«Це відео створене одразу після смерті Ярослава – нехай неідеальне, але по гарячих слідах, з тими відчуттями, коли його не стало. Воно про значення Ярослава для переяславців, для нашого мікросоціуму. Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять, поспілкуватися, згадати його вчинки й те, як він вплинув на кожного – на учнів, які стали героями України, виборюючи незалежність в окопах. Якби Ярослав був живий, він би не сидів у стінах університету – 100 % був би на передовій; хто його знав близько, той підтвердить. Кожен матиме слово, щоб згадати добрим словом», – розпочав вечір пам’яті ректор УГСП Віталій Коцур та додав, що життя Ярослава Потапенка мало глибокий світоглядний і педагогічний смисл, адже на його прикладі донині виховують дітей та студентів. За словами Віталія Вікторовича, Потапенко був невід’ємною частиною сковородинівської родини, вплинув на колег, студентів і все суспільство. З 2016 року його пам’ять вшанували перейменуванням вулиці поблизу університету, проведенням Всеукраїнського конкурсу наукових робіт з історії України імені Ярослава Потапенка «Боротьба за українську державність: минуле та сучасність», що героїзує борців за Україну, а також завершеною книгою «П’ята російсько-українська війна: від майдану до східного фронту (підходи, оцінки, інтерпретації)», яка розійшлася світом, аби українці за кордоном зрозуміли: війна триває давно, не з 2014 чи 2022 року. Уже без нього були реалізовані національно-патріотичне виховання, освіта для воїнів, декомунізація та повернення історичної назви Переяславу.

«Ярослав Потапенко залишив великий слід як член академічної спільноти, вчитель, майданівець, волонтер, спортсмен і лідер, який поєднував непоєднуване, об’єднуючи людей навколо спільної мети  і нашої держави», – переконаний Віталій Вікторович.

Побратим по Майдану Олександр Ярема, присутній на вечорі, розпочав зібрання такими спогадами:

«З Ярославом ми познайомилися у 2014-му році під час Революції Гідності. Епізодів – на цілий день. Їду додому зі столиці: «Ярославе, заберу тебе». А він: «Григоровичу, не турбуйтеся, поїду на метро». Дякую батькам – мамі, якої вже немає, й присутньому тут татові – за такого сина. Ще один епізод датується 18 лютого 2014 року. Ярослав дзвонить: «Григоровичу, ми зараз зайдемо у Верховну Раду, викинемо депутатів». Вийшло двоє полковників: «Зачекайте». Приїхало 22 автобуси з Межигір’я – так би мовити охорона Януковича. Ярослава збили, він навкарачки виліз до Лаври, дзвонить: «Таксі не підбирають, кров летить, що робити?». Кажу: «Викидай SIM-карту, за тобою стежать». Він викинув, якось вибрався – пересидів у друзів, потім удома. А перед тим ми побили тітушок на об’їздній Переяслава – викинули з автобуса, били. Жінки з сумками з Черкащини розбіглися полями. На Ярослава відкрили кримінальну справу. Говорив «Головне – щоб я жив, поки Руслана народить другу дитину». Переживав лише за це. Згодом я став хрещеним батьком його донечки. Я таких як він більше й не бачив, бо таких людей, як він, мало. Царство Небесне», – поділився Олександр Григорович.

З батьківським словом до присутніх звернувся батько ювіляра, професор Олександр Потапенко:

«Насамперед, дозвольте щиро подякувати всім, хто прийшов вшанувати пам’ять мого сина. Дякую за підтримку ректору Віталію Коцуру та Руслані Потапенко. Особлива вдячність їй за мужність – я гордий, що вона виросла й продовжує його справу. Ярослав вразив мене за два місяці до свого відходу: «Я не боюся смерті». Ті слова нині повторюють його побратими, військові та волонтери. Тепер я розумію їхню силу й глибину. Нещодавно моя сестричка зателефонувала: «Ваші пісні з колегою Віктором Олексійовичем Тузиком – світла йому пам’ять – співають на вокзалах, збирають кошти для воїнів ЗСУ. Так я хоч якоюсь мірою продовжую справу сина», – зазначив Олександр Іванович та зачитав свою поезію, написана одразу ж після відходу сина.

Своїми спогадами про Ярослава Олександровича поділився його студент, нині декан факультету гуманітарної освіти і соціальних технологій, кандидат історичних наук, доцент Вячеслав Редзюк:

«З Ярославом Потапенком можна було говорити вічно. Це була дуже близька моєму серцю людина, з якою мені пощастило познайомитися ще зі студентських лав. Це був потужний науковець та освітянин, лідер й, насамперед, людина, яка могла і вміла тримати аудиторію. Мені завжди пам’ятається якими цікавими були наші пари. Він навчав не лише тим освітнім компонентам, які були в нашій освітній програмі. Він навчав критичному мисленню, аналітиці. Вчив любити Батьківщину і бути лідером. І завжди підбирав неординарні підходи до кожного студента. Він міг тримати аудиторію, і от пам’ятаю такий веселий студентський момент. Одного разу в аудиторію залетіла муха, аудиторія на 50 чоловік. Ну і всі ж почали відволікатися на цю муху. Ярослав Олександрович взяв журнал, став на стілець і почав її бити примовляючи: «Згинь, окаянна, згинь». Він завжди вмів розрядити обстановку. Ми дуже часто любили з Ярославом Олександровичем сідати на 35-й маршрут автобуса, їхати до Дніпра і по три, чотири, п’ять годин понад Дніпром лісом іти й спілкуватися про життя і людей, Батьківщину і поточні політичні події. Мав радість бувати в нього вдома і спілкуватися за філіжанкою кави, інколи звертався за науковою консультацією. І оці такі миті об’єднують людей. Він дуже сильно любив сім’ю, дітей і Україну», – підсумував Вячеслав Володимирович.

Надалі слово перейняв ще один студент Ярослава Олександровича, нині працівник університету і автор цих рядків Максим Левченко:

«Насамперед, цей виступ для мене – змога подякувати Олександру Івановичу та світлої пам’яті Ганні Іванівні за формування такої особистості. Змога подякувати Руслані Михайлівні за те, що вона поділяла його з всіма нами. Заняття у Ярослава Олександровича були ковтком свіжого повітря – це завжди про нестандартний підхід, про творчі роботи і заклики «читайте, опрацьовуйте, формуйте свою думку і свій політологічний стиль». Ярослав Олександрович сформував й наш смак до якісної періодики, літератури –  навіть поезії, як-от гострих поезій Артема Полежаки. Який би ще викладач приніс нам таке? Ярослав Потапенко – це спогади про події Революції Гідності, Народні віче, політичні акції до яких ми долучалися, волонтерство у «Серцях Переяславщини» й «Самооборону Переяславщини». Усе це додавало нашим юнацьким рокам предметного національного авантюризму. Це фахові і класні дискусії у рамках «Політичних студій», співтворцями кожної з яких ми були. Нині часто думаєш – а що б він сказав про те чи інше? Припускаєш, як би це було. Після його раптової смерті в 2016-му ми заснували Літературне товариство імені Ярослава Потапенка. Воно було активним до 2022-го. Зараз на вимушеній паузі, але це була наша всеукраїнська змога подякувати і загальнонаціонально розповісти про нашого наставника чи то у Луцьку чи то у Дубні або Холодному Яру, де бували на фестивалях. Я зрозумів й символічність назви вулиці Ярослава Потапенка, що веде до університету коли до нас їхав, приміром, Сергій Жадан, який запитав: «А хто це – Ярослав Потапенко?». Мав велику радість і честь розповісти. ЛТЯП неодмінно продовжить свою діяльність – наступною буде книга про наші міста до і після війни. Там будуть і поезії Сергія Скальда та Володимира Вакуленка, які вони встигли нам надіслати незадовго до своєї загибелі. Хочеться подякувати Ярославу Олександровичу за наше формування. Проголосити: ми нікуди не поділися – не маємо морального права втомлюватися чи розчаровуватися. Ми продовжуємося – у війську, у волонтерстві, у світоглядному тилу. Єднаємося довкола пам’яті, довкола України, довкола добрих справ. Дякую всім, хто сьогодні тут», – зазначив Максим.

Вечір спогадів продовжили спогади доктора педагогічних наук, професорки кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання факультету української та іноземної філології університету, майданівки та рухівки Ганни Токмань:

«Сьогодні прекрасний день – день народження Ярослава Потапенка. Дякуємо його батькам за такого сина. Бажаємо щастя його доньці – це щастя батька. І пишаємося його дружиною, яка гідно продовжує справу чоловіка. Кілька слів про враження від Ярослава Потапенка. Була в ньому загадка. Як можуть поєднатися в одній людині зворушлива ніжність до рідних, рішуче прийняття збройної боротьби за справедливість, релігійність, науковий інтелектуалізм, тонке відчуття краси й цінності мистецтва, громадянська пасіонарність, плекання тілесності, гуманність – не абстрактна, а конкретна, до маленької людини? Ось така надзвичайна людина – Ярослав Потапенко. Він був видатним науковцем. Я писала про його чудові монографії за докторською дисертацією – дослідження соматичного буття людини. Він писав про людську тілесність. Це рідкісна тема. І його остання, й інші чудові книжки, які назавжди ввійшли в науку України. По життю цілком успішний – хата, родина, стрімка наукова кар’єра, а він усе кидає й їде на Майдан не просто стояти, а битися з палицею, без шолома. Бо має охороняти повсталий народ від озброєного Беркута й здобувати перемогу.

І останнє – про те, що він вважав щастям у своєму житті. Коли я закінчувала свою книжку про Майдан, звернулася до друзів-майданівців, щоб вони написали, яке місце Майдан займає в їхньому житті. І от що мені написав Ярослав Потапенко: «Майдан – це найкраще, що трапилося в моєму житті. Неоцінений екзистенційний досвід. Саме завдяки нашій славній революції я усвідомив, ким я насправді є, ким маю бути, долаючи щоденно власні комплекси й страхи, втому, слабкість, малодушність, лінь та егоїзм». Нам сьогодні мені треба вчитися, не втомлюватися й долати».

І він мені написав ще: «Дякую тобі, Боже, що дарував мені на життєвому шляху щастя долучитися до цього великого й унікального чуда, тріумфу українського духу, грандіозної битви за Європу, супроти здичавілого російського фашизму, з навіснілої ординської наволочі диявольської московської зарази». Дивіться як проникливо й передбачено він написав у 2015-му році, 10 років тому. Слава Ярославу Потапенку!», – завершила свій емоційний спіч Ганна Леонідівна.

Ярослав Потапенко був багатогранною особистістю, і, серед інших виявів, проявив себе і в спорті – кікбоксингу. Про це йшлося у виступі старшого викладача кафедри спортивних дисциплін і туризму факультету фізичної культури, спорту і здоров’я, тренера Ігоря Юрченка:

«Я знав Ярослава ще з юнацьких років. У день його народження ми часто збиралися в залі боксу й пили чай. У тому залі Ярослав Потапенко кував характер і волю. Коли я вперше прийшов туди, відразу помітив його: високий хлопець, який стояв попереду. Мабуть, першими завжди ставлять сильних – вести розминку. Я звернув увагу саме на нього. Ми їздили в зал Кличка, на центральний стадіон до тренера Золотарьова, який вивів Кличка в олімпійські чемпіони. Там були спаринги з майстрами спорту – це серйозно, не жарти. Ярослав тренувався двічі на день, зранку й увечері. Хотів результатів. За параметрами в боксі не склалося. Але на стадіоні кікбоксери помітили його довгі ноги, хист, азарт, силу. Він перейшов у кікбоксинг – і став призером чемпіонату світу. Майстра міжнародного класу, здається, трохи не вистачило аби отримати – але досягнення величезні. Трохи відчуваю провину: не дуже підтримав його у майданівські часи, займався спортом. Не був з ним на Майдані. Царство йому Небесне. Дякую», – серед іншого поділився Ігор Валерійович.

Спогадами поділилася й кандидат історичних наук, доцент кафедри історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін факультету гуманітарної освіти і соціальних технологій університету, колега та посестра по боротьбі Оксана Тарапон:

«Ярослав був справді багатогранним. Уже згадали його скромність – це одна з ключових рис. Він ніколи не афішував досягнень, не вип’ячував перемог, навіть ніяковів від похвали. Це ознака внутрішньої самодостатності: йому не треба було себе презентувати. Він був простим і доступним у спілкуванні, навіть зі студентами. Курував студентську науку понад 10 років. Його праці складні, але для студентів він подавав науку доступно й цікаво. Засідання з темами на кшталт «роль кохання в історичному контексті» на які студенти самі йшли, без примусу. Один із небагатьох у 2000-х володів англійською. Допомагав нам на кафедрі з перекладами анотацій. У докторській монографії – понад 760 джерел, з них 330–360 англомовних. Високий рівень. Шкода, що пішов рано: потенціал як викладача й науковця нереалізований повною мірою. Рекомендую перечитати його статті. У 2010-х приділяв увагу Тарасу Шевченку як символу нації – близько 10 публікацій. Розглядав Шевченка через культуру, через націєтворення. Вважав його батьком української нації, цитував у просвітницьких проєктах. Розумів роль культури в націєтворенні раніше за багатьох. Культура – дух нації, важливіша за політичні чи соціально-економічні аспекти. Його відео та інтерв’ю – недооцінена сторінка. Забігав наперед, бачив проблеми, актуальні сьогодні. Велика подяка сім’ї, Руслані за збереження пам’яті. Світла пам’ять Ярославу. Слава Україні. Дай Боже гідно нести ідею, на яку він віддав стільки сил», – поділилася Оксана Анатоліївна.

Мав що сказати і присутній колишній колега по кафедрі, кандидат історичних наук Олексій Лукашевич:

«Сьогодні сказали, що він нічого не боявся. Ні, боявся – як усі. Дехто знає, що він найбільше боявся підвести дружину Руслану. Ця відповідальність за сім’ю, за дітей була для нього сакральною. Він турбувався про близьких завжди й повсякчас – і саме тому здавався безстрашним. Я був його студентом на старших курсах, потім колегою. У нього було чудове почуття гумору – жарти своєрідні, які треба було розуміти. З цього боку відкривався тим, з ким був ближчим. Не знаю, чи зберігся на кафедрі той стіл із наклейкою «Януковича на нари» – рік тому ще був, і ця згадка завжди нагадувала про нього у роки відсутності. Ярославе, Царство Небесне»,– зазначив Олексій Михайлович.

Хвилю спогадів продовжила старший науковий співробітник Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», рухівка та майданівка Наталія Заїка:

«Згадую слова Ярослава майданівських часів: «Наталіє Любомирівно, мене обурювало: я стою здоровий, фізично сильний – і не зміг захистити наших студентів. У мене сльози, я нічого не міг зробити, а їх били». Ви не уявляєте, що там було. Це боліло йому до серця. Я – музейний працівник, і наше завдання збирати й зберігати. З гордістю скажу: Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» зібрав унікальні артефакти Майдану. Зараз вони в мішках, але розповідають нашу історію, яку ми творимо. Ярослав Потапенко завжди підтримував ці виставки. Перша – 2015 рік, її робили 15 працівників заповідника. Адміністрація переслідувала, мене викликали до слідчих: «У вас зброя». Його відгук 22.01.2015: «Виставка підносить патріотизм, виховує любов до свободи, усвідомлення гідності. Подяка від мене й ГО «Майдан Переяславщини»». Це початок нашого літопису. Ці виставки постійно діючі – в училищі, ліцеї «Патріот», університеті. Буде така до майданівських дат і цьогоріч. Болить, бо мріяли про постійно діючий музей Майдану. Війна триває – треба збирати свідчення щодня.

Я дякую Богу за таких людей, як Ярослав Потапенко та Микола Корпанюк – це була еліта Переяслава. Я завжди знала, що на них можна покластися. Коли Ярослав Потапенко виходив із ГО «Майдан Переяславщини», то казав у приватній розмові: «Переходимо на інший етап, згодом АТО стане великою війною. Треба готуватися – захистити родину й Україну». Дякую сім’ї за такого патріота. Він – наш. Світла пам’ять. Царство Небесне», – підкреслила Людмила Любомирівна.

Було що додати й ще одній посестрі Ярослава Олександровича по боротьбі й волонтерству Світлані Шевченко:

«От дивна річниця: трагічна, бо Ярослава немає. Але я посміхаюся. Скільки світлих і добрих людей, фотографій і спогадів – можна розповідати без кінця. Пам’ятаю його зі школи. Ярослав умів із усіма – старшими, молодими, студентами, дітьми. Мої доньки у школі писали роботу «Мій герой України» – вказували, що це Ярослав Потапенко. Виявилося, їх вчитель – колишній студент Ярослава. Він здивувався: такі малята – і знають про Потапенка.  

Ярослав говорив із тоді моїми п’ятирічними доньками, питав: «Яка ваша улюблена книжка?» – ті кажуть «Коли тато був маленький». Сьогодні Лізі кажу: читай про ті часи, коли тато був молодий і скільки зробив для всіх нас. Це важливо не тільки для тебе, для всіх нас. Він запалював серця не для кар’єри чи амбіцій – для справедливості. Посміхаюся, бо в нашому житті була така людина. Дякую всім за захід, за увічнення пам’яті – не тільки сьогодні, а й коли перейменовували вулицю, коли згадуємо щодня, підтримуємо, сповідуємо його погляди», – зазначила Світлана Володимирівна.

Своїми найбільш особистими родинними спогадами, чи не вперше за ці роки, зважилася поділитися й дружина Ярослава Олександровича, нині доцент кафедри історії і культури України та спеціальних історичних дисциплін Руслана Потапенко:

«Знаєте, я знаю Ярослава з іншого боку – як дружина. Мені пощастило найбільше: він був не просто чоловіком, а вчителем. Коли ми познайомилися, я нічого про нього не знала. Хлопці зазвичай хваляться досягненнями, фінансами. А він – ні. Навіть не сказав, що викладатиме в університеті. Вступаю – сюрприз: мій викладач. А ще надійність – кожна жінка хоче її відчути. З ним ніколи не було страшно чи соромно за жоден вчинок. Ігор Юрченко згадував спорт: Ярослав міг би мати майстра міжнародного класу. Є медаль за третє місце у одному з турнірів – вона, покладена ним, лежить у шухляді. Він вважав, що не заслужив її і ніколи не згадував про її наявність публічно. На змагання завжди приїздив як боксер. Хлопці питали: «Чому не кажеш, що професор, доктор наук?». Хотів, щоб сприймали як спортсмена, не інтелектуала. Ніколи не хизувався. Він очолював самооборону Переяславщини, ГО «Майдан Переяславщини». До мене досі приходять листи на його ім’я – усе це досі працює. Це все завдяки вам: ви бачили в ньому лідера, вірили, йшли за ним. Дякую всім вам», – відверто поділилася Руслана Михайлівна.

Також свої спогади під час зустрічі висловив кандидат історичних наук, викладач кафедри публічного управління та адміністрування факультету гуманітарної освіти і соціальних технологій університету, «голос переяславського майдану» Юрій Бобровнік:

«Мені досі дуже важко говорити про Ярослава в минулому часі. Я втрачав близьких, але його смерть сприйняв навіть болісніше. Життя розділилося на до і після. Зрозумів – воно вже не буде іншим. Подорослішав. Відчув: маю підняти його прапор. Змінився. Раніше міг пройти повз, промовчати. Тепер – не можу. Він мені говорив, що після побиття студентів відчув дикий страх. «Я сильний – а втік. Соромно». Згодом переборов страх. 18-го був там. Він внутрішньо зламався, а згодом знайшов сили. Переживав усе близько до серця. Брав на себе забагато, насамперед психологічно. Він був неформальним лідером кафедри. Зв’язував молодших і старших. Я – лаборант, студент. Десь у чомусь комусь може й не подобався, а він підійшов і сказав просте, але важливе для мене тоді: «Всім не догодити». І стало легше. Його пари – це складні теми й термінологія. Але він вмів це добре пояснювати. Навіть спортсмени, які зазвичай прогулювали, почали готуватися до його пар і ходити в бібліотеку. Вічно молодий, енергійний. Глибина душі, доброта, приклад. Рідним – тримайтеся. Дякую всім, хто прийшов», – поділився з присутніми Юрій Вікторович.

У цей день спогадами ділився й кандидат історичних наук, керівник Навчально-наукового центру усної історії університету, музейник і майданівець Тарас Нагайко:

«Ярослав Олександрович – наш викладач, потім старший колега. Інтелектуал. Його вага відчувалася на кафедрі, в товаристві. Літературу з історії культури України, яка була на його столі, можна було брати вільно. Згодом працювали над глобальними проблемами. Він знав як зробити науку цікавою, був лідером студентської науки. Людина контроверсійна: багато в собі поєднував, боровся сам із собою. Мав критичний самоаналіз. Дякую родині за те, що ви дозволяєте виносити пам’ять на загал – це потрібно нам усім, особливо зараз. Приєднуюся до всіх слів подяки. Закликаю берегти пам’ять. Не забуваймо цю людину», – додав до всього сказаного попередниками Тарас Юрійович.

«Я думаю, цього року ми маємо зробити майданівську виставку в університеті. Спільно подумаємо як присвятити її й Ярославу. Завершуючи: у Ярослава всі були на «Ви» – від студентів до колег й друзів. Це ознака поваги, шани, високого інтелекту. Пам’ятатимемо його таким. Проведемо ще не один захід, щоб вшанувати пам’ять. Принагідно, всім рекомендую перечитати його праці – там закладено ідеї, які сьогодні дуже актуальні», – зазначив на завершення модератор зустрічі, ректор університету Віталій Коцур.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі нерозривно пов’язаний з долею Ярослава Олександровича й береже пам’ять про нього як про невтомного вартового української нації. Ми й надалі продовжуватимемо гуртувати всіх, хто знав його в науці, спорті, волонтерстві чи повсякденному житті, бо так працює пам’ять.