У цьому інтерв’ю Анатолій Мазченко говорить про необхідність впровадження доказових підходів у роботі з ветеранами та військовими. Він пояснює, чому теплі ініціативи без наукового підґрунтя можуть бути недостатніми, як виглядає мультидисциплінарна модель допомоги, і чому громади повинні працювати разом з фахівцями, а не окремо від них. Це розмова про гідність, глибину й чітку відповідь на запит: «Що дійсно допомагає?».

Пане Анатолію, сьогодні багато говорять про необхідність підтримки ветеранів, але не завжди йдеться про системний підхід. Чому саме доказові методи мають стати основою у цій сфері?

Бо коли ми маємо справу з травмованими людьми – фізично чи психологічно, ми не маємо права на експерименти. Доказові методи – це ті, які підтверджені багаторічною практикою. Це – не модні тренди, а підходи, які реально працюють, знижують рівень ПТСР, покращують сон, апетит, стосунки, мотивацію до життя.

Які конкретні практики ви вважаєте доказово ефективними у роботі з ветеранами?

Насамперед – когнітивно-поведінкова терапія (КПТ), особливо її модифікації, спрямовані на роботу з травмою. Також EMDR (десенсибілізація і репроцесинг травматичних спогадів), групова підтримка за моделлю «рівний-рівному», тілесно-орієнтовані практики, арттерапія в поєднанні з психологічним супроводом, оздоровча йога. Але головне – не форма, а системність і якісне фахове виконання.

А як щодо фізичної реабілітації? Які принципи мають бути пріоритетними тут?

Комплексність і індивідуалізація. Фізична реабілітація не може бути «універсальною програмою для всіх». Потрібен мультидисциплінарний підхід: реабілітолог, лікар, ерготерапевт, психолог. І знову ж – тільки ті методи, які мають клінічне підґрунтя. Наприклад, нейром’язова активація, функціональні тренування, адаптивне фізичне навантаження для осіб з інвалідністю. Будь-яке втручання має бути засноване на доказах, а не на «гарних намірах».

Часто у громадах ініціюють «теплі проєкти» – без наукового супроводу, але з великою щирістю. Це погано?

Ні. Щирість – важлива. Але щирість без фаховості може нашкодити. Особливо, якщо ми маємо справу з людиною в кризі. Тому я завжди за поєднання: людського тепла і наукової обґрунтованості. Волонтерський проєкт – чудово. Але якщо він базується на тому, що працює і пройшло перевірку – це вже інший рівень впливу.

Як ви оцінюєте готовність громад до впровадження доказових практик?

Готовність є – але бракує знань і сміливості звернутись до фахівців. Часто громади бояться науковців, вважаючи, що це щось «занадто академічне». Але ми в Центрі ветеранського розвитку працюємо саме для того, щоб допомогти перекласти науку в практику: створювати програми, які базуються на доказах, але виглядають живо, доступно, людяно.

Що конкретно може робити громада вже сьогодні, аби рухатися в цьому напрямку?

По-перше, працювати в партнерстві з університетами, які мають ресурси і дослідницький досвід. По-друге, запрошувати практиків, які володіють сучасними методами підтримки ветеранів. По-третє, не боятися слова «оцінка ефективності». Якщо ми не міряємо результат, ми не знаємо, що справді допомагає. І головне – менше показовості, більше глибини.

Чому саме зараз важливо фокусуватись на науково-обґрунтованих методах, а не лише на гуманітарній допомозі?

Бо етап виживання має перейти в етап відновлення. І тут уже не вистачить лише допомоги «зовні» – потрібна внутрішня трансформація. А це можливо лише через тривалу, тонку, системну роботу, засновану на перевірених підходах. Це вже не просто «підтримати» – це створити умови для повноцінного життя.

Який заклик маєте наостанок до колег, партнерів, громад?

Довіряйте науці. Спирайтесь на факти. Працюйте в партнерстві. Не бійтеся вимірювати результати. І найважливіше – не спрощуйте складне. Повага до ветерана – це не лише слова вдячності. Це – якісна, фахова, чесна допомога. Доказова. І така, яка справді змінює життя.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Підтримка ветеранів – це не лише про щирість, а й про відповідальність»: інтерв’ю з Анатолієм Мазченком про необхідність впровадження доказових підходів у роботі з ветеранами та військовими спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Пане Анатолію, розкажіть будь ласка, з чого почалася ідея створення такої групи?

З простого спостереження: втомлюються всі. Рідні захисників, викладачі, студенти, колеги – кожен по-своєму тримає тил. І кожному потрібен простір, де можна пригальмувати, видихнути, побути з тілом. Я не просто хочу створити «групу масажу» чи «релаксації». Я хочу, щоб це стало відкритим оздоровчим простором підтримки.

Кому саме буде доступна участь у цій програмі?

Група буде відкрита для всіх, хто потребує тілесного відновлення:

• для членів родин Захисників і Захисниць;
• для Ветеранів і Ветеранок;
• для здобувачів освіти;
• для викладачів;
• для адміністрації університету.

Це спільна група для тих, хто щодня тримає тил, працює, вчиться, підтримує – і потребує підтримки сам.

Що саме передбачає формат занять? Чи треба мати спеціальну підготовку?

Абсолютно ні. Це – мʼякий і безпечний простір, де немає змагання, оцінки чи навантаження.

У програмі:

• дихальні практики;
• вправи для вивільнення напруги з м’язів спини, шиї, плечей;
• самомасаж і техніки тілесної самодопомоги;
• невеликі практики уважності до тіла (body awareness);
• спокійний рух під музику або в тиші;
• при бажанні – коло підтримки;

Усе адаптовано до рівня учасників і фізичних можливостей.

Чому ця група саме зараз така важлива?

Тому що ми не можемо тягнути на собі війну без відновлення. Хтось у формі. Хтось – за комп’ютером. Хтось – на кухні, на лекції, у кабінеті. І всі ці люди тримають країну. Ця група не «бонус». Це необхідна умова стійкості. Фізична витривалість це теж стратегія на Перемогу.

А якщо хтось соромиться, бо «не вміє», «не розслабляється», «не йога»?

Це абсолютно нормально. Ми не робимо асани, не перевіряємо гнучкість, не змагаємось, хто краще дихає. Це не про ідеальне тіло – це про виснажене тіло, яке хоче трохи спокою. Можна просто сидіти, рухатись у власному темпі, або нічого не робити. Можна мовчати. Можна прийти, подихати й піти. У цій групі немає обовʼязків – є простір.

Як буде організована участь? Потрібна реєстрація? Чи буде кілька груп?

Плануємо запустити пілотну групу з 10-12 учасниками, з подальшим масштабуванням залежно від потреб. Заняття 1-2 рази на тиждень, після пар або в другій половині дня. Участь – безкоштовна. Потрібна лише реєстрація. Університет вже надає приміщення, обладнання – маємо все, щоб створити комфортний і теплий простір.

Як ви бачите розвиток цього напрямку в майбутньому?

Я хочу, щоб це була тривала ініціатива, яка стане частиною культури підтримки в університеті. У майбутньому планую додати:

• групи для пар (ветеран + партнер/ка);
• жіночі й чоловічі формати;
• інтенсиви для підтримки емоційного вигорання;
• студентську групу «Відновлююсь у навчанні».

Це вже не просто фізкультура. Це про новий підхід до психо-соціального здоров’я університетської спільноти.

Що б ви сказали тим, хто зараз відчуває, що все тримається «на останньому диханні»?

Я б сказав: Ви маєте право зупинитися. Ви не слабкі – ви втомлені. І ми чекаємо вас у просторі, де не треба нічого доводити. Тільки – бути. Це і є сила тилу. Тиха, глибока, стабільна. Та, яка підтримує країну зсередини. Бо Перемога – це не тільки фронт. Це і вміння тримати себе. А отже й одне одного.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Відновлення – це теж вклад у Перемогу»: Анатолій Мазченко про запуск відкритої групи оздоровчих практик в УГСП спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис «Тіло пам’ятає. Масаж допомагає йому відпустити»: Анатолій Мазченко про роль масажу в оздоровленні ветеранів спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.