – українська вишивальниця та художниця декоративно-ужиткового мистецтва; членкиня Спілки радянських художників України з 1974 року та Спілки майстрів народного мистецтва України з 1991 року. Народилася 16 серпня 1935 року в селі Ковалин (нині Бориспільський район Київської області) в селянській сім’ї. У ранньому дитинстві внаслідок хвороби отримала інвалідність і не могла ходити. Закінчила лише чотири класи середньої школи. Займалася вишивкою, написанням віршів, казок, малюванням. Спочатку малювала узори для вишивок. Згодом з’явилися картинки на папері різноманітної тематики, переважно розквітаючі квіти, фантастичні птахи, коні. Працювала переважно гуашшю.

За сприяння художниці Єлизавети Миронової її картини почали експонуватися на художніх виставках у Києві, де отримали визнання.

У 1968 році роботи Марії Буряк були представлені на республіканській виставці в Києві. Перша її персональна виставка відбулася 1972 року в Переяславі-Хмельницькому. Того ж року на виставці в Києві картини художниці були відзначені дипломом 1-го ступеня та золотою медаллю. Відтоді щороку мисткиня брала участь у республіканських і всесоюзних виставках у Києві (персональні у 2001 та 2002 роках) та москві. Була нагороджена премією імені Катерини Білокур (1991 р.), Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2005 р.). У 1995 році Марії Буряк присвоєне звання заслуженої майстрині народної творчості України. Усе життя мешкала в Ковалині, де й померла 4 січня 2008 року.

Запис Сковородинівці долучилися до вшанування пам’яті народної художниці Марії Буряк у Ковалині до 90-річчя від її дня народження спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Ректор УГСП Віталій Коцур долучився до заходів вшанування з нагоди третьої річниці звільнення Київщини від російських загарбників спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

На круглому столі зібралися не лише сковородинівці, а й здобувачі освіти Переяславського ліцею «Патріот», внутрішньо переміщені особи, які живуть та працюють в університеті – Марина Прокопенко, Вікторія Рагиня та Денис Скрипець, психологині університету – Тетяна Кузьменко, Альона Іващенко та клінічна психологиня, фахівчиня Центру ветеранського розвитку Ірина Варивода.

Подію модерували керівниця студентського бюро університету Вікторія Власюк та завідувачка кафедри політології факультету гуманітарної освіти і соціальних технологій Віра Демʼяненко, які наголосили на важливості памʼятати, за що ми боремося та що відстоюємо в такі темні часи:

«Нам писали різні сценарії цієї війни, але хто б міг подумати три роки тому, що ми стільки витримаємо, ми дуже сильні, сильні ті хто став захищати нашу державність та незалежність, сильні волонтери, які з перших днів плідно працювали, ті, хто залишився тут, попри все страх та незрозумілість і, навіть, ті хто виїхав за кордон у невідомість. Три роки ми демонструємо, які ми сильні тому, і нам треба вистояти!», – зазначила Віра Дем’яненко.

У ході обговорення згадували історичні факти про історію України та її боротьби, акцентували на тому, що ми продовжуємо писати сторінку новітнього етапу нашої національно-визвольної боротьби.

Надалі Вікторія Рагина наголосила на тому, що війна почалася у 2014-му році з вторгнення росії на регіони Сходу України, й вже тоді вони, мешканці окупованих наразі територій, збирали тривожні валізи, плели маскувальні сітки та спускалися в укриття. Зазначає, відтоді втратили спокій і мирне життя.

Учасники круглого столу мали можливість поділитися своїми переживаннями від першого ранку вторгнення. Кожна історія була унікальною і пронизана глибокими емоціями. Адже, кожен зустрів той важкий день який розділив наше життя на «до» та «після» геть по різному. Були й ті, хто до останнього не вірив, що у ХХІ столітті у центрі Європи може бути війна.

Психологиня Тетяна Кузьменко увесь час активно брала участь у обговоренні, усвідомлюючи важливість психологічного аспекту переживань у часи кризи. Вона надавала учасникам підтримку після кожного спогаду, пояснюючи, які емоції супроводжують людей у такі трагедії. «Ваші почуття нормальні», – підкреслила психологиня, – «Гнів, страх, безпорадність – лише частина великого спектра емоцій, яких ми можемо відчувати».

Вона також звернула увагу на важливість психічного здоров’я у цей час. «Ми повинні вміти обробляти наші переживання, аби вони не перетворилися на тягар», – додала Тетяна Миколаївна.

Щоб наочно продемонструвати, що в кожному з нас є внутрішня сила, яка дозволяє вистояти у найскладніші моменти життя, було проведено креативну інтерактивну вправу. Вона допомогла учасникам відчути свої приховані ресурси, усвідомити власну здатність долати труднощі та підтримувати інших.

На завершення круглого столу Вікторія Власюк подякувала всім учасникам та організаторам, наголосивши, що дата 24-го лютого 2022 року залишиться у історії України на століття. Цей день досі триває для українців. Принагідно, Вікторія звернулася до вихованців ліцею-інтернату «Патріот»:

«Ваша присутність тут надзвичайно важлива. Адже ви молодь, ви рушійна сила нашої країни, й нам не потрібно забувати за що ми боремось та що відстоюємо. Нам слід пам’ятати про події 2014-го та 2022-го років, й цей круглий стіл про важливість усвідомлення реалій нашого життя, про важливість «кричати» про цю війну»

Дискусія «День довжиною у три роки…» стала ще одним кроком у напрямку збереження пам’яті про події, що змінили життя мільйонів людей. Вона наочно продемонструвала, наскільки важливо ділитися досвідом і підтримувати один одного в часи випробувань, маючи надію на світле майбутнє для України.

Захід реалізувався за ініціативи студентського бюро соціально-гуманітарного відділу та кафедри політології факультету гуманітарної освіти та соціальних технологій Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис «День довжиною у три роки…»: в третю річницю повномасштабного вторгнення в УГСП відбувся круглий стіл спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

У вступному слові ведучий, фахівець відділу інформаційних технологій і зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін нагадав про перші дні початку повномасштабного вторгнення росіян на територію України – час коли сковородинівці згуртувалися навколо альма-матер, підсилили роботу волонтерського штабу, чергували на блокпостах, долучилися до територіальної оборони міста, стали до боротьби на своєму місці яка, на превеликий жаль, триває й досі.

Ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур у своїй промові зазначив наступне:

«Три роки тому ми опинилися перед випробуванням, яке перевірило кожного з нас на міцність. Наш народ продемонстрував єдність, незламність і силу духу. Серед тих, хто став на захист України, – і наші студенти, і викладачі, й випускники. Сковородинівці завжди були тими, хто не лише зберігає знання, а й захищає рідну землю. Ми маємо пам’ятати їхню мужність, підтримувати наших захисників і продовжувати справу, заради якої вони воюють – будувати сильну, вільну Україну. Вічна пам’ять полеглим і слава живим Героям!»

У цей день багато говорили про те, з якими здобутками й гіркими цифрами підійшов наш заклад до третьої річниці вторгнення:

• З 24 лютого 2022 року університет опублікував та допоміг закрити понад 100 звернень про допомогу від сковородинівців  та захисників нашого краю;
• На третій день повномасштабного вторгнення на базі університету утворилося Добровольче формування територіальної громади до якого долучилося велика кількість добровольців. На рахунку мобільних груп Добровольчого формування Переяславської громади налічується 22 збитих «Шахеди».
• За три роки з початку повномасштабного вторгнення росії на територію України волонтерський корпус Університету Григорія Сковороди в Переяславі отримав та видав понад 100 тонн гуманітарної допомоги, а за гуманітарною допомогою до волонтерського корпусу звернулося понад 500 внутрішньо переміщених осіб та понад 20 підрозділів Збройних Сил України. Також волонтери університету відвідали та надали гуманітарну допомогу понад десятьом деокупованим містам України;
• За три роки університет провів понад 77 благодійних заходів зі збору коштів на потреби Збройних Сил України;
• Під час повномасштабного вторгнення університет надав прихисток понад п’ятистам внутрішньо переміщеним особам. З вересня 2022 року в університеті навчається 33 внутрішньо переміщених студенти, а за час повномасштабного вторгнення університет надав роботу близько двадцятьом внутрішньо переміщеним особам;
• З початку повномасштабного вторгнення в університеті відбудувалося понад 1100 квадратних метрів укриття, зокрема 1 лютого 2023 року на базі університету в приміщенні другого укриття був відкритий Молодіжний простір «ТВіСТ», який слугує укриттям та приміщенням для проведення навчального процесу під час повітряної тривоги;
• За час повномасштабного вторгнення співробітники та студенти університету долучилися до понад десяти Міжнародних грантових проєктів у галузі: відновлення України, молодіжної політики та освіти.
• За час повномасштабного вторгнення 152 захисники Переяславської громади поклали своє життя за Україну та її свободу. Університет втратив 40 студентів та випускників у новітньому етапі національно-визвольної боротьби нашої Батьківщини.

По завершенню заходу делегація університету поклала квіти до підніжжя пам’ятника воїнам АТО на Алеї Героїв у середмісті, висловлюючи повагу та вдячність тим, хто віддав життя за свободу й незалежність нашої держави.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі пишається українським народом, його військом, усіма тими хто твердо стоїть за своє усі ці три роки боротьби за нашу свободу, честь та існування.

Ми дякуємо кожному та кожній, хто продовжує боротися, вірити, жити попри біль і втрати. Воїнам, які тримають небо і землю; медикам, що рятують життя; волонтерам, які творять дива; енергетикам, завдяки яким Україна зігріта та освітлена; міжнародним партнерам за допомогу й підтримку. Пишаємося усіма, хто не зламався, не зрадив, не опустив рук. Завдяки вам Україна живе. Завдяки вам вона переможе.

Схиляємо голови у шані перед полеглими, зичимо якнайшвидшого видужання пораненим, якнайскорішого повернення додому усіх переселених.

Слава Україні! Героям слава!

Запис Сковородинівці зібралися у третю річницю початку повномасштабної збройної агресії росії проти України спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис «Майдан – це не просто географічна точка в Києві. Це місце, де вирішувалася доля України»: за ініціативи бібліотеки УГСП відбувся захід присвячений вшанування Героїв Небесної Сотні спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

У річницю пам’яті вшанувати колегу, однодумця по духу за круглим столом у читальній залі Сигізмунда ІІІ зібралася його родина, колеги, студенти та однодумці. Кожному і кожній з них було що сказати та пригадати про Ярослава Олександровича.

Перед початком зібрання присутні вклонилися пам’яті Потапенка на місці його останнього земного припинку – Підварському кладовищі. Уже на місці події, в університеті, присутні переглянули виставку «Україна – одна єдина й нероздільна», що з листопада, у співпраці з НІЕЗ «Переяслав» експонується в читальній залі Сигізмунда ІІІ. Нині цей виставковий проєкт, який стартував 10 років тому саме з подачі Ярослава Олександровича, наново розкриває етапи боротьби за незалежність та соборність України різних періодів: шляхи соборності й незалежності 1917-1991 рр., Революції Гідності 2013-2014 рр., російсько-української війни на Сході України з 2014 року, і що найголовніше – висвітлює роль переяславців у державотворчих процесах становлення України та волонтерському русі, ознайомлює з науковою, громадською та волонтерською діяльністю патріота України Ярослава Потапенка. Нині ці експонати, збережені переяславцями, покликані розповідати про сумні й героїчні події новітньої сторінки історії України вже новим поколінням українців та сковородинівців.

Безпосередній круглий стіл відкрили спільним виконанням Гімну України, після чого співініціаторка зібрання, старша наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав» Наталія Заїка зазначила, що головна ціль проведення цього зібрання – любов до України, яка згуртувала більшість присутніх під час Революції Гідності, де всі лишили часточку свого серця і надії на прийдешню перемогу у російсько-українській війні.

«Ярослав Потапенко об’єднав нас, став лідером переяславського майдану, нашим провідником і дороговказом. Ми йшли за ним, адже знали що ця людина честі і гідності зробить усе належне для того, щоб нас правильно скерувати. Тут зібралися його рідні, його побратими і посестри, колеги. Давайте разом, у форматі вільного мікрофону, нині згадаємо ті події та нашого Ярослава Олександровича», – закликала Наталія Любомирівна.

Надалі промову мав ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур:

«90% з тих подій, які я згадую про Революцію Гідності у своїх численних інтерв’ю, стосуються Ярослава Потапенка, бо більшу частину часу ми з ним проводили. Він формувався у сім’ї інтелектуалів і педагогів, написав дуже фахову докторську дисертацію, мав глибокі філософські і культурологічні погляди, історичні знання. Ярослав чітко міг розрізняти процеси і прогнозувати багато речей. Він був одним із перших, з ким я почав спілкуватися прийшовши сюди на роботу. Це спілкування тривало до його останнього земного дня. Кожен з нас знав його по своєму – як викладача, спортсмена, чи майданівця й волонтера. Читаємо його книгу про «П’яту російсько-українську війну» – завжди намагаюся взяти з собою примірник, коли їду в міжнародні відрядження, аби лишити в бібліотеках, де її можуть прочитати сотні українців. Жаль, що вона не дописана в тому вигляді, у якому він її бачив. Багато ще задумів лишилися нереалізованими. У його опублікованих цитатах та виступах ми й донині знаходимо для себе мотивацію. Ярослав Потапенко – це не просто постать. Це філософія, це ідеологія, це про націю і утвердження нашої громадянської ідентичності», – зазначив Віталій Вікторович та надалі акцентувався на рисах та непересічних особистісних. лідерських якостях Потапенка, які вели його в житті та боротьбі і які донині університет інтегрує в свої нові науково-культурологічні задуми та проєкти. Принагідно, пригадав кілька особистих життєвих історій, пов’язаних із професором.

Мав що сказати і батько, професор Олександр Потапенко, який разом з дружиною Ганною Іванівною також прийшов до зали поділитися спогадами та висловити слова вдячності за пам’ять про сина.

«Я щодня молюсь за нього та за всіх наших воїнів. Цьогоріч Ярославу виповнилося б 50 років. Я переглядаю книгу пам’яті, яку підготувала його рідна кафедра – звідти я дізнався багато того, чого не знав про свого сина доти. Приємно, що рік чи два тому я почув на ректораті про те, що в репозитарії бібліотеки найбільше читають статтю Ярослава – близько тисячі відвідувань. Його слово, його праці живі. Я написав поезію, присвячену сину. Її покладено на музику. Я впевнений що незабаром настане мир і перемога, бо є наші воїни і такі люди як ви. Вдяні вам, з Ганною Іванівною, за пам’ять», – сказав Олександр Іванович. Натомість присутні щиро подякували батькам за такого сина.

До слів попередніх промовців долучилася дружина Руслана Потапенка, які нині продовжує науковий та світоглядний шлях свого чоловіка:

«Я пишаюся тим, що він зробив. Мені не соромно за жоден його крок, попри те що багато хто намагався облити його брудом. Час розставив усе на місця. Його унікальність полягала в тому, що він єднав між собою досить різних людей. З усіма знаходив спільну мову, єднав усіх довкола раціонального зерна. З початком війни він дуже хотів читати лекції для військових безпосередньо у зоні бойових дій, хотів мотивувати хлопців. Частково ці думки він виклав у своїй книзі – це його маленький внесок, який він встиг зробити. Я цю книгу часто дарую військовим, надсилала її примірники на передову. Усі ці думки надзвичайно актуальні й донині. Я вважаю своїм обов’язком продовжувати цю справу і, спільно з колегами, нині розробили і читаємо курси з утвердження національної та громадянської ідентичності. Вдячна, що поруч люди ідеї і дії, які продовжують його справу, говорять про боротьбу, віру і перемогу», – додала Руслана Михайлівна.

Було що сказати й майданівцям, просвітянам, зокрема професорці Ганні Токмань, яка процитувала слова Ярослава Потапенка, написані ним для її книги «Майдан: сторінка живої історії», та з його монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до Східного фронту», а також поезії його тата, які навічно будуть актуальними. Надалі до її слів долучився просвітянин, кобзар Микола Товкайло, який пригадав історію державотворчих процесів з кінця 80-х у Переяславі в подіях і постатях, говорив про досвід і боротьбу Ярослава Потапенка, погляди якого він поділяє й донині.

Коли слово надали тодішнім членам ГО «Майдан Переяславщині» Світлані Шевченко й Олені Гичко та керівнику громадського формування «Самооборона Переяславщини», який продовжив справу покійного, Юрію Ходаківському, то вони пригадали сторінки своєї спільної діяльності від 2014 року й донині та те, як усе це продовжують донині – вже в умовах повномасштабного вторгнення росіян на територію України, зокрема в лавах Добровольчого формування Переяславської громади №2 на рахунку якого, наразі, вже 18 збитих ворожих безпілотників типу «Shahed».

 «Він дав нам силу повірити в себе – донині кожен намагається продовжувати робити свою справу, проявляти свою громадянську позицію, як вміє впливати на сьогодення та майбутнє України, робити щось своє – воювати, чи творити світоглядні речі. Він боровся і йшов до кінця, і дуже шкода що його немає. Ми продовжуємо нести його прапор», – говорили присутні та констатували, що завдяки Ярославу Олександровичу низка переяславців згуртувалася та стала справжньою українською родиною.

Вдячно про свого наставника говорили студенти Потапенка, нині науковці та викладачі й співробітники університету Леся Коцур та Максим Левченко. Леся Михайлівна зазначила, що він був один із тих небагатьох викладачів, хто впливав та формував особистостей, які продовжують його справу – воюють, волонтерять чи світоглядно плекають нові уми. Натомість автор цих рядків, Максим Левченко, солідаризувався з цими словами та пригадав ту переламну, вогняну зиму 2013-2014 років, яка ближче зріднила юних істориків та політологів з Ярославом Олександровичем, тут і надалі згуртувала довкола ціннісно-правильних речей і дій. Пригадав і трагічний ранок, коли дізнався про цю втрату та сповістив своїм одногрупникам.

«Нині наше ключове завдання – продовжувати поширювати, примножувати й нести цю пам’ять. Щонайменше до 2022 року ми робили це за рахунок поступу Літературного товариства імені Ярослава Потапенка. Як його назва, так і вулиця імені Ярослава Олександровича в нашому місті спонукає замислитися, хто це такий, зайвий раз поцікавитися життям та діяльністю цієї непересічної постаті. У 2021 році ми їздили українськими фестивалями, і презентації наших альманахів стояли у програмі заходів поруч із дискусіями про український націоналізм, презентаціями романів історичної тематики, розмовами про патріотичне виховання молоді. Це цінно, що про Ярослава Олександровича ми говоримо в загальнонаціональному дискурсі і між тих тем, які його хвилювали і якими він опікувався. Це не має бути лише нашим внутрішнім, ми маємо говорити про Потапенка і всіх достойних переяславців й на загал – нести між люди їх слова і думки. Це лише наша відповідальність, і крім нас цього ніхто не зробить», – підкреслив Левченко.

Надалі про Потапенка згадували активний переяславець Олександр Ігнатенко та рухівець Микола Стеценко, а також член Головного штабу Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Джура» Тарас Рондзістий. Останній, навіть, не знав Потапенка особисто, але, за підсумками зустрічі, висловив переконання, що на таких постатях як Ярослав мають формуватися нові покоління українців.

Своєю чергою, колеги по кафедрі історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін – доценти Оксана Тарапон і Людмила Хмельницька та завідувачка кафедри, професор Валентина Молоткіна. Говорили про його провідні наукові, особистісні та лідерські якості, згадували щемливі моменти про нього як сім’янина, колегу та українця. Усі зазначили, що донині він залишається орієнтиром для них.

Директорка бібліотеки університету Ольга Шкира ознайомила присутніх із набутками, завдяки яким книгозбірня знайомить своїх читачів та відвідувачів із науковою, артефактною спадщиною залишеною Ярославом Потапенком. Зазначає, вона користується чималою популярністю. Поза тим, поділилася особистими спогадами про нього.

Наостанок хвилиною мовчання та щирою молитвою присутні ще раз згадали невтомного вартового української нації та її інтересів та усіх тих, хто поліг на новітньому етапі нашої національно-визвольної боротьби. Будьмо гідними продовжувачами праведної справи, яку розпочали кращі сини та доньки нашої Батьківщини!

Запис Дев’ята річниця пам’яті про Ярослава Потапенка зібрала в стінах УГСП його родину, колег, однодумців та студентів спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Незабутні імена: дати пам’яті про героїв-сковородинівців полеглих у горнилі російсько-української війни у січні та лютому спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис УГСП висловлює співчуття з приводу смерті доктора історичних наук, професора Василя Шевчука спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Незабутні імена: дати пам’яті про героїв-сковородинівців полеглих у горнилі російсько-української війни у грудні спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Як і було анонсовано, центральною темою зустрічі стала теза «Український кінематограф у часі війни». Однак, Ахтем Сеітаблаєв не обмежився лише професійними аспектами. Він щиро поділився історією своєї родини, розповів про свої кримськотатарські корені та про те, як життєвий шлях привів його до акторської та режисерської діяльності. Але про все по черзі.

Свій акторський шлях Сеітаблаєв почав приблизно у 16 ​​років, коли його мама вирішила відправити його на акторський факультет Кримського культурно-просвітницького училища. Це рішення стало несподіваним, оскільки до того він планував вступити на факультет фізичної культури:

«Рід моєї мами пов’язаний з творчістю – були композитори, співаки, актори. Мені подобалося бути в центрі уваги, а тому я в школі приймав участь в різних заходах. Водночас був момент, коли мені це набридало і я займався спортом. Потім мене батьки віддали в музичну школу тому що моя мама була там викладачем. Проте навчався я там не до кінця про що, власне, жалкую. Вступивши на акторське я спершу не розумів, що я тут роблю. Здавалось, що нічого не виходить. Але згодом почав отримувати від цього задоволення. Схожі почуття є коли тобі щось вдається – ти отримуєш певний фідбек від людей, залу, друзів. Тоді народжується бажання ще раз пройти цей емоційний шлях, коли ти можеш спокійно плакати, сміятися, мовчати на сцені».

Також Ахтем розповів про момент життя, коли його дядько відправив до Києва навчатися на режисера:

«Мене часто запитують, що краще – бути актором чи режисером? Я відповідаю, що режисером. Актор відповідає тільки за те, що пов’язане з його роботою. А коли ти режисер, то ваші мрії про історію, фільм, про людей які там мають бути, чи епізод, набувають конкретних рис і це втілюється».

Надалі Ахтем детальніше розповів про свої відомі фільми: «Хайтарма» (2013), «Кіборги» (2017), «Захар Беркут» (2019) та «Мирний-21» (2023). Серед іншого, поділився історіями зйомок кожного з цих фільмів, розповідаючи про процес їх створення, виклики, з якими довелося зіткнутися й емоції, які супроводжували цей творчий шлях. Підкреслив, як важливо було втілити на екрані історії, що відображають реалії українського народу та його боротьбу, а також відзначив значення кожного проєкту для нього особисто.

«Після кількох телевізійних стрічок, які я знімав, з’явилась можливість зняти фільм «Хайтарма» про депортацію кримських татар. Я 10 років шукав можливість зняти цю стрічку і ось в 2012 році нарешті вийшло. Зняли цю стрічку за 23 дні. Фільм вперше представили в Україні в травні 2013 року в сімферопольському кінотеатрі імені Тараса Шевченка, напередодні Дня жалоби за жертвами депортації кримськотатарського народу. Саме головне, що я згадую про зйомки цієї стрічки – це дві тисячі людей які приїхали з усього Криму і до яких ми звернулися з тим, щоб вони допомогли нам зняти стрічку саме для сцен депортації. Це були люди які були дійсно депортовані в дитячому віці», – поділився режисер деталями про зйомку фільму.

Під час дискусії глядачі також ставили запитання, і одне з них звучало так «Що допомагало вам зростити любов до рідного краю?»:

«Усе своє дитинство я чув від батьків, що Крим – це неймовірне місце, і що там краще. Коли я приїхав до Криму, побачив цю красу, чудові краєвиди впевнився в словах батьків про свій рідний край. Це сприймається як великий подарунок долі – можливість жити тут».

Також під час зустрічі у Переяславі Ахтем Сеітаблаєв поділився режисерським досвідом який стосується того, що в  процесі зйомки фільму часто виникають сцени, які, хоча й були спочатку заплановані, не потрапляють у фінальну версію. Це стається коли переглянувши матеріал розумієш, що сцена не є достатньо цікавою або не додає нової інформації до сюжету. Якщо емоційне сприйняття глядача не підвищується, а сюжет не отримує нового повороту, така сцена може бути вирізана. Цей процес вимагає критичного підходу та чіткого усвідомлення, які елементи дійсно сприяють розвитку історії та створенню необхідної атмосфери.

«Моя найзаповітніша мрія – зняти фільм у Криму, на узбережжі, де він і вона сидять, сперечаючись лише про одне: біле чи рожеве», – такими словами завершив офіційну частину зустрічі зі сковородинівцями Ахтем.

Після того як гостю вручили пам’ятний мерч від УГСП, усі присутні отримали можливість сфотографуватися з режисером. Чи не вперше за тривалий час зала проведення не вмістила усіх охочих до спільного фото, відтак пам’ятні світлини робили вже на центральній алеї, біля погруддя Григорію Сковороді. Наостанок перебування в альма-матер Сеітаблаєв залишив автографи на дверях офісу Наукового товариства університету та в залі інформаційних технологій «Чумацький шлях».  

Пам’ятні світлини можна знайти за посиланням: https://gallera.io/g/8623-irina/178504-axtem-seitablajev.

Незмінними ініціаторами й організаторами зустрічей у форматі «Відкритий університет» є Відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю та Наукове товариство студентів, аспірантів, докторантів і молодих вчених університету.

Запис «Моя найзаповітніша мрія – зняти фільм у Криму, на узбережжі»: новий сезон «Відкритого університету» в УГСП стартував із зустрічі з режисером та актором Ахтемом Сеітаблаєвим спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Незабутні імена: дати пам’яті про героїв-сковородинівців полеглих у горнилі російсько-української війни у жовтні та листопаді спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.